Шановні колеги!

Жодна інша професія не ставить таких вимог до людини, як професія педагога, вчителя, вихователя. Педагог зобов'язаний бути яскравою, неповторною особистістю, носієм загальнолюдських цінностей, глибоких і різноманітних знань, високої культури; прагнути до втілення в собі людського ідеалу.

Особливі професійні і суспільні функції учителя, необхідність бути завжди на виду у найоб'єктивніших суддів — своїх вихованців, зацікавлених батьків, широкої громадськості пред'являють підвищені вимоги до особистості учителя, його морального обличчя. Вимоги до вчителя – це імперативна система професійних якостей, які визначають успішність педагогічної діяльності.

Практична педагогічна діяльність лише наполовину побудована на раціональних технологіях, друга її половина - мистецтво.

Учитель наче диригент

Учитель наче диригент,

Його оркестр — маленькі діти.

Урок — це чарівний момент,

Де можна щиро порадіти.

Бо діти, ніби мудреці

Працюють і відповідають.

І радісні хвилини ці,

Що так частенько випадають.

Учитель! Твій оркестр звучить!

І буде жити поки й віку.

Яке це щастя — просто жить...

То ж хай оркестр звучить без ліку!

Надія Красоткіна

ШАНОВНІ КОЛЕГИ!

Не бійтеся змін .Ідіть назустріч новому ! Творіть у собі вчителя щодня, не дивлячись на те,скільки Вам років! Сучасність вимагає вдосконалень.
Будьте ерудованими, відмінно знайте свій предмет, цікаво та доступно викладайте навчальний матеріал.
Умійте поважати кожного учня і бачити в ньому особистість.
Умійте керувати власними емоціями та розвивати позитивні почуття до дітей.
Навчіться любити дітей. Люблячи їх, не заробляйте дешевого авторитету всепрощенням, невимогливістю – це розбещує дітей.
Будьте справедливими, розумійте своїх учнів.
Будьте вимогливими до себе, самокритичними, не порушуйте педагогічну етику.
Умійте терпляче виправляти його помилки – думки, дії вчинки; навчіться переконувати.
Будьте ввічливими, доброзичливими, життєрадісними, людяними.
Хай завжди учні бачать у вас старшого друга, порадника, людину, яка підтримає, зрозуміє, дасть пораду.
Ніколи не принижуйте людської гідності дитини, будьте непримиренними до подібних дій Ваших колег. Виховуйте в собі та у своїх вихованців нульову толерантність до проявів насильства.
Станьте вимогливими та будьте витриманими у стосунках з учнями.

ПОРАДИ ВЧИТЕЛЯМ ДЛЯ ПОЛІПШЕННЯ НАСТРОЮ

Будьте оптимістами! Педагогіка – наука оптимістична (утім, як і будь-яка наука, песимістичний тільки дилетант).
Не забувайте головного: діти – істоти парадоксальні (дорослі – теж).
Якщо в тебе з”явилося бажання вигнати учня з класу, вийди сам.
Учителю, вітайся з дітьми, це дуже важливо. Тоном, яким ви говорите "здрастуй”, теж можна виховувати і піднімати собі настрій.
Вмійте бути ледачим! Проблема педагогів у тому, що вони розвивають бурхливу діяльність, але забувають думати про себе. Пам”ятайте: думати про себе – ваш головний обов”язок.
Хваліть себе самого тричі на день: уранці, удень і ввечері. Застосовуйте таку магічну формулу самонавіювання: ”Я геніальний, найкращий педагог. Усім педагогам педагог, мене діти слухаються, мене батьки поважають, мене адміністрація любить, а як я сам себе люблю, цього і не висловити”.

ЗОЛОТІ ПРАВИЛА ПЕДАГОГА

Кожного разу, коли тобі хочеться командувати дітьми, згадай своє дитинство і про всяк випадок з'їж морозиво.
Нехай всі манекенниці світу, побачивши твою усмішку, подадуть у відставку.
Не заходь в душу до дітей, якщо тебе про це не просили.
Іди на урок з радістю, виходь з уроку з приємною втомою.
Жартуй до тих пір, доки не навчишся.
Пам'ятай: поганий лікар може забрати життя, поганий учитель - спопелити душу.
Приходити на урок слід настільки підготовленим, щоб знати точно: для чого прийшов, куди прийшов, що будеш робити і чи буде від цього добре.
Кожного разу, коли хочеться нагрубити кому-небудь, рахуй до мільйона.
Намагайся їсти кожен день.
Люби свою адміністрацію так само, як і вона тебе, і ти проживеш довге і щасливе педагогічне життя.
Ніколи не чекай похвали, а намагайся відразу ж з'ясувати, як з нею йдуть справи.
Люби кого-небудь крім школи, і тоді у тебе буде все в порядку.
Якщо до тебе прийшли на урок, згадай, що ти артист, ти кращий педагог країни, ти найщасливіша людина
Говори батькам завжди найкращу правду про дитину, яку ти знаєш.
Пишайся своїми помилками, і тоді у тебе їх буде з кожним роком все менше.
Вищим проявом педагогічної успішності є усмішка на обличчях дітей.
Якщо ти вмієш самий звичайний факт подати як відкриття та домогтися подиву і захоплення учнів, то можеш вважати, що половину справи ти вже зробив.
Пам'ятай: хороші педагоги живуть довго і майже ніколи не хворіють.
Віддай школі все, а вийшовши зі стін школи, почни нове життя.
Постарайся завжди бути здоровою, навіть якщо в цей хтось не повірить.
Одягайся так, щоб ніхто не сказав тобі вслід: "Он вчителька пішла".
Не спи на уроці; дурний приклад заразливий.
Під час опитування зобрази на обличчі граничний інтерес.
Пам'ятай: якщо твій голос стає загрозливо хрипким, значить, ти робиш щось не те.
Добре, якщо пізно увечері, коли ти згадаєш своїх учнів, обличчя твоє осяє посмішка

ЩОБ УНИКНУТИ «ЕМОЦІЙНОГО ВИГОРАННЯ»

Плануючи робочий день, обов’язково виділяйте час для емоційного відпочинку. Так, обідню перерву можна із користю для здоров’я провести в найближчому парку або просто на вулиці, змінивши робочу обстановку. «Подорож» додому або на роботу можна замінити на прогулянку пішки.
Плануйте робочий тиждень, місяць із визначенням короткострокових і довгострокових цілей роботи, що дозволить фокусуватися на необхідних діях, підвищить мотивацію діяльності та зменшить кількість невиправданих емоційних витрат. Варто виділяти завдання та цілі, що є пріоритетними або такими, що виконуються найшвидше.
Варто впорядкувати власні думки та бажання. Не слід хапатися за все й одразу в гонитві за примарним результатом або похвалою керівника. Виділіть час для зустрічей із друзями, відпочинку із коханою людиною поза межами звичної повсякденності, відвідин мистецьких або спортивних заходів. Вихідні, особливо в теплу пору року, корисно проводити на відкритому повітрі, уникаючи пасивного проведення часу перед телевізором на дивані.
У пригоді стане професійний розвиток і самовдосконалення (обмін професійною інформацією з колегами, що дає відчуття світу ширшого, ніж той, який існує всередині окремого колективу – курси підвищення кваліфікації, конференції тощо). Крім суто професійної користі, такі заходи покликані активізувати взаємозв’язки з колегами, активне спілкування в нових умовах, а це відволікає від буденності та рутини.
Банальним, але важливим компонентом боротьби зі стресом є підтримування гарної фізичної форми. Між станом тіла й розумом є тісний зв’язок: неправильне харчування, зловживання спиртними напоями, тютюном посилюють прояви синдрому вигоряння. Ні за яких обставин не можна нехтувати повноцінним сном, адже тільки в цей час мозок відпочиває та накопичує енергію на наступний день ;
Нове хобі може не тільки додати задоволення у житті, а й допомогти почуватися більш мотивованим. Години, присвячені, приміром, вишиванню, збережуть дні, присвячені пошуку емоційного заспокоєння.
Категоричним правилом має стати відмові від роботи вдома та обговорення робочих проблем поза роботою.
Зрештою, візьміть відпустку та просто забудьте про проблеми на роботі.

Пам’ятайте: «Це ваше життя, і ви живете тільки один раз!»

Висновки за результатами проведених зустрічей та психолого-педагогічних семінарів

ВЧИТЕЛЬ І ПРОБЛЕМИ ДИСЦИПЛІНИ

5 найтиповіших проблем, пов’язаних з дисципліною

Некеровані розмови на уроках.
Відсутність шанобливого ставлення до дорослих.
Нечесність.
Пасивний опір.
Зухвала, нахабна, груба поведінка.

Учителі повинні знати закони, які є в основі поведінки учнів

Учні обирають певну модель поведінки за певних обставин.
Усяка поведінка підпорядкована певній меті – відчувати себе приналежним до шкільного життя.
Порушуючи дисципліну, учень може усвідомлювати, поводиться неправильно і що за цим порушенням стоїть одна з чотирьох причин:
- привернення уваги;
- влада;
- помста;
- уникання невдачі.

Типи реакції вчителя на «неприпустиму» поведінку своїх вихованців:

Невтручання. Вчителі, в кращому випадку, пояснюють учням, що трапилося, розраховуючи, що діти самі поступово навчаться керувати своєю поведінкою.
Контроль. Основні методи впливу – погрози і шантаж.
Взаємодія. Вчителі обирають складну роль ненав’язливого лідера, щоразу cтавлячи дітей перед необхідністю усвідомленого вибору та відповідальності. Вони залучають дітей до процесу встановлення правил, програму дисципліни будують на підвищенні самоповаги учнів за допомогою стратегії підтримки.

ПОРАДИ ЩОДО ВСТАНОВЛЕННЯ ДОВІРИ МІЖ ПІДЛІТКОМ І ВЧИТЕЛЕМ В КРИЗОВИЙ ДЛЯ НИХ ЧАС

Уважно вислуховуйте підлітка. Прагніть до того, щоб підліток зрозумів, що він вам не байдужий і ви готові зрозуміти і прийняти його. Не перебивайте. Не показуйте свого страху. Відносьтесь до нього серйозно, з повагою.
Запропонуйте свою підтримку та допомогу. Постарайтесь переконати, що даний стан (проблеми) тимчасові і швидко пройдуть. Проявіть співчуття і покажіть, що ви поділяєте і розумієте його почуття.
Поцікавтесь, що найбільше в даний час турбує підлітка.
Впевнено опікуйтесь підлітком. Саме це допоможе йому у власні сили
Використовуйте слова, речення, які сприятимуть встановленню контакту: розумію, звичайно, відчуваю, хочу допомогти.
В розмові з підлітком дайте зрозуміти йому, що він необхідний іншим і унікальний як особистість. Кожна людина, незалежно від віку, хоче мати позитивну оцінку своєї діяльності.
Недооцінка гірша, ніж переоцінка. Надихайте підлітка на високу самооцінку. Вмійте слухати, довіряти і викликати довіру в нього.
Звертайтесь за допомогою, консультацією до психолога, якщо щось насторожило вас у поведінці підлітка.

Безпечна та дружня до дитини школа -це місце, де можуть...

Подарувати учням особливий час і місце в школі. Запрошуючи дітей сісти в коло й обмінятися думками, ми наслідуємо давні традиції, що існують у багатьох культурах світу — організовувати своєрідне коло, де кожен має змогу висловитися з приводу будь-якої події чи проблеми і вислухати думки інших.

Допомогти дітям відчути єднання з групою. Багатьом підліткам важко зосередитися на навчанні, якщо вони почуваються самотніми. Це відчуття може підштовхнути їх до компаній, нормою в яких є вживання алкоголю, наркотиків, насилля, інші протиправні дії.

Дати дітям точку опори. Допомагаючи усвідомити цінності й пріоритети, ми наставляємо їх на правильний шлях, вчимо уникати невиправданих ризиків і створених ними самими проблем.

Навчити дітей приймати рішення і діяти з позицій здорового глузду. Розвиваючи в учнів навички критичного мислення, ми вчимо їх усебічно аналізувати ситуації, зважувати альтернативи, робити вибір і брати на себе відповідальність за його наслідки.

Навчити дітей протистояти соціальному тиску. Тренуючи навички відмови, ми вчимо їх протидіяти маніпуляціям, підвищуємо їхню стійкість до пропозицій, які можуть спричинити проблеми.

Навчити дітей долати стреси. В умовах інтенсивного навчального процесу важливо уміти розподіляти час, відпочивати і розслаблятися душею і тілом.

Показати дітям, як можна жити у світі без насилля. Навчаючи учнів спілкуватися і розуміти одне одного, ми допомагаємо їм набути досвіду мирного розв’язання конфліктів і пошуку компромісів. Ми здатні пробудити в дітей інтерес до того, що відчувають і як думають інші люди, розвинути у них толерантність і співчуття.

Вселити у дітей надію. Розвиваючи у них навички самооцінки, ми найбільше допомагаємо дітям, які змушені дорослішати у складних життєвих обставинах. Переконуючи, що їхня доля у їхніх руках, ми захищаємо дітей від негативного впливу оточення, яке, можливо, щодня нагадує про відсутність життєвих перспектив.

Підліткова депресія - і це серйозно!

Підлітковий вік – пора активного розвитку та внутрішніх конфліктів, бажання самостійності та страху перед відповідальністю, розробки стратегій взаємодії з оточуючими та пошуку власного «Я». Цей віковий період пов’язаний з мріями про майбутнє, постановкою власних цілей, реорганізацією структури взаємин з однолітками, вчителями, батьками. З іншого боку, саме підлітковий вік є періодом особливої вразливості, коли, стикаючись з життєвими труднощами, людина може втратити віру в себе, впасти у відчай та відмовитись від будь-якої взаємодії з навколишнім світом. Все це може бути ознаками підліткової депресії. Насправді, депресія – це надзвичайно поширене порушення. За даними ВООЗ від 15 до 20 відсотків усіх людей хоч раз у житті мали депресивний епізод. Алгоритм подолання депресії є досить чітким і послідовним, але, якщо його не дотримуватись, можна завдати суттєвої шкоди здоров’ю людини та загострити ті проблеми, які вона намагається подолати. Тож завдання кожного – це, по-перше, вміти діагностувати депресію, а по-друге, знати, до яких фахівців скерувати людину з цією проблемою.

Що треба знати про депресію: це поширене психічне захворювання;може мати летальні наслідки;має високий ризик рецидивів;часто не виявляється;часто неналежно лікується.

Чому виникає депресія?

Розлади, що можуть супроводжувати депресію: дистимія – це хронічні депресивні настрої. Характерними є: постійна втома, відчуття внутрішнього дискомфорту, похмурі думки, поганий сон;зловживання психоактивними речовинами;соціальна фобія;генералізований тривожний розлад;панічний розлад.

Депресію у підлітків можна діагностувати за такими критеріями: щонайменше 2 тижні більшу частину дня у людини спостерігаються не менше 5 з 9 симптомів; симптоми не спричинені вживанням хімічних речовин чи іншим соматичним чи психічним розладом; симптоми спричиняють значущий дистрес та/або погіршення функціонування.

Тож якими є симптоми депресії:пригнічений настрій, психомоторне сповільнення або ажитація; зменшення рівня енергії;негативне, песимістичне мислення;небажання жити;порушення пам'яті та уваги;порушення сну; порушення апетиту; типові для депресії думки та способи поведінки.

Алгоритм роботи з підлітковою депресією: провести з людиною психологічну просвіту; навчити її дистанціюватись від думок; сповнити життя людини поведінковими активностями;допомогти їй розв'язувати проблеми, що накопичились за час депресії;визначити цінності людини, відповідно до них сформулювати цілі та запланувати їх досягнення ;працювати над подоланням проблем у міжособистісній взаємодії ;допомогти людині сформувати навички самодопомоги та попередження рецидивів.

Наскільки ми терпимі?

Толерантність – це саме те, чого так не вистачає сьогодні людям: терпіння, терпимості, розуміння, дружнього ставлення, адекватного сприйняття.

Дослідження еволюції толерантності – від Локка і Мілля до Рікера і Дамміта – дозволило дійти такого висновку: “Від терпимості як негативно-забарвленої вимушено пасивної реакції на “інше” – через, якнайменше, нейтральне сприйняття та захист “іншого” в законом окреслених рамках – до свідомого надання слабкому “іншому” певних переваг: ось вже осягнуті людством метаморфози толерантності.

Проте уміти чи навчитися що називається «терпіти» – справа нелегка. Змушувати себе поважати те, що абсолютно не притаманне власному світогляду, переконанням, смаку частіше призводить до байдужості, аніж до толерантності у стосунках.

Резолюцією 5.61 Генеральної конференції ЮНЕСКО від 16 листопада 1995 року затверджено Декларацію принципів толерантності. Цією декларацією дається визначення поняття "терпимість",«толерантність», а також вона проголошує 16 листопада Міжнародним днем, присвяченим толерантності, який відзначається щорічно.

1.1. Терпимість означає повагу, прийняття і правильне розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, наших форм самовираження і способів проявів людської індивідуальності. Їй сприяють знання, відкритість, спілкування та свобода думки, совісті і переконань. Терпимість — це гармонія в різноманітті. Це не тільки моральний обов'язок, а й політична та правова потреба. Терпимість — це чеснота, яка робить можливим досягнення миру і сприяє заміні культури війни культурою світу.

1.2. Терпимість — це не поступка, поблажливість чи потурання. Терпимість — це перш за все активне ставлення, що формується на основі визнання універсальних прав і основних свобод людини. Ні в якому разі терпимість не може служити виправданням зазіхань на ці основні цінності, терпимість повинні проявляти окремі люди, групи і держави.

1.3. Терпимість — це обов'язок сприяти утвердженню прав людини, плюралізму (в тому числі культурного плюралізму), демократії, верховенства права. Терпимість — це поняття, що означає відмову від догматизму, від абсолютизації істини і затверджує норми, встановлені в міжнародних правових актах в області прав людини.

1.4. Прояв терпимості, що співзвучне повазі прав людини, не означає терпимого ставлення до соціальної несправедливості, відмови від своїх або поступки чужим переконанням. Це означає, що кожен є вільним дотримуватися своїх переконань і визнає таке ж право за іншими. Це означає визнання того, що люди за своєю природою розрізняються за зовнішнім виглядом, становищем, мовою, поведінкою і цінностям і мають право жити в мирі та зберігати свою індивідуальність. Це також означає, що погляди однієї особи не можуть бути нав'язані іншим.

Зараз хотілося б відкрити таке соціальне питання як: «толерантне ставлення до людей з особливими потребами». Чудово розуміючи, що ми всі різні і потрібно приймати іншу людину такою, якою вона є, ми не завжди поводимося коректно й адекватно. Важливо бути терпимим одне до одного, що дуже непросто. Толерантність… Майже кожного дня ми зустрічаємося з цим поняттям, але не всі можуть або хочуть проявляти це почуття, тож потрібно разом попрацювати над цією проблемою, щоб кожен взяв для себе щось цікаве та корисне.

На сьогоднішній день людей з особливими потребами нараховується близько 3 млн

на 46 млн. населення, в нашій державі цей факт призводить до виникнення низки

проблем, пов'язаних із їхньою соціалізацією.

Більшість наших співвітчизників, виїжджаючи за кордон, дивуються, як тут багато інвалідів. Не те, що у нас! Але в Україні людей з обмеженими можливостями не менше, ніж у інших країнах світу. Можливо навіть більше. Вони просто не виходять на вулиці. А все тому, що вулиці, кафе, кінотеатри і навіть оточуючі не готові їх прийняти.

Чи часто ви зустрічаєте на вулицях міста світлофори з дублюванням сигналу звуком, рельєфне мощення вулиць, адекватні пандуси, дублювання написів шрифтом Брайля та інші ознаки створення так званого доступного середовища?

Згідно з даними ООН, від 10 до 15 відсотків населення Землі, а це майже 1 мільярд осіб, є інвалідами тією чи іншою мірою. І в Україні цей відсоток не менше. Вони являють собою найчисельнішу групу меншин. І комфорт цих людей - не їхня приватна, а наша спільна проблема.

У 2008 році набула чинності Конвенція про права інвалідів і Факультативний протокол до неї. Її підписала і Україна. Документ зобов'язує країни. які приєдналися до неї, заохочувати, захищати і забезпечувати повне і рівне здійснення всіма інвалідами всіх прав людини і основних свобод, а також розглядати проблематику інвалідності через призму прав людини.

Якщо говорити простою мовою, Конвенція вимагає ставитися до людей не як до нещасних отримувачів гуманітарної допомоги, а як до повноцінних членів суспільства.

На Заході в останні десятиліття справді зуміли змінити розуміння суті інвалідності. Зараз увага все менше і менше загострюється на тому, що не так з людиною. Натомість інвалідність визнається більше як наслідок взаємодії індивіда з довкіллям, яке не враховує особливостей індивіда та обмежує його участь у повноцінному житті суспільства. Цей підхід називають соціальною моделлю інвалідності.

Наприклад, ми часто стикаємося з тим, що люди з обмеженими можливостями не беруть участі в звичних нам справах, не працюють поруч з нами, не вчаться в університеті, не голосують на виборах в сусідніх кабінках. Але це відбувається не через їхню нездатність це робити. Найчастіше - це наслідок недостатньої підготовленості середовища і оточення. Людям з особливими потребами необхідна наша підтримка і допомога саме в усуненні "бар'єрів", але в жодному разі не жалість або поблажливість.

Наприклад, на багатьох європейських фестивалях і концертах до квитка для людини з обмеженими можливостями безкоштовно надається квиток для супроводжуючого. В аеропорту Мюнхена для всіх, хто з яких-небудь причин не може самостійно здійснити посадку на рейс, існує спеціальна служба, яка забирає людину прямо з дому і допомагає зайняти своє місце в літаку. І це все, звісно ж, входить у вартість квитка.

Що стосується інфраструктури, то і тут дуже рідко до чогось можна причепитися. Автобуси і вагони метро облаштовані спеціальними пандусами, на кожній станції підземки зазвичай є ліфт, а якщо знадобиться допомога, то черговий по станції або водій зробить усе, щоб людина відчувала себе комфортно.

Толерантність – це повага права іншого бути таким, яким він є:

• Головне - Людина, а не її інвалідність.

• Коли Ви хочете запропонувати свою допомогу, запитайте спочатку чи вона потрібна.

• Розмовляючи з людиною, яка пересувається на візку, намагайтесь розташуватися так, щоб її та Ваші очі були на одному рівні, тоді Вам буде простіше вести розмову.

• Розмовляючи з людиною, яка має труднощі в спілкуванні, слухайте її уважно. Майте терпіння її вислухати, чекайте доки людина закінчить фразу. Не виправляйте її та не намагайтесь пояснити щось замість неї. Якщо це потрібно, ставте короткі запитання, які потребують коротких відповідей.

• Розмовляючи з людиною з вадами зору, обов`язково назвіть себе і тих людей, які прийшли з Вами. Якщо Ваша розмова проходить в групі, не забувайте пояснити до кого Ви на даний час звертаєтесь. Озвучуйте все, що ви пишете на дошці або показуєте на екрані.

• Щоб звернути на себе увагу людини з вадами слуху помахайте рукою, або доторкніться до неї. Говорячи з нею, дивіться їй у прямо у вічі і говоріть чітко. Деякі люди читають по губам. Намагайтесь стояти так, щоб Вас та Ваші уста було добре видно та щоб Вам нічого не заважало (чашка з кавою, їжа, папка і т.п).

• Не забороняйте дитині задавати питання про людину з інвалідністю. Відкрите спілкування допомагає змінити ставлення до людей з інвалідністю та ліквідувати непорозуміння.

Люди з особливими потребами - такі ж як і ми. Їх багато, ми їх так мало бачимо серед нас тому, що ми не вміємо бути серед них. Толерантність – це насамперед чесність… Це термін, який означає, що ви терпите думки інших, навіть якщо ви не погоджуєтесь. Це мистецтво жити у світі різних людей та ідей, виявляти свою точку зору, але при цьому адекватно сприймати думки інших людей, не порушуючи їх права та свободу. Водночас толерантність – це не якісь вчинки, поблажливість чи потурання, це – здатність сприймати без агресії інший спосіб життя, поведінку, інші погляди шляхом встановлення довірливих взаємовідносин, співпраці та компромісу.

Але найважливіше - це все ж таки ставлення оточуючих. Тільки-но ми перестанемо жахатися від людей з обмеженими можливостями і позбудемося паталогії в суспільстві, яка не дозволяє нам спокійно сприймати всіх без винятку, незважаючи на індивідуальні відмінності, саме тоді кількість подібних ситуацій почне стрімко зменшуватися. Люди з особливими потребами перестануть сидіти в чотирьох стінах, а ми з вами ще на один маленький крок станемо ближчими до держави, в якій ми всі так хочемо жити.

Вища міра толерантності – це визнати, що є люди, які можуть думати чи діяти інакше, ніж я, і нічого з цим не поробиш, потрібно змиритися та терпіти їх «витівки». Адже в кожного з нас є "власна каструлька Анатоля". І кожен з нас надіється , що знайдеться та людина , яка допоможе перетворити це на яскраву особливість.

Стрес як ресурс

Людина не обирає хворобу, але вона обирає стрес

-і саме він обирає хворобу.

Ірвін Ялом , «Коли Ніцше плакав»

Переважна більшість людей в сучасному суспільстві знаходиться під впливом стресу. Час, в якому ми живемо, посилює психічну діяльність людей. Це пов’язано з необхідністю засвоєння і переробки великого обсягу інформації. Тому й виникає проблема емоційного стресу, тобто напруження і перенапруження фізіологічних систем організму під впливом емоційних чинників. У сучасному житті стреси відіграють дуже значну роль. Вони впливають на поведінку людини, її працездатність, здоров’я, взаємовідносини з оточуючими і у родині. Як стверджує доцент кафедри практичної психології факультету психології Навчально-наукового інституту права, психології та економіки Львівського державного університету внутрішніх справ, кандидат психологічних наук, «дві третини населення промислово-розвинутих країн вмирають від стресів. Довгі фізичні та психологічні навантаження, які перевищують норми, призводять до порушення функціонування окремих органів та до серйозних хвороб». Такі «хвороби століття», як інфаркт, гіпертонія, інсульт, виразкова хвороба та інші, є кінцевим результатом післястресових порушень у нервовій діяльності. То чи можна взагалі жити без стресу? Наука стверджує : не можна . Життя -це постійне джерело змін. Воно не терпить сталості та стабільності. Саме життя – головне джерело стресу. Всі серйозні події нашого життя викликають стрес. Саме народження людини вчені вважають найбільшим стресом. Викликати стрес може все, що нас оточує. Це проблеми із здоров’ям, проблеми на роботі чи вдома, політичні зміни, проблеми виховання дітей, майнові розтрати, поїздки, ревнощі, поганий сон, безгрошів’я і т.д 2 Отже, стрес присутній у житті кожної людини, оскільки наявність стресових імпульсів в усіх сферах людського життя та діяльності безперечна. Викорінити чи боротися з стресом безглуздо. Але в наших силах вчитися адаптуватися до нього та впливати на свій душевний стан, щоб навчитися елементарно відрізняти невдачу від катастрофи . А найголовніше завдання кожного – перетворити стрес на ресурс для самовдосконалення. Для того, щоб успішно справлятися із стресовими реакціями та не допускати дистресів, варто більш детально вивчати себе, працювати над собою, пізнавати себе. Адже кожен з нас має свої індивідуальні характеристики реакцій на стресори. Усі ми відрізняємося чутливістю до стресора. В кожного з нас індивідуальна реактивність стрес-реакцій. Та й відновлюємося після стресових станів ми всі з різною швидкістю та з різною якістю.

Як стверджує кандидат психологічних наук Інституту психології ім. Г.С. Костюка З.Кісарчук «Профілактика має здійснюється тоді, коли ще немає особливих труднощів та ускладнень у поведінці, житті та діяльності. Це попереджувальна робота, яка спрямована на перспективу. Важливими напрямками психологічної профілактики є профілактика стресових і постстресових станів, попередження виникнення надмірної психологічної напруги в суспільстві, що переживає кризові явища».

Що ми знаємо про стрес?

Чіткого визначення , що таке стрес, немає. Існує дуже багато думок та поглядів про дане явище. Найбільш використовувана- теорія Ганса Сальє.

Стрес має фізіологічні, психологічні, особистісні і медичні ознаки.

Фізіологічні ознаки: хекання, частий пульс, почервоніння або збліднення шкіри особи, збільшення адреналіну в крові, спітніння.

Психологічні ознаки: зміна динаміки психічних функцій, найчастіше сповільнення розумових операцій, розсіювання уваги, ослаблення функції пам'яті, зменшення сенсорної чутливості, гальмування процесу прийняття рішення.

Особистісні ознаки: повне придушення волі, зниження самоконтролю, пасивність і стереотипність поводження, нездатність до творчих рішень, підвищена сугестивність, страх, тривожність, невмотивоване занепокоєння.

Медичні ознаки: підвищена нервозність, наявність істеричних реакцій, непритомності, афекти, головні болі, безсоння.

У ході розвитку стресу спостерігають три стадії:

Стадія тривоги. Це найперша стадія, що виникає з появою подразника, що викликає стрес. Наявність такого подразника викликає ряд фізіологічних змін: у людини частішає дихання, трохи піднімається тиск, підвищується пульс. Змінюються і психічні функції: вся увага концентрується на подразнику, виявляється підвищений особистісний контроль ситуації. Усе це покликано мобілізувати захисні можливості організму. Тривога і хвилювання зменшуються, стрес закінчується. Більшість стресів на цій стадії мобілізують сили організму.

Стадія опору. Настає у випадку, якщо стрес-фактор, продовжує діяти. Тоді організм захищається від стресу, витрачаючи "резервний" запас сил, з максимальним навантаженням на всі системи організму.

Стадія виснаження. Якщо подразник продовжує діяти, то відбувається зменшення можливостей протистояння стресові, тому що виснажуються резерви людини. Знижується загальна опірність організму. Стрес "захоплює" людину і може привести його до хвороби. При впливі стрес-фактора в людини формується оцінка ситуації як загрозливої. Ступінь погрози в кожного своя, але в будь-якому випадку виникають негативні емоції. Усвідомлення погрози і наявність негативних емоцій "штовхають" людини на подолання шкідливих впливів: людина прагне бороти з фактором, що заважає, хоче знищити його або "втекти" від нього убік. На це особистість спрямовує усі свої сили. Якщо ситуація не вирішується, а сили для боротьби закінчуються, можливі невроз і ряд незворотних порушень в організмі людини. Наявність усвідомленої погрози - це основний стресовий фактор людини.

Отже, стрес – це психічна та емоційна реакція людини на ситуацію, причому будь-яку ситуацію, як фізичну, так і емоційну. Це індивідуальна реакція, що може відрізнятись від реакції іншої людини. В її основі лежить відношення до даної ситуації, а також думки та почуття. Це душевний стан, який формуєте людина своїми власними думками. Він пов’язаний з зовнішнім оточенням, яке запускає зовнішню дзеркальну реакцію – особисто індивідуальну .

(використані матеріали власної авторської програми "Стрес як ресурс)

Шановні колеги, хочу запропонувати Вам декілька вправ з моєї програми "Стрес як ресурс". Мета даної профілактичної програми є не лише надати знання щодо ознак та фаз стресового стану, стресових факторів, стратегій поведінки в стресовому стані, а й формувати особисту відповідальність за власне життя, здоров’я, емоції та дії; здійснювати профілактику дистресів; підвищувати рівень стресостійкості і головне - змінювати внутрішні установки щодо реагування на стресові ситуації. Важливим аспектом програми є формування практичних навиків саморегуляції. Думаю, зараз саме час розпочати.

Надзвичайно ресурсною в роботі зі стресовими станами є робота з уявою людини.

Вправа «Безпечне місце»

Мета: формування ресурсних вмінь; робота з уявою.

Хід вправи:

Сядьте зручно. Розслабте тіло. Заплющіть очі. Уявіть собі місце , де почуваєте себе впевнено, затишно. Воно може бути реальним, а може бути вигаданим. Це місце може бути маленьким, а може бути цілим островом чи зіркою, чи навіть цілою окремою планетою. Відчуйте себе там. Які почуття вас переповнюють? Подивіться навколо. Що ви бачите? Чи є хтось біля вас? Вам дуже тепло і затишно. Ви не маєте ніяких хвилювань і тривог. Вам спокійно і безпечно. Запам’ятайте цей стан. Ви можете повертатися сюди, коли вам захочеться. Побудьте ще кілька хвилин в своєму безпечному місці. Коли будете готові, повертайтеся в кімнату.

Вправа «Сейф»

Мета: формування ресурсних вмінь; робота з уявою.

Хід вправи:

Сядьте зручно. Розслабте тіло. Заплющіть очі. Уявіть собі ящик для неприємних спогадів. Цей ящик –дуже надійний. Це може бути сейф, ящик, скриня, шафа, бункер. Знайдіть його в своїй уяві. Подивіться, як він зачиняється, як відчиняється: ключиком, словами,жестом. Спробуйте відімкнути, замкнути. Тепер для експерименту візьміть фото і уявіть, як ви підходите до сейфа, відкрийте його, покладіть туди фото, закрийте сейф. Тепер спробуйте зробити це із неприємними спогадами, неприємною розмовою. Перекладіть це в рамку, поставте в ящик. Закрийте його. Ви зосереджені, спокійні. Цього спогаду більше немає у вашому житті. Побудьте ще кілька хвилин в цьому місці. Коли будете готові, повертайтеся в кімнату.

Вправа «Скринька радості»

Мета: формування ресурсних вмінь; робота з уявою.

Хід вправи:

В індійських племенах є традиція – з дитинства збирати речі, які нагадують про радісні та приємні події. Коли індіанцеві ставало важко, він знаходив затишне місце, усамітнювався і розкладав по черзі предмети , розглядав їх, пригадував приємну подію, пов’язану з цим предметом. Цим самим він занурювався в щасливу мить, наповнювався нею, ще раз проживав її. Це допомагало йому відновити сили, змінити емоційний стан на позитивний. Пригадайте та назвіть такі речі, які нагадували б про приємні події. Можливо, у когось є така сімейна традиція, збирати таку скриньку, яка б допомагала у важкі хвилини життя повернутися в приємні щасливі моменти,сміливо переглядайте її вміст.

Маю надію, що виконуючи ці та інші вправи програми , Ви навчитеся не лише володіти собою, заспокоюватися,віднайдете душевну рівновагу, а й зможете кожну стресову ситуацію використати як поштовх до руху вперед.

Бо треба жити, просто треба жити.

І кожен фініш – це по суті старт. (Л.Костенко)

Детальніше ознайомитися з матеріалами програми можете за посиланням : https://htcolledge.sumdu.edu.ua/images/2019/Psiholog/Stres.pdf

Удачі Вам у роботі над собою!

Без паніки: як говорити з дітьми про депресію та суїцид

Шановні колеги !

Знову соціальні мережі накрило вже не першою хвилею паніки, пов'язаною з суїцидними групами підлітків. Чи говорити з дітьми про це вчителю ,як говорити з дітьми про це? Ми з Вами маємо бути обізнаними та інформованими з даної теми також. Варто поцікавитися порадами психологів.

Світлана Ройз ,дитяча та сімейна психологиня "Чому підлітки чинять необдумано і що з чим робити дорослим"

Я відстежила сезонність хвиль тривоги і страшних новин про підлітків. Спогади у Фейсбуці саме в ці дні піднімали матеріали про паніку, синіх китів, ризиковану поведінку підлітків у 2017–19 роках. Коли щось загрожує життєвості, безпеці, особливо наших дітей – природно панікувати. Природно відчувати жах, безпорадність, дізнаючись інформацію про трагедії. Але під час паніки ми точно обираємо не конструктивні дії. Ми суб’єктивні.

Мене часто запитують у батьківських групах, і приходять повідомлення від батьків і вчителів із запитаннями, на які в мене немає однозначної відповіді: як напевне уберегти дітей від страшних виборів? Пошукаймо відповіді разом.

1. Синдром Вертера (пошукайте, будь ласка, інформацію про це). Чим докладніше, активніше, “більш насиченою” буде подаватися інформація про трагедії в ЗМІ – тим більше буде провокуватися подібна поведінка. Причому, саме в тій віковій категорії, саме в того типу, який описують у новинах. Не можна робити інформацію про ризик, самогубства “смачною”. Є дослідження про вплив зменшення інформації про трагедії на кількість “послідовників” .Пошукайте їх, будь ласка. Я дуже сподіваюся на відповідальність ЗМІ.

2. Якщо прямо зараз сталася критична ситуація –говорити про неї з дітьми має не “зовнішній експерт”, а ті, хто дітям близькі, ті, кому вони довіряють. Ті, хто можутьрозділити їхні почуття. Їм важливо відреагувати – на страх, провину, злість (укінці тексту запропоную конкретні дії). Можна почати розмову з того, що видізналися страшну інформацію і що ви відчуваєте…

3. Забороняти соцмережі, гаджети – марно. Це ілюзія безпеки, ми нічого не можемо забрати, не давши взамін рівноцінне.

4. Я зараз уважно вивчаю тему депресії і статистику щодо депресивних розладів у світі. Ризик депресій вище в дівчат-підлітків (і в жінок) у всьому світі. Самооцінка в дівчат більш “вразлива”.

ЩО НАМ ВАЖЛИВО ПАМ’ЯТАТИ ПРО ПІДЛІТКІВ

1. Це час “пустелі отроцтва”. У якій страшно, у якій дуже багато амбівалентних почуттів і станів, їх дуже складно витримати. Крім агресії, ейфорії, тривоги, підлітковому вікувластивий стан “емоційної обнулення”.Нудьги. Порожнечі. У здоровому стані ця нудьга змушує нас шукати діяльність, у якій ми би відчували реалізацію. Але в підлітків часто за нею йде прояв румінації (нав’язливих думок): незадоволеності, злості, болючої туги. Цього стану болісної туги діти намагаються уникнути, вибираючи дивні і страшні дії. Для нас маркер того, що важливо терміново включатися, – шрамування. Біль фізичний затуляє біль емоційний. Витримати фізичний біль може бути легше, ніж душевний.

2.Це час суб’єктивного переживання тотальної самотності, крихкості внутрішніх опор і невпевненості в зовнішніх. Дитина, яка дорослішає,не може спертися на внутрішню територію (і все, що її стосується, включно з батьками) –саме там відбуваються глобальні зміни на всіх рівнях. Вона шукає опори,схвалення, визнання “зовнішньої”. Саме тому їм так важливо крикнути у світ: “А Я..”(у Тік-Тоці, Інстаграмі тощо). Але частіше вдається: “А в мене…”. Вийшовши з підліткового віку в здоровому стані вони прийдуть до СИЛИ Індивідуальності.Запитання підліткового віку: “хто я?”, “що я можу?”, “нащо можу вплинути?”, “як далеко поширюється моя влада?”, “що я можу витримати?”.

Як ми можемо в усьому цьому допомогти:

– багатьом складно дочекатися результатів (на це просто може не вистачати “потужності”, і це особливість цього покоління). Їм важливі “швидкі проєкти”: кулінарія, проєктні табори, обмежені в часі проєкти, “тренінги вихідного дня”;

– їм важлива близькість. Безпечне коло спілкування – настільні ігри, наукові гуртки,рукоділля, будь-які майстер-класи, хобі, творчість, навчальні проєкти, курси програмування, шашки-шахмати, фото-майстерні, створення мультфільмів. Це прирівнюється до психотерапії;

– якщо вам вдасться залучити їх до музики – хоч барабани, укулеле – це вплив на“внутрішню ритмізацію”, це “кондиціонер” для їхньої розпеченої лімбічної системи. Є таке правило: школи, у яких є хор і театр, – у меншій зоні ризику щодо булінгу;

–відчуття важливості необхідне в цьому віці: важливості свого внеску в спільноту (школи, класу, району…), волонтерство, тьюторство, соціальні проєкти. Навіть діти 4 класу можуть проводити майстер-класи в першокласників (потрібно тільки продумати, як цього досягати в умовах карантину);

– привчання до рефлексії – сторітелінг, написання есе, літературні гуртки, читання. Зробімо читання модним;

–майндфулнес, медитації, візуалізації: усе це – гальмівна система під час збудження. Ці практики допомагають “вижити в пустелі”;

– здорова критичність – будь-які логічні ігри, “Що? Де? Коли?”, проєкти з розвінчанням міфів, експерименти, ігри в мафію, знову-таки – програмування, шахи-шашки;

– в арттерапії в роботі з підлітками ми використовуємо тему лабіринту: проходження лабіринтів-квестів, малювання лабіринтів. Ми привчаємо до відчуття, що вихід є.Логічний. Безпечний. У життя.

Завдання підлітків – перейти на “своє внутрішнє харчування”. Для цього потрібно відокремитися від “харчування маминого”. У всіх сенсах. Від харчування емоційного, від залежності від найбільш значущої фігури (часто це проявляється буквально – у відмові їсти ту їжу, яка прийнята в сім’ї, готується мамою, знецінення мами і її ролі). Якщо дитина заявила, що буде вегетаріанцем/-кою – попросіть навчити вас нових страв (і компенсуйте те, що вважаєте важливим, вітамінами).

“Будьте зі мною – відпустіть мене” –постійний стан підлітків. Їм так важливо відчувати від нас: “Я з тобою! Я зможу в себе вмістити те, що ти зараз переживаєш. Ти можеш, “спираючись на мою силу”, рости. І поруч зі мною ти можеш розслабитися й на мене покластися”. Це дуже складно. Бути батьками підлітка – випробування.

Ми пам’ятаємо, що на рівні фізіології відбуваються величезні зміни, які залишають відчуття перевантаження і стан “це неможливо контролювати”. Гормональні перебудови, зростання стоп, зміна зросту, усіх обсягів, гормональні американські гірки, зміна режиму сну.Відповідальність за будь-які невдачі дитина переносить на тілесність. І, знаєте, підлітковий вік – саме час для онлайн-курсів зі стилю, макіяжу, освоєння сценічної ходи та ін. І, звісно, спорту.

Процеси, що відбуваються в мозку:

префронтальна кора (що відповідає за раціональну поведінку, контроль,критичність, аналіз, оцінювання ризиків) і лімбічна система (що відповідає за переживання, формування емоцій) у підлітковому віці абсолютно не дружать. Через гіперактивність лімбічної системи й неможливість гальмування (через незрілість префронтальної кори й недостатність зв’язків) дитина моментально спалахує в разі будь-якої (уявної) небезпеки. Саме лімбічна система жадає ризику. А префронтальній корі не вистачає сили її зупинити

Думають, що безсмертні: Що не так із підлітками, схильними до смертельних челенджів? — освітній блог | «Освіторія»Думають, що безсмертні: Що не так із підлітками, схильними до смертельних челенджів? — освітній блог | «Освіторія»

Чому шкільний вчитель може стати об’єктом булінгу?

Найбільш жорсткі прояви булінгу ми спостерігаємо в підлітковому віці. Але, як правило, це не справа рук однієї дитини. Найчастіше залучена група. У цій дисфункційній спільноті є:

жертва — її вибирають не миттєво;
спостерігачі — активні прибічники булера, пасивні прибічники чи нейтральні особи;
агресор — той хто, цькує.
Отже, булер і його прибічники висловлюють насмішки на адресу вчителя та уважно спостерігають за реакцією. Якщо вона вибухово-емоційна та нервова і вчитель відповідає образою на образу чи, навпаки, починає виправдовуватись, — найімовірніше агресори спробують повторити приниження. Є високий ризик, що ці ж особи булять не лише педагога, а й однолітків

Навіщо взагалі дітям на когось «нападати», цькувати? Звідки ростуть ноги у цього явища?

Одна з можливих причин — потенційний агресор проживає в родині, яка практикує два стилі виховання. З одного боку — ліберальне виховання, коли один з батьків не встановлює для дитини меж, і вона смакує плід вседозволеності. З другого — авторитарне виховання, коли інший член сім’ї встановлює заборони, може покарати чи навіть принизити. Коли така дитина приходить до школи, вона починає дзеркалити стосунки в родині на спілкування з учителями. Звідси бажання ображати, акцентувати увагу на недоліках, принижувати гідність «слабшої фігури». Агресор підсвідомо підшукує «грушу для биття», щоб виплеснути гнів і невдоволення.

Ще один можливий варіант — у дитини-булера є розлад особистості, що провокує проблеми із психоемоційним станом та агресивну поведінку.

Уявімо, що вчитель став жертвою «прихованого цькування». Учні обговорюють його особисте життя, розпускають плітки. Під час уроку то там, то там у класі лунає сміх наче без приводу, але вчитель відчуває, що сміються з нього. Яка поведінка доречна в такій ситуації?

Прізвиська вчителям придумували споконвіків, і обговорювали педагогів. Це та проєкція, в якій люди показують, що хочуть заволодіти тим, хто «вищий», «старший», «головний».

І ось для вчителя вкрай важливо спиратися на власну самоцінність. Не на самооцінку. Просто поставте собі запитання: «Як я із цим почуваюсь?», «Чи я відчуваю, що це — про мене?» Тож вам знадобиться навичка повсякчас згадувати про себе реальну правду, а не те, що намагаються нав’язати штучно. Це буде вашим найміцнішим щитом. Адже в школі обговорення з’являтимуться часто, заборонити їх неможливо. А ось спиратися на власну цінність, щоб не брати близько до серця подразники зовнішнього світу — це те, що потрібно тренувати кожному.

Що робити, коли вчителя цькують за інакшість? За те, що він/вона «не модно» одягається, має «смішну» зачіску чи ледь помітну ваду мовлення?

Дуже помічною буде фраза «Так буває»: «Так, я не дуже добре вимовляю «р», — знаєш, так буває», «Є різні зачіски. Тепер ти знаєш, що і така, як у мене, теж буває».

А що, як вчителя цькують відкрито? Можуть крикнути йому в спину образу, відверто порушувати дисципліну на уроках чи об’єднатись та зірвати урок усім класом. Як діяти дорослому, щоб взяти ситуацію під контроль?

Головне правило — не йти одразу в емоційно забарвлений спротив, як би сильно не вирували у крові адреналін та збурення. Друге важливе правило — не ігнорувати інцидент, адже повна відсутність реакції — це своєрідна підтримка деструктивної поведінки.

Натомість вчителю необхідно спокійно та впевнено розповісти про те, що він відчуває тут і зараз: «Те, що ти зробив, мене ображає». Відверте озвучення почуттів часто «гальмує» агресорів та зменшує імовірність подальшої ескалації конфлікту.

Якщо булінг вчителя відбувається під час заняття, раджу його призупинити. Ця техніка протидії агресорам називається «Time Out». Вважається, що дитину-порушника потрібно залишити в спокої та дати стільки хвилин на заспокоєння, скільки їй років.

Але в групі цей метод працює інакше. Можете сказати: «Зараз ми призупиняємо наш урок. Наступні 5−7 хвилин мовчимо, заспокоюємось, думаємо про ситуацію». Цей час потрібен, щоб знизити рівень емоційної напруги учнів та безпосередньо вчителя, якого відкрито образили. Вчитель у цей час має дистанціюватися — можна на кілька хвилин вийти в коридор.

Далі потрібно звернутися до класу: «Я би хотів/ла обговорити з вами те, що трапилось». Але моралізаторство потрібно повністю прибрати. Найкраще ставити запитання: «У мене питання до класу. Як ви думаєте, через що я зупинив/ла і дав/дала вам цю паузу?» У цей момент у розмову можуть включитись учні, які не входять до групи булерів, та висловити свої думки. Відповідь часто буває неповна, тому додайте: «Мені було неприємно і сумно через те, що певні учні почали говорити на мою адресу образливі слова». Наступним запитанням до класу має бути: «Як ми можемо покращити нашу комунікацію? Що для цього важливо і вам, і мені?» Якщо відповідей немає або звучить «Не знаю» — не страшно. Просто скажіть: «Гаразд, тоді я вам розповім, як ми можемо домовитись».

Важливий нюанс: питання «чому» дітям ставити не варто в такій розмові. Вони сприймають «чому» як атаку, претензію.

Після цього діалогу можна продовжити урок. Але раджу вчителю не робити вигляд, що все гаразд і що його все влаштовує. Емоції на обличчі мають показати, що ви не в найкращому гуморі і такі вибрики не сприймаєте як належне. Також варто залучати клас до діалогу після таких критичних ситуацій за допомогою запитань на творче мислення, якщо це дозволяє ваш предмет. «А як би ти повівся на місці героя?», «Про що б ти запитав цього історичного персонажа» тощо.

Як комунікувати з потенційними булерами протягом навчального року, щоб знизити їхнє бажання влаштовувати неприємності?

Варто проявляти прихильність та увагу до них. Можна запитувати час від часу щось просте: «Котра година?», «Скільки часу до кінця уроку?» Можна просити учня допомагати вам під час уроку: «Мені буде важко самому…, тож допоможи мені, будь ласка, …». Дитина починає відчувати, що цей дорослий їй довіряє. А ще відбувається дуже важливий процес: перебудова бажання самоствердитися на співпрацю.

Яка реакція справедлива на прояви фізичного булінгу — плювання, штовхання, навмисне псування речей?

Із такими проявами булінгу від некерованих дітей не варто намагатися впоратися самостійно. Це може бути проявом синдрому дефіциту уваги та гіперактивності чи інших психоемоційних порушень. Тож одразу звертайтеся по допомогу. Діти з деструктивною поведінкою потребують роботи з фахівцем. Добре, якщо у школі є психолог. Якщо ні — батькам цього учня адміністрація школи може наполегливо рекомендувати звернутися до дитячого/підліткового психолога.

Що може стати «щепленням від булінгу»? Як працювати з дітьми і підлітками, щоб у них не виникало бажання цькувати однолітків чи вчителів?

Практика показує, що найдієвіший превентивний метод булінгу — укладення разом з дітьми «Договору Класу». Найкращий час для цього — початок шкільного року. Педагог і діти обговорюють та прописують по 5–7 правил від кожної сторони.

Типові токсичні фрази учнів та як на них реагувати

«Мені в житті не знадобиться ваш предмет. Навіщо мені його вчити?»

Рекомендована реакція:

«А давай ми з тобою про це поговоримо. Залюбки приділю 5 хвилин свого часу після уроку. Розкажу свою історію, навіщо цей предмет потрібен у житті. Або ти можеш мені розповісти, чому вважаєш, що математика/англійська тобі не знадобиться»,

або

«Ти правий, нам у житті далеко не все знадобиться. Але зараз ми маємо вивчити це правило. Я тобі співчуваю, що мусиш терпіти».

«Всі, хто пішов працювати вчителем, — невдахи».

Рекомендована реакція:

«Можливо. Але це твій досвід. Для мене все інакше».

«Ви ж за це гроші отримуєте, то навчіть мене!»

Що ховається за цим висловлюванням?

Відсутність розуміння меж у спілкуванні з іншою людиною, бажання проінспектувати її гаманець. На жаль, таке часто трапляється в нашій ментальності.

Рекомендована реакція:

«Навчання — спільний процес. Тільки у взаємодії з тобою можу тебе чогось навчити»,

або

«Питання грошей стосується тих, хто їх заробляє, і тих, хто сплачує податки».

«А що вам буде, якщо я не складу ЗНО?»

Рекомендована реакція:

«Цікаво почути твою думку. Як думаєш, що мені буде за це?» — «Вас звільнять. У вас буде погана репутація». — «Можливо! У житті все може трапитись».

«Мама сказала, що ви неправильна вчителька»

Рекомендована реакція:

«Можемо разом із твоєю мамою поговорити — яка вчителька «правильна». Це може мені допомогти. І тобі!»

«Народіть своїх дітей і їх виховуйте. А мене не чіпайте!»

Рекомендована реакція:

«Я не займаюсь твоїм вихованням — це справа твоїх батьків. А моя справа — провести виховну годину».

«Ви мені зараз поставили погану оцінку за домашку. Я її взагалі перестану робити!»

Рекомендована реакція:

«Я ціную, що для тебе важливий предмет, який я викладаю. Що тобі потрібно для кращого розуміння завдання? Давай допоможу із цим впоратись, щоб ти отримав високу оцінку».

«Ставте, що хочете. Батьки кажуть, що їм байдуже, яка оцінка буде».

Рекомендована реакція:

«Тобі пощастило, що батьки приймають тебе з різними оцінками й незалежно від успіхів у навчанні».

«Якщо ви така розумна, чому тоді вчителькою стали?»

Рекомендована реакція:

«Мені цікаво почути, що ти хочеш цим сказати?» — «Вчителі мало заробляють». — «На твою думку, розумні тільки ті, хто заробляє багато? Буває по-різному».

«Чому ви мене це запитуєте? Ви що, самі не знаєте?»Рекомендована реакція:«Я хочу будувати з тобою діалог. Це можливо, якщо будуть і запитання, і відповіді»,або«Ми ж хочемо провести цікавий урок? А він неможливий без участі учнів».

Використані матеріали інтерв'ю з психоаналітиком Олегом Следьом.

Як пережити стрес війни та допомогти собі та дітям

Державна служба якості освіти у співпраці з ініціативою «Система забезпечення якості освіти», що впроваджується в межах проєкту «Супровід урядових реформ в Україні» (SURGe), підготували серію відеолекцій про те, як педагогам працювати в умовах війни.

Війна є травмівною подією, що викликає відчуття безпорадності й незахищеності, впливаючи на мислення людини та її ставлення до світу, спричиняючи хронічні стресові розлади. Це, безперечно, складний час і для вчителів, які попри стрес та небезпеку продовжують проводити заняття у дистанційному режимі, і для дітей, частина з яких були змушені покинути свої домівки.

В умовах війни педагогам, як ніколи, потрібна підтримка психологів, – поради, як працювати з дітьми та як самим впоратися зі стресом. Адже якість освіти сьогодні багато в чому залежить від того, наскільки вчитель розуміє процеси, що відбуваються з учнями, уміє аналізувати, як втрата рідних, вимушене переселення та інші психологічні травми впливають на їхню здатність навчатися, – зазначають у відомстві.

Серія відеолекцій складається з 11-ти тем, у яких психологи-практики, гештальт-терапевти, які працюють із травмами війни з 2014 року, дають відповіді на питання, як:

проводити уроки під час війни;
говорити з дітьми про війну та її новини;
допомогти дитині пережити втрату;
допомогти учням розуміти і висловлювати свої емоції;
створити безпечний простір на онлайн-уроці;
не допустити конфлікту під час уроку.

Перша лекція присвячена темі посттравматичного стресового розладу. У відео психологиня, когнітивно-поведінкова консультантка, голова ГО «Центр медіації «Простір Порозуміння» Ольга Шевчук розповідає, що таке посттравматичний стресовий розлад, які його симптоми, та ділиться простими методиками і вправами для самодопомоги у стресовій ситуації та панічній атаці.

Доєднайтеся до тих, хто справиться зі стресом війни, оволодіваючи знаннями про себе!

Як організувати освітній процес та залишатися в ресурсі під час війни

Чому вчительська професія належить до тієї категорії, де так часто вигорають? Тому що вчителі орієнтовані на вклад у життя інших людей, але іноді забувають піклуватися про себе та «вкладати» у себе. Також вчителі — у центрі виру комунікацій та мають швидко перемикатися з дітей на колег, з колег на батьків та керівництво. А значить, вчитель завше має бути гнучким і адаптивним навіть у непередбачуваних ситуаціях. Важлива риса вчителів — резистентність: внутрішня стійкість та необхідність швидко відновлюватися після стресів. На жаль, система, у якій працюють вчителі, не орієнтована на те, щоб вчитель встигав відновлюватися. Разом з тим, вчитель має не тільки сам вчитися швидко відновлюватися, а й навчати цього дітей. Для цього «батарейка» має бути в «плюсі». Що треба знати, щоб вчасно "підзаряджатися"?

Важливо розуміти, що неможливо вигоріти раптово, за один день або тиждень. Це довготривалий процес, що призводить до психічного, емоційного та фізичного виснаження. Виникає вигорання на фоні хронічного стресу та ігнорування задоволення особистісних потреб людини.
Це явище дуже підступне, бо розвивається повільно, і деякі ознаки на початкових етапах не викликають занепокоєння. Але коли ситуація зайшла надто далеко, адаптація та відновлення людини тривають довго та складно. Як багато інших небажаних явищ, професійне вигорання простіше попередити, ніж потім долати наслідки. Тож варто насторожитися, якщо є такі ознаки:

-зникають бажання, навіть прості та буденні, нічого не хочеться;

-погіршується самопочуття, часто/завжди відчувається слабкість, млявість, і просто виспатися не допомагає;

-мотивація у професійній діяльності стрімко падає, як і якість самої роботи;

-з’являється розчарування через неможливість змінити систему, відчуття безпорадності від того, що не вдається встигнути все, як не старайся;

-робота не приносить задоволення та навіть дратує;

-хочеться побути на самоті, раніше улюблені компанії стають нестерпними;

-ідні та близькі люди дратують;

-втрата або, навпаки, збільшення ваги на фоні стресу.

Емоційне вигорання – це значно більше, ніж просто відчуття втоми та пригніченості, воно може призвести до серйозної депресії. Тому не варто ігнорувати ті сигнали про допомогу, які подає ваше тіло. А щоб запобігти емоційному вигоранню та знизити рівень стресу під час війни та дистанційного навчання, постарайтесь забезпечити собі максимально сприятливі умови для роботи й відпочинку.

Як організувати навчання на дистанції?

1.Плануйте та визначайте пріоритети

Мабуть, один з найбільших викликів «дистанційки» – це відчуття нескінченності робочого дня, коли вчитель на зв’язку зі школою, учнями, батьками 24 години на добу 7 днів на тиждень. Численні телефонні дзвінки, повідомлення у месенджері, електронні листи, а також відсутність звичних шкільних дзвоників і гнучкий розклад дезорієнтують і демотивують. Щоб упорядкувати свій час, приділіть особливу увагу плануванню.

Спочатку складіть перелік того, що ви маєте робити у певні проміжки часу (онлайн-уроки, робочі наради і т. д.), а далі – перелік справ, які можна виконувати у гнучкому графіку (перевірка учнівських робіт, підготовка до занять, заповнення журналу). Визначте для кожної справи чіткий часовий ліміт і старайтесь суворо дотримуватись цього розкладу. Для зручності можна використовувати таймер.

Щоб не відволікатися протягом робочого дня на електронну комунікацію, варто передбачити у своєму розкладі певний час для відповіді на питання у месенджері та електронній пошті. Домовтеся з батьками, учнями, що відповідатимете на їхні повідомлення, наприклад, щодня о конкретній годині. Також можна виділити раз на тиждень час для онлайн-консультацій, щоб учні могли поставити свої запитання щодо пройденого матеріалу та отримати роз’яснення. Тобто замість кількох персональних консультацій учням, які щось не зрозуміли, ви надаватимете одну колективну – всьому класу. Так само можна організувати спілкування з батьками, виділивши у розкладі певний день і час для цього.

І звісно ж, плануючи свій розклад, визначайте пріоритети та обов’язково передбачайте у ньому перерви, час на обід, фізичні вправи, відпочинок і сон! Дотримуватись розкладу допоможуть нагадування або будильник на телефоні.

2.Оптимізуйте робочі інструменти

Рівень стресу значно підвищує необхідність опанування інструментів дистанційного навчання, налаштування роботи з електронними освітніми платформами та ресурсами. Замість того, щоб викласти учням матеріал у звичному форматі, вчитель змушений розбиратися, як працює той чи інший інструмент, витрачати сили і час на подолання технічних перешкод. Це нервує, виснажує – і зрештою призводить до професійного вигорання.

Саме тому фахівці радять вчителям не намагатися використовувати якомога більше ресурсів і сайтів, а зосередитися на вже знайомих інструментах дистанційного навчання. Це дозволить не потонути в морі інформації та знизити градус інтелектуальної напруги. Краще працювати з меншим набором інструментів і поступово розширювати їхній перелік – у комфортному для вчителя режимі та темпі. Тож не женіться за кількістю та не комплексуйте, якщо колеги вправніші за вас у використанні дистанційних платформ. Із часом усе надолужите.

3.Адаптуйтеся до онлайн-формату

Справжнє випробування для вчителів під час дистанційного навчання – це відсутність «живого» контакту з учнями. Через екран монітору значно важче отримувати зворотній зв’язок, зацікавлювати та привертати увагу, підтримувати дисципліну та робочу атмосферу в класі. Важливо розуміти, що онлайн-урок та очний урок у школі – це два різних жанри, тому й будувати роботу треба по-різному.

Реальний випадок з життя: під час онлайн-уроку у безкоштовній версії Zoom, де час заняття обмежений, вчителька витратила понад 20 хвилин на переклик учнів і в результаті не встигла викласти весь запланований матеріал. А варто було лише подивитися на перелік учнів, які присутні в онлайні. Висновок: не витрачайте сили на імітацію «живого» уроку, не намагайтеся заповнити своїми поясненнями, коментарями кожну хвилину ефіру. У дистанційному форматі це не працює. Ефект, навпаки, зворотний: «голова, що розмовляє» на екрані безупинно, зрештою починає сприйматися учнями як білий шум. Тому краще по максимуму задіяти інтерактив і говорити лаконічно, чітко та влучно. В такому випадку учні в буквальному сенсі ловитимуть кожне вчительське слово та слухатимуть уважніше.

Замість читати онлайн-лекції, залучайте дітей до активної участі в уроці – організуйте обговорення матеріалу або дискусію з попереднім дослідженням теми, опитування в режимі реального часу та інше. При цьому варто заздалегідь розробити правила онлайн-спілкування, щоб учасники уроку не говорили всі одночасно, не перебивали одне одного та учителя.

Майте на увазі, що згідно з оновленим Положенням про дистанційну освіту мінімальна кількість онлайн-уроків має становити 30 % навчального часу. Тобто вчителі не зобов’язані весь день проводити заняття в онлайні – більшу частину матеріалу можна подавати в асинхронному режимі.

4. Подбайте про своє тіло

Дотримуйтесь правил гігієни зору при роботі з комп’ютером. Екран має бути щонайменше у 60 см від обличчя, а контрастність і яскравість екрану не повинні бути яскравішими за кімнату, в якій ви працюєте. За можливості робіть перерву та виконуйте гімнастику для очей. Додайте у свій раціон більше продуктів, що містять вітамін А, або приймайте відповідні вітаміни.

У перервах виконуйте прості фізичні вправи – кілька присідань, нахилів і скручувань тулуба, рухи для шиї та плечового поясу. Це дозволить запобігти появі м’язових затисків та порушенню кровообігу. Лікарі радять кожні дві години вставати з робочого місця та рухатися протягом 15 хвилин. Якщо ви працюєте за ноутбуком, можна чергувати сидіння та роботу стоячи, періодично підставляючи щось під ноутбук.

Обов’язково провітрюйте приміщення, де працюєте. же повітря покращує розумову діяльність та допомагає нейтралізувати випромінювання комп’ютера.

Намагайтеся кожного дня чи хоча б через день забезпечувати собі фізичну активність. Це може бути як відвідування спортзалу, так і заняття вдома йогою, гімнастикою пілатес або цигун. Прогулянки пішки – теж гарна ідея. Похід до магазину чи вечірній променад з сім’єю, кілька зупинок тролейбуса пішки будуть чудовою профілактикою можливих ускладнень від сидячої роботи.

Забезпечте собі достатню кількість сну. Найкраще організм відпочиває та відновлюється саме уві сні.

5.Подбайте про свій емоційний стан

Зручно та затишно обладнайте своє теперішнє робоче місце біля ноутбука чи комп’ютера. Подбайте про те, щоб вам було комфортно сидіти, щоб ніщо не заважало, а все необхідне було під рукою. Вилучивши зайві подразники, ви забезпечите собі довший час продуктивної праці. А якщо навколо буде ще й затишно (улюблені дрібнички, рослина у горщику, фото близьких людей), це поліпшуватиме настрій та робитиме робочий процес більш привабливим.

Облаштуйте куточок щасливих спогадів з фотографіями або листівками учнів, які у складні часи та періоди зневіри нагадуватимуть вам, що ви гарний вчитель і вам є чим пишатися. Або ж можна завести щоденник вдячності та записувати у нього події, вчинки або слова, за які хочеться сказати «спасибі».

Делегуйте частину домашніх обов’язків своїм рідним, щоб виділити собі час для відпочинку, час для переключення, для свого хобі.

Обов’язково займайтеся своїм хобі! Не відкладайте його на період дистанційного навчання, а навпаки, виділіть час для улюбленої справи. В умовах великих навантажень потрібно давати собі позитивні враження, наповнювати себе гарними емоціями. Хоч потрошку, але регулярно радуйте себе!

Знаходьте час на спілкування з друзями, колегами. Це допоможе зняти напруження, вирішити непрості питання. Однодумці завжди заряджають нас енергією та позитивом.

Дивіться улюблені комедійні фільми та серіали. Сміх покращує емоційний стан, допомагає зняти напруження та й просто забезпечує приємні враження. Гумор може стати у нагоді у непростих ситуаціях.

Отож, тримати над собою контроль та "бути в ресурсі", цілком реально, і це не потребує великих зусиль. Достатньо дотримуватися кількох рекомендацій.

Перше, що тобі потрібно в цей період, - це активність. Знайди собі заняття, яке підтримуватиме в тобі бойовий дух і вселятиме віру, що ти робиш щось корисне не тільки для себе, а й для країни.

Друга важлива складова - планування. Віра в майбутнє підтримує твій психологічний стан у нормі. Плануй щось хоча б на два або три дні вперед, але також проявляй активність у стані "тут і зараз". Також необхідно підкріплювати свою віру. Для цього читай позитивні новини з фронту, вивчай спроможності української армії та слідкуй за поразками та істерією ворога.

Ну і останнє - візуалізуй майбутнє. Уяви, як зробиш ремонт після перемоги України, поїдеш у звільнений Крим на відпочинок.

Не забувай і про підтримку, яку треба надавати та просити, якщо її тобі не вистачає.

Якщо самостійно покращити свій емоційний та фізичний стан не вдається, у жодному разі не залишайтеся з проблемами сам на сам. Не бійтеся попросити допомоги у колег або у спеціалістів – психологів, психотерапевтів. Бережіть себе та будьте здорові!

Як залишатись ресурсним: покрокова інструкціяЯк залишатись ресурсним і дбати про здоров’я як ресурс реалізації життєвих функцій людини і благополуччя тіла, розуму, духу, соціальних зв'язків та довкілля

Як залишатися в ресурсі: поради від Любові Лоріашвіли » Eva BlogЯк залишатися в ресурсі: поради від Любові Лоріашвіли » EVA Blog. Професійні поради про красу та догляд за собою.

Як залишатися в ресурсі під час війниУ стресовій ситуації важко тримати над собою контроль та "бути в ресурсі", як люблять казати деякі блогери. Однак, є декілька способів, які допоможуть тобі не втратити себе під час війни.

5 вправ з арттерапії для відновлення ресурсу вчителя

Одна з найважливіших умов “виживання” в професії для педагогів – уміння відновлювати власні ресурсність та емоційний стан.

Вчителі перебувають у постійному стресі – від великої кількості щоденних обов’язків, постійного контактування з людьми з різними характерами та вимогами, а також від потреби знаходити підходи й до дітей, і до їхніх батьків, і до шкільних адміністрацій.

ЧОМУ ВЧИТЕЛЮ ВАЖЛИВО ЕМОЦІЙНО ВІДНОВЛЮВАТИСЯ

У енергетичному полі вчителя перебувають багато й дітей, і дорослих, тому від його наповненості залежить співпраця всіх учасників освітнього процесу. Роботу педагога супроводжує постійний стрес, тож уміння керувати своїми емоціями та ресурсністю – надважливе.

“Найбільші нарікання, які я чую від учителів, стосуються перевтоми та стану тривожності. І так, психолог може сконцентруватися на тому, щоби прибрати симптоми, але тоді дуже висока вірогідність швидкого їхнього повернення. Тож працювати потрібно з причиною, а вона не так часто лежить на поверхні, її ще потрібно знайти”, – каже Ніла Ярко.

Важливо мати можливість повноцінно харчуватися, отримувати вітаміни, не забувати про рухову активність і якісний сон, а також – про відпочинок, коли є час на те, аби абстрагуватися від робочих питань, отримати задоволення від того, що подобається й що дійсно хочеться робити в певний момент.

“Цьому сприяють різноманітні вправи, які залучають різні органи чуття – зір, слух, доторки, смаки тощо. Арттерапію, на відміну від низки інших психологічних методик, можна використовувати для вирішення двох питань одночасно, – пояснює психологиня. – З одного боку, вона дає змогу виявити сховані причини емоційного виснаження, тривожності й інших психологічних проблем. З іншого – її можна використовувати як відновлювальний ресурс під наглядом фахівця або й самостійно”.

ЩО ТАКЕ АРТТЕРАПІЯ

Арттерапія – це різновид психоемоційної корекції, що базується на використанні прийомів різних мистецтв та творчості. За словами Ніли Ярко, зазвичай, коли людина приходить до психолога чи психотерапевта, їй пропонують довгу емоційно напружену розмову. Але не кожен готовий відверто розмовляти з незнайомцем (психотерапевтом). Тоді замість вербальної мови використовують мову мистецтва, пропонуючи вдатися до створення артоб’єктів. Те, що в результаті виходить у людини, є дуже показовим як для фахівця, так і для неї самої.

“Тобто ми не говоримо тільки про малювання, хоча це перше, з чим асоціюється арттерапія. Сюди можемо відносити й ліплення з глини та інших матеріалів, і малювання на піску, і шиття та вишивання, і спів, і танці. Навіть фотографування та знімання відео можна розглядати як елементи терапії.

Усе це дає людині змогу відкинути, хоча би тимчасово, робочі моменти й поринути у світ своїх емоцій. З одного боку, висловити ті, якими вона охоплена в цей момент, навіть якщо вони негативні. З іншого – врівноважити їх новими, отриманими під час творчості”, – каже Ніла.

Як правило, заняття з арттерапії проводять за участі фахівця-психолога, обізнаного в методиці. Він не лише задає напрям роботи групи чи індивідуально, але й відслідковує й аналізує мову тіла тих, хто працюють. Проте деякі вправи можна виконувати й самостійно й навіть використовувати для занять із дітьми.

“Варто пам’ятати, що робота над відновленням ресурсу має бути систематичною та планомірною, – наголошує арттерапевтка.

Кожен обирає для себе ті вправи, які найбільше відповідають потребам і дають можливість швидко відновитися. Якщо ви працюєте самостійно, без залучення спеціаліста, то просто починайте пробувати, й обов’язково віднайдете свою чарівну вправу, яка буде відновлювати ваш ресурс швидко й ефективно”.

ВПРАВИ

Намалюй своє ім’я

Вправа для групової терапії (можна використовувати для роботи з ресурсністю класу).

“З цієї вправи ми, як правило, починаємо знайомство та налаштовуємо учасників на роботу”, – пояснює Ніла Ярко.

Насамперед, кожному учаснику пропонують назвати своє ім’я та сказати одну фразу про себе – будь-що, що не стосується роботи чи навчання. Далі учасники мають намалювати свої імена на папері з використанням кольорів (як правило, від 3 до 5, хоча кількість кольорів можна й не обмежувати).

Далі – кожен має пояснити, що відбувається в нього на малюнку, чому обраний той чи інший колір тощо.

“Дехто пише ім’я маленькими літерами та в самому куточку. Дехто розмальовує цілу сторінку. У когось літери з нахилом, у когось рядок іде вверх чи вниз. Хтось пише чорним, а комусь мало тих п’яти запропонованих кольорів. Десь є квіточки чи геометричні узори. Насправді все це може дуже багато сказати фахівцю-психотерапевту.

Проте коли ми працюємо з групою учителів, то не маємо завдання аналізувати проблеми кожного. Тож спостерігаємо за реакцією. Мушу сказати, зазвичай що в групі під час обговорення починається суттєвий емоційний підйом, адже в цей момент у кожного починається самопізнання”.

“Намалюй коло”

“Цю вправу рекомендується виконувати щодня самостійно, бажано під вечір, коли робочі справи вже завершено, а домашні ще не розпочаті. Вона допомагає переключити увагу, підняти настрій та трошки відпочити”.

Візьміть аркуш паперу й накресліть на ньому велике коло. Далі – просто малюйте. Малювати можна будь-що, що спадає на думку. Або навпаки – те, що малюється без залучення свідомості. Використовувати для малювання можна будь-які матеріали – олівці, фарби, ручки тощо. Колір також не має значення.

Рекомендується виконувати цю вправу впродовж хоча би 10 хвилин. Ви можете поставити собі будильник, щоби не відволікатися на споглядання годинника.

Ця вправа допомагає відпочити нашим розуму та психіці, заспокоїтися та переключитися, а також (за регулярного виконання) зменшує відчуття тривожності.

“Солодкі спогади”

авторка цієї та двох наступних вправ – Вікторія Назаревич

Цю техніку можна використовувати як для відновлення свого ресурсу, так і для занять у класі з дітьми.

“Наші спогади – це безцінний дар. Ми пам’ятаємо емоційно яскраві для нас моменти. Але наша психіка працює так, що негативні моменти ми згадуємо швидше й більш яскраво. Тоді як приємні хвилини “дістаємо” з пам’яті довше і трошки складніше”.

Для виконання вправи визначте проміжок часу і згадайте позитивні моменти, які відбулися в цей період. Запишіть список на аркуші (одним словом, тезою – як завгодно, але щоби ви розуміли, про що йдеться). Не треба насильства над собою – записуйте те, що приходить на думку, але воно обов’язково має бути приємним для вас.

Візьміть інший аркуш і намалюйте ці спогади у вигляді солодощів. Вони можуть лежати у вазі, на тарілці чи столі або бути “розкиданими” по паперу – як забажаєте й “побачите”. Якщо ви проводите цю вправу в групі, можна обговорити малюнки і спогади.

Солодощі, які з’являться на вашому малюнку, – це ваші ресурсні фрази. Ця техніка має пролонговану дію. Картинку можна з часом домальовувати, заповнювати новими чи згаданими спогадами.

Вправу варто виконувати для боротьби з тривожністю, відпочинку та наповнення свого емоційного ресурсу.

“Подушка безпеки”

Це вправа для знімання тривожності.

“Ми звикли тривожитися. І від поганих моментів, і від хороших, і навіть від самої тривоги ми також тривожимося. І коли ми ловимо себе на цьому почутті, варто переспрямувати наш ресурс на позитив”.

Візьміть аркуш паперу й намалюйте на ньому ваші “подушки безпеки”. Наприклад, у вас є власне помешкання, і це – ваша подушка безпеки. У вас є робота, машина, рахунок, друзі, кохані – малюйте ще подушки. Вони можуть поєднуватися між собою або бути намальованими окремо.

Кожна подушка – це те, що вас підтримує. Їх може бути скільки завгодно – стільки, скільки ви зможете згадати.

Але намалювати їх потрібно так, щоби на кожній ви могли уявити зверху себе. Тож розташуйте аркуш максимально комфортно для вас. Кожну подушку треба підписати (щоби ви не забули, що малося на увазі), їх можна розмалювати в різні кольори.

Під час роботи намагайтеся відслідковувати ваші емоції: чому ви вибрали саме такий колір? яка кількість ваших подушок? чому вони розташовані саме так?

Цей малюнок нагадує нам, що, окрім тривожності, у нас є безліч інших моментів, які підтримують нас і дарують позитивні емоції. А за потреби – зможуть допомогти.

“Багаж щастя”

Уявіть, що за плечима у вас є сумочка чи рюкзачок, у якому лежить усе, щоби відчувати себе щасливим/-ою. Вам треба виписати ті речі та відчуття, які лежать у вашій торбинці. Дайте собі відповіді на запитання:

що лежить там?
хто збирав цей багаж?
що в ньому ваше?
що там не ваше?
може, від чогось треба відмовитися чи, навпаки, щось додати?
наскільки вам легко чи важко нести цей багаж?
Після того, як ви відповісте на ці запитання, намалюйте те, що лежить у вас у рюкзачку. Й обов’язково треба відслідкувати свій стан у момент, коли ви не лише думаєте над тим, що лежить у вашій торбинці, а коли бачите всі ці речі намальованими на папері. Вам, напевно, захочеться щось додати або від чогось відмовитися. Зробіть це.

Використано матеріали Анни Степанової-Камиш, “Нова українська школа”

СИНДРОМ ВІДКЛАДЕНОГО ЖИТТЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ: ЩО РОБИТИ?

Під час війни багато хто з нас ніби перестав відчувати себе в реальності, а все частіше думає про те, як складеться життя в майбутньому, та насолождується цими уявленнями.

Ми живемо зараз і рахуємо дні в очікуванні перемоги, повернення додому чи певного переломного моменту, після якого нарешті почнеться або повернеться справжнє життя. Синдром відкладеного життя — це особлива форма сприйняття дійсності, перебувати в якій виснажливо для нашої нервової системи.Що таке синдром відкладеного життя?

Це сприйняття реальності, при якому ми думаємо, що справжнє життя ще буде, а зараз воно відклалося в часі. Ми ставимося до життя приблизно як підліток, який готується стати дорослим, от тоді й здійсняться всі його плани. Як правило, ми призначаємо собі певний поворотний момент, після якого все має кардинально змінитися на краще. Це може бути закінчення війни, повернення до своєї квартири, забезпечення ЗСУ ще однією партією аптечок чи допомога тим, хто її потребує, тоді нарешті й почнеться справжнє життя. А зараз дні, які ми проживаємо, нібито й не рахуються і не мають особливого значення, вони просто фон на шляху до «мирного майбутнього».

Така втеча від реальності є захисною реацією психіки і допомагає нам пережити наслідки надмірно великого стресу війни та не хвилюватися з приводу того, що саме зараз ми витрачаємо величезну кількість часу життя не на ті речі, якими ми хотіли б займатися.

Наш мозок намагається зняти емоційний тиск, вселяючи надію, що колись потім настане справжнє життя, яким ми зможемо насолоджуватися, а поки потрібно терпіти і чекати. Цей стан відкладеного життя може проявлятися по-різному. Інколи люди живуть у ньому роками, навіть не усвідомлюючи, що в їхньому житті щось не так.

Як він може проявлятися?

Ви живете в майбутньому. Подумки ви в очікуванні перемоги, повернення додому, закінчення волонтерства і пошуку нової роботи і не помічаєте, чим наповнені ваші дні та як вони минають.

Ви відчуваєте, що чогось не вистачає для того, щоб зробити крок. Це може проявлятися і в дрібницях, і в досить серйозних речах. Наприклад, було б добре знайти друзів у новому місті, розпочати навчання чи зробити нову зачіску, та зараз не до того, все одно тут усе тимчасове.

Ви в очікуванні слушного моменту. Можливо, ви помічаєте, що періодично відкладаєте справи, тому що слушний момент ще не настав.

Відкладання чи навіть заборона собі насолоджуватися приємними моментами, квітами, заходом сонця, книжками, манікюром, кавою на терасі.

Спостерігання за життям інших ніби збоку. Якщо ви не в рідному місті й відчуваєте себе глядачем, що ніби дивиться фільм, у якому в місцевих жителів продовжується нормальне життя. Ви не асимілюєтесь і не стаєте частиною цього життя.Як подолати синдром відкладеного життя?

Якщо ви виявили у себе ознаки синдрому відкладеного життя, можна свідомо змінити таку життєву стратегію і приділяти якомога більше уваги теперішньому моменту. Звісно, не відмовляйтеся від ваших планів на «після війни», а придивіться до них уважніше, можливо, в очікуванні майбутнього ви й не помітили, що сьогодні вже можна взяти життя в свої руки та зробити максимум для досягнення своїх цілей та мрій.

Щодня виділяйте хоча б 15 хвилин для втілення планів і досягнення цілей. Чим би ви не займалися протягом дня, запитуйте себе: «Чи корисне для мене те, що я зараз роблю? Для кого це важливо?»

Хваліть себе навіть за найменші зміни й за будь-який маленький успіх. Цінуйте сьогодні, бо час — один з найдорожчих ресурсів. Тож якщо життя подарувало вам можливості, не втрачайте їх. Шанси, які у вас є сьогодні, унікальні, тому дійте відповідно до обставин. Здійсніть хоча б одну свою мрію зараз. Це і будуть прості, але дієві кроки для подолання синдрому відкладеного життя. Отож,створіть атмосферу дива та свята, бо саме заради цього ми і не здались за 3 дні - заради проживання свого життя.

Сьогодні потрібно цінувати можливість провести свята у колі найрідніших.

Які вони- діти Z ? Слово-може вилікувати!