Квіти

Із жахом впали в ранішню росу.

І крила-руки простягли до неба.

Коли косар підняв дзвінку косу.

Тихенько щось бурмочучи про себе.

І більше вже вони не зацвітуть,

Купаючись у травах по коліно,

А в небі хмари байдуже пливуть,

Духмяно пахне у покосі сіно.

Це вже не квіти – зболена печаль.

За людство в вас прощення я благаю.

О! Як мені вас, як мені вас жаль!

Із вами й я сьогодні помираю.

***

Є вічні принципи святі,

Які нізащо не зламаю:

Це зорі чисті, золоті,

Із ними йду я по житті,

Із ними я й вмирати маю.

Й тому без болю й каяття

Я вам усім сказати мушу:

За розум вищі почуття,

Кидаючись у вир життя,

Не забарись очистить душу.

***

Сивий дощ спадає на покоси,

Синій дощ видзвонює в траву,

Срібний дощ мене сказати просить

Задля чого в світі я живу.

Задля того, щоб зростали діти,

Щоб з вершини мудрості сивин

Материнським щастям порадіти,

Як розквітли донечка і син.

Та щоб душу вилляти в слова,

Посміхнувшись вечоровій сині,

Щоб сказати всім : любов жива,

Доки сонця й цвіту на калині.

***

Не треба нікому нікого

В цім світі жорстокім чужім,

І щира молитва до Бога

Потоне в чаду віковім.

О сильнії світу земного!

Всевладці! Тузи ! Королі!

Чому ж ви не йдете у ногу

З законами людства й Землі?

Чому поміж нами кордони

Мов сили химерні і злі?

Не дбайте про власні кордони -

Про душі подбайте свої.

Поле життя

Полем , полем –дорога,

Мов пустеля, пісок…

І не хочеш нічого -

Лиш водиці ковток.

Все дорога, дорога…

Квіти, всохла трава…

Все хороше - від Бога:

Віра, думка жива.

Все по полю, по полю -

В’ються роки, як дим,

І відміріюю долю

Тільки полем отим.

То колосся у полі,

То облізла стерня.

То корюся недолі,

То іду навмання.

Босоногим дівчатком

Бігла я у поля.

Не почать все спочатку -

Леденіє земля.

Срібло - росами вмитий

Мій полинистий путь.

Ген за мною вже діти

По слідах моїх йдуть.

***

Заглядаю у сонячне Завтра

У своїх звечорілих думках.

Хай же буде криштальною Правда

А душа буде вільна, мов птах.

Ось найбільша духовна потреба,

Бо й за гроші не купиш цей дар,

І натхнення високе, як небо,

Принесу я на творчий вівтар.

І тоді все додасться й воздасться

І нічого душа не втаїть.

І подумаєш: « Ось воно щастя,

Задля цього лиш слід було жить.»

Забуду

Збиваю росу, ніби згадки в осінній траві,

Забуду усе, що пройшло і уже не вернеться.

«Помру» й оживу, оживу в іпостасі новій,

Лише те, що святе, десь у сховах душі озоветься.

Лише те, що святе, що забути не зможу повік;

Що в долі моїй, мов узори,-ясні і барвисті:

І батькова правда, і чесно зароблений хліб,

І мамина вічна калина в червонім намисті.

Вперед

Мені приснилась башта-зіккурат,

Яка мене у небо підіймала.

Мені кричали:

- Повертайсь назад!

Та я назад ні кроку не ступала.

Крутилась від незвички голова,

Та щось мене уверх вело уперто.

В поривах вітру чулися слова

- Ну що? Злякалась, вже кажи відверто.

Та вибору у мене не було,

І страху теж. Лише мета зоріла,

Позаду десь лишилося село,

Та мрія-думка ніжно серце гріла.

В реальнім світі все не так, як в снах.

Та й в снах я бачу істину пророчу.

Іду вперед зі співом на вустах,

І вже назад вертатися не хочу.

***

У маленькому слові «люблю»

Поміщу почуття свої щирі.

Ось лелеки із неба – в ріллю,

Ось готуються знову у вирій.

Все виходить на круги своя,

Все минає й ніщо не минає.

Все старіє, лиш мудра Земля

По-новому завжди виглядає.

Лиш над нею не владні роки –

Вічно-юна, любовно-багата,

В час, коли облітають листки,

Чи весна зацвітає крилата.

У маленькому слові «люблю»

Поміщу почуття свої чисті.

Їх, злеліяні, благословлю,

За події сумні чи врочисті.

***

У надії я позичу крила,

А у віри – волю до мети.

І, напнувши райдужні вітрила,

Полечу у зоряні світи.

Хай посміє хтось сказать: безкрила,

Хай посміє хтось сказать: слабка…

Мрія сто доріг мені відкрила,

З нею я крилата і метка.

З нею все я зможу подолати,

З нею радість маю я дзвінку.

Думи мої – віддані солдати

У моєму творчому полку.

Надія

Заходу лиже пожежу

Хмари прожерливий кіт.

Знаєш, я трішки полежу

Там, де дозрів уже глід.

Певно, в такій благодаті

Душі безгрішні живуть.

Трави, дощем не пом’яті,

Пахощі літа несуть.

Перші осінні морози

Мрії розвіяли в дим.

Смутку і радості сльози

Гаснуть в обличчі моїм.

Ось де натхнення шукати

Пий цю красу через край.

Лижуть березові шати

Неба п’янкий коровай.

Крутить осіння завія:

- Ось вона, казка жива!

І оживає надія

Та на папері слова.

***

Я час від часу пахощі бузку

Відрадно нюхаю і думаю: «Напевно,

Це Бог створив нам радість отаку,

Щоб нам було святково і приємно.»

О Боже мій, помилуй і прости,

Прости нам, нерозважливим, що всує

Ми досягти всі прагнем висоти,

Яку великодушно нам даруєш.

Що ми – пусте і істина – не в нас,

Що ти – це наші помисли і вчинки.

Що ти для нас – ясний дороговказ,

Що ти для нас – і весни, і обжинки.

До тебе йдем, як літо – до зими,

Як в рідний край птахи летять весною.

В цей світ приходим й покидаєм ми

Лиш Божою керовані рукою.

Я час від часу пахощі бузку

Відрадно нюхаю і думаю: «Напевно,

Це Бог створив нам радість отаку,

Щоб нам було святково і приємно.»

***

«Во многой мудрости - много печали»

(др. мудрість)

Щастя жіноче, мов згорток вуалі,

Квітами й тернами доля земна

«В мудрости многой - много печали»

З товщі віків нам кричать письмена.

Фраза одна, та, як іскра, крилата!

Чиста, глибока. Жива її суть.

Мов обтікаюча мудрість Пілата,

Ту, що людині в віках не збагнуть.

Так, у житті все минає і плине,

Мода минає на одяг, пісні.

Розуму чиста незгасна перлина

Світить нам сонцем крізь ночі і дні.

Слово - свіча, ну, а в мудрості - сила!

Я пересвідчилась в цьому не раз.

Часто від смерті людей боронила

Фраза, чи декілька вдумливих фраз.

Щастя жіноче - фіалкові далі,

Вчора удвох, а сьогодні - одна.

«В мудрости многой - много печали»

З товщі віків нам кричать письмена.

РОЗДУМИ НАД ПОРТРЕТОМ

Дівчинко з розпущеним волоссям,

В тебе очі чисті та ясні,

Як тобі, голубонько, вдалося

Сколихнути пам’ять у мені?

Ти така, неначе на портреті:

Довгі вії, ямки на щоках,

Ти тепер уже в авторитеті

На своїх життєвих теренах.

І неначе не було тривоги,

Не летіли дні, як вітряки.

Враз здалося, стала ти на ноги,

І знялися вгору голубки.

І така дитинно ти прекрасна,

Ніби й двадцять літ тому назад.

Вірю, що краса ця непогасна,

Як не гасне в небі зорепад.

МОВЧАННЯ

Мовчу, мовчу. Ну, скільки ще мовчать?

Не день, не два – мовчу вже цілий вік.

Розстала ніч, а на уствх печать.

І туга з серця, як вода із рік.

Мені не треба слави, в славі – фальш.

Мені не треба лаврів, в лаврах – смерть,

І пустодзвоном відлунає марш,

І відлетить в туманну круговерть.

Не хочу йти наосліп, навмання,

Шукаючи гучний “авторитет”...

Мені лише потрібне визнання,

І віра в те, що я таки поет.

5. 02. 2002

ДЗВОНИ ЧОРНОБИЛЯ

Падають, зітхаючи, крапельки води,

Діти, підростаючи, не прийдуть сюди.

В джерелі отруйному срібно-сіра муть,

Журавлі-веселики роси тут не п”ють.

Квітів розцвітаючих не зірве естет.

І рядків вражаючих не складе поет..

Непростима помилка чи рахунки злі?

Наслідок: гектари мертвої землі.

В попіл перетворено села і міста.

От така історія сумно-непроста.

Всепожерлим полум”ям душ не спопелить,

Їм же так хотілося на цім світі жить.

У повітрі ртутному, в мареві глухім

Чути дзвін Чорнобиля – похоронний дзвін.

...Падають, зітхаючи, крапельки води,

Діти, підростаючи, не прийдуть сюди.

26. 02. 2002

НЕЗАБУТНЄ

З кожним роком все вищає хата,

Що трудом діставалась гірким.

І живе в серці мрія крилата,

І спливають роки, наче дим.

Я не вірю у долю пихату

Й не живу лише хлібом одним,

Та святу мені батьківську хату

Я порівнюю тільки із ним.

2. 05. 2002

***

Ніжною отрутою,

Щирою спокутою

Буду я тобі.

Завинила – каюся

Й знову повертаюся

В ночі голубі.

Стану я царівною,

Піснею чарівною

У твоїм саду.

Я прийду із донею,

Ніжними долонями

Горе відведу.

Хоч не буду любою,

Та не буду згубою

На твоїм шляху.

Рано смерть втішається –

З мертвих повертаються

В праведнім гріху.

4. 05. 2002

ГОЛУБИ

Бились за голубку голуби.

Я такого вік не зустрічала.

Аж у злобі цокались лоби,

Із дзьобів аж пір”я вилітало.

А голубка в яблуні гіллі

Чистила пір”їнчасте намисто.

І блищала у її крилі

Срібнопера врода урочиста.

До висот фабричної труби

Піднялись, і крилами схрестились...

Бились за голубку голуби,

І на них я з заздрістю дивилась.

***

Пощади мене, всевладний Кроне,

Не мереж обличчя, почекай!

Ненаситним поглядом Горгони

Серця ти мого не обпікай.

Хай на ноги міцно стануть діти,

Пролунають всі мої пісні.

От тоді я згодна вже згоріти

На твоїм жертовному вогні.