Психологічна допомога та підтримка під час війни: добірка порад та рекомендацій

З чого варто починати, щоб допомогти собі у такій складній життєвій ситуації як вимушене переселення та адаптація у нових умовах, як перестати бачити в собі лише продукт війни чи жертву обставин, як знайти в собі сили, щоб рухатися далі.

Матеріал із розмови Громадського простору із Тетяною Сіренко –  психологом, координатором проектів (“Допомога учасникам АТО та членам їх родин”, Право на здоров’я).

Громадський Простір: Більше 1.5 мільйона українців стали внутрішньо переміщеними особами –  ВПО. Як у психології можна визначити, охарактеризувати стан, в якому перебувають люди, які вимушено залишили власній дім через бойові дії?

Тетяна Сіренко: Насправді, цей досвід у кожного різний. І ми вже бачимо, що переселенці є дуже різними, їх уже можна умовно поділяти на різні категорії. Бо частина людей виїхала ще до того,

як почалися активні бойові дії в тих місцях, де вони проживали. І це були люди, які заздалегідь передбачали, що буде далі і подумали про це. Але була частина людей, які тривалий час жили на територіях, де були бойові дії і вони були свідками цих бойових дій. Це і є ті люди, які пережили найважче, бо хоча і виїжджали з різних причин, але одна з цих причин була та, що люди просто не хотіли покидати свої домівки, і вони до останнього сподівалися, що все таки їх ця біда обійде.

І взагалі людям дуже притаманно вважати, що зі мною цього не станеться.

Є люди, які виїхали вже коли були знищені їхні будинки, наприклад, або коли хтось постраждав із їхніх близьких, або коли це сталося на сусідній вулиці. Багато хто з них були свідками того, як гинули люди, як руйнувалися будинки. Тобто багато з них пережили реальну загрозу їхньому життю, життю їхніх близьких. І, звичайно, що це дуже впливає на їхній стан і на їхню особистість, і на те, як вони взагалі адаптуються, поводяться, як вони живуть далі.

Другий аспект – це те, що коли б вони не виїжджали, але вимушені були залишити свої домівки. Для кожної людини домівка – це безпечне місце, яке вона формує сама… Є такий вислів – “мій дім – моя фортеця”. Недаремно так говорять, бо це справді важливо мати свій простір, в якому можна почуватися безпечно.

В уяві людини є така ілюзія, що дім – це завжди безпечно. І навіть в ситуації, коли дім уже в небезпеці, то людям все одно здається, що вдома найбезпечніше.

Потім, коли люди приїжджають жити в інше місце, то вони  довго не можуть звикнути до цього місця і дуже часто можна почути про те, що тут і небо не таке, і квіти не такі, і вода не така, і стіни не такі …. навіть якщо людина потрапляє у такі ж безпечні умови. Я вже не говорю про те, коли людина мала якісь статки і через війну та всі ці події втрачає все те, що у неї було та приїжджає, наприклад, в Київ чи якесь модульне містечко, і їй треба починати все з нуля. Вони опиняються в зовсім різних обставинах, бо хтось приїхав із якимось стартовим капіталом, комусь вдалося щось продати, у когось були збереження, а хтось приїжджає без нічого. Цей старт є дуже різним і те, як вони можуть починати тут життя, залежить не завжди тільки від них, а часто від того, які ресурси має громада, в яку вони приїхали, місто, в яке вони приїхали. Наприклад, якщо люди приїхали в Київ, то тут більше можливостей знайти роботу, або в якесь інше велике місто. А якщо вони поїхали в маленьке містечко чи якщо це поселення, то там є менше ресурсів знайти роботу, менший вибір.  Це все впливає на адаптацію людей.

Але безумовно можна сказати, що всі  вони дуже травмовані. Вони пережили загрозу життю своєму або життю своїх близьких. На фоні цього у людей порушується базова довіра до світу.

Доволі складно говорити, що всі однакові. Але безумовно можна сказати, що всі  вони дуже травмовані. Вони пережили загрозу своєму життю або життю своїх близьких. На фоні цього у людей порушується базова довіра до світу. У них втрачається ось ця така притаманна людям ілюзія, що зі мною нічого не станеться, що я такий нібито невразливий. Оця загроза існує внутрішньо в них, вони постійно почуваються в стані небезпеки. Плюс, вони втратили свій дім, втратили своє безпечне місце.

Люди переживають всі стадії горювання і втрати. Втрата житла – це є теж абсолютно велике горе.

А дехто може втратив і близьких людей. Дехто, переїхавши сюди, втратив своїх близьких людей, скажімо так, не фізично, тобто це не значить, що ці люди померли, але перестали спілкуватися, втратився контакт, іноді з технічних причин, а іноді з ідеологічних, бо не зійшлися в якихось політичних поглядах. Особливо, тяжкість для наших людей, які приїхали із місць бойових дій, несе ще й те, що ситуація незакінчена. І вони знаходяться в ситуації невизначеності, вони не знають, чи зможуть вони колись повернутися на ці території. Бо дійсно ніхто не знає, коли і як воно все завершиться. Є люди, які мріють повернутися туди, навіть знаючи, що їхнє житло зруйноване, а є люди, які категорично не хочуть туди повертатися, тому що це місце у них вже асоціюється з небезпекою.

Люди пережили багато розчарувань в тих, хто їх оточував. Тому що не завжди вони могли отримати підтримку від тих людей, на кого вони думали, що можуть розраховувати.

Коли люди живуть в стані війни, то вони не завжди можуть про себе подбати, не те що про інших.

Це все ті небезпеки, з якими люди зустрічаються і, звичайно, це все дуже впливає на їхню особистість. Також вимушено переїхавши, люди втратили мережу соціальної підтримки. Тобто, людина жила в якійсь місцевості, жила тривалий час, хтось може прожив там все життя, дітки ходили в садочок, були колеги по роботі, були сусіди, були друзі, були знайомі, була колишня вчителька, були однокласники… і тут людина виривається з цього середовища і на тривалий час зв’язки рвуться, і невідомо, чи вони відтворяться. Вони точно не відтворяться з усіма. Виходить, що людина приїжджає в інше місце, де вона не має мережі соціальної підтримки, або ж ця мережа соціальної підтримки доволі слабка і, як правило, вона проявляється або в підтримці таких же людей, таких же переселенців, або в підтримці рідних, які іноді знаходяться теж, в таких же умовах як вони. Або ж це підтримка волонтерів, але знову ж таки, це така доволі крихка підтримка. Поки будуть ресурси у волонтерів, і матеріальні, і внутрішні, доти вони будуть допомагати. Але це нестабільно. Сьогодні є у волонтерів можливість якоїсь організації, а завтра немає.

Немає цього відчуття стабільності, і це теж нібито підтверджує їхнє почуття базової недовіри до світу, що світ небезпечний насправді. З такою недовірою до світу тяжко створювати соціальні контакти, важко навчитися комусь знову довіряти.

Взагалі, багатьом важко просто спілкуватися, тому що вони травмовані, вони часто думають про події, які були, часто не бачать майбутнього. Багатьом складно піти на роботу через емоційний стан. В такому стані доволі важко створювати нову мережу соціальної підтримки. Під мережею соціальної підтримки якраз маю на увазі наші соціальні контакти, будь-які, те, що є для нас підтримкою, це і родина, це і друзі, і  колеги по роботі. Також якщо, наприклад, люди живуть в місцях масового поселення – модульні містечка, але у нас під Києвом, це не модульні містечка, а гуртожитки, санаторії, в яких вони масово проживають. Виходить, що живуть там люди, які всі травмовані, які всі втратили житло, які мають дуже багато болю і вони нібито варяться в цьому. Вони додатково один одного травмують. Знижується і рівень терплячості, з’являється і якась надмірна знервованість, у багатьох можуть бути проблеми зі здоров’ям, порушення сну, все це має вплив. Люди менш контактні, і якщо вони контактують, то дуже часто раняться об це. Тому виникають якісь додаткові конфлікти, сварки або ж вони постійно говорять про це і ще більше одне одного затягують.

Важливо, щоб переселенці створювали соціальні контакти поза межами цих поселень, щоб їхнє спілкування не обмежувалося спілкуванням з такими ж переселенцями. Бо це теж формує певну ізоляцію, відчуття, що “ми інші”. Люди, які пережили травму, то в них оце почуття інакшості завжди є. І це не тільки в переселенців.

Це є у воїнів АТО, просто у людей, які були якимось чином психологічно травмовані. У них є таке відчуття, що от “я не такий, як інші”, “зі мною щось не так, як з іншими”, “мене не зрозуміють”, “ніхто не може зрозуміти, що я відчуваю”, бо я насправді і сам не дуже розумію, що зі мною відбувається. І коли переселенці спілкуються тільки між собою, то оця ізоляція, вона нібито підтверджується додатково, підсилюється. Виникає і небажання спілкуватися з іншими людьми, виникають страхи спілкування з людьми, які не в цій системі.

Тому дуже важливо соціалізуватися, добре, коли вони йдуть на роботу, працюють та знайомляться з кимось.

Коли вони ходять на якісь заняття, в якісь центри, якщо є така можливість, то щоб це було життя, пов’язане із іншими членами громади, до якої вони приїхали. Фактично, треба вживатися в це суспільство. Бо є такі родини, які живуть не в поселеннях, а самі знімають квартиру, і вони ізольовані, практично ні з ким не спілкуються.

Суть будь-якої психологічної травми ще в тому, що вона не пройде сама собою, поки людина це не проживе, поки вона не зустрінеться з цими переживаннями, поки вона не усвідомить, що з нею відбулося і зможе потім тільки інтегрувати це в досвід свого життя, і вбудувати його в картинку світу.

Фактично, людина пережила травму одну чи кілька, і в неї нібито відщеплюється картинка її особистості, яка от ізолюється цією травмою – “було життя цілісне, а тепер шматок якийсь ніби з мене вирвано”. Вони дуже часто концентруються на травмованій частинці особистості. І тоді травмована частинка особистості – це якраз є ізоляція, це якраз є уникання тих переживань, спогадів, які були. З одного боку, вони хочуть цього уникнути, але чим більше вони намагаються цього уникати, тим більше їхня підсвідомість сигналізує про те, що це треба прожити.

Г.П.: Як це можна усвідомити та пережити? Чи є якісь поради?

Це є нормальна реакція організму, психіки на ненормальні події, які з ними відбулися. Бо іноді вони лякаються своїх станів.

Т.С.: По-перше, дуже важливо інформувати переселенців, що той стан, який з ними є – то це є нормально, щоб вони не відчували, щоб вони не переживали, це є нормальна реакція їхнього організму, їхньої психіки на ненормальні події, які з ними відбулися. Бо іноді вони лякаються своїх станів. Вони бояться зізнатися, що вони не сплять, вони просто бояться своїх станів та думають, що вони якісь ненормальні. Бояться про це говорити іншим, а про це треба говорити, про це важливо говорити, але важливо говорити настільки, наскільки вони це витримують, наскільки вони можуть з цим  справитися. Тобто, треба постійно примусово себе  заглиблювати, повертати в це.

Г.П. Про це обов’язково із психологом розмовляти?

Т.С.: Я думаю, що добре із психологом, але таку підтримку може надати будь-яка людина, яка здатна витримати ці переживання.

Людині, яка переживає серйозну психологічну травму, важливо мати поряд людину, яка могла б нібито бути свідком  цих переживань, які вона може розказати, і ця людина, якій розказують, вона має мати ресурси, щоб це витримати.

Вона має не впасти в депресію, не розплакатися, не казати “о, жах, я б таке не пережив\ла” . Дуже важливо, щоб просто вислухали, підтримали і  дали сигнал про те, що “я можу це витримати, от те, що ти мені розказуєш, я можу це витримати, і я поважаю тебе за те, що ти це витримав”.

Дуже важливо акцентуватись не на тому, що людина є жертвою цієї ситуації, а на тому, що вона вижила в цій ситуації.

На тому, що якщо вона сидить тут, в безпечному місці, то значить, що до якоїсь міри вона впоралася, вона змогла зібратися, змогла зорієнтуватися так, що вона зберегла своє життя. І важливо показувати їм, що це є позитивний результат. Так, обставини тяжкі, так, обставини страшні, і багато на що ми не можемо впливати, але для того, щоб повністю не зникала земля з під ніг і щоб не було відчуття абсолютної безпорадності.

Важливо їм повертати почуття контролю над власним життям.

Звичайно, ви не можете їм повернути почуття контролю над окупованою територією чи над своїм домом, але вони можуть контролювати, наприклад, що вони сьогодні будуть їсти, якщо в них є така можливість контролювати, чи я зараз піду спати, чи я зараз чимось буду займатися. Просто нагадувати їм про те, що в їхньому житті є речі, на які вони впливають – з ким я буду сьогодні спілкуватися. Ти можеш проконтролювати –  чи ти підеш сьогодні на вулицю чи ти залишишся, але ти можеш прийняти це рішення. Важливо повернути почуття контролю. Спеціалісти-психологи знають як це робиться, вони повертають його дуже маленькими кроками. Іноді я своїм клієнтам просто говорю –  ти можеш підняти руку? Так, можу. А ногу? Можеш пройтися по кімнаті? Можу. Пройди, будь ласка. А тепер зверни увагу на те, що ти можеш це контролювати. Ти міг контролювати – сидіти чи ходити. Звичайно, це не змінить глобальну життєву ситуацію, але такими малесенькими кроками на дуже глибокому підсвідомому рівні повертається відчуття того, що я, наприклад, впливаю на своє тіло. І це вже добре. Кордони мого тіла принаймні збереглися. Так, були порушені мої кордони, мене вигнали з дому і зараз вони порушуються, але моє тіло – я його тримаю в своїх руках, я його контролюю, я можу звертати чи не звертати на нього увагу.

Також дуже важливо, для того щоб краще адаптуватися і легше справитися з травмами, повернути почуття безперервності життя.

Ми у звичайному житті про це не задумуємося, але вона в нас є, ця безперервність життя. Ми плануємо новорічні свята, у нас є сімейні традиції, якісь обряди. В кожної людини є якісь свої, можливо дрібнички, які ми постійно плануємо, любимо робити їх в один і той же час.

Ми знаємо, що після неділі завжди буде понеділок, щоб там не відбулося.

Після неділі завжди настає понеділок, після дня – вечір, після вечора – ніч. Тобто є циклічність, безперервність – безперервний рік, безперервна доба, і ми в якійсь мірі безперервні. На такому побутовому рівні це проявляється в тому, що ми щось собі плануємо. Ми часто згадуємо своє минуле і ми плануємо щось на майбутнє. Хтось планує на десять років, хтось на більший час, але коли людина дуже сильно травмована, то втрачається почуття безперервності. Вони не планують, вони бояться планувати, вони бояться навіть думати на крок попереду, тому що у них були якісь плани, але щось таке сталося і все змінилося. Плюс нестабільність ситуації додається.  Люди не планують, їм тяжко згадувати минуле, тому що коли вони згадують минуле, вони згадують події, якихось людей, об’єкти, і кожного разу вони згадують, що цього більше немає. Відбуваються приступи горя, вони раняться, це тяжкий біль.

Цей біль викликає спогади, що були жахливі події, і ці жахливі спогади блокують хороші спогади, і так само блокується майбутнє, бо я боюся думати про майбутнє.

Вони це не озвучують, але все так і є, вони бояться думати про майбутнє. Деякі не можуть спланувати навіть те, що буде завтра, або просто зорганізувати день, бо настільки зруйноване це відчуття безперервності… Цю безперервність треба відновлювати. Вона проявляється на дуже багатьох рівнях, і дуже сильна вона на духовному рівні – якщо люди віруючі, духовні, захоплюються чимось, я не кажу обов’язково про якусь релігію, але якщо вони в щось таке вірять, то ця безперервність зберігається, її легше відновити. Але насправді вона проявляється на дуже багатьох рівнях – її можна пробувати відновлювати хоча б на рівні циклічності часу.

Є ранок, вечір… треба нагадувати людям, що це збереглося, де б ви не були, куди б ви не поїхали…

Є рік, у кожному році є якісь свята. Люди можуть сказати – “а от ми святкували так, а зараз немає можливості”. То тоді варто запропонувати повертати якісь елементи сімейних традицій, обрядів, звичок, те, що робилося вдома разом. І це можна зробити зараз. Якщо ви грали спільно якусь гру сім’єю, то може варто спробувати. Якщо у вас були якісь особливі традиції на великі свята, то тоді варто подумати, як можна принести елементи цих традицій в ті умови життя, які є. Бо це відновлює цю циклічність життя і, фактично, допомагає відновити зв’язок між минулим, теперішнім та майбутнім. Просто людині нагадати як це, коли є оця безперервність. Важливо відновлювати контроль над життям, безперервність в цьому житті і формувати мережу соціальної підтримки. Це базові речі. І, звичайно, формування безпечного середовища, безпечного місця.

Якщо немає окремого житла, немає окремої кімнати в цьому житлі і ви не можете усамітнитися та сформувати свій простір, то тоді треба зробити щось таке, де б ваш простір все таки зберігався.

Іноді це може бути якась сумочка… але щоб це було тільки ваше, щоб це був тільки ваш маленький світ. Або це якийсь куточок в кімнаті, своя поличка в шафі, але це вже мій простір.

Г.П.: Тобто, це може бути щось елементарне?

Т.С.: Починати треба з елементарного. Іноді бувають ситуації, що навіть це неможливо. Тоді дуже важливо згадати – а які є місця, в яких я почувався безпечно.

У психотерапії є такі техніки, які називаються “Безпечне місце”. Дуже добре згадати людині це безпечне місце, яке в неї було в житті, дуже добре було б, якби воно було доступне.

Що ми можемо називати безпечним місцем? Безпечне місце – це те, де людина себе комфортно почуває, не відчуває якоїсь небезпеки, де їй дуже добре. Це може бути ось таке кафе, якщо воно улюблене і там дуже добре, це може бути галявина в лісі, але якщо немає місця, яке було б фізично доступним, то тоді можна пригадати з минулого місце, в якому почувався безпечно – закрити очі, пофантазувати, намалювати це місце і спробувати згадати, які були відчуття тоді. Нагадати людині, які запахи ти відчував, які звуки були… тобто на всіх рівнях відчуттів спробувати занурити людину у ці спогади. Насправді, наша психіка діє так, що ті образи, які ми уявляємо і реальність, вони абсолютно не відрізняються по емоціях. Виходить, що коли людина постійно у стані такої небезпеки, недовіри до світу, але якщо вона згадає ті свої відчуття, які були в неї, коли вона почувалася безпечно, то це є дуже ресурсно для неї, дуже добре, що вона взагалі може згадати, як це почувати себе безпечно.

Якщо людина знаходить для себе це безпечне місце, навіть в уяві, то можна їй радити, коли їй дуже важко, уявляти це місце. Тоді з’являється внутрішній ресурс для того, щоб щось пережити.

Парадокс цієї ситуації в тому, що людина, яка в травмі, завжди потребує значно більше ресурсів для того, щоб справитися з цією травмою і з цим болем, ніж зазвичай в житті потрібно, щоб справлятися зі звичайним стресом. А виходить так, що людина апріорі має значно менше ресурсів, ніж завжди. Тому важливо активувати внутрішній ресурс.

Г.П.: Що в жодному разі не слід робити, на Вашу думку?

Т.С.: Ні в якому разі я б не радила говорити травмованій людині якісь такі фрази, вислови, які знецінюють почуття людини. Наприклад: “Нічого страшного”,  “Все добре”, “Не переживай”. Людина травмована, вона переживає і їй дуже тяжко, і вона думає, що її не зрозуміють, а коли їй говорять “та нічого страшного”, то у неї і образа з’являється, і дисонанс – “мені дуже боляче,  а тут кажуть, що нічого страшного”. Тобто, йде знецінення її переживань. В такій ситуації якраз треба казати, що “це нормально, що ти переживаєш”, “тобі зараз тяжко, але для тих обставин, які відбулися, то це нормально”. Не можна говорити – “о, жах, я б такого не пережив”, бо іноді таке говорять з метою підтримати, але насправді людина тоді жахається та думає “то я ще не усвідомлюю всього жаху, і все ще гірше, ніж я думаю?” Це категорично не можна робити.

Г.П. А що не варто робити самим переселенцям у таких складних ситуаціях?

Т.С.:  Переселенцям я б радила не знецінювати свої почуття і не чекати, що це само собою розсмокчеться, що воно само собою минеться.

Якщо ви бачите, що уже не справляєтеся, то тоді варто, якщо не до спеціаліста звертатися, то хоча б використовувати ті рекомендації, шукати додаткові якісь ресурси – як я можу себе підтримати, що я можу зробити для того, щоб у мене було більше сил з цим справитися.

Не варто знецінювати та думати: “я ж раніше якось справлявся”. Але ці обставини, які відбулися, вони не схожі на інші обставини. І якщо на якомусь етапі ти розумієш, що уже не справляєшся, то варто просто подумати, де взяти додаткові ресурси. Можливо, до спеціаліста піти, можливо, поговорити з кимось або просто подумати – як я справлявся раніше і що я можу ще зробити для себе. Не ігнорувати своїх почуттів і не замикатися в собі. Звертатися за допомогою, якщо дуже боляче, важко. Говорити про те, що я її потребую, цю допомогу. Іноді люди замикаються та думають, що це нікому не потрібно, і що у всіх та ж проблема,  і що мені ніхто не допоможе. Так, їхні переживання за них ніхто не переживе, але розділити їх, надати якусь підтримку чи мати якусь людину, яка була б поряд – це дуже ресурсно.

Я б радила проаналізувати всі наявні внутрішні та зовнішні ресурси, які є, і просто скласти собі список, що в такій-то ситуації я можу зателефонувати  тому-то, а є ще організації, які допомагають. Бо коли людина в травмі, в депресії, то доступ до цих ресурсів психологічно блокується. Людина забуває про те, що вона могла б зателефонувати. Її запитуєш – “А кому б ви зараз могли зателефонувати? Нікому”. Але часто є кому.

Г.П.: Чи важливо у такій ситуації мати якесь заняття, роботу? Чи до цього треба бути психологічно готовими?

Т.С.: Те що Ви говорите, це теж про ресурси. Я завжди говорю переселенцям про те, щоб вони самі в собі бачили не тільки продукт війни і жертву обставин, а згадували про те, що було життя до того – “я жив, і у мене було щось, що мені подобалося… я любив вишивати, я любив танцювати, я любив роботу якусь”. Згадати те, що подобалося раніше, подумати, що може бути доступним зараз і пробувати теж активувати ці ресурсні частинки.

Те, що подобається завжди, приносить задоволення. Воно завжди приносить нам додаткові ресурси. І чим більше у мене цих ресурсів, чим більше у мене цих цікавих занять, тим більше у мене сил. Це не просто говорять – “піди там помалюй, відволічешся”, але це не тільки “відволічешся”, це ще й активація тієї творчої частинки, яка ресурсна.

Під творчістю я маю на увазі не лише вишивання, малювання, для когось це може бути математика, для когось це рубання дров. Це те, що приносить задоволення. Комусь може спортом треба зайнятися. Те, що приносить нам задоволення, дає нам більше сил, натхнення.  І тоді простіше справлятися. Треба пам’ятати про те, що зараз ситуація, в якій потрібно більше сил, і треба шукати звідки їх брати, ці сили.

Г.П.: Як взагалі впливає на людей, а особливо тих, хто вимушений був переїхати в іншу громаду, ситуація вимушеної зміни виду діяльності?

Т.С.: Дуже добре, що людина взагалі діє, що вона активна і знаходить спосіб як заробити. Якщо людина була адвокатом, а зараз вона кухар, то, звичайно, що вона стає на статус нижче і їй важко прийняти й цю втрату. Але в таких ситуаціях важливо пояснювати, щоб вони самі зверталися до того, що зараз от такий час, коли я маю забезпечити сім’ю, я маю якось трошки стати на ноги, а далі я буду шукати свою професію, а може я в якійсь іншій себе знайду.

Г.П. Що ще можете порадити, якщо ми щось пропустили?

Т.С.: Я б радила міняти формат допомоги на рівні нашої держави. Насправді, є категорія ВПО, які жили в складних життєвих обставинах і до того, як почалася війна. Вони переїхали, але ця ситуація продовжується чи ще погіршилася. Тут важливо, щоб соціальні служби чи громадські організації підхопили ці сім’ї. Має бути якийсь соціальний супровід цих сімей, і він має відрізнятися від тих загал, бо якщо людина до війни жила в складних життєвих обставинах, то це говорить про те, що в силу якихось обставин у неї було і так недостатньо внутрішніх ресурсів і зовнішніх, щоб жити не в складних життєвих обставинах. А ту ще й наклалася війна, і шанс в таких людей вибратися на щабель вище дуже маленький. Ці люди потребують тривалої соціальної, психологічної, юридичної допомоги. До цих сімей потрібен комплексний підхід. Я знаю, що багато роботи уже ведеться. Але якби це було на рівні держави, то це було б ефективніше, бо була б одна система. Або якісь пілотні проекти громадських організацій, але щоб вони були  системними. Треба розробляти модель роботи з цими сім’ями. В інших країнах ці моделі є. До року ще можна говорити про кризу, про першу психологічну допомогу, про підтримку сім’ї в кризовій ситуації, але все що далі, це такі хронічні складні життєві обставини. Тут доволі мало рухів в напрямку того, щоб це змінилося.  А змінювати це важливо.

Бо формуються вже цілі спільноти таких людей, в складних життєвих обставинах, і це буде впливати однозначно на суспільство, на громаду в якій вони живуть.

Тут може бути багато супротиву і від громади, агресія, це може принести і якісь деструктиви, конфлікти, і це лякає. Бо якщо це одна сім’я, три чи п’ять, а коли це отака громада, у яких все погано, то це несе інші масштаби. Тоді виникає ситуація, яка точно не веде нас до миру, а веде до нових прірв. Важливо, щоб втручалися структури в цю роботу, щоб була програма, яка була б направлена на освіченість, фасилітацію конфліктів. Бачу, що з’являються проекти, де міксують у проектах і сім’ї учасників АТО, сім’ї загиблих в АТО, і сім’ї переселенців, об’єднують в якісь заходи, запрошують психологів, які тут же на місці фасилітують ситуацію, допомагають розрулити цей конфлікт так, щоб всі з цього щось взяли корисне. Я думаю, що це добре, але треба про це думати більш масштабно, на рівні держави. Тому що це все одно буде потім виливатися у суспільстві, будуть виникати додаткові труднощі, додаткова агресія в суспільстві, і це те, що нікому не потрібне.

СИНДРОМ ВІДКЛАДЕНОГО ЖИТТЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ: ЩО РОБИТИ?

Під час війни багато хто з нас ніби перестав відчувати себе в реальності, а все частіше думає про те, як складеться життя в майбутньому, та насолождується цими уявленнями.

Ми живемо зараз і рахуємо дні в очікуванні перемоги, повернення додому чи певного переломного моменту, після якого нарешті почнеться або повернеться справжнє життя.                 Синдром відкладеного життя — це особлива форма сприйняття дійсності, перебувати в якій виснажливо для нашої нервової системи.Що таке синдром відкладеного життя?

Це сприйняття реальності, при якому ми думаємо, що справжнє життя ще буде, а зараз воно відклалося в часі. Ми ставимося до життя приблизно як підліток, який готується стати дорослим, от тоді й здійсняться всі його плани. Як правило, ми призначаємо собі певний поворотний момент, після якого все має кардинально змінитися на краще. Це може бути закінчення війни, повернення до своєї квартири, забезпечення ЗСУ ще однією партією аптечок чи допомога тим, хто її потребує, тоді нарешті й почнеться справжнє життя. А зараз дні, які ми проживаємо, нібито й не рахуються і не мають особливого значення, вони просто фон на шляху до «мирного майбутнього».

Така втеча від реальності є захисною реацією психіки і допомагає нам пережити наслідки надмірно великого стресу війни та не хвилюватися з приводу того, що саме зараз ми витрачаємо величезну кількість часу життя не на ті речі, якими ми хотіли б займатися.

Наш мозок намагається зняти емоційний тиск, вселяючи надію, що колись потім настане справжнє життя, яким ми зможемо насолоджуватися, а поки потрібно терпіти і чекати. Цей стан відкладеного життя може проявлятися по-різному. Інколи люди живуть у ньому роками, навіть не усвідомлюючи, що в їхньому житті щось не так. 

Як він може проявлятися?

Ви живете в майбутньому. Подумки ви в очікуванні перемоги, повернення додому, закінчення волонтерства і пошуку нової роботи і не помічаєте, чим наповнені ваші дні та як вони минають. 

Ви відчуваєте, що чогось не вистачає для того, щоб зробити крок. Це може проявлятися і в дрібницях, і в досить серйозних речах. Наприклад, було б добре знайти друзів у новому місті, розпочати навчання чи зробити нову зачіску, та зараз не до того, все одно тут усе тимчасове. 

Ви в очікуванні слушного моменту. Можливо, ви помічаєте, що періодично відкладаєте справи, тому що слушний момент ще не настав.

Відкладання чи навіть заборона собі насолоджуватися приємними моментами, квітами, заходом сонця, книжками, манікюром, кавою на терасі. 

Спостерігання за життям інших ніби збоку. Якщо ви не в рідному місті й відчуваєте себе глядачем, що ніби дивиться фільм, у якому в місцевих жителів продовжується нормальне життя. Ви не асимілюєтесь і не стаєте частиною цього життя.Як подолати синдром відкладеного життя?

Якщо ви виявили у себе ознаки синдрому відкладеного життя, можна свідомо змінити таку життєву стратегію і приділяти якомога більше уваги теперішньому моменту. Звісно, не відмовляйтеся від ваших планів на «після війни», а придивіться до них уважніше, можливо, в очікуванні майбутнього ви й не помітили, що сьогодні вже можна взяти життя в свої руки та зробити максимум для досягнення своїх цілей та мрій. 

Щодня виділяйте хоча б 15 хвилин для втілення планів і досягнення цілей. Чим би ви не займалися протягом дня, запитуйте себе: «Чи корисне для мене те, що я зараз роблю? Для кого це важливо?» 

Хваліть себе навіть за найменші зміни й за будь-який маленький успіх. Цінуйте сьогодні, бо час — один з найдорожчих ресурсів. Тож якщо життя подарувало вам можливості, не втрачайте їх. Шанси, які у вас є сьогодні, унікальні, тому дійте відповідно до обставин. Здійсніть хоча б одну свою мрію зараз. Це і будуть прості, але дієві кроки для подолання синдрому відкладеного життя.             Отож,створіть атмосферу дива та свята, бо саме заради цього ми і не здались за 3 дні - заради проживання свого життя.

Сьогодні потрібно цінувати можливість провести свята у колі найрідніших.

Долаємо паніку разом! 

Аптечка самодопомоги

"Ти як?" -

відповідь на це запитання зараз вкрай необхідне  і дуже популярне. Адже психологічні проблеми наростають  непомітно, впливають на всі сфери життя та знижують здатність протистояти

викликам.

Інформую Вас, що в межах Всеукраїнської програми ментального

здоров’я «Ти як?», ініційованої першою леді України Оленою Зеленською

старувала комунікаційна кампанія.

Мета кампанії – сприяти формуванню в суспільстві культури піклування

про ментальне здоров'я, дати розуміння та показати інструменти, які допоможуть

українцям дбати про свій внутрішній стан.

За даними соціологічних досліджень, понад 90% українців мали хоча б

один із симптомів тривожного розладу, а 57% перебувають у зоні ризику

розвитку ментальних порушень. Українці не мають звички звертатися до

фахівця: 31% громадян не вважають свої проблеми достатніми для цього. Зараз

це основний бар’єр на шляху звернення по психологічну допомогу.

Так само, як здатність до адаптування, функціонування й навіть певного

розвитку під час війни, перспективи повоєнного відновлення України значною

мірою залежать від рівня емоційної солідарності громадян та культури

піклування про ментальне здоров’я. 

Всеукраїнська програма ментального здоров’я «Ти як?», ініційована

Оленою Зеленською, має на меті допомогти українцям знайти джерело сили.

Джерело внутрішнє, в собі, на рівні усвідомлення й визнання власного

психічного стану та хоча б приблизної оцінки ступеня його кризовості.

Піклування про ментальне здоров'я має стати звичною відповідальністю

кожного. Також необхідно створити систему сервісів і послуг, які зможуть

різними засобами та дієвими механізмами підтримати людину, коли вона не

справляється самостійно.

Розробку та впровадження Всеукраїнської програми ментального здоров’я

координує МОЗ України. Всесвітня організація охорони здоров’я – експертний

партнер, виконавчий партнер – громадська організація «Безбар’єрність».

Майданчиком для розробки та ухвалення рішень є Міжвідомча координаційна

рада при Кабінеті Міністрів України. Комунікаційна кампанія реалізується за

підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

У межах кампанії створено спеціальну

сторінку: http://howareu.com (howareu_program), де запропоновані контакти,

посилання, поради, продукти, техніки та методики, які допоможуть піклуватися

про ментальне здоров'я – своє та людей поруч.

Дізнатися більше інформації про ментальне здоров’я можна також на сторінках

у соціальних мережах:

Facebook – https://www.facebook.com/howareu.program 

Instagram – https://www.instagram.com/howareu_program

YouTube – https://www.youtube.com/@howareu_program

Twitter – https://twitter.com/howareuprogram

Telegram – https://t.me/howareu_program

TikTok – https://www.tiktok.com/@howareu_program

Viber

– https://invite.viber.com/?g2=AQAyHzQp6XJwmVCkkkXeWJVdLF8eAQa8Pzq3

NYgcLWJGls3sN3tGibu5P%2BEH0rsb

При потребі скористайтеся даною інформацією та послугами, що пропонуються.

Психологічна підтримка та допомога в умовах війни.

 Під час воєнних дій війна оселяється всередині кожного з нас. Настрій людей у цей непростий час дуже важливий, адже від нього залежать настрої в тилу та підтримка наших захисників.

   Під час війни настрій населення постійно змінюється – від оптимізму та натхнення до страху та паніки. Коли стається щось жахливе, люди діють по програмі виживання. Вони діють швидко та планують своє життя лише на кілька годин. Після того, як шок проходить та повертаються базові емоції, людина може піти у страх та відчай, або ж відчути сильну ейфорію.

    Війна — це насамперед психологічне знущання з людей. Навіть ті, хто зараз перебувають у безпеці, живуть у стані тривоги та стресу. Щоб працювати на перемогу й бути корисними іншим, ми маємо бути сильними. Тому навчитися надавати підтримку собі — особливо важлива навичка під час війни.

Самопідтримка — це вміння:

• створювати для себе відчуття безпеки;

• піклуватися про свої базові потреби;

• обирати більше «хочу», ніж «треба»;

• виділяти час на хобі;

• дякувати собі за те, що ви є.

Ситуація, у якій ми всі сьогодні опинилися, не є типовою. Психологи одностайні в тому, що в ненормальній ситуації кожна реакція є нормальною. Через індивідуальні особливості психіки кожна людина реагує на стрес, пов’язаний із війною, по-своєму. Тому важливо розуміти себе, відстежувати свої стани та вміти їх контролювати.

Загальні поради для батьків з подолання стресу.

1. Дуже важливо, щоб усі члени сім’ї залишалися разом у стресових ситуаціях. Не варто

відправляти дітей у санаторій (тим паче за кордон) одразу після переїзду чи пережитої

складної ситуації. Коли ми разом – ми швидше відновлюємося та краще справляємося зі стресами.

2. Дітей слід заспокоювати як за допомогою слів, так і тілесно (обіймати, цілувати, поправляти волосся, гладитипо спинці тощо).

3. Забезпечте постійний режим (розклад).Дітям потрібна передбачуваність. Їм легше розібратися, чого слід очікувати від життя, якщо прописаний час прийому їжі, виконання домашньої роботи, сну тощо. Це допомагає їм відчувати себе в безпеці та знижує рівень стресу.

4. Допомагайте дітям переосмислювати стресові ситуації. Наприклад, якщо дитина відчуває стрес, тому що думає, що не подобається однокласнику, бо той не привітався з нею перед уроком, то батьки можуть попросити дитину спробувати дати інші пояснення такої поведінки однокласника. Чому б не припустити, що він просто замислився, а тому забув привітатися? Батьки повинні допомагати своїм дітям тлумачити життєві ситуації більш позитивно. Звісно, іноді трапляються об’єктивно стресові ситуації. У таких випадках батькам необхідно допомагати своїм дітям справлятися з ними в інші способи.

5. Ініціюйте розмови про почуття. Вчіть дітей орієнтуватися у світі емоцій та почуттів. Уважно слухайте розповіді дітей про те, що вони відчувають і думають з приводу того, що відбувається.

6 .Ставтеся серйозно до дитячих переживань і не ігноруйте дитину, якщо вона поділилася з вами своїми страхами. Замість «Не вигадуй, у темряві нічого немає» скажіть: «Давай разом перевіримо. Може, то так одяг лежить, а тому може щось здаватися».

7. Допомагайте дітям змінювати їхні уявлення про стресові ситуації.

Переконання дітей мають істотний вплив на них самих: на те, як вони себе поводять, кого вони вибирають у друзі, чим захоплюються поза школою тощо. Дитячі переконання певною мірою також визначають, що може стати причиною стресу для них, а що ні.

  Іноді деякі дитячі уявлення призводять до посилення стану стресу.  У таких випадках батькам необхідно спробувати змінити їх (мова йде про шкідливі/неадаптивні переконання). Наприклад, діти, які вважають, що повинні отримувати оцінку «12» за кожне домашнє завдання, а будь-яка інша оцінка розцінюється ними як поразка, відчувають стрес, коли не отримують найвищого балу. У цьому разі батьки повинні допомогти їм змінити свої переконання, пояснивши, що нижчі за «12» оцінки – це теж нормально.

8. Не «заражайте» дитину власними страхами. Якщо мама щоразу говорить малюкові не підходити до кицьки, бо вона вкусить та подряпає, то, звісно, дитина боятиметься котів.

ЯК ДОПОМОГТИ ДИТИНІ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ В СТРЕСІ

9. Будьте уважними до змін у поведінці дитини. Зверніться до лікаря чи психолога, якщо стан дитини викликає занепокоєння.

10. Давайте лише ті обіцянки, які ви зможете виконати.

11. Незважаючи на дитячі страхи, і самі діти, і всі члени сім’ї повинні продовжувати

нормальну діяльність (готувати, ходити на роботу чи в школу, прибирати, читати.)

У разі необхідності дійте спільно зі службами допомоги (психологами, соціальними працівниками, вчителями) або з учнівською групою підтримки в школі, де навчаються ваші діти.

12. Будьте уважними до змін у поведінці дитини. Зверніться до лікаря чи психолога, якщо стан дитини викликає занепокоєння.(використано матеріали виступу практичного психолога Піговської С.А.)

Повернути собі ресурс! 

Де знайти ресурси під час війни?

     Стрес - це реакція на таку подію, коли відбувається щось, що тимчасово перевищує можливості адаптації організму. Це природна реакція організму на «неприродну» для цього організму подію. 

     РЕСУРСИ - це все те, що людина використовує, щоб задівольнити вимоги середовища (психологічні і соціальні ресурси). Успішність подолання негативних життєвих подій безпосередньо залежить від різноманітності, характеру і міри використання наявних і доступних ресурсі.

      Модель «BASIC Ph» - багатовимірна модель подолання стресу та пошуку внутрішньої стабільності, розроблена професором Мулі Лаадом – директором Ізраїльського Центру попередження стресу. Вона демонструє різні стилі, шляхи того, як людина може впорятися із стресом і кризою.  

       Основи моделі BASIC-PH – «Міст над прірвою».

 У кризовій ситуації «Я» і «Світ» розриваються, їх потрібно з’єднати. Це можливо зробити через міст BASIC-PH.  У кожної людини є своя «мова» (досвід) подолання кризи. У кожної людини є шість каналів подолання стресу, але тільки два з них є домінуючими.  

В запропонованій моделі враховуються всі шість частин, з яких складається характерний для кожної людини стиль подолання:  

1. Belief (віра): філософія життя, вірування та моральні цінності.  

2. Affect (афект): почуття, емоції.  

3. Social (суспільство): суспільний фактор – функція, приналежність, родина, друзі.  

4. Imagination (уява): творчість, гра уяви, інтуїція. 

 5. Cognition (свідомість): знання, логіка, реальність, думки.  

6. Physiology (фізіологія): фізична, чуттєва модальність та діяльність.  

     Віра Цей спосіб подолання кризи базується на вмінні вірити: це може бути віра в Бога, в людей, в чудо чи в самого себе. Система переконань, цінностей та смислів, надія, самооцінка, релігія, містицизм. Важлива будь-яка віра в щось. Коли нам зовсім важко, ми можемо протягнути руки до неба і молити про допомогу.  Приклад: «у нашій родині ніколи не здаються», чи «Бог нас ніколи не покине».  

      Почуття Серце – це скринька наших почуттів любові та ненависті, мужності та боягузливості, радості й печалі, ревнощів і симпатії. Цей спосіб подолання кризи вимагає від нас, перш за все, виявити різні почуття та назвати їх своїми власними іменами. Потім вже буде спроба висловити розпізнані почуття найбільш прийнятними для кожної людини способами, такими як: словесно – усно в особистій розмові, чи письмово в розповіді чи в листі; без слів – в танці, малюнку, в музиці, в драмі. Йдеться про прямий чи опосередкований вираз почуттів: можливість записувати в щоденник свої почуття чи малювати свої почуття.  

     Суспільство Даному способу подолання кризи притаманне прагнення до спілкування. Ми можемо звертатися за підтримкою до сім'ї, до близьких чи до психологів. Ми можемо самі допомагати іншим постраждалим, занурюватися в суспільну роботу чи займати керівні посади. Тобто, важлива соціальна включеність: прагнення бути серед людей, почувати себе частиною системи, організації і т.п. Знайти в інших людях підтвердження, що ти живий, чимось корисний, на щось впливаєш.  

     Гра уяви  Цей спосіб подолання кризи апелює до наших творчих здібностей. Завдяки уяві ми можемо мріяти, розвивати інтуїцію та пластичність, мінятися, шукати рішення у світі гри та фантазії, уявляти собі змінене майбутнє та минуле. Сюди ж відноситься почуття гумору, імпровізація, відволікання уваги, використання мистецтв і ремесел (рукоділля, гончарство тощо).  

      Розум  Спосіб подолання кризи через звернення до наших ментальних здібностей, до нашого вміння логічно та критично мислити, оцінювати ситуацію, пізнавати та осягати нові ідеї, планувати, навчатися, збирати інформацію, аналізувати проблеми та вирішувати їх. Сюди ж належить порядок переваг, пріоритети, альтернатива та розмова з самим собою.  

        Діяльність Спосіб подолання кризи через звернення до фізичної діяльності нашого тіла. Цей спосіб пов'язаний із такими здібностями нашого фізичного тіла, як здатність себе відчувати завдяки слуху, зору, нюху, дотику, смаку, відчуттям тепла та холоду, болі та задоволення, орієнтації на місцевості, внутрішньої напруги чи розслаблення. Цей спосіб включає в себе фізичні заняття різного виду (спорт та релаксація): зарядка чи виконання фізкультурних комплексів, ходьбу, фізичні зусилля чи роботу, прогулянку на природі, походи в гори і т.д.