Кагарлицький Микола Федосійович
Автобіографія
Я, Кагарлицький Микола Федосійович, народився 6 січня 1937 року в Святвечір, напередодні Різдва Христового, в селі Черняхові, знаменитому «черняхівською культурою», Кагарлицького району Київської області.
Мій батько, Кагарлицький Федось Гнатович, 1897 року народження, був селянином-середняком, неписьменним. 25 березня 1929 року був заарештований за участь у селянсько-повстанському війську Данила Зеленого, де був хорунжим, за відмову коритися сільським властям під час колективізації. Відбував заслання, але чи на Соловках, чи на Біломор-Балтійському каналі, у батьковій персональній справі не вдалося з’ясувати. Ненадовго повертався в Черняхів 1934 і 1936 років. 27 вересня 1937 року без суду і слідства його розстріляно в Биківні.
Моя мати, Кагарлицька Тетяна Антонівна (1893–1982), в дівоцтві наймитувала, до глибокої старості трудилася в колгоспі з тавром «дружини контри». Все життя працювала ударно, щоб хоч із дітей змити батькову «пляму»: ходила в п’ятисотенницях, семисотенницях. Із її дітей сягнуло дорослого віку нас лише троє. Брат Іван, приписавши два роки, добровільно пішов 1939 року на Фінську війну, щоб реабілітувати честь батька. Розпочалася Друга світова війна – і 1942 року «пляму» з батька змив власною кров’ю. Сестра Віра з родиною мешкає в Києві.
До 18 літ я зростав під теплим крилом матері, яка була мені порадником, совістю і духовною провідницею.
У чотири з половиною роки вперше почув з патефона голос Оксани Петрусенко, навічно заполонився ним. Мої естетичні смаки формував детекторний приймач – він мене знайомив з голосами Михайла Гришка, Андрія Іванова, Івана Козловського, Петра Білинника, Марії Литвиненко-Вольгемут. Сильне враження на мою дитячу душу справили симфонії Бетховена, Чайковського: звучання оркестру підсвідомо заворожувало, хвилювало. Власне, з патефона і детекторного приймача розпочалося моє входження у великий світ музики. Захоплення переросло в покликання.
З 1945 по 1955 рік навчався у рідній Черняхівській середній школі, з 1956 по 1961 рік – у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка на філологічному факультеті, українському відділенні з польською підгрупою.
З 1961 по 1966 рік учителював у Малоєрчиківській середній школі, відтак у Кривошиїнській середній школі Сквирського району Київської області, викладав українську мову і літературу, німецьку мову. 1962 року при Кривошиїнському будинку культури організував університет культури, проводив для трудівників села і учнів заняття з питань мистецтва, використовував грамзаписи, запрошував до участі студентів Київської консерваторії, письменників, акторів обласного драматичного театру імені Панаса Саксаганського. Також демонстрував фільми «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Великий Карузо», стрічки про Ермітаж, Третьяковську картинну галерею. Мені допомагали учні, вчителі школи. Той «університет» набув всесоюзного розголосу, про нього писала республіканська, всесоюзна періодика, зокрема газета «Советская культура».
У райкомі партії мене сприймали як радянського «культуртрегера», іронізували, називали «висуванцем». Насмішкувата байдужість до моєї ініціативи викликала в мені шалений супротив. Жаль залишати школу, але я виїхав із села.
З 1966 року працював у Києві редактором у видавництвах «Дніпро» (1966–1968), «Мистецтво» (1969–1980), завідуючим літературною частиною в Київській державній опері (1980), кореспондентом у «Літературній Україні» (1981–1986). Потім на творчих хлібах.
Пережив багато драматичних перипетій і радість творчих здобутків.
З 1979 року – член Спілки театральних діячів України, з 1985 року – член Спілки письменників України, з 2001 року – Заслужений діяч мистецтв України. Також лауреат премії імені Павла Чубинського.
Починаючи з 70-х років ХХ ст. зайнявся організацією творчих вечорів, присвячених співакам оперного мистецтва в Республіканському Будинку актора, у клубі літераторів СПУ. Останніми роками моя трибуна – Київський міський Будинок учителя, де традиційно проводжу літературно-мистецькі вечори, присвячені корифеям літератури, мистецтва, солістам Національної опери. Протягом року, за розробленим планом, від восьми до дванадцяти зустрічей.
Понад 20 років співробітничаю з Національним радіо.
Серед основних творів – біографічна повість «Оксана Петрусенко» (1983 р.), «Михайло Донець», спогади, листи (1983 р.), «Наодинці з совістю», образи діячів української культури (1988 р.), диптих: «Катерина Білокур. Я буду художником!» (1995 р.), «Катерина Білокур очима сучасників» (2000 р.).
У періодиці – публікації, присвячені Марії Заньковецькій, Миколі Садовському, Панасові Саксаганському, Оксані Петрусенко, Марії Литвиненко-Вольгемут, Михайлові Гришку, Андрієві Іванову, Ларисі Руденко, Борисові Гмирі, Петрові Білиннику, Стефанові Турчаку, Дмитрові Гнатюку, Євгенії Мірошниченко, Анатолієві Солов’яненку, Марії Стеф’юк, Іванові Козловському, Леопольдові Ященку, Марії Приймаченко та ряду інших корифеїв мистецтва.
Сприяв здійсненню понад ста записів співаків для Фондів Національного радіо.
Про своє дитинство, юність, рідне село Черняхів написав повість "Україна, батьку, в нас одна".