Вирок Шевченкові був найбільш жорстким і немилосердним порівняно з іншими учасниками Кирило-Мефодіївського братства: «Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него, ни под каким видом, не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений».

На документі резолюція Миколи І: «Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать»

Ідейним натхненником братчиків був Tapac Шевченко. Товариство проіснувало трохи більше року, але, за доносом провокатора, всі члени товариства були заарештовані. Під арешт потрапляє i Tapac Шевченко, у якого під час арешту було вилучено рукописну збірку поезій «Три літа», в яких український поет виступав проти царського самодержавства, критикуючи царя i царицю.

Слідство велося більше місяця, але пoeт i в стінах каземату продовжував писати вірші, в яких відчувалася велика туга за Батьківщиною. Через деякий час було виголошено вирок: «Художника Шевченка за складання бунтарських i у великій мірі непристойних віршів, як людину міцної будови тіла вислати рядовим в Оренбурзький окремий корпус з правом вислуги, доручивши властям, щоб пильнували його та щоб він не міг писати бунтарських i пасквільних творів». Цар Микола I підписав: «Під найсуворішпй нагляд, заборонивши писати i малювати ».

Жорстокий удар долі вразливий поет i митець сприйняв болісно. Слідство, допити, пов’язані з ним переживання позначилися i на стані здоров’я, i на зовнішньому вигляді. Печать тривоги i страждання відбилася на автопортретах, які Шевченко створив на засланні. (Автопортрет на стенді)

Особливо було тяжко відмовитися від улюбленої справи займатися творчістю. Та Шевченко не скорився долі. І в Оренбурзі, i в Новопетровській фортеці біля Каспію продовжувалася його поетична й мистецька твор чість - підпільна, але повноцінна, художньо досконала. Вивчаючи житгя казахів i туркменів під час експедицій на Аральське море та в гори Каратау, він полюбив ïx за щирість i доброту. Понад 400 пронизаних гуманістичними ідеями акварелей, сепій, рисунків - такий ужинок Tapaca на засланні. Особливу увагу привертають два альбоми начерків, ескізів, етюдів, що змальовують життя i побут казахів. До нас дійшли десятки викінчених робіт, на яких художник приділяє особливу увагу передачі стану атмосфери, їï експресивному трактуванню. В єдності з кольорами неба, із станом атмосфери по новому сприймаються старовинні споруди, юрти казахів i киргизів, ландшафти, серед яких

цікаві роботи- «Місячна ніч на Кос-Аралі», «Новопетровське укріплення» та інші. Дерево Джангис- агач (в перекладі джангиз-агач — «одиноке дерево»). Саме це одне-єдине зелене дерево побачив у степу художник та намалював йoro.

Особливо вдячну натуру для художника становили казахські діти. Під час вимушеного перебування Tapaca Шевченка на Мангишлаку, ним було створено цікаві жанрові картини , де він описав принизливе життя казахських дітей (байгушів):

«Байгуші», «Т.Шевченко i казахський хлопчик, що грається з кішкою» та ін. У передостаннє літо перебування на Мангишлаку, Шевченко виконав ряд малюнків на теми історії і міфології. Серед яких – «Святий Себастіан» (на стенді).

5 квітня 1847 р. під час переправи через Дніпро Т. Шевченка було заарештовано за доносом студента Київського університету Петрова. Поет повертався до Києва, поспішаючи на весілля до Миколи Костомарова. На той час М. Костомарова, П. Куліша та інших членів Кирило-Мефодіївського товариства було заарештовано. У Шевченка вилучили малюнки і поетичні твори. Частина рукописів і малюнків зберігалася у друзів і знайомих поета, у яких теж чинилися обшуки. Внаслідок постійного переховування частину творів, на жаль, було втрачено.

6 квітня 1847 р. Шевченка під конвоєм було відправлено до Петербурга і ув’язнено в казематі Третього відділу. Зі спогадів Костомарова відомо, що поет тримався впевнено, іноді навіть жартував. Поведінка його дивувала всіх. На допитах Шевченко поводився мужньо, не боявся сказати жандармам правду про жахливе становище простого народу в Україні.

Циклом „В казематі” розпочинається третій період творчості великого Кобзаря — період років заслання. До нього увійшли 13 віршів, сповнених смутку, суму і самотності.

Втіхою зраненій душі стала поезія, але Шевченко змушений був переховуватись. Кожен рік (1847-1850) поет робив невеликі книжечки і носив їх за халявою чобота. У них він заносив свої вірші. А самі книжки називав „захалявними”.

Свою творчість Т. Г. Шевченко активізував під час Аральської експедиції (1848-1849 pp.), до складу якої він офіційно увійшов як художник.

Після закінчення навігації на Аральському морі експедиція зупинилась на зимівлю на острові Кос-Арал. Цей час виявився для Шевченка дуже продуктивним. Крім значної кількості малюнків, він написав і багато ліричних творів. Більша частина їх сповнена мотивами туги та смутку.

У травні 1849 р. експедиція починає друге плавання по Аральському морю, а в кінці вересня того ж року через Каракумську пустелю повертається до Оренбурга, де Шевченко разом з польським засланцем Броніславом Залеським опрацьовує матеріали експедиції. У цей час поет ходив у цивільному одязі, жив на приватній квартирі. Але за доносом одного з офіцерів про порушення царської заборони писати й малювати 23 квітня 1850 р. Шевченка було заарештовано і відправлено до Орської фортеці, а восени того ж року до Новопетровської фортеці на безлюдний півострів Мангишлак, де поетові довелося тяжко страждати протягом семи років. Свідченням цьому є хоча б той факт, що за перші чотири роки заслання Шевченко написав більше ста ліричних творів, серед яких сім поем, а за наступні сім років заслання — один вірш.

У ліриці періоду заслання знайшли своє продовження мотиви лірики періоду „ Трьох літ”. Поетичним заспівом до „невільницької” лірики став вірш „Думи мої, думи мої...”, яким автор відкрив свою першу „захалявну” книжечку.

Вірш „Мені однаково...” являє собою приклад безмежного патріотизму Великого Кобзаря.

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими ,

І, неоплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру.

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: — Молись,

Молися, сину, за Вкраїну

Його замучили колись. —

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

Вірш Т. Шевченка «Мені однаково, чи буду...» є зразком медитації.

«Садок вишневий коло хати» — шедевр світової лірики. У далекому Петербурзі в казематі згадав Шевченко рідний край, вишневі садки, молодих дівчат, співи яких лунали аж до пізнього вечора. Все це він відтворив у невеликому вірші «Садок вишневий коло хати…». Це мальовнича картина, у якій гармонійно зливається життя природи та життя людини.

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дaє.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

Незвичайним є і щоденник («Журнал») Шевченка, у якому день за днем майже протягом року зафіксовані основні події в житті поета, його враження, спостереження, наміри і спогади, роздуми . Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення біографії і творчості поета.

Джангис-агач. Папір, акварель (13,6 × 22,4). [26.V 1848].

Під малюнком був авторський напис чорнилом: Джанъ-гысъ-агачъ

Про дерево джангис-агач, або жангиз-агаш (що означає «одиноке дерево»), Шевченко розповідає в повісті «Близнецы»: «...верстах в двух от дороги, в ложбине, зеленело тополевое старое дерево. Я застал уже вокруг него порядочную [толпу], с удивлением и даже (так мне казалося) с благоговением смотревшую на зеленую гостью пустыни. Вокруг дерева и на ветках его навешано набожными киргизами кусочки разноцветных материй, ленточки, пасма крашеных лошадиных волос и самая богатая жертва — это шкура дикой кошки, крепко привязанная к ветке...» (див. т. IV, стор. 90).

Т. Г. Шевченко дає і поетичний опис цього дерева у вірші «У бога за дверима лежала сокира»: «І кайзаки не минають || Дерева святого. || На долину заїзжають.|| || Дивуються з його, || І моляться, і жертвами || Дерево благають, || Щоб парості розпустило || У їх біднім краї»

(див. т. II, стор. 60 — 61).