День Гі́дності та Свобо́ди, або День Гі́дности та Свобо́ди — свято в Україні, що відзначається щороку 21 листопада на честь початку цього дня двох революцій: Помаранчевої революції (2004 року) та Революції Гідності (2013 року).  

Будівлі по всьому світу підсвітили кольорами Державного прапора України

День Гідності та Свободи відзначається 21 листопада згідно з указом президента України №872/2014 від 13.11.2014 року. Цей день установлено «з метою збереження та донесення до сучасного та майбутнього поколінь інформації про доленосні події в Україні початку ХХІ століття, утвердження ідеалів свободи й демократії, а також віддання шани патріотизму та мужності громадян, які восени 2004-го й у листопаді 2013-го – лютому 2014 року стали на захист демократичних цінностей, прав та свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору».

10 років тому, 21 листопада 2013 року, на майдан Незалежності у Києві вийшли кілька сотень людей, щоб висловити свій протест проти рішення влади, яке загрожувало Україні втратою незалежності та перекреслювало її європейське майбутнє. Того листопадового вечора ніхто не здогадувався, що в історії не тільки України, а й усього світу починається новий етап і що події, які відбуватимуться наступні 94 дні – перший крок на шляху до драматичних геополітичних змін. Їх тригером стало продовження боротьби українського народу, що велася не за матеріальні блага чи владу, а духовні цінності – Гідність і Свободу. Цінності, про які у Європі не говорили, бо вважали їх очевидними, про які в росії мовчали, бо вважали їх небезпечними.

 Гасло до Дня Гідності та Свободи-2023:

ЗАРЯДЖЕНІ ГІДНІСТЮ ТА ЖАГОЮ СВОБОДИ

Історичний контекст

Помаранчева революція

Помаранчева революція – це масові протести, спричинені разом з іншими факторами системними порушеннями виборчого законодавства на користь одного з кандидатів під час виборів президента України у 2004 році.

Основними конкурентами на президентських виборах були тодішній прем’єр-міністр Віктор Янукович і лідер опозиційного блоку «Наша Україна» Віктор Ющенко.

Передвиборча риторика В. Януковича будувалася навколо ідей посилення проросійського вектора зовнішньої політики України, захисту російської мови, надання їй статусу офіційної чи навіть другої державної та запровадження інституту подвійного громадянства для українців. Також активно просувалася маніпулятивна ідея «Донбасу як годувальника України».

Віктор Ющенко виступав із проукраїнськими та проєвропейськими гаслами, які поєднував із тезами про збереження дружніх відносин із росією. Також декларувалися гарантії дотримання основних демократичних свобод та боротьба з корупцією. Таким чином, уже до першого туру президентських виборів конкуренція між двома кандидатами чітко виявила протистояння двох геополітичних орієнтацій – проєвропейської та проросійської.

Протести розпочалися 21 листопада 2004 року та завершилися, на думку деяких дослідників, 3 грудня 2014 року, коли Верховний Суд України, визнавши факт порушень під час проведення другого туру, оголосив про його повторне проведення. Однак акції на підтримку проведення чесних виборів тривали до моменту оголошення результатів переголосування другого туру – 28 грудня 2004 року.

Епіцентром протестів стало середмістя Києва – майдан Незалежності та Хрещатик.

Ці події було названо Помаранчевою революцією через помаранчевий колір символіки виборчої кампанії кандидата в президенти Віктора Ющенка.

Банер із символікою виборчої кампанії Віктора Ющенка та автографами учасників протестів. Світлина Олександра Сліпченка. Із колекції НМРГ

Причини Помаранчевої революції

1. «Багатовекторність» політичного курсу України, балансування між інтересами росії та Заходу, відсутність чіткої політики, спрямованої на позбавлення економічної, політичної та ментальної залежності від росії.

2. Інформаційна війна, яку розв’язала росія, прагнучи зберегти свій вплив на Україну.

3. «Касетний скандал», пов’язаний з оприлюдненням записів щодо причетності президента Леоніда Кучми до вбивства журналіста «Української правди» Георгія Ґонґадзе та до постачання українських систем радіорозвідки в Ірак.

4. Ізоляція України внаслідок «касетного скандалу» на міжнародній арені, що підштовхнуло президента Леоніда Кучму 2003 року до участі в інтеграційному утворі – Єдиному економічному просторі, який дав змогу рф утримувати Україну у сфері свого впливу.

5. Утвердження олігархізації в Україні, що негативно позначилося на політичній та економічній ситуації в державі.

Приводи Помаранчевої революції

1. Органи влади не створили відповідних умов для забезпечення вільного вияву думок і ведення передвиборчої агітації.

2. Загострення політичної напруженості напередодні та під час передвиборчої кампанії, яке змусило опозиційних діячів заявити, що в разі фальсифікації результатів виборів вони готові до організації масових протестів.

3. Агресивний характер передвиборчої агітації, розпочатої 3 липня 2004 року. Використання негативних агітаційних матеріалів, які часто видавалися за такі, що мають агітувати за певного кандидата, але насправді передбачали його дискредитацію. Здебільшого негативні агітаційні матеріали було спрямовано проти Віктора Ющенка.

4. Отруєння Віктора Ющенка 5 вересня 2004 року – в розпал передвиборчої компанії, що внеможливило ефективне ведення агітації протягом чотирьох тижнів напередодні першого туру виборів.

5. Суспільні настрої, які свідчили про недовіру громадян до влади[1].

6. Масштабні фальсифікації як на виборчих дільницях, так і в Центральній виборчій комісії, очолюваній Сергієм Ківаловим.

Хронологія Помаранчевої революції

Акціям протесту, які розпочалися у день проведення другого туру президентських виборів, передували численні порушення, зафіксовані спостерігачами на виборчих дільницях 31 жовтня 2004 року під час першого туру. Йшлося зокрема про присутність на виборчих дільницях сторонніх осіб, які втручалися у процес голосування або керували ним, перевищення кількості бюлетенів порівняно з кількістю зареєстрованих виборців або, навпаки, брак бюлетенів, повторне видавання бюлетенів на деякі виборчі дільниці, включення виборців у списки в день голосування, голосування за відкріпними талонами тощо (Заключний звіт ОБСЄ/БДІПЛ 2005 року).

За результатами підрахунку голосів у другий тур перегонів вийшли Віктор Ющенко (39,87 %) та Віктор Янукович (39,32 %).

21 листопада відбувся другий тур виборів. Оскільки влада не реагувала на численні порушення під час першого туру, опозиція закликала своїх прихильників вийти на мітинг. Увечері 21 листопада 2004 року на Майдані зібралися близько 30 тисяч киян.

22 листопада о 4-й годині ранку протестувальники почали встановлювати намети. Протягом наступної доби наметове містечко розрослося приблизно до 400 наметів, розміщених по всьому Хрещатику аж до Бессарабської площі. Навколо містечка встановили огорожу. Штаб Віктора Ющенка організував пряму супутникову трансляцію з Майдану, чим одразу скористалися провідні світові телеканали. Панорама київського Майдану потрапила в поле зору багатьох країн світу.

[1] Соціологічна служба Українського центру економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова перед початком виборчої кампанії (28 травня – 3 червня 2004 року) звернулася до виборців із проханням надати прогнозну оцінку рівня фальсифікацій. 8 % опитаних заявили, що вибори пройдуть демократично, а 22,2 % – переважно демократично, лише з незначним застосуванням адміністративного ресурсу та «брудних» політичних технологій. 20,4 % громадян вважали, що вибори будуть недемократичними, а 29,2 % – що вони пройдуть переважно недемократично, з масштабним застосуванням адмінресурсу та «брудних» політтехнологій. На запитання «Якими будуть результати президентських виборів, оголошені ЦВК?» соціологи одержали такі відповіді: 8,6 % – оголошені результати відбиватимуть реальне голосування виборців; 39,6 % – вибори будуть частково фальсифікованими, але це істотно не вплине на результат їх; 28,4 % – масштаби фальсифікацій під час виборів істотно вплинуть на результат (джерело: 25 років незалежності, с. 285–286).

Наметове містечко у середмісті Києва. Світлина Олександра Сліпченка. Із колекції НМРГ

Позачергова сесія Київської міської ради висловила недовіру Центральній виборчій комісії (ЦВК) та звернулася до Верховної Ради з проханням не визнавати попередні результати підрахунку голосів. Одночасно Київрада зобов’язала Київську міську державну адміністрацію забезпечити належні умови для проведення масових акцій у Києві та охорону громадського порядку. Того самого дня ще до оголошення офіційних результатів голосування президент росії володимир путін привітав Віктора Януковича з перемогою.

23 листопада під час пленарного засідання Віктор Ющенко присягнув на вірність народові України.

На столичному майдані Незалежності та в багатьох обласних центрах на підтримку Віктора Ющенка почалися багатолюдні мітинги та страйки, зокрема у вищих навчальних закладах. Паралельно влада в тих областях, де переміг В. Янукович, намагалася зібрати провладні мітинги. Кількість їхніх учасників була відносно незначною. Винятком став Харків, де обласному штабу В. Януковича вдалося організувати мітинг за участі від 50 до 80 тисяч осіб. Нерідко траплялося, що примусово зібрані на провладні мітинги громадяни після закінчення їх приєднувалися до масових заходів опозиції. Мітинги в областях, в яких переміг В. Ющенко, були численнішими.

24 листопада вночі біля стадіону «Динамо» в Києві почалося розгортання наметового містечка прихильників Януковича.

ЦВК оголосила результати: Віктор Янукович здобув 49,46 % голосів, а Віктор Ющенко – 46,61 %. Ці результати суперечили опитуванням Національного екзит полу, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології та Центром Разумкова, який показав, що Ющенко отримав 53 % голосів, а Янукович – 44 %[1].

Того дня прихильники Ющенка зайняли «Український дім» у Києві. Штаб Віктора Ющенка почав оскарження у судах різного рівня результатів виборів щодо ряду округів і дільниць.

Голова Верховної Ради Володимир Литвин оголосив, що жоден державний орган не має повноважень скасовувати результати виборів. Леонід Кучма заявив про те, що силу проти мітингарів застосовано не буде, та закликав усі сторони шукати вихід із ситуації.

Речник Міністерства закордонних справ Маркіян Лубківський від імені дипломатичного корпусу України заявив про підтримку Віктора Ющенка.

25 листопада опозиція створила Комітет національного порятунку, який звернувся до народу із закликом стати на захист Конституції України 1996 року, а також оголосив про створення Народної самооборони, яка разом з органами внутрішніх справ України та СБУ мала забезпечити правопорядок у державі. Протестувальники зайняли Будинок Федерації профспілок України, в якому розмістився Комітет національного порятунку, та Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України (так званий Жовтневий палац). Верховний Суд України заборонив Центральній виборчій комісії офіційно оприлюднювати результати виборів до кінця розгляду судом скарги щодо оголошення ЦВК Віктора Януковича президентом України.

26 листопада прихильники Віктора Ющенка заблокували проїзд до будинків президентської адміністрації, Кабінету Міністрів та Верховної Ради України. На ініціативу президента Польщі Александра Квасневського в Маріїнському палаці відбувся круглий стіл, в якому взяли участь Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Віктор Янукович, Олександр Квасневський, президент Литви Валдас Адамкус, Верховний представник Європейського Союзу з питань безпекової та зовнішньої політики Хав’єр Солана, Генеральний секретар ОБСЄ Януш Кубіш та голова держдуми росії Борис Гризлов. Проте жодного рішення ухвалено не було. Того ж самого дня на площі перед залізничним вокзалом у Києві пройшов мітинг за участі Януковича, куди привезли мешканців переважно східних областей України. Кандидат у президенти охарактеризував події, що відбуваються, як конституційний переворот. У мітингу взяли участь кілька десятків тисяч людей.

[1] Остаточні результати Національного екзит-полу 2004 року в другому турі виборів президента України (за даними обробки оригіналів анкет опитування) від фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва (dif.org.ua).

27 листопада відбулося позачергове засідання Верховної Ради України, під час якого голосами 255 народних депутатів результати другого туру президентських виборів було визнано нечинними, оскільки вони відбувалися з порушеннями виборчого законодавства. Депутати висловили недовіру Центральній виборчій комісії. Того дня протести в столиці були наймасовішими: за оцінками МВС і міжнародних спостерігачів, у середмісті Києва близько 1,5 мільйона маніфестантів проти дій влади.

Було розгорнуто наметові містечка в багатьох обласних центрах України.

28 листопада на Луганщині у Сєвєродонецьку відбувся так званий Всеукраїнський з’їзд депутатів Верховної Ради АР Крим і місцевих рад усіх рівнів (або Всеукраїнський з’їзд народних депутатів місцевих рад). У заході взяли участь 3576 делегатів, які представляли, за словами чільника з’їзду та голови Луганської обласної ради Віктора Тихонова, місцеві органи влади всіх рівнів з усіх областей. Насправді ж у заході взяли участь представники східних, південних та деяких центральних областей, у тому числі Київської та міста Києва. На з’їзді були присутні Віктор Янукович, голова Харківської обласної держадміністрації Євген Кушнарьов і голова Донецької облради Борис Колесников. Було ухвалено резолюцію про визнання В. Януковича президентом України відповідно до результатів, оголошених ЦВК. Окрім цього, учасники заявили, що в разі приходу до влади Ющенка «залишають за собою право на адекватні дії із самозахисту інтересів громадян» аж до «проведення референдуму з питань можливої зміни адміністративно-територіального устрою України».

Надвечір Києвом ширилися чутки про можливий силовий розгін Майдану.

1 грудня Верховна Рада України висловила недовіру урядові Віктора Януковича та постановила сформувати уряд народної довіри. Рішення підтримали 229 депутатів.

3 грудня Верховний Суд України (ВСУ) ухвалив рішення про визнання нечинними результатів другого туру президентських виборів 21 листопада та постановив, що 26 грудня 2004 року має відбутися повторне голосування.

8 грудня Верховна Рада України проголосувала компромісний пакет змін до Конституції, відповідно до яких із 1 січня 2006 року Україна трансформувалася з президентсько-парламентської у парламентсько-президентську республіку. Закон передбачав посилення ролі парламенту, якому передали додаткові важелі впливу на формування виконавчої влади.

26 грудня відбулося повторне голосування щодо виборів президента України. Напередодні для забезпечення дотримання виборчого законодавства з Центральної та Західної України у східні й південні області, АР Крим та Севастополь вирушили тисячі волонтерів для роботи офіційними спостерігачами та у складі дільничних виборчих комісій.

28 грудня було оброблено 100 % протоколів. Згідно з оприлюдненими даними Віктор Ющенко набрав 51,99 % голосів виборців, Віктор Янукович – 44,19 %.

10 січня 2005 року Центральна виборча комісія оголосила офіційні результати виборів, однак через розгляд скарг штабу В. Януковича у ВСУ постанову Центральної виборчої комісії було опубліковано лише 20 січня 2005 року.

23 січня відбулася інавгурація Віктора Ющенка на врочистому засіданні Верховної Ради. Після цього новообраний президент виступив на майдані Незалежності, де у присутності 59 офіційних зарубіжних делегацій та майже 500 тисяч людей пройшла друга частина інавгурації.

За даними соціологів, у подіях Помаранчевої революції взяли участь понад 6,6 млн громадян[1].

[1] Бекешкіна І. Постреволюційні зміни суспільної свідомості й нові проблеми розбудови демократії та громадянського суспільства в Україні // Українське суспільство 1994–2005. Динаміка соціальних змін / Київ: Інститут соціології НАНУ, 2005. С. 40.

Самоорганізація періоду Помаранчевої революції

Під час Помаранчевої революції українське суспільство продемонструвало здатність до самоорганізації. Життєдіяльність наметового містечка та побут активістів в Українському домі, за які відповідали «польові командири Майдану», зокрема Андрій Парубій і Тарас Стецьків, забезпечувалися також завдяки небайдужим громадянам, які організували збір коштів, постачання продуктів і теплого одягу для майданівців та надання їм місць для ночівлі.

Серед громадських ініціатив одну з провідних ролей під час Помаранчевої революції відіграла організація «Пора!», утворена ще на початку 2004 року з метою контролю виборчих процесів

Світлина з сайту: https://texty.org.ua/articles/49929/Pomarancheva_revolucija_i_Jevromajdan_vidminnosti_shho_mozhut-49929/

Символи й атрибутика Помаранчевої революції

25 жовтня 2004 року на сайті «Майдан» (maidan.org.ua) було оприлюднено повідомлення, в якому вперше з’явилося визначення «Помаранчева революція». Саме так дописувач із ніком «КМ» назвав заклик громадської ініціативи «Помаранчева стрічка» провести так званий помаранчевий тиждень. Доволі швидко цей заклик поширився інтернет-ресурсами. Учасники ініціативи сприяли тому, що офіційний колір передвиборчої компанії Віктора Ющенка став найпотужнішим і самодостатнім елементом агітації.

Окрім стрічок, з інших атрибутів помаранчевого Майдану використовували помаранчеві прапори з логотипом партії «Наша Україна» у вигляді підкови зі знаком оклику й написом «Так», наліпки, плакати, а також елементи одягу помаранчевого кольору: накидки (дощовики), хустки, шарфи тощо.

Хустина учасника Помаранчевої революції. Із фондів НМРГ

Поширеними під час Помаранчевої революції гаслами стали «Разом нас багато, нас не подолати!», «Свободу не спинити», «Разом – сила!» та інші. Засобом боротьби з агітацією, яку здійснювали провладні масмедіа, були наліпки «Вони брешуть». Їх розробив член «Пори», на той момент студент Київського національного університету імені Тараса Шевченка Антон Кушнір.

Хоча Помаранчевий майдан не мав відверто антиросійського характеру, чимало його учасників усвідомлювали, у чиїх інтересах перемога Януковича та яке майбутнє може очікувати Україну, якщо він стане чільником держави. Тому серед агітаційних плакатів можна зустріти ті, які прямо вказували на російський вплив, помітний у риториці та діях Януковича та його прибічників.

Агітаційні листівки на майдані Незалежності під час Помаранчевої революції. Світлини Олексія Ненюченка.

Із колекції НМРГ

Оригінальним виявом творчого духу Майдану стали «барабанщики революції» – група людей, які навпроти будівлі Кабінету Міністрів України стукали в металеві бочки, що залишилися в Маріїнському парку після мітингів прихильників Януковича.

Барабанщики Помаранчевої революції. Із сайту: https://www.istpravda.com.ua/artefacts/4ce798d280ccd/

Одним з яскравих символів Майдану була «баба Параска» – жителька Тернопільщини Параска Королюк, яка активно підтримувала Віктора Ющенка.

Символом Помаранчевої революції стали також написи на колонах Головпоштамту на майдані Незалежності. Після революції всі колони на висоту людського зросту було вкрито автографами. Згодом більшість їх знищили, збереглося лише кілька десятків: «Буковина за Ющенка», «Покуття – ТАК!», «Путин, отдай хлеб», «Президент, канай на Москву», «Місце яйцеметання в Януковича», «Троєщина – ТАК!» тощо.

Результати Помаранчевої революції

1. Утвердження України як самостійної держави на колишньому пострадянському просторі.

2. Зростання національної свідомості громадян України.

3. Розвиток в Україні громадянського суспільства як основного рушія демократичних перетворень у державі. Завдяки протестам кінця 2004 року суспільство усвідомило важливість таких цінностей, як свобода слова, політичні та громадянські свободи. Вперше продемонстровано позицію активної частини українського суспільства щодо прагнень росії керувати внутрішніми процесами в України.

4. Демократизація країни, поліпшення іміджу України на міжнародній арені, особливо в перші роки після перемоги Майдану.

5. Збільшення економічної свободи в державі.

22 листопада 2005 року в першу річницю Помаранчевої революції президент Польщі Олександр Квасневський назвав події 2004 року «революцією власної гідності».

Утім, уже за п’ять років експерти почали говорити про незавершеність та нереалізованість тих завдань, які поставила Помаранчева революція. Ішлося про ситуацію, що склалася у сфері державної влади, – втрату владними структурами контролю над процесами у країні, безвідповідальність чиновників. До негативних явищ експерти також віднесли зневіру людей щодо своєї здатності впливати на суспільно-політичні процеси, розчарування в демократії, поляризацію українського суспільства на «схід» і «захід». Збільшився рівень корупції, погіршилася ситуація з дотриманням законів. У 2009 році більшість експертів вважали, що події, аналогічні Помаранчевій революції, можливі у віддаленій перспективі, але не найближчим часом.

Більше про Помаранчеву революцію можна дізнатися з документальних фільмів, літератури та вебресурсів

Рекомендовані фільми про Помаранчеву революцію

1. «День сьомий» (2005), документальний фільм, режисер Олесь Санін. 2. «Епізоди парламентської хроніки» (2004), документальний фільм, режисер Андрій Михайлик.

2. «Ніщо та ніколи» (2006), документальний фільм, режисер Дмитро Сан. 4. «Операція «Проффесор» (2004), вебсеріал, студія «Веселі яйця». 5. «Помаранчева зима» (2007), документальний фільм, режисер Андрій Загданський (США).

3. «Помаранчева революція» (2007), документальний фільм, режисер Стівен Йорк (США).

4. «Помаранчеве небо», мелодрама, режисер Олександр Кирієнко.

5. «Помаранчевий протест» (2004), документальний фільм, телевізійна агенція «Кипарис» та ГО «За права кожного».

6. «Помаранчеві хроніки» (2007), документальний фільм, режисер Даміан Колодій (США).

7. «Українська революція: за півкроку до крові» (2005), документальний фільм, режисери Світлана Карнасюк, Юрій Юрченко.

Рекомендована література про Помаранчеву революцію

1. Вишеславський Гліб, Осадчук Петро. «Майдан свободи» (фотоальбом). Київ: Оранта, 2005.

2. Гальчинський Анатолій. «Помаранчева революція і нова влада». Київ: Либідь, 2005.

3. Забужко Оксана. «Let my people go»: 15 текстів про українську революцію. Київ: Факт, 2006.

4. Кульчицький Станіслав. «Помаранчева революція». Київ: Генеза, 2005. 5. Слабошпицький Михайло. «Пейзаж для Помаранчевої революції». Київ: Ярославів Вал, 2005.

5. Яневський Данило. «Обличчя «Помаранчевої» революції». Харків: Фоліо, 2005.

Музичні та пісенні твори, популярні у період Помаранчевої революції та присвячені подіям Майдану 2004 року

1. Державний Гімн України.

2. Гурт «Ґринджоли» – «Разом нас багато».

3. Гурт «Мандри» – «Не спи, моя рідна земля».

4. Марія Бурмака – «Ми йдемо», «Не бійся жити».

5. Гурт «Стелсі» – «Ющенко – ТАК».

6. Гурт «ТНМК» – «Помаранчі».

7. Гурт «Бумбокс» – «Солодкі сиропи».

8. Гурт «Океан Ельзи» – «Вставай».

9. Руслана Лижичко – «Ой, заграй».

10. Гурт «De Shifer» – «Час прийшов».

11. Леся Горова – «Помаранчеві діти», «The Orange Song».

12. Гурт «Де Був Бір» – «На Майдані».

Вебресурси щодо Помаранчевої революції

1. Вибори президента України 31 жовтня, 21 листопада та 26 грудня 2004 року. Заключний звіт Місії ОБСЄ/БДІПЛ зі спостереження за виборами. Варшава, 2005: MicrosoftWord– UkraineFinalReport_Ukr_final.doc (cvk.gov.ua).

2. Українська правда: http://www.istpravda.com.ua/tags/pomarancheva revoljutsija.