10 березня 1861року Тарас Шевченко у віці 47 років помирає. Україна втратила свого вірного сина, борця за волю і свободу свого народу.

За 10 днів до смерті Шевченко написав свій останній поетичний твір «Чи не покинуть нам, небого». Вірш звучить як епілог усієї Шевченкової творчості.

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать.

Втомилися і підтоптались,

І розуму таки набрались,

То й буде з нас! Ходімо спать,

Ходімо в хату спочивать...

Весела хата, щоб ти знала!..

Ой не йдімо, не ходімо,

Рано, друже, рано —

Походимо, посидимо —

На сей світ поглянем...

Поглянемо, моя доле...

Бач, який широкий,

Та високий, та веселий,

Ясний та глибокий...

Походимо ж, моя зоре...

Зійдемо на гору,

Спочинемо, а тим часом

Твої сестри-зорі

Безвічнії попід небом

Попливуть, засяють.

Підождемо ж, моя сестро,

Дружино святая!

Та нескверними устами

Помолимось Богу,

Та й рушимо тихесенько

В далеку дорогу —

Над Летою бездонною

Та каламутною.

Благослови мене, друже,

Славою святою.

А поки те, та се, та оне...

Ходімо просто-навпростець

До Ескулапа на ралець —

Чи не одурить він Харона

І Парку-пряху?.. І тойді,

Поки б химерив мудрий дід,

Творили б, лежа, епопею,

Парили б скрізь понад землею,

Та все б гекзаметри плели,

Та на горище б однесли

Мишам на снідання. А потім

Співали б прозу, та по нотах,

А не як-небудь... Друже мій,

О мій сопутниче святий!

Поки огонь не захолонув,

Ходімо лучче до Харона —

Через Лету бездонную

Та каламутную

Перепливем, перенесем

І славу святую —

Молодую безвічную.

Або цур їй, друже,

І без неї обійдуся —

Та як буду здужать,

То над самим Флегетоном

Або над Стіксом, у раю,

Неначе над Дніпром широким,

В гаю — предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насажу,

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посажу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах —

І веселенько заспіваєм...

Поховали поета спочатку у Петербурзі. Але друзі ніколи не забували його мрію – оселитися неподалік Дніпра у «Веселій хаті», пам’ятали його заповіт «Як умру, то поховайте….», тому зразу ж взялися організувати перевезення тіла Тараса Шевченка в Україну.

27 квітня труну з тілом покійного поета перевезли залізницею до Москви. Дорога була далекою. До жалобної процесії у всіх містах і селах приєднувалися люди, які розуміли ким для них був Кобзар. Навіть смертю Тарас Шевченко об'єднав українців. З Москви до Києва домовину з тілом везли кіньми поштовим трактом, що проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Глухів, Кролевець, Батурин, Борзну, Ніжин, Бровари, Київ.

Спочатку друзі вирішили поховати Тараса Шевченка у Києві. Студенти київського університету зголосились копати могилу для Батька Тараса. Та до присутніх звернувся друг Тараса Шевченка - художник Григорій Честахівський з проханням виконати волю покійного, який за життя не раз казав: «...тихе пристанище та спокій знайдеш тільки у Каневі» та підтвердив, що останніми словами Тараса Шевченка були слова: «...до Канева, до Канева». Цей намір бути похованим у Каневі відповідав і духові Шевченкового «Заповіту», в якому висловлено бажання, щоб його поховали « ...серед степу широкого, на Вкраїні милій...Щоб лани широкополі. і Дніпро, і кручі було видно...»

Жалобна процесія вирушила до Канева Дніпром на пароплаві.. Пароплав «Кременчук» прибув до приплаву, який геть був затоплений дніпровою водою. Вирішили запрягти коней і перевезти домовину з тілом Тараса Шевченка до Успенського собору. Та коней загнати у холодну воду не вдалося, саме тому замість коней впряглися люди і перевезли домовину з тілом покійного у церкву. Два дні нестримним потоком йшов люд попрощатися зі своїм покровителем і захисником – своїм духовним Батьком Тарасом Шевченком. За ці дні було знайдено місце – Чернеча гора понад Дніпром, де мріяв оселитися поет.