Чоловікові

Сонячно мережкою,

Місячною стежкою

Я до тебе йду,

Де ми розлучалися.

Де ми зустрічалися

В зорянім саду.

Там, де зріють ягоди,

Де багато злагоди, –

В нашому селі.

Там, де жито сіється

І у щастя віриться

В мрії на крилі.

Райдужно-крилатою

Згадкою пернатою,

В споришах м’яких.

Долі припадатиму,

Доленьку благатиму

У віршах своїх.

Хай в житті розмитому

Щастям не зігрітому,

Настраждалась я.

Лиш йому, хорошому,

Не мети порошею,

Доленько моя!

***

Я така одинока, повір,

Ми з тобою – далекі планети,

Моє серце, мов загнаний звір,

Той, якому ти ставиш тенета.

Відпусти мене геть, відпусти…

Хочу вільною бути, та де там,

Скрізь стіна, за стіною лиш ти.

Мов незвідана мною планета.

Я гукаю тебе – ти мовчиш,

Я прошу, я молю і благаю…

Я люблю ці ромашки й спориш,

А тебе чи люблю? Я не знаю…

Я люблю цю фіалкову синь.

Ці ліси і ці далі без краю,

Я люблю цей чебрець і полин,

А тебе чи люблю? Я не знаю.

***

Ти вже більше не підеш зі мною,

Та і я тебе не позову…

Відкружляло літо за водою

І упало яблуком в траву.

Мудрістю вимірюється зрілість,

Почуттями молодість ярчить.

Всі чуття прекрасні, тільки підлість

Заважає жити і любить.

Нами стільки всього пережито,

Ніби риссю містер Час біжить..

Облітає яблуками літо,

Може, осінь зможе нас зігріть?

***

Ніжною отрутою,

Щирою спокутою

Буду я тобі.

Завинила – каюся

Й знову повертаюся

В ночі голубі.

Стану я царівною,

Піснею чарівною

У твоїм саду.

Я прийду із донею,

Ніжними долонями

Горе відведу.

Хоч не буду любою,

Та не буду згубою

На твоїм шляху.

Рано смерть втішається –

З мертвих повертаються

В праведнім гріху.

4. 05. 2002

***

Я тебе намріяла, напевно,

Нині ти в мені, як талісман,

Ніс мене ковчег отой таємно

В голубий розхвилений туман.

Ранок, день, надвечір, опівночі,

Все було неначе в напівсні,

В цілім світі, наче зорі, очі

Такі милі ,грішні і сумні.

До тебе

Ти не забудь, що я тебе просила…

У чаші неба достигає день,

І напинає райдужно вітрила

Моя душа для радості й пісень.

Ну, що для нас, мій милий друже, треба?

Он вже летять крізь юність снігурі.

Шматочок хліба і шматочок неба

О цій сумній замріяній порі.

Та ми ж щасливі, все-таки щасливі!

Бо ми на цій святій землі жили,

Раділи сонцю, місяцю і зливі,

Дітей любили й по життю вели.

Навіщо нам взаємні недовіри?

В рожевих шатах пломеніє сад,

І осінь нам дарує сувеніри,

Як нашим предкам сотню літ назад.