Українська мова

Мова Вкраїнська-

Пісні колиска.

Мова барвиста,

Мова багата,

Мова матусі рідної

Й тата.

В ній шум струмочка,

Шепіт діброви;

Голос сопілки –

Ніжний, чудовий.

Дзенькіт дзвіночка,

Спів солов’їний,

Гордість і слава

Й краса України.

Село Блидні

Я не забулась Вас, о ні!

Плакучі верби край дороги,

І милі юності тривоги,

І очі дзвоників ясні.

О! Я не в силі вас забуть!

Берези пишні біля хати,

Які величні ваші шати,

І кіс зелена каламуть.

Велике щастя і просте –

Розкішна слива біля брами,

Хоч вже давно немає мами,

Вона ще й досі тут росте.

О, глянь! Уже вона цвіте,

Всесяйна зірка вечорова!

Життя мого проста основа

Зорею також проросте.

Я вас любила і люблю

Села мого простори сині!

І цю красу благословлю

У кожному рядку віднині.

Понінківські краєвиди

Яка краса чудова навкруги:

Стоять дерева в храмі з позолоти,

Хомори рідної скелясті береги,

Немов життя мілини і висоти.

Юний день всміхається ввісні,

І чайки квилять ніби очманіл,і

І десь далеко, в синій вишині

Летять хмарки, мов пароплави білі.

Калина

Принеси мені, сину, калину

Я поставлю її на вікні.

Захищатиме нашу родину

Ця калина і ночі, і дні.

Буде нам ця калина, як свічка,

Що своїм зігріває теплом,

Як вода з лісової кринички

Із живлющим її джерелом.

Буде нам хай вона оберегом

Життєдайним, живлющим, святим.

Заборонним живим застерегом,

Що від зла захищає наш дім.

Моє Поділля

Тебе я називаю отчим краєм,

В пустелі -джерелом, зелом в ріллі.

Тебе назвати я б хотіла Раєм,

Якби можливий Рай був на землі.

Спадають на отави чисті роси,

Понад лугами стелиться туман.

Спустилось сонце на хмарин покоси,

Немов небесних суден капітан.

Отак пливуть вони у даль далеку,

Промінним сяйвом крізь блакитну ртуть,

Зовуть за море журавля й лелеку,

Лише мене у вирій не беруть.

Та й що мені у вирію робити?

Злетіти в небо - крила вже не ті…

Мені б лише життя це долюбити,

Де райдуги і грози золоті.

І де дзвенить у славі Україн,а

У кожнім слові всіх козацьких дум…

Де над водою верби і калина

Вплітають в пісню свій незримий сум.

Я – українка

Хай мені звично відміряна мірка

Щастя медово – гіркого –

Як я пишаюсь , що я – українка ,

Я – українка від Бога.

Горда я тим , що у пісні народу

Словом стодзвінним стаю .

Їм його хліб і святу його воду

З чаші джерельної п’ю .

Що в боротьбі із чужинцем поганим

Славився завжди наш край .

В пам’яті вічно живуть Роксолани

Й горді Марусі Чурай .

Рідного неба легенька хмаринка ,

Що народилась з води .

Я – українка , так , я – українка !

Всюди ! Довічно! Завжди

ВИСОТА

Я тебе вітаю, сливо білокоса,

Діадема в злоті, на плечах –вуаль.

І чому стоїш ти вражена і боса,

Голову схиливши в синьооку даль?

Все у цьому світі згасне, безумовно,

Як згаса калини ясноокий жар.

Але буде жити міцно і змістовно

Нашого народу невіддільний дар.

Наші хліб і пісня, наше щире слово,

Вишиванка біла і рясний вінок.

Найрідніша в світі українська мова

І намисто щирих маминих казок.

А як буде мова – буде й й Україна,

Як цвістиме слово – житиме й народ.

Буде жить Шевченка мати і дитина,

Батьківщина наша досягне висот!

Все у цьому світі згасне, безумовно,

Як згаса калини ясноокий жар.

Але буде жити міцно і змістовно

Нашого народу невіддільний дар.

Я тебе не можу не любити…

Україно, матінко моя,

Квіти, квіти, достигає жито

На твоїх розкрилених полях.

Кожен дім, мов дівчина в намисті,

І кущі калини під вікном,

І озера в лісі чисті-чисті,

Всі облиті сонцем і зелом.

ДОДОМУ

Стежка з молочаю

Рідна і знайома,

Знову поспішаю

Я в село, додому,

Де квітує вишня,

Соловей співає.

У палатах пишних

Вечір догорає.

Бродить місяць в травах,

Срібло сіє в роси.

Вербам кучерявим

Розплітає коси.

Де калина воду

Носить із криниці,

І дарують вроду

Мальви й чорнобривці,

Де як дар-хлібина,

Де в ціні-людина,

Де Вкраїни частка

І душі третина.

Моє життя

Життя моє мінливе, як весна.

Тобі сьогодні кланяюсь доземно…

Було в тобі всього-всього сповна

Та жодна мить не втрачена даремно.

Творила, вчилась, вірила, жила..

Любила(Боже) кожну кітку в полі!

У кожному зустріч в серці берегла,

Як щось святе, як подарунок долі.

І що ж тепер? Курличуть журавлі

Летять роки і виростають діти.

Зникають ранки в сонячній імлі,

А я все та ж – люблю й саджаю квіти.

І хай ці квіти не врятують світ,

Бо ліків цих, любонь, замало буде.

Та все ж й мене добром згадають люди.

Життя моє бурхливе, як ріка.

В тобі з’єднались суть моя і сила!

Була в тобі і радість гомінка,

Була й сльоза, пекуча і безсила.

Життя моє – прекрасне, як весна,

Як радість, що мажором в душу ллється,

Гукаю: “Де ти молодість ясна?”

І лиш луна у серці озоветься.

ПОГЛЯД У ЗАВТРА

Ми дня цього чекали стільки літ

І ось тепер усім на диво ясно,

Скресає лід. І задивився світ

На зірку України непогасну.

Ввійшли в Новий ми і щасливий рік,

Тож радості вам! Успіхів й натхнення!

Нехай добром наш повниться засік,

Нехай нам святом буде сьогодення.

І воскресають в пам’яті слова!

І оживають сторінки і дати,

О, слава України, ти жива!

Нікому вже тебе не затоптати.

Хмельницький і Мазепа, і Богун

За тебе йшли на смерть в роки прадавні,

І кобзарі твоїх найтонших струн

Торкалися - сини герої славні.

Непереможна і багата ти!

Бо твій народ повік не подолати.

О, краю мій, такої висоти.

Як ти здолав, нікому не здолати!

Цвітуть на сонці наші прапори,

І рік новий виважує хвилини,

І чути сміх щасливий дітвори -

Це рік новий нової України!

ДЗВОНИ ЧОРНОБИЛЯ

Падають, зітхаючи, крапельки води,

Діти, підростаючи, не прийдуть сюди.

В джерелі отруйному срібно-сіра муть,

Журавлі-веселики роси тут не п”ють.

Квітів розцвітаючих не зірве естет.

І рядків вражаючих не складе поет..

Непростима помилка чи рахунки злі?

Наслідок: гектари мертвої землі.

В попіл перетворено села і міста.

От така історія сумно-непроста.

Всепожерлим полум”ям душ не спопелить,

Їм же так хотілося на цім світі жить.

У повітрі ртутному, в мареві глухім

Чути дзвін Чорнобиля – похоронний дзвін.

***

Сивий дощ спадає на покоси,

Синій дощ видзвонює в траву,

Срібний дощ мене сказати просить

Задля чого в світі я живу.

Задля того, щоб зростали діти,

Щоб з вершини мудрості сивин

Материнським щастям порадіти,

Як розквітли донечка і син.

Та щоб душу вилляти в слова,

Посміхнувшись вечоровій сині,

Щоб сказати всім : любов жива,

Доки сонця й цвіту на калині.