Тільки терплячі досягають мети…

Катерина Білокур

Я багата людина: мені цікаво жити на світі.

Микола Кагарлицький

Микола Федосійович Кагарлицький – відомий письменник, мистецтвознавець, критик і перекладач, член Національної спілки театральних діячів України (1979) та Національної спілки письменників України (1985).

Патріот, громадський діяч, знаний подвижницькою діяльністю на ниві національної культури.

Майстер витонченого і глибокого слова, пристрасний і щедрий душею, Микола Кагарлицький заслужено користувався любов’ю, повагою і шаною співвітчизників.

Гордиться ним і Кагарличчина, а найбільше, безумовно, – древня Черняхівська земля.

Життєвий і творчий шлях Миколи Кагарлицького був непростим і нелегким, однак невтомна праця зробила його життя цінним для себе і для українського народу.

Він знайшов своє покликання в тому, щоб самовіддано пропагувати і доносити до людей найкращі здобутки українських митців.

Маючи невгамовну творчу натуру, Микола Федосійович устигав побувати скрізь: на виставках художників чи на прем’єрі опери, на ярмарку народних майстрів у Музеї під відкритим небом чи на виступі народного хору…

Микола Кагарлицький знайшов свою «нішу» в культурі та заповнив не одну «білу пляму».

Володіючи бездоганним смаком і тонким художнім чуттям, він умів розпізнати й належно оцінити кожне мистецьке явище.

Мистецтвознавець Микола Кагарлицький популяризував творчість митців, «прокладав мости» від мистецьких творів до шанувальників.

Понад 50 років наш земляк трудився на ниві літератури і мистецтвознавства, багато зробив для ознайомлення співвітчизників із видатними діячами національної культури, популяризуючи їхню творчість у книжках, під час проведення творчих вечорів і радіопередач.

За цей час і його творчість стала помітним явищем культури, невід’ємною частиною літературного процесу в Україні.

Сам письменник своє місце визначив так: «З огляду на творчі завдання, що ставлю перед собою, я зарахував би себе до майстрів художньо-документального чи точніше біографічного жанру в царині передусім мистецькій, якраз тій, що сьогодні в нашій літературі ще дуже убого освоєна й репрезентована. А якщо зважити, що ми нині повертаємось обличчям до наших духовних витоків, прагнемо зглибити й пізнати нашу культуру, її творців, то почуваюся щасливим, що можу хоч якось прислужитися цій благородній справі».

Народжений на Святвечір, 6 січня 1937 року, вважав себе обранцем Долі, яка подарувала йому можливість працювати в ім’я духовного відродження України.

Митець пишався своїм життєвим вибором і дякував Долі. Життя Миколи Кагарлицького – яскраве підтвердження мудрої думки, що людина починається в дитинстві. Справді, побачене й почуте змалку, запам’ятовується на все життя.

Хлопцеві довелося продиратися тернистими стежками: у перший рік життя втратив батька, і сина «ворога народу» часто підстерігали прикрощі й гіркоти. Мудра матуся Тетяна Антонівна, невтомна трудівниця, купила детекторний приймач, аби син слухав музику і спів. Вогник любові до прекрасного, до класичної музики загорівся в дитинстві, а потім вів хлопця по життю. Знаменно, що особливо полонив його неземної краси голос Оксани Петрусенко. Микола Федосійович згадував: «Я вдячний благовісним екстремальним обставинам, завдяки яким співачка з найранішого дитинства увійшла в моє життя, заполум’яніла, освятила його, покликала на творчість. І коли мене запитують: “Що для Вас означає Оксана Петрусенко?” – не вагаючись відповідаю: “Доля! Творча доля!”».

Особистість хлопця формувалася не відразу, а визрівала поступово. В його формуванні найважливіше місце належить матері. Тетяна Антонівна дала синові не тільки життя, а й душу. Батьківська хати стала для хлопця першою школою. «Моя мати – найбільший педагог у житті», – стверджував вдячний син. Трудилася жінка в колгоспі не покладаючи рук: по 12 кіп за день в’язала! Померло восьмеро діток у ті важкі роки, а треба жити… На руках залишилося троє, Микола – останній.

«Народився я дуже слабенький. Та ще й з вадою зору. Мої повіки були постійно опущені, і я майже нічого не бачив: ще в дитинстві лікарі встановили мені інвалідність другої групи. Та коли підріс, від неї категорично відмовився. Вирішив сам собі, що не здамся й інвалідом себе ніколи не визнаю… Гадаю, що саме через таку впевненість у собі навіть у школі, де діти так полюбляють тішитись над кимось, переважно слабким, у мене ніхто пальцем не показував і не дражнив калікою», – розповів Микола Федосійович Людмилі Іванченковій (газета «Закон і обов’язок», 1998).

Саме мати передала синові у спадок працелюбність, стійкість, віру в кращі часи. Труднощі змусили хлопця думати, як жити, щоб не повторилися трагедії (голодомор і репресії).

Батько оживав через материні спогади. Від нього успадкував сміливість і почуття гідності, звідси – власна думка і власна життєва позиція уже у підлітковому віці.

Не тільки родина, а й місце народження, односельці відіграють неабияку роль у становленні особистості, формуванні її духовного світу. Стародавній співучий Черняхів поблагословив Миколу при народженні й відкрив очі на світ широкий. Можна сказати, що він народився з піснею: мати любила й вміла співати. То ж народну пісню хлопець увібрав із материнським молоком. Уже в чотири роки його брали на вулицю до співучого гурту горувати – витягувати тонким дитячим дискантом. Згодом творчість письменника наснажувалася народними піснями…

Є зустрічі, які мають велику духовну цінність. У житті Миколи такою була «зустріч» із голосом Оксани Петрусенко: «Своїм співом вона зачарувала всіх і мене малого теж. А драматизм її виконання вразив мене як потрясіння», – згадував мистецтвознавець.

Це вражаючий факт: у ранньому віці Миколка сам виявив своє середовище – музику, сферу чарівних мелодій. Хлопець підростав, збагачувався духовно, переборював труднощі й злигодні життя і твердо вирішив довести всім, що він не каліка, а повноцінна людина.

Сильний характер і вірність дитячій клятві допомогли хлопцеві знайти своє місце в житті, виявити Богом дані таланти, щоб працювати во славу свого роду, в ім’я України…

У 1945–1955 роках Микола навчався у Черняхівській середній школі. Любив уроки мови, літератури, а особливо захоплювався співом. Хлопець співав у шкільному хорі, виступав у сільському клубі. Учитель літератури Михайло Давидович Вульф викликав інтерес і любов до предмета тим, що розповідав багато нового, вчив писати твори. Школяр зрозумів, що у підручниках про життя письменників подають не все, і вирішив дізнатися більше.

У 1956 році із другої спроби Микола Кагарлицький вступив до Київського університету імені Т. Шевченка на філологічний факультет, українське відділення з польською підгрупою. У студентські роки не марнував часу, а вчився багато й наполегливо. Найчастіше його можна було бачити у бібліотеці, у читальному залі, у Київській опері.

Микола Федосійович згадував, що не пропускав жодної прем’єри в оперному чи драматичному театрах, ходив на музичні концерти у філармонію.

Мистецтво просвітлювало душу, яка тягнулася до прекрасного, окрилювало юнака. Микола Кагарлицький мав гарний тенор і слух, тому вечорами у гуртожитку дублював репертуар своїх кумирів.

Київ став для майбутнього вчителя важливим чинником освіти і духовного збагачення.

Микола Федосійович добрим словом згадував своїх педагогів, зокрема Кудіна В’ячеслава Олександровича, викладача естетики, який цікаво розповідав про мистецтво, вчив аналізувати оперні й драматичні вистави.

Саме у студентську пору з’явилися у Миколи Кагарлицького мистецтвознавчі захоплення. Під керівництвом Віктора Вікторовича Коптілова підготував дві перші дослідницькі роботи, надруковані у 1960 і 1961 роках.

Постійно бував на вечорах поезії з участю Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Малишка…

Відвідував літстудію імені Василя Чумака.

Захопився книжками про улюбленого композитора Людвига ван Бетховена і взяв собі за девіз його висловлювання:

«Я схоплю свою долю за карк. Я не дам їй звитяжити над собою».

«Крізь темряву до світла, через боротьбу до перемоги».

Восени 1960 року Микола Федосійович успішно пройшов педагогічну практику в одній зі шкіл Мукачевого.

Майбутній філолог хвилювався, як із поганим зором працюватиме у школі? 7 лютого 1961 року зважився на операцію, яку успішно зробив професор Жовтневої (тепер Олександрівської) лікарні Іван Кореневич. Зір покращився.

Після закінчення університету Микола Кагарлицький у 1961–1966 роках учителював на Сквирщині. Учителем був незвичайним. «До школи він не йшов, а біг, на грудях – приймач, із яким Микола Федосійович ніколи не розлучався. Література і музика – дві його стихії. А ще живопис, в якому розумівся не гірше від фахівців. Усе це поєднувалося на уроках літератури. Учитель не просто викладав літературу – він жив нею, горів і своїм вогнем запалював нас», – згадує колишня учениця Валентина Олішевська.

27 листопада 1962 року учитель провів концерт-нарис «Співає Оксана Петрусенко. Розповідає Микола Кагарлицький». Вражені неперевершеним співом артистки бабусі зізналися, що «ота вода каламутна» скаламутила їхні душі. Для Миколи Федосійовича той вечір став доленосним: він утвердився в намірі пройти життєвими дорогами співачки.

Микола Кагарлицький відчув, що йому затісно в селі, адже має духовний потенціал для творчості. У 1966 році наш земляк оселився у столиці й поринув у вир літературно-мистецького життя.

В Автобіографії письменник написав про роботу редактором у різних видавництвах. За свою принципову позицію був звільнений, проходив у матеріалах державного спостереження як дисидент.

До своїх книжок Микола Кагарлицький ішов через довгі роки пошуків, хвилювань і творення. Кожна його книжка була потрібна читачам, а тому ставала помітним явищем у культурному житті українського народу.

Оксана Петрусенко також «познайомила» Миколу Кагарлицького із Михайлом Донцем. Дослідник вніс ясність у драматичні обставини смерті геніального оперного співака, патріота, який став жертвою сталінських репресій у липні 1941 року. Видав книгу «Михайло Донець. Спогади, листи, матеріали» (1983).

«Я напружено і неймовірно каторжно працював головним чином у позаробочий час, натруджуючи до знемоги свої слабозорі очі, аби повернути своєму народові у всій красі і величі Оксану Петрусенко, Михайла Донця, Катерину Білокур. Можна було б облюбувати зручніші постаті – і з меншими духовними й душевними затратами видати про них книжки. Але ж хіба героїв обираєш? Це вони постукались у моє серце, збудоражили сумління, заприсяглися, що вони – мої. Ось так і вийшло, що для їхнього вічного буття в серці народу я і заклав доволі міцні підмурівки».

21 квітня 1970 року одружився з Ольгою Пустовіт.

Нелегко приходилося чесному, правдивому, сміливому, національно свідомому Миколі Кагарлицькому у 1970–1980-і роки.

26 лютого 1985 року його нарешті прийняли до Спілки письменників України за рекомендаціями Анатолія Дімарова, Олексія Коломійця, Сергія Плачинди.

Через різке порушення зору залишив роботу у «Літературній Україні», зайнявся творчою працею. З’явилося більше часу для написання творів, організації творчих вечорів, присвячених митцям.

З 4 по 6 липня 1990 року подружжя Кагарлицьких відвідало Запорізьку Січ із нагоди 500-річчя її заснування.

Напередодні Всеукраїнського референдуму 1991 Микола Кагарлицький (із бандуристом Миколою Литвином) поїхав у Луганськ агітувати народ, аби той своїм голосуванням підтримав Незалежність України.

Наш земляк брав участь у поході «Останнім шляхом Кобзаря» з нагоди 130-річчя перевезення праху Тараса Шевченка із Санкт-Петербурга в Україну – на Чернечу гору в Каневі. Із 15 по 29 травня 1991 року йшов із друзями, співвітчизниками. 22 травня виступив на могилі Поета. Написав репортаж-роздум «Дорогою болю, скверни й надії».

10 січня 1997 року в Будинку вчителя відзначено 60-річчя Миколи Кагарлицького. Ювіляра вітали друзі, артисти.

12 грудня 2003 року організував вечір «Ніна Матвієнко співає пісні черняхівської культури (з голосу матері Миколи Кагарлицького – Тетяни Антонівни)». Слухачі були вражені, зачаровані, дякували зі сльозами на очах.

Був активним учасником Помаранчевої революції (2004–2005) та Революції Гідності (2014).

3 квітня 2007 року у Будинку вчителя Микола Кагарлицький поєднав відзначення 70-річного ювілею із презентацією книжки «Легендарна Оксана Петрусенко». Делегація із Черняхова вітала знатного земляка хлібом-сіллю на вишитому рушнику.

17 січня 2012 року з нагоди 75-річчя відбувся вечір у Будинку вчителя. Митця пошанували за багаторічну працю на духовну розбудову України. Свято вела радіожурналістка Емма Бабчук. Натхненно співали Ігор Борко, Анатолій Мокренко, Ірина Семененко, Ніна Матвієнко; виступали друзі й шанувальники.

«На цьому ювілейному вечорі я вкотре переконався, що недаремно прожив свої роки, що залишаю в людських серцях світлий слід. А добра людська пам’ять – це найдорожче для кожного з нас. Цією вдячною пам’яттю і житиму до кінця своїх днів», – записав у Щоденнику ювіляр.

8 червня 2012 року востаннє побував у Богданівці на фестивалі «Катеринина пісня».

На жаль, здоров’я Миколи Федосійовича погіршувалося, але він працював, поспішаючи закінчити задумане.

2 вересня 2015 року життя письменника-борця обірвалося…

Похований Микола Кагарлицький у с. Жуляни Києво-Святошинського району Київської області поруч із могилою матері.

Дружина, Кагарлицька Ольга Зиновіївна, усе життя була однодумцем, помічницею, редактором творів чоловіка. Як хранителька творчої спадщини, вона доклала багато зусиль, аби вийшли у світ його книги «Україна, батьку, в нас одна. Сповідь сина. Спогади про Миколу Кагарлицького» (2019), «Велич і трагедія Михайла Донця» (2020) у видавництві «Ярославів Вал». У цій благородній справі їй допомогли друзі – Надія та Олександр Шугаї – та спонсори – Фундація імені Івана Багряного (США) та Леся Ткач (Австралія).

Уроки літератури рідного краю про життя й творчість видатного випускника Миколи Кагарлицького, години спілкування, пам’ятні лінійки стали традиційними у Черняхівські школі.

Рідна школа пам’ятає його кроки, чує його голос. Лист, написаний Миколою Федосійовичем 9 лютого 2011 року (ми називаємо його «золотим»!) став безцінним експонатом шкільного музею.

1 вересня 2016 року відкрито меморіальну дошку, на якій увічнено образ письменника-земляка, та шкільний музей.

Ольга Зиновіївна передала у музей цікаві експонати.

Світло від талановитого земляка осяяло нашу сільську школу. Серед нас живе слово Миколи Кагарлицького, енергетика його духовності.

Екскурсії для гостей та учнів школи проводять юні екскурсоводи. Створення шкільного музею Миколи Кагарлицького – данина світлій пам’яті людини, чиє подвижницьке життя – школа патріотизму для нас, юних.