Поетичний вінок шани

Станіслав Тельнюк

Миколі Кагарлицькому –

в день його 47-річчя

Нехай тобі та жаба цицьки

Ще літ із двісті не дає, –

Тебе, Миколо Кагарлицький,

Люблю таким, який ти є, –

Що знаєш радості й осмути

В трудній дорозі до мети,

І що знічев’я і лайнути

Свого колегу можеш ти…

Хай промайнуло літ доволі,

Та нині бачиться мені:

Стоїш завзятий, наче олень,

Що рветься битись навесні.

А в серці грають шури-бури,

І ввись фантазія несе,

Бо благо рідної культури

Для тебе, друже, над усе!

Щоб слава наша воскресала,

Не заміталась літ піском,

Лунала голосом Оксани

Чи Катерининим мазком.

Хай твоє слово всіх нас будить,

Щоб знали ми не тільки «Ох!»,

А й те, що й ми – добрячі люди,

І Бог у нас – він теж не вбог.

В віків вдираючися нетрі,

Збагнем, піднявшись до висот,

Що ми великі та безсмертні

(Не ми, звичайно, а народ!).

Та доля уділила ласку

Почути й нам урочу мідь

І вчути і себе як частку

Повік живих тисячоліть.

Хоч не стараємось ми спритно,

Та діло знаємо своє,

Бо є в тім ділі й наше титло,

Чи, врешті, кома наша є…

Ну, а як жаба дасть вже цицьки –

В серцях ти житимеш повік –

І у Миколо-Кагарлицьке

Перейменують Кагарлик.

Володимир Забаштанський

Балада пісні

Миколі Кагарлицькому

А мені було півроку,

Горобців гонив із грядки,

Берег моря мав щороку

Ізгори – тверді порядки.

Жив на ногу не широку,

Рук не мав лиш для трирядки.

Й на тобі нову мороку:

Волю рабського народу.

Опинився зненароку

Серед натовпу наброду,

Обступивши зненавиди,

Наче стіни із бетону.

У бетон гати навзриди

Головою із розгону.

Подзвоню до Кагарлиди,

Побратима з перекону:

«Ти пробач за ці набриди,

Заспівай по телефону».

Цить, недоле наша гола,

У кутку сиди й не дихай!..

Починає друг спроквола

Про Дунай мені про тихий…

Крук несе у дзьобі звістку –

Триста років, не омана,

Що козак і досі в війську

Просить свого отамана.

Далина двигтить між нами,

Блискавки горять червоні,

Ми до пісні, як до мами,

Притулились в телефоні.

Більше нам нема до кого,

Не до волі ж рекетихи, –

Від переглуму давкого

Тільки б будні не притихли.

Друг веде ще пісню банну,

Зводить в ній серця докупи,

Козака виводить з брану,

Наречену із розпуки…

Друг за правду не кошарну,

За літа, літа невпинні…

Справді, має добру шану!

Канчуків сліди на спині…

Та душа його нестримна

Не від сили зненавиду.

За те й славлю побратима,

Побратима Кагарлиду!..

Чи на волі, чи на дибі

Завжди будемо залізні.

Другові за дух спасибі

За нескор – спасибі пісні!..

2007

Георгій Петрук-Попик

Біля будинку Верховної Ради УРСР

29 липня 1989 року

Миколі Кагарлицькому

1

На сірім пупі над будинком Ради,

Що безпорадно бреше, як велять,

Звисає прапор нам чужої влади,

Яку імперська узурпує знать.

Та ось… як сонце! –

На граніті сходи,

В руках людини, що здолала страх,

Як виклик долі,

Як протест, як подив,

Піднявсь угору синьо-жовтий стяг.

І стало більше в небесах блакиті,

І стольний Київ золотішим став…

Але завили враз вовки неситі,

Червоне тіло розкрутив удав.

Здалось, хитнулись стовпові колони

Під крики гальм і верещання шин:

Мов з ланцюгів, зірвалися омони

І злими псами кинулись з машин.

І темні тіні їх лягли довкола,

І чорно впали на знамено те,

Яке, мов правду, захищав Микола,

Як символ волі, як усе святе…

Вп’ялися кігті в українські барви.

Рвонули фану, як життя, із рук.

Відтак на слово замахнувся варвар

І свиснув люто яничарський дрюк.

Та крики гніву заглушили свисти…

В ту мить, як слова хруснуло ребро,

І я почув, як світ прорік: «Пречиста!..»

Почув, як тяжко застогнав Дніпро.

2

Жорстокість бачив я в очах фашиста –

Ворожих, лютих, жаб’ячо-гидких;

І смерть – в очах страшних енкаведиста,

Зрадливо-підлих, гадисто-їдких.

Але не бачив я іще від роду

Таких порожніх, як ніщо, зіниць,

Таких облич із неживого льоду,

Як у червоних роботів-убивць.

Та народила ж кожного з них мати

І годувала, аби ріс чимдуж.

І скрушно якось, що живуть примати

З тобою поруч без сердець і душ.

2007

Наталка Поклад

КАТЕРИНА БІЛОКУР

Миколі Кагарлицькому

Тлусте сонце, низькорослий день

І болючі доторки спокути…

Як не зможеш слухати людей,

Слухай землю – в ній багато чути.

Слухай стогін, слухай зойк і сміх –

Ой, надбалось за віки-дороги;

Слухай пісню – ту, що для усіх,

І оту, ледь чутну, – для одного.

Не зі слів – з мелодії збагни,

Що тобі судилося спізнати…

Квіти – донечки мої й сини,

Буду вас правдиво малювати.

Буду вас горнути в ніч лиху

До душі, що ласки не зазнала;

А сльоза на битому шляху

Скаже, що вона не марне впала.

Люди зайняті усі, у них діла, –

Як і підступлю з тим малюванням?

Та й мені ж не слави, не визнання –

Дрібку ради й крихточку тепла.

Десь театри є й музеї є,

І фабричні пензлі, і достаток…

А в моїй куфайці стліла вата,

Й жити часом сили не стає.

Тихі очі квітів, шепіт верб –

От і вся надієчка-підмога…

І який це вік у нас тепер?

І чого чекати ще від нього?!

Гриць Гайовий

Перед шістдесятником із Кагарлика я прикушую язика...

Вітальна дружньо-іронічна репліка поета-гумориста – давнього університетського товариша й сподвижника в культурологічному середовищі «шістдесятників» – Гриця Гайового на адресу колеги по красному письменству Миколи Кагарлицького в день його шістдесятиліття:

Коли мене запитують: «Грицьку,

Чому не оспівуєш Кагарлицького?»,

Я щиро кажу: «Винуватий,

Бо не навчився, як він, співати», –

А він оспівав таких і стількох,

Що ох!

«Пересмішник на Парнасі»

5 січня 1997 року

Петро Перебийніс

Сійся-родися!

Сійся-родися, жито, пшениця!

Перемішалися зерна, слова.

Сипле насіння Божа десниця,

Дихає дзвін вітрова.

Бризкає долу, дзвонить у скроні,

В серце – росою зерно!

І не відомо сину чи доні,

Чим так чарує воно.

Гей, не проспіте, зніжені діти,

Долю зерна!

Сяйвом святого хліба зігріта

Пам’ять земна.

Пахне льодами хресна водиця.

Перемішалися зерна, слова.

Сійся-родися, сійся родися,

Пісне жива!

Віктор Кочевський

СВІТЛОСІЙ

Миколі Кагарлицькому

на його 60-ліття

Прокриливши піднебесь огром,

З тихого дніпровського околу

Ключ журавлів над Кагарликом

Накурликав матері Миколу.

Вперше він побачив білий світ,

Повний сяйва, під Різдво Христове

У тугім сплетінні мерзлих віт,

Де хололо слово калинове.

Був той світ у займищах снігів,

Що підступно слались до Сибіру,

І по них народ Миколин брів,

Несучи хреста за отчу віру.

Люто зиркав недитячий світ

В чисті очі мрійного хлоп’яти,

Вибухало, ніби динаміт,

Небо на пожарах розіп’яте.

А з-поміж байдужих зір-недрем,

З бомбами розораного поля

Сходив місяць жовтим сухарем,

До судоми пахла бараболя.

З пензля Катерини Білокур

Цвів Цар-Колос і Миколі снився,

І красою рідних партитур

Хлопець солов’їно заросився.

І з тих пір в душі його співа

Чарівна Оксана Петрусенко,

Сіючи Тарасові слова,

Вчителює Україна-ненька.

Дружнє відчуваючи плече

Майстрових митців і гречкосіїв,

Будь їй вірним світла сівачем,

Добросердий сину Федосіїв!

8 січня 1997

Галина Лихацька (Сябро)

Вірний син України

Пам’яті Миколи Кагарлицького

Миколо Кагарлицький, Вам

Хочу багато так сказати,

Те, що не встигла за життя,

І свою вдячність передати.

Ви України вірний син,

Багатогранні Ваші сили…

Слава Всевишньому, який

Стільки вмістив в одній людині!

Дар Кагарлицької землі

Передала Вам ненька-мати,

Класичну музику й пісні

Навчила тонко відчувати.

Невтомний трудівник, борець

За справедливість і за правду;

Письменник, музикант, митець…

Людина скромна і порядна.

Служити людям, не собі

Було життєве кредо Ваше.

Саме таким були завжди,

Ви не могли бути інакшим.

Була дорога непроста,

І нелегка щоденна ноша…

Активність творча в Вас жила,

Уперто і непереможно!

І до останніх Ваших днів

Думки невтомно пульсували…

Багато ще не встигли Ви

Із своїх задумів і планів…

Нехай Господь Вам посила

На тому світі Царство вічне…

У світлих душах і серцях

Пам’ять про Вас буде довічна!

2016

Олександр Шугай

Кімнатні квіти

Миколі Кагарлицькому

На підвіконні взимку яскравіти

Умієте лиш ви, кімнатні квіти,

Рости в тісних вазонах на стіні

І світ великий бачить у вікні.

Зміняли Всесвіт на затишшя в домі.

Усі дрібниці наші вам відомі.

Ви можете найкраще зрозуміть

І те, що ми не хочемо дрібніть!

Заказані вам спека і морози…

Коли ж нас б’ють недуги, наче грози,

І мукою стає нестерпна мить, –

Кімнатні квіти, вам тоді болить?

Коли необережними словами

Себе і рідних ранимо, як ніж,

Це ваші сльози падають листками,

Вмирають стебла й корені тоді ж?

Кімнатні квіти, й через лід паркету,

Пелюстки розкриваючи свої,

Ви рідну відчуваєте планету,

Ви – діти зачаровані її!