ТВОРЧІСТЬ УЧНІВ

Я – українець. До глибин родоводу 

  Академік Дмитро Лихачев у своїх “Листах про добре і прекрасне” писав про те, що пам’ять і знання минулого, заповнюючи світ, роблять його більш цікавим і значним, що без минулого світ для людей порожній. Знання історичного минулого він називав‘’четвертим дуже важливим виміром світу.”

  Ці знання починаються з інтересу до того, що безпосередньо оточує людину. І в першу чергу це знання свого родоводу, своїх коренів. Кожна людина любить той край, де народилася і живе, де живуть її батьки, де житимуть майбутні покоління. Без всього цього неможливо просто жити.

  Очевидно, мало хто знає, що у давнину було за обов’язок знати поіменно свій родовід до сьомого коліна. Пам’ять про своїх пращурів була природною потребою. Триматися свого родоводу, оберігаючи в такий спосіб сімейні реліквії і традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням, було обов’язком.

  Тих, хто цурався та нехтував історичною пам’яттю, називали “людиною без роду – племені.” Дитина, не засвоївши родовідних цінностей, на все життя залишиться Іваном Безрідним, не знатиме, чиїх батьків вона дитя.

  Рід. Родина. Рідня. І все це моя Україна. Для мене вона розпочинається з рідного серцю запорізького краю,  де колись на берегах сивого Дніпра кувалась козацька вольниця на Хортиці. Розходилась по всьому світу слава про запорозьке козацтво – синів України, мужніх захисників свого народу, своєї національної святині, своєї православної віри. Тут жили мої діди і прадіди, тут живуть мої батьки. Тут корінь роду народного, що сягає сивої давнини.

   І коли  я думаю про минуле моєї України, бачу чорну, витоптану ордою, биту дорогу. Бредуть у неволю кароокі дівчата і високі чорняві хлопці – краса і надія України, запряжені в турецькі аркани. Зі страшним болем у серці пригадую звірства кримських ханів, польської шляхти, що хотіли поставити український народ на коліна. Та на захист рідної землі встали мужні, волелюбні люди – українські козаки, яких вели за собою Дмитро Вишневецький, Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Тарас Трясило, Северин Наливайко, Петро Дорошенко.

  А були ж у нас і гетьмани, що вміли і шаблею боронити рідний край, і володіли європейськими мовами, і мали неабиякий талант полководців. Славетний Сагайдачний боронив Україну від зазіхань поляків і звів величний храм науки Києво – Могилянську академію, яка стала осередком науки і освіти. Їхали туди здобувати освіту козацькі сини і ставали духовною опорою для рідної України. А Іван Мазепа, який декілька століть був зрадником свого народу, випив гірку чашу забуття і прокляття. А насправді? Саме він посіяв в душах українців невмирущу ідею відмежування споконвічних українських володінь від недоброго й злого сусіда – московського царя.  Невмирущу й вічну славу у пам’яті нащадків залишив  і Богдан Хмельницький, який уперше почав згуртовувати  українців, щоб вони почали відчувати себе народом і називатись нацією зі своєю культурою, мовою, державністю, територією…

  Та ставала земля українська оселею скорботи і горя, ім’я українця ставало  синонімом раба, душа якого не знала своєї історії та мови, рясно проливалась кров за новий лад. У жертву було принесено мільйони дочок і синів, яких закатовано та замордовано по Сибірах та Соловках за волю і незалежність України. Невже є ще на світі такий стражденний народ? Хто ж тепер захистить тебе, мій рідний краю?

    Та коли почала згасати остання надія, спалахнуло вогненне слово сина  України - Тараса Шевченка, який уперше звернеться до українців як до нації, розкаже їм хто вони і хто їх батьки, а на сторожі коло “рабів німих” поставить своє поетичне слово. Бо поки живе слово, житиме й народ. Великому Кобзареві судилася доля стати пророком для свого народу, віддано й самозречено виконувати своє призначення на землі. У своїх творах він збере зерна правди, огненними рядками пробудить і утвердить надію в душі кожного знедоленого злидаря, що прилине правда й настане лад, коли “врага не буде супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі.”

  Промовлятиме великий Тарас до свого народу мовою свого люду, яка народжувалась з глибин народної пісні. Мова його творів стане мовою тисячолітньої історії й вогнем нового нашого майбутнього, яке будемо творити ми, нащадки славних предків, уже в ХХІ столітті. Духовним світом України стало слово Шевченка – Кобзаря.

   Так утверджувалась українська нація, творилась Вітчизна. На вершину творчості зійшов геніальний галичанин Іван Франко, який став провідником нації, промовляючи разом із пророком Мойсеєм, застерігаючи від нищівної сили , яким вибухне національне прозріння на чолі з “вічним революціонером.” 

  Чарівною мавкою з волинських лісів прийшла до свого народу безсмертна Леся, яка назвала себе Українкою, бо віддасть Україні своє полум’яне серце, свій поетичний дар, не дасть українському народу втратити надію на краще життя, яке засвітять “досвітні огні”.

  А скільки їх було потім вірних синів і дочок свого народу, які йшли на Голгофу в роки сталінського свавілля, хрущовської відлиги. Мільйони українців, замордованих, убитих та померлих від голоду, наближали становлення незалежної України, щоб сонце свободи зійшло над Вітчизною, щоб над містами і селами піднявся жовто – синій стяг, щоб ми на цілий світ заспівали свій гімн “Ще не вмерла Україна” і проголосити Акт своєї незалежності.

   Родовід моєї сім’ї  нерозривно поєднаний  з історичним минулим та сучасним розвитком моєї країни. Адже наша родина веде свій родовід від козацького роду. Історія моєї родини - це той згусток часу, що вмістив у собі Першу світову війну, революцію 1917 року, колективізацію, голодомор 1933року, Велику Вітчизняну війну, повоєнну відбудову, мрію про щасливе “комуністичне майбутнє”. І жила вона тими ж радощами і бідами, що і всі люди.Саме такі родини і є тим міцним коренем, що становлять основу України як держави, самедо них , справжніх українців, промовляв у своєму вірші – реквіємі Володимир Сосюра

                                       Любіть Україну, як сонце, любіть,

                                          як вітер, і трави, і води

                                         В годину щасливу і радості мить,

                                        любіть у годину негоди.

                                        Любіть Україну у сні й наяву,

                                         вишневу свою Україну,

                                         красу її, вічно живу і нову,

                                         і мову її солов’їну.

  Так, я – українець! І саме цим горджусь, бо є невеличкою гілочкою могутньго родовідного дерева, яке складалося протягом віків, об’єднуючи в своїй тінистій кроні сотні, тисячі родичів: і хліборобів, і робітників, і офіцерів, і лікарів, і вчителів. А головне  - це  були добрі, працьовиті люди, які залишили помітний слід на своїй землі. Колись вони засіяли житейське поле на віки, яке дало добрий врожай. Це ми – їхні діти, внуки, правнуки, які продовжують  великий рід, бо “ батьки і діти, діти і батьки – нерозділиме і одвічне коло.” А сила нашого роду в єдності. І на думку приходять слова Мусія Половця з роману Юрія Яновського “Вершники”: “Тому роду нема переводу, в котрому браття милують згоду.”

 Родовід, рід, родина, рідня… Слова одного кореня, які уособлюють для мене місце, де народився, де промайнуло щасливе дитинство з бабусиною казкою, матусиною піснею, батьківською ласкою. Сьогодні мені вже сімнадцять. Я починаю замислюватись над своїй майбутнім і розумію, що від мене буде залежати продовження нашого родоводу, майбутнє України.

  Проходжу вулицями рідного села. Все навколо знайоме, я б сказав, надміру знайоме, адже я давно знаю ці будинки, цих людей, серед яких так багато друзів і знайомих. І я зрозумів, що я люблю це малесеньке село, яке загубилося серед безкрайніх степів на березі річки Терси, яка несе свої води до Дніпра; люблю ці вулиці, якими проходив не один раз. Та не завжди помічав їх неповторну красу. Ось весело перешіптуються з вітром пірамідальні тополі, он пишається своєю вродою калина над вікном, а там щедро сипле білосніжні пелюстки вишня у саду. Ось і моя хата, де чекають мене тато, мама і братик. І я збагнув, що все починається для мене саме звідси, хоча навколо й нема особливої екзотики.

   Тут я народився і виріс, тут ходив до школи, навчався розуміти добро і зло. Тут вимовив найперші слова: мама, тато, Бог, Україна, хліб, любити, вірити…     Тут батьківська хата, до якої завжди будуть злітатися діти, онуки, правнуки. Злітатимуться, щоб низько вклонитися матері, заглянути в її очі, поцілувати її руки, які невтомно трудились протягом життя.

   Прикладом для нашої родини є бабуся. До неї завжди приходять діти, а їх у неї п’ятеро, внуки й правнуки. Візитна картка дому бабусі – всіляке зело: стебла пшениці, жита, васильки, коробочки маку, безсмертники. То своєрідний дух оселі, бо тут повно людяності, щирості, співчуття і доброти, а бабуся є берегинею всього цього.

   Берегиня… Найдавніша слов’янська богиня. Це на неї молились наші пращури, благаючи вберегти від небезпеки їхнє родинне вогнище, їхній рід. До неї звертались у найтяжчі години життєвих негараздів.

 Минали віки, змінювалися Боги, але пам’ять про велику Богиню непідвладна  часові. Вона невмируща, як невмируща та божественна енергія, що її несе кожна жінка. 

  Саме такою Берегинею для нашого сімейства є бабуся Марія Федорівна, до якої ми завжди приходимо за порадами, ділимось своїми радощами, досягненнями. Все своє життя бабуся пропрацювала в колгоспі на різних роботах: вирощувала городину, доїла корів, відгодовувала телят та поросят. Коли поглянеш на її натруджені руки, то розумієш, що ці руки ніколи не знали спокою, завжди працювали. Бабуся завжди говорить:”Діти, пам’ятайте: землю треба любити, бо вона годує нас хлібом.” Поряд з бабусею працював і дідусь . Він був трактористом і комбайнером, все своє життя присвятив невтомній хліборобській праці. Саме вони прищепили любов до рідної землі своїм синам, які теж працюють на землі і є господарями на ній. Тато часто бере мене під час жнив у поле. Приємно прислухатись до шелесту колосків, коли вони розмовляють із вітром, вдихати аромат стиглих хлібів, коли вони цвітуть, а особлива краса і насолода – зустрічати в полі світанок. Мабуть, саме тоді я по – справжньому люблю рідну землю, відчуваю її красу і розумію, що саме земля дарує нам добро і достаток, виховує в наших душах почуття ніжності і любові.

   А ще бабуся надзвичайно гарно співає, знає багато українських народних пісень, які ми любимо слухати, а деякі і підспівуємо або співаємо разом усією великою родиною. Бабуня говорить, що передався їй цей дар від матері, яка теж багато працювала в своєму житті на землі і вдома по господарству, виховувала дітей та переливала свою важку долю вдови, бо чоловік загинув у роки Великої Вітчизняної війни, у пісню. Саме українська народна пісня допомагала пережити горе, лікувала душу і серце, робила її добрішою та щирішою.

  Бо пісня – це голос народу, це поетичний вияв його працелюбної співучої вдачі, мрій і сподівань. Про це влучно написав Михайло Стельмах: ”Народна пісня -це насамперед історія  землі української та невмирущість духу народного, це світ надій – сподівань, що не залишають людину і в найтяжчі лихоліття.”

  А ще в бабусі зберігається сімейний фотоальбом, в якому зберігаються фотокартки членів нашої великої родини. В кожного по-різному складалась доля, та єднало їх одне – спільна родина, спільна країна – Україна.

  Розпочалось ХХІ століття. Ми, молоде покоління, набираємось сили, адже нам доведеться взяти на себе всю відповідальність за майбутню долю України, а також свого роду, родини. У мене в кімнаті висить портрет Тараса Григоровича Шевченка,  пильно дивиться мені у вічі, ніби запитує: “Для кого в світі живеш?”. Відповідаю: “Живу  для України.”

Твір переможця районного етапу конкурсу 

2017 - 2018 навчальний рік 

учениця 9 класу Козак Марія

«Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути» (В’ячеслав Липинський)

                                                                                                                                             Держава не твориться в будучині,

                                                                                                        Держава будується нині.

                                                                                                                               О. Ольжич

         Знову перегортаю сторінки літописного оповідання «Слово о полку Ігоревім» та подумки переношусь в сиву давнину – на кінець першого і початок другого тисячоліття. Переді мною стоять полки руських воїнів на чолі з князем Ігорем, які готові захищати свою рідну землю. Славетною та героїчною, красивою та сумною постає перед нами, сучасниками, історія нашого народу. Що ж то був за час?

         Київська Русь… Розпочала вона свою історію з давньої легенди  про заснування  Києва трьома братами Києм, Щеком, Хоривом та їхньою сестрою Либіддю. «На цих горах засяє благодать Божа», — сказав колись апостол Андрій Первозванний, припливши Дніпром до того місця, де стоїть сьогодні златоверхий Київ.  Слова ці стали пророчими. Держава, яка виникла на цих святих горах, Київська Русь — Україна, стала могутньою державою – імперією, яка об’єднала в собі величезні території від Карпат до Волги, від Прибалтики до чорноморських степів, зайняла чільне місце серед держав Європи, досягла значних успіхів в торгівлі, культурі, розвиткові ремесел, у  військовій справі, зовнішній політиці. Першим з мудрих правителів, який прославив Русь на цілий світ, поставив її в один ряд з великими європейськими державами був  князь Володимир Святославович. Саме він зумів об’єднати  русичів в єдину Русь – Україну, приблизити до європейської культури, прийнявши християнство. Продовжив його справу син Ярослав.

          Мені відомо з літописів, що Ярослав Мудрий чи не один з перших київських князів зрозумів, що для управління державою потрібна високоосвічена інтелектуальна еліта і взявся за її виховання і підготовку. У багатьох містах своєї держави він відкрив школи, куди, іноді навіть  примусом, звозив дітей, щоб учити їх грамоті, іноземним мовам, ремеслам і мистецтву. У «Повісті временних літ» сказано: «Отець бо його Володимир землю зорав і розм’якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, учення приймаючи книжнеє». Ярослава й прозвали Мудрим за велику його любов до книги.

         Та не змогли нащадки зберегти єдності й могутності великої країни після смерті Ярослава, поділившись на удільні князівства, які відтепер стали постійно воювати між собою, а Русь все слабнула і слабнула. І тому від першого ж сильного монголо - татарського удару наша держава потерпіла поразку і  розпалася. Потім прийшли литовці, за ними – поляки, а там і москалі. Стогне в ярмі неволі Україна, гіркі сльози розпачу та смутку розливаються по всій країні.  Бачу, як чорною, витоптаною ордою, битою дорогою бредуть у турецьку неволю високі чорняві хлопці та вродливі кароокі дівчата - гордість і надія України. Зі страшним болем у серці згадую звірства кримських ханів, польської шляхти, які хотіли поставити український народ на коліна, прагнули, щоб ми назавжди забули свою історію, мову, культуру.  Як тут не згадати пророчі слова Захара Беркута з повісті І.Я.Франка: « Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по Руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять з нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола.»

         Безмежний степ, порослий полином, запашне повітря. З неба струмочком дзюрчить срібна пісня жайворонка,  в душі моїй бринить якась невидима струна. Зачарована піснею, озираюсь навколо. І раптом… Що це? Серед степу чорніє могила. Які загадки таїть вона в собі? Чий життєвий шлях закінчився тут?

        Мовчить могила… Вже багато років криє вона в собі таємницю поховання. І буде мовчати. Це німий пам’ятник історії у нашому козацькому краї. Лежать тут відчайдухи запорозькі козаки – мужні захисники за кривди народу. Це ще одна сторінка історії нашого народу, про яку завжди пам’ятають у нашому краї, бо тут Дніпро омиває славетну Хортицю, де зародилося козацтво.

        Були у нас і гетьмани - висоосвічені мужі, що уміли і шаблею махати, і володіли європейськими мовами, і ніколи не схиляли голови перед небезпекою, і прагнули бачити Україну вільною, незалежною. Славетний Сагайдачний боронив свою Батьківщину від зазіхань поляків та зводив величний храм науки Києво – Могилянську академію. А Іван Мазепа, який посіяв у серцях українців невмирущу ідею відновлення споконвічних володінь від недоброго й злого сусіда – московського царя. Гірку чашу забуття довелося тобі випити, славний гетьмане, але твої думки про волю України пережили віки і допомагали в боротьбі за цілісність і незалежність держави. Невмирущою славою покрив себе Богдан Хмельницький, який уперше почав згуртовувати українців, щоб називатися народом. А Наливайко і Кармелюк, Морозенко і Нечай, Залізняк і Богун. Немає їхніх могил – все сплюндрували вороги. Нам, українцям, говорили напівправду про цих славетних лицарів, не раз називали їх зрадниками, аби тим самим применшити наш народ, аби нам, прийдешнім поколінням, не було на кого рівнятись.

         А яких дочок народжувала наша славна земля. Європейські правителі мали за честь одружуватися з ними. Славнозвісна донька Ярослава Мудрого Анна вийшла заміж за короля Франції, а згодом стала правити цією великою державою. А звичайна дівчина Маруся з містечка Богуслава, яка вчинила героїчний подвиг, визволивши сотні бранців з турецької неволі. А як нам не гордитись донькою священника з Рогатина Настею Лісовською, яка стала славнозвісною Роксоланою і багато зробила для свого краю. А дивовижна поетеса Маруся Чурай, яка своєю піснею прославила тебе, Україно, на цілий світ.

          Я розумію, що на протязі кількох століть наш народ змушували забути свою історію, хотіли поставити нас на коліна. Невже ще є такий стражденний народ, якого мордували та катували по Сибірах та Соловках за волю й незалежність твою, Україно. Про таку трагічну, але водночас героїчну історію своєї рідної країни найкраще, на мою думку,  було сказано донькою свого краю,  видатною поетесою Ліною Костенко: «А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна -  це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.»  Тому усвідомлюю, що сьогодні для становлення особистості неабияку роль відіграє знання минулого свого народу і ставлення до нього, бо народ без минулого, ніби дерево без коріння, - легка здобич для Зла.  Якщо ми не будемо знати своєї історії, то будь – хто зможе скористатися такою нашою недалекоглядністю  і висвітлювати історичні факти по - своєму, що зараз і відбувається. Я хочу, щоб ми пишалися своїм минулим, продовжували справу своїх пращурів у боротьбі за незалежність, Соборність України, а не соромились і не мовчали.

           Історія –  це душа народу. Тільки знаючи історію, ми зможемо пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній вважають священною; чому наша мова така прекрасна і милозвучна; чому для наших пращурів найдорожчими були слова мир і жито? Хліб і мир. Мир – це добрі ласкаві усмішки в очах наших бабусь, дідусів, батьків та дітей. Хліб – це життя. Життя і жито. Недарма у цих словах спільний корінь, бо любили українці життя, любили пісню, завжди були раді гостям, яких зустрічали хлібом – сіллю на вишитих рушниках, бо славились миролюбством і гостинністю. Недарма і прапор наш жовто – блакитний, бо колосились золотаві житні ниви на безмежних полях під блакитним мирним небом.

           Нині ми відроджуємося як нація, як народ.  Вже більше двох десятиріч  живемо у самостійній, територіально та політично незалежній країні. На священну українську землю прийшло національне відродження. З небуття повертаються до нас прадавні традиції та обряди, відроджується культура, рідна мова. Ми піднімаємось з колін, щоб бути рівними серед рівних, вільними серед вільних у колі народів Європи. Про це написав Дмитро Павличко:

Вставай, Україно, вставай,                                                                                                                                         Виходь на дорогу свободи,             

Де грає широкий Дунай,                                                                                 

Де ждуть європейські народи.                                                                                                 

 Здобувши  незалежність, більшість українців сподівались, що все прийде само сабою у наше життя: і добробут, і мова, і знання історії. Але ніхто нічого нам не дасть просто так, тільки тому, що ми молода держава. Добробут треба здобувати важкою працею, історію – вивчати, мову – відроджувати. І робити це потрібно уже зараз, бо від цього буде залежати наше життя.  Прийшов час, коли ми самі повинні вирішувати за себе та обирати своє майбутнє. За час незалежності виросло нове покоління людей, які усвідомлюють себе вільними людьми, здатними жити по - новому і творити нову історію.  Ми – майбутнє України! Тому жоден з нас не повинен залишатись пасивним споглядачем усіх подій, які відбуваються у нашій країні,  перекладати свої обов’язки та відповідальність на інших.

Та сьогодні багатьох моїх співвітчизників відлякують труднощі,  вони вважають, що краще плисти за течією або взагалі виїхати за кордон та перечекати там, посилаючись на неможливість що-небуть змінити у власній державі. Але ж хто це зробить за нас? Де ж взяти того євшан – зілля, про яке писав М.Вороний,  щоб повернути національну гордість кожного українця:

Духу, що зрива на ноги,                                                                                                                                    В нас нема, і манівцями                                                                                                                               Ми блукаєм без дороги!..                                                                          

Де ж того євшану взяти,                                                                      

Того зілля – привороту,                                                                         

Що на певний шлях направить, -                                                      

Шлях у край свій повороту?!

   А що ж таке патріотизм у сучасному розумінні? Я вважаю, що патріот не тільки  той, хто надів вишиванку чи обгорнувся державним прапором. А мова – російська. Я живу в селі, мій тато із Львівської області, тому говоримо українською, школа у нас теж українська. Але прикро, що у місті на нас дивляться зверхньо, бо ми селюки і мова в нас «сільська». Тому мої знайомі, однокласники, виїхавши за межі району, починають говорити по – російському.                   До цього часу в умовах незалежної України наштовхуємось на зневажливе ставлення до рідної мови, ігнорування її не тільки в повсякденному житті простих громадян, а і  в політичному. Дуже часто, слухаючи виступи депутатів, міністрів, інших чиновників стає соромно за їх мову. Знаючи досконало англійську, вони чомусь не вивчили своєї материнської мови, яку передали нам у спадок Іван Котляревський і Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка. Саме геніальний Шевченко вперше звернувся до українців як до нації, розказав їм хто вони і чиїх батьків, на сторожі коло «рабів німих» поставив слово. Бо коли живе слово, житиме й народ. Мова - це невмируще і невичерпне джерело, в нім душа народу, який передав нам свою мудрість і славу, культуру і традиції.  Отже,  українська мова повинна працювати на свою країну. І це закономірно, бо відроджується держава, зміцнюються почуття національної самосвідомості кожного мешканця міста і села. Але, як наголошував академік Микола Жулинський: «Нема в Україні повноцінного життя української мови, не впливає вона на національну самосвідомість українців, не є духовним засобом консолідації українського суспільства.»

          Часто буваючи у бабусі на Львівщині, я чула розповіді про внуків і правнуків тих, хто виїхав до Канади ще в першу еміграцію. Та одного разу мені пощастило зустрітися з однією такою родиною. Як же я була здивована, коли почула з уст цих незнайомих іноземців українську мову, а потім у їх виконанні народні пісні.  Це ж скільки пройшло років з того часу, як їх пращури залишили рідну домівку? Але ці люди змогли далеко за межами України зберегти і мову, і культуру, і традиції. А чому цього зробити не можемо ми? Що нам заважає?

            Мабуть, у нас просто немає історичної пам’яті, ми забули хто ми і чиї ми діти,  ми стали байдужими до своєї історії, культури, традицій, звичаїв, звикли тільки споживати і нічого не віддавати.  «Після мене хоч потоп» — таким є життєве кредо кожної людини, яка хоче бути «вільною» від історії, не нести відповідальності перед минулими й прийдешніми поколіннями.  На мій погляд, так жити довго ми не зможемо, особливо в час, коли  маємо відродити нашу пам’ять, сприйняти та засвоїти історичну спадщину, щоб стати великим народом. Т.Г.Шевченко у поемі "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм..." прагнув пробудити в українців почуття національної гідності й честі, радив служити власному народові, створювати національну культуру. Наголошує поет  на неповторністі Батьківщини, порівнює її з матір’ю, яку не можна зраджувати:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра.

...Хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

   Сьогодні більшість моїх співвітчизників живуть за принципом «моя хата скраю», «своя сорочка ближче до тіла». Але я вважаю,  коли  бачиш, що навколо тебе відбувається щось не так, то пробуй це змінити! Не можеш сам, то знайди однодумців! Головне не залишатись осторонь подій, що відбуваються сьогодні, бо завтрашні події будуть вже наслідками сьогоднішнього дня!

 Чим більше я аналізую життя в сучасній Україні, тим частіше задумуюсь над тим, як актуально звучать слова, написані Василем Симоненком в минулому столітті:  "Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні?"  Саме вони нагадують нам про пошук  власного місця в житті, проблеми нашої нації, зокрема молодого покоління. Ми живемо у непростий час змін. Дуже прикро, що для багатьох найважливішим у житті стають гроші,  а не моральні цінності. Аморальність стає нормою життя не тільки для молоді, але і старшого покоління. Я вважаю, що значний вплив на наше виховання мають комп’ютерні розваги, фільми, де пропагується розпусне життя та зневага до елементарних норм моралі. І головне, що батьки зовсім не звертають уваги на це. Іноді батьки вважають за потрібне налити вдома синові чи доньці кухлик пива чи келих вина. Можливо, тому у нас поширений підлітковий алкоголізм, наркоманія. А це веде до злочинності. То ж про яку історичну пам'ять можна говорити з такими людьми? 

Я впевнена, що виховання моральності повинне розпочинатися в сім’ї. У нас у родині тато завжди навчав жити за законами Божими, виконувати десять заповідей і ніколи про них не забувати. Я вважаю, що це правильно. І саме це допоможе мені бути  людиною з широким кругозором, яка вміє мислити, любить свою Батьківщину, гордиться своєю землею і народом, шанує старших, цінує рідну мову, допоможе людському горю.  

     Треба пам’ятати, що все велике починається з малого! У кожній життєвій ситуації треба діяти так, щоб подавати приклад іншим. Не можна забувати, що ми – нащадки багатьох поколінь волелюбних і миролюбних людей, котрі любили свою Батьківщину і часто ставали на її захист, віддаючи в боротьбі свої життя, свято вірили в те, що їхня жертва не є марною. Кожен  із нас є невеличкою живою частинкою твоєю, Україно. Тому і повинна хвилювати кожного твоя доля, не байдужі  ми повинні бути до всього, що пов’язано з тобою, радіти з твоїх успіхів, співпереживати невдачі. Саме від нашої діяльності, способу життя, способу мислення залежить, якою будеш ти, адже «ніхто нам не збудує державу, коли самі її не збудуємо».

Сьогодні кожен з нас шукає власне місце у житті, бо випало нам жити в той історичний переломний момент, коли наша доля пов’язана з розбудовою  неньки України, коли дехто з моїх сучасників  став безпосереднім учасником багатьох подій, що вже назавжди ввійшли в історію країни.   На долю нашої України знову випали важкі випробування.  Актуальними залишаються питання єдності держави, єдності українців, єдності думок, єдності політичної і військової сили.  Але ми спільними зусиллями, наснагою і працею, прагненням кожного побудувати сучасну країну, обов’язково здолаємо всі перешкоди на цьому нелегкому шляху до становлення незалежної європейської держави. Вірю в те, що територіальна цілісність України залишиться непорушною. І нехай наповнюється гордістю серце кожного українця, коли лунає «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» 

Сьогодні для нас, молодого покоління, заповітними повинні стати слова Чорновола В.М.: «Україна починається з тебе!» Чи задумувалася я над цими словами? Мабуть, так!  Я  вірю, що живу у чудовий, неповторний час, переконана, що саме від мене залежить, якою стане моя країна в подальшому. Якщо віриш в це, то значить, що ця країна може довірити тобі своє майбутнє, а  ти можеш довірити їй власне життя, надію на те, що тут щасливими виростуть твої діти.    

          Хочеться завершити свої роздуми словами Святослава Вакарчука: «Не дивіться на Україну, як на землю своїх батьків. Дивіться на неї, як на землю своїх дітей. І тоді прийдуть зміни.»