Відгуки про поетесу

Я щаслива і горда тим, що в моєму житті була, а в душі залишиться назавжди, Валентина Іванівна Біленька-Гаманчук. Чарівна, тендітна, з неймовірно тонким відчуттям та філософським осмисленням життя. Талановита поетеса, віддана подруга, лагідна, безмежно любляча мама...

Про Валюшу можна розповідати довго-довго.

Як можна не захоплюватися її ніжними, мелодійними і такими точними в деталях, віршами про природу; не дивуватися мудрістю філософа, читаючи її вірші-роздуми про сенс життя, про любов, про Україну.

Я завжди плакала і плачу, коли читаю вірші, які вона присвячувала своїм рідним і близьким.

Я маю поезії, які Валентина Іванівна присвятила мені та моїй родині. Перечитую їх часто і тепліше стає на душі, і немає мені здивуванню: «Як же могла так відчувати, так писати?!»

З роками все більше усвідомлюєш: Валі з нами немає; читаєш її вірші і розумієш - вона завжди з нами!

Найкраща подруга і колега Т. Довженко

Якщо брати епіграф для доробку поетеси- то він в її поезії: « Хай навчаться жити в правді і любові, // Поки є вкраїнська нація і мова». І ці думки-слова лунають в людській сутності поезії В. Біленької:

« Я в цей світ прийшла не для реклами –

Я на світ з’явилась, щоб любить».

… Як має хліб, а інше – все залежне,

Тече потік вогнистого зерна,

Як світло Боже – чисте і бентежне,

В стократ чесніший від усіх чеснот,

Над ним не владні золота розливи,

Замовкніть, фарисеї від пишнот,

Хіба без хліба ви були б щасливі?»

«Блаженний, хто вірує, - Біблія каже,

І вірую я, і люблю,»

« Як люблю я осені дивну позолоту

У лісах зелених спалахи вогню,

Як шпаки, готуючися до відльоту.

Сірими дощами падають в траву.

Я частинка літа, і дощу краплина,

І краплинка сонця у в очах землі,

В хаосі космічнім я – земна людина,

Що тримає вічність на своїм крилі».

« Люблю людей, хто ближче до землі,

Хто землю до життя благословляє,

Блажений той, хто з чорної ріллі

До неба хлібний колос піднімає».

А далі строфи з різних поезій в передчутті вічного неповернення так, як може сказати лиш поет:

«Люблю дорогу ген аж за селом,

З джерел нап’юся, росами вмиваюсь…

Весна мені вимахує крилом,

А я чомусь у осінь задивляюсь».

І перегук: «Мені б лиш доспівати, долюбити –

В мені ж любові непочатий край,

Мені б дощем погідним відшуміти…

О буйновітре, крил не поламай!»

І прощання: « Я у пояс вам вклоняюсь, люди.

Всім, хто руку простягнув в біді,

З вами я пройшла сліпу завісу,

Втрималась на тонкому льоду,

Це нічого, що уже до лісу

Я збирать горіхи не піду».

Занурююся у диво поетичного слова Валентини Біленької – Гаманчук, поетеси , народженої з одноджерельної любові дочки і матері, якій болить за кожен колосок, зім’ятий негодою, за кожну душу, яка не розкрилася надією, за потоптану чужинцями рідну землю, за рідний народ, який до сих пір живе на рідній не своїй землі, за кожну людину, яка не пізнала Істини Творця: « Мені лиш доспівати , долюбити –// В мені ж любові непочатий край…»

Суворі випробування плотського здоров’я одним відкривають двері неба, інших підштовхують до прірви егоїзму. Дорогою недуги та болю пройшла і Валентина Біленька – Гаманчук, але ця дорога для неї стала дорогою очищення, дорогою на жнивове пшеничне поле любові, істини: « Устигнуть все, що прагнула зробити:// Дітей зростити, виплекать зерно,// Щоб в цім холоднім і байдужім світі,// Мов дивопліт, засяяло воно.»

Чим більше вчитуюся в цю ніжну сонячну поезію, тим сильніше відчуваю переповнене любов’ю серце поетеси: « Рідного краю несміла сльозинка,// крапля на нашій землі - //

"Я – Україна, бо я – українка, // Сила і ніжність її". Любов до рідної землі поетеси - це « І татова правда, і чесно зароблений хліб, // І мамина калина в червонім намисті .» //, і усвідомлення: « Я українка від Бога», і глибоке відчуття рідної мови: «Я не знаю кращої за тебе, // Промениста мово, чарівна.// Ти висока й чиста, наче небо,// І глибока – не дістати дна.», і замилування літом, дощем, сонцем: « Я – частинка літа і дощу краплина, // І краплинка сонця у очах землі…» А яка ширококрила палітра спостережливості і здивування навколишнім у цій ніжній поетичній душі: «Солодко, солодко, солодко, солодко// В груди вривається струмінь тепла.// Золото, золото, золото, золото. // Осінь під вікнами нам намела.»

І знахідка за знахідкою щедрим листопадом лягає на врожайне поетичне поле понінківчанки: « … як шпаки готуючись до відльоту,// Сірими дощами падають в траву.» і «… корові сипляться на роги // Переспілі сливи зморшкуваті.», хоч плотський біль вносить свої корективи: « Весна мені вимахує крилом,// А я чомусь у осінь задивляюсь.» Тільки серце, наділене від Бога співчуттям і відчуттям болю іншого, може вмирати разом із скошеними квітами: « Із вами й я сьогодні помираю.»

Світлим, могутнім, програмним акордом звучить Істина Творця над словесним поетичним врожаєм: « Посію Слово на полях довіри…// на полях надії…// Посію Слово на полях любові,// Глаголом мудрим освіжу вуста,// Бурштином чистим в дорогій основі/ / Нестиму в душі Істину Христа.» О як це противиться амбітності світу, обділеній любов’ю. А поетична дорога

Валентини Біленької – Гаманчук піднялася до високого неба « Блажений, хто вірує»- Біблія каже, // І вірую я , і люблю.// І що мені з того, що час мій відбуде// В прозорім легкім кораблі…// Любила я тут. Тут мій голос повсюди// Зерном зашумить по землі.», де Христове воскресіння переливається із строфи в строфу: « Він воскрес! Хай подивиться зблизька// І побачить, як гарно єси!// Яка щедра земля українська// У вінку неземної краси.» і « У високім легкім піднебессі// Хмари, ніби святі рушники. // І злітає « Христосе воскресе!» // Протинаючи світлом віки.»

Вірним любові земній і любові небесній відкривається Істина Всевишнього, до якої осліпли і оглухли одержимі земною суєтою: « Чом зникла одвічна гармонія// Із вчинками й словом в ладу?// Всесвітня жорстока агонія// Свою набирає ходу. Засвічується кредо поетеси: « Я в цей світ прийшла не для реклами –// Я на світ з’явилась, щоб любить». І « У Бога прошу:// - Не врізай мені крил! // Я ще можу злетіть. Присягаюсь!»

Молитва – прохання переповненої любов’ю душі не могла бути непочутою… Продовжується життя, продовжується любов, продовжується поезія…

Мені довелося познайомитися з поезією Валентини Біленької – Гаманчук через рік після зриву Чорнобиля. Я тоді сказав тій світлій душі: « Ваша поезія буде жити!» І тепер, коли хмари гендерного психозу руйнують сім’ї, коли ненависть, расизм, глобалізм, увергають країни, народи, планету в апокаліптичні корчі, де немає переможців, тепер мені не догукатися до світлої душі Валі Біленької-Гаманчук, всього лиш повторюю: «Ваша поезія живе, і буде жити з людьми, які вірні любові.»

Петро Ящук, член НСПУ,

лауреат премії ім. Адама Міцкевича (Польща),

лауреат премії ім. Івана Овгієнка,

нагороджений Орденом « За заслуги III ступеня».