Відгуки про поетесу

Зінаїда Олексенко

«…ІЗ СЛОВОМ, ІЗ СВІТЛОМ Я ЙДУ, МОЇ ДРУЗІ, ДО ВАС»

…І коли мене уже не стане,

Щирими хорошими словами,

Може, хтось згадає і мене.

«Дякую»

Люблю поезію Валентини Біленької – Гаманчук. Вона близька мені за духом, адже і її найпершим натхненником є рідна природа, яка будить уяву і кличе до слова, а краса рятує світ. В її слові стільки любові, воно щире і тепле, як мамині обійми, тому неодмінно знаходить відгук у читача. Можна порадіти такому обдаруванню, що постало у нас на Полонщині. Поезія її цілісна і довершена як по формі, так і у використанні поетичних тропів. У неї світла, оптимістична, легкокрила думка, образне світовідчуття, влучна поетична фраза, тому вірші її напрочуд ліричні, пісенні, горнуться до серця. Чиста і благословенна Богом творча натура, оптимістична навіть у найважчі для автора хвилини. Жаль, що доля відмірила їй так мало часу…

Я не знала її близько, але ми зустрічалися на засіданнях літературно-мистецької вітальні «Полонь». Всі із задоволенням слухали її поезії – в них було добре і любляче неповторне «я» зі своєрідним баченням світу, явищ, людських стосунків, своя, властива авторці, поетична мова. Ми дружно друкувалися в усіх трьох виданнях нашого полонського альманаху «Полонь» (2000, 2007, 2016 рр.), де їй належало чільне місце і кращі вірші. Наш колектив приймав участь у виданні літературних альманахів, що виходили у м. Хмельницькому, де друкувалися і вірші Валентини Біленької – Гаманчук. Це кілька видань Хмельницької літературної спілки «Поділля»: «Безсоння вишень» (2000), «Осик осінній сон» (2001) із серії «Хмельниччина поетична – 2000»; «Творче Поділля. Ювілей» (2003). А найповніше видання творів авторки у книзі «Трилисник. Тріумф поетичної Полонщини», яку уклав і видав наш творчий подвижник, понінківчанин, лауреат літературної Огієнківської премії Петро Лаврентійович Ящук.

«Приходить час і птахи відлітають…», «Люблю усе, що ближче до землі…», «Розмова», «Лісові кислички», «Солодко, солодко…», «Блидні», «Вишиває осінь голубу печаль…», «Я – українка», «Моя Україно!», «Посію Слово», «Величаєм Його, величаєм…», «Осінь», «Автопортрет», «Мої пасторалі», «Моє Поділля», «Сестрі Таї», «Мрія», «І сущого, і вічного , і сутнього…», «Перед дверима вічності стою…»… У кожному вірші поетеси струмує народна мудрість – у її непорушній єдності з Всесвітом, Природою, Богом, у тих нерозривно сплетених, щемких, обіймаючих душу серпанках величної радості і печалі.

У ДУШІ ОЗОВЕТЬСЯ

Збиваю росу, ніби згадки в осінній траві...

Забуду усе, що пройшло і уже не вернеться.

Помру й оживу - оживу в іпостасі новій.

Лиш все, що святе, десь у сховах душі озоветься...

Лиш те, що святе, що забути не зможу повік,

Що в долі моїй, мов узори ясні і барвисті:

І татова правда, і чесно зароблений хліб,

І мамина вічна калина в червонім намисті.

ЛІТНІЙ РАНОК

Небесне лоно просіва туман

Срібленним ситом.

В кущах шипшини розцвіта калган,

Сльозами вмитий.

Грайливо сонце зайчики пуска

В дійницю літа,

Немов небесна гойдалка легка

Летить над світом.

І ранок сонячним крилом

Збиває роси,

Верба проміння за вікном

Вплітає в коси.

І Бог усе живе навкруг

Благословляє.

І пахне викошений луг

Із липи чаєм.


В ЛУГАХ

Тихо шепче верховіття дуба,

П’янко пахне м’ята і чебрець,

На моє обличчя, руки, губи

Впав ясного сонця промінець.

Цівка золотого молока

По листочках різьблених стікає,

Мов чиясь невидима рука

Моє тіло пестить і ласкає...

Зазирну просторам в очі сині,

Вип’ю радість з присмаком журби -

Полюбила я навік віднині

Сивий дим полину і верби.

Так, люблю, бо не любить не в змозі

Намистини сонця у воді,

І траву спориш, що при дорозі

Про кохання шепче лободі,

Ці ліси, цей терен і калину,

І ромашок блідість снігову,

Далі ці подільські, Україну

Я люблю,

а значить,

я живу!

А які вірші Валентини Біленької – Гаманчук , написані для дітей! Вони вчать наших нащадків любити свій край, родину, батьківщину, гордитися ними. Вірші зі збірочки «Струмочок» звучать просто, дохідливо і переконливо, як словесне втілення українських родинних оберегів, і викликають бажання зануритися в їхню сутнісну глибінь.

ДІДУСЬ

- Дідусю, дідусю,

Чому ваші руки

Усі в мозолях? -

Запитали онуки.

Неквапно дідусь

Почина говорить:

- В руках мозолястих

І справа горить. -

Усе вони зможуть,

Усе вони вміють:

І цвяха забити,

І ниву засіять,

Косити, рубати,

Стругати і шити, -

Чого лиш ці руки

Не вміють робити?!

Візьму я дідусеві

Руки в свої:

- Коли в мене будуть

Такі мозолі?

Щоб тато і мама

Пишалися ними,

Щоб люди назвали

І їх золотими.

МІЙ ТАТУСЬ

Ми ідемо в ліс із татом.

В небі райдуга сія.

Це для мене справжнє свято:

Цілий день відпочивати

Будем тато мій і я.

Тато поруч. Це ж прекрасно!

Просто казка, а не день!

Гомонить веселе птаство

І дарує нам пісень.

Клаптик сонця на стежині,

Щось струмочок нам дзвенить,

А в ожині, а в ожині

Притаїлось щось, сидить...

Я нітрохи не боюся:

Тато скаже: «Ти ж козак!»

Я до нього пригорнуся

І скажу: «Звичайно, так!»

РУШНИЧОК ДЛЯ МАМИ

Вишиваю рушничок

Барвами - нитками.

Вишиваю рушничок

Для своєї мами.

Синім - небо голубе

І вода в криниці,

Жовтим - сонце золоте

І вінок пшениці,

А зеленим - моріжок

І пучечок м’яти,

А червоними - квітки,

Мальви біля хати.

І калину під вікном

У ряснім намисті,

Ну, а сірим - солов’я

У зеленім листі.

І рожевим, й голубим

Буду вишивати,

Тільки чорних кольорів

Я не хочу брати.

Хай матусенька моя

Більше не сумує -

Лиш веселі кольори

Мамі подарую.

ЦВІТ ПАПОРОТІ

В нашій Україні

Ночі сині-сині,

І у небі зорі,

Ніби первоцвіт.

Ти прийди до мене

В гай, де шепчуть клени,

Підемо шукати

Папороті цвіт.

Ой шовкові трави,

Верби кучеряві.

Видно на покосі

Мавчині сліди.

Може й Мавка з нами

Йде поміж кущами?

- Ти за нами, Мавко,

Чуєш, не ходи!

Босими ногами

Ми ідем лугами,

П’янко пахне зілля -

М’ята і чебрець.

- Подивись-но звідки

Ця взялася квітка,

Може, це згубила

Зірка промінець?

СТРУМОЧОК

- Струмочку, струмочку,

Ти станеш рікою?

- Звичайно рікою,

Та ще й якою -

Великою, дужою

І гомінкою!

- В це віриться важко,

Такий ти малий.

- Та я ж невгамовний

І дуже швидкий.

Огляньтеся тільки:

Кругом між травички

Біжать мої братики

Рідні й сестрички.

- Вони ж іще менші

За тебе, мій друже?

- Маленькі вони,

Але дужі:

Зіллємося всі ми

І станем рікою -

Великою, дужою

І гомінкою.

- Коли ж все це буде,

Дозволь запитати?

- Напевне про це вам

Не зможу сказати,

Бо річка росте

По краплині краплина,

Як з року у рік

Виростає дитина.

МОЇЙ БАБУСІ

Я люблю свою бабусю -

Ніжну, добру, щиру.

Я у неї шити вчуся,

Прибирать квартиру.

Все моя бабуся може,

Все робити вміє.

Якщо скаже: «Так негоже», -

Миттю зрозумію.

А учора, каже тато,

Усміхнувшись в вуса:

- Ви секрети показати

Попросіть бабусю.

- Та які вже там секрети,

Все забулось нині...

Ось рушник, горнятко, глечик

Збереглися в скрині...

Ніби пісня лебедина

Рушники хрещаті -

Вмить любисток і калина,

І погожа тиха днина

Зацвіли у хаті.

Зінаїда Олексенко, 2020 р.



Я щаслива і горда тим, що в моєму житті була, а в душі залишиться назавжди, Валентина Іванівна Біленька-Гаманчук. Чарівна, тендітна, з неймовірно тонким відчуттям та філософським осмисленням життя. Талановита поетеса, віддана подруга, лагідна, безмежно любляча мама...

Про Валюшу можна розповідати довго-довго.

Як можна не захоплюватися її ніжними, мелодійними і такими точними в деталях, віршами про природу; не дивуватися мудрістю філософа, читаючи її вірші-роздуми про сенс життя, про любов, про Україну.

Я завжди плакала і плачу, коли читаю вірші, які вона присвячувала своїм рідним і близьким.

Я маю поезії, які Валентина Іванівна присвятила мені та моїй родині. Перечитую їх часто і тепліше стає на душі, і немає мені здивуванню: «Як же могла так відчувати, так писати?!»

З роками все більше усвідомлюєш: Валі з нами немає; читаєш її вірші і розумієш - вона завжди з нами!

Найкраща подруга і колега Т. Довженко

Валентина Біленька – Гаманчук, народилася 20 січня 1960 року в с. Блидні Полонського району Хмельницької обл. Закінчила Хмельницьке педагогічне училище. Працювала в Понінківському дитячому садку №2. Заміжня, має сина і дочку.

Постійно друкується у місцевій пресі, у колективних виданнях: «Полонь»(2000), « Безсоння вишень» (2000),» « Осик осінній сон» (2001), « Творче Поділля. Ювілей» (2003).

Строфа з автобіографії Валентини Біленької – Гаманчук взята мною з останньої прижиттєвої для поетеси збірки поезії трьох поетів літературної світлиці «Полонь» « Трилисник», в якій зіркою любові та вірності засяяла Валентинина поезія. А зірка життя Валентини Біленької–Гаманчук на тлі важкої хвороби почала в той час невпинно падати. Її колеги й друзі з « Полоні» доклали зусиль, щоб цю збірку змогла прочитати ще сама поетеса. І так сталося.

Якщо брати епіграф для доробку поетеси- то він в її поезії: « Хай навчаться жити в правді і любові, // Поки є вкраїнська нація і мова». І ці думки-слова лунають в людській сутності поезії В. Біленької:

« Я в цей світ прийшла не для реклами –

Я на світ з’явилась, щоб любить».

… Як має хліб, а інше – все залежне,

Тече потік вогнистого зерна,

Як світло Боже – чисте і бентежне,

В стократ чесніший від усіх чеснот,

Над ним не владні золота розливи,

Замовкніть, фарисеї від пишнот,

Хіба без хліба ви були б щасливі?»

«Блаженний, хто вірує, - Біблія каже,

І вірую я, і люблю,»

« Як люблю я осені дивну позолоту

У лісах зелених спалахи вогню,

Як шпаки, готуючися до відльоту.

Сірими дощами падають в траву.

Я частинка літа, і дощу краплина,

І краплинка сонця у в очах землі,

В хаосі космічнім я – земна людина,

Що тримає вічність на своїм крилі».

« Люблю людей, хто ближче до землі,

Хто землю до життя благословляє,

Блажений той, хто з чорної ріллі

До неба хлібний колос піднімає».

А далі строфи з різних поезій в передчутті вічного неповернення так, як може сказати лиш поет:

«Люблю дорогу ген аж за селом,

З джерел нап’юся, росами вмиваюсь…

Весна мені вимахує крилом,

А я чомусь у осінь задивляюсь».

І перегук: «Мені б лиш доспівати, долюбити –

В мені ж любові непочатий край,

Мені б дощем погідним відшуміти…

О буйновітре, крил не поламай!»

І прощання: « Я у пояс вам вклоняюсь, люди.

Всім, хто руку простягнув в біді,

З вами я пройшла сліпу завісу,

Втрималась на тонкому льоду,

Це нічого, що уже до лісу

Я збирать горіхи не піду».

Занурююся у диво поетичного слова Валентини Біленької – Гаманчук, поетеси , народженої з одноджерельної любові дочки і матері, якій болить за кожен колосок, зім’ятий негодою, за кожну душу, яка не розкрилася надією, за потоптану чужинцями рідну землю, за рідний народ, який до сих пір живе на рідній не своїй землі, за кожну людину, яка не пізнала Істини Творця: « Мені лиш доспівати , долюбити –// В мені ж любові непочатий край…»

Суворі випробування плотського здоров’я одним відкривають двері неба, інших підштовхують до прірви егоїзму. Дорогою недуги та болю пройшла і Валентина Біленька – Гаманчук, але ця дорога для неї стала дорогою очищення, дорогою на жнивове пшеничне поле любові, істини: « Устигнуть все, що прагнула зробити:// Дітей зростити, виплекать зерно,// Щоб в цім холоднім і байдужім світі,// Мов дивопліт, засяяло воно.»

Чим більше вчитуюся в цю ніжну сонячну поезію, тим сильніше відчуваю переповнене любов’ю серце поетеси: « Рідного краю несміла сльозинка,// крапля на нашій землі - //

"Я – Україна, бо я – українка, // Сила і ніжність її". Любов до рідної землі поетеси - це « І татова правда, і чесно зароблений хліб, // І мамина калина в червонім намисті .» //, і усвідомлення: « Я українка від Бога», і глибоке відчуття рідної мови: «Я не знаю кращої за тебе, // Промениста мово, чарівна.// Ти висока й чиста, наче небо,// І глибока – не дістати дна.», і замилування літом, дощем, сонцем: « Я – частинка літа і дощу краплина, // І краплинка сонця у очах землі…» А яка ширококрила палітра спостережливості і здивування навколишнім у цій ніжній поетичній душі: «Солодко, солодко, солодко, солодко// В груди вривається струмінь тепла.// Золото, золото, золото, золото. // Осінь під вікнами нам намела.»

І знахідка за знахідкою щедрим листопадом лягає на врожайне поетичне поле понінківчанки: « … як шпаки готуючись до відльоту,// Сірими дощами падають в траву.» і «… корові сипляться на роги // Переспілі сливи зморшкуваті.», хоч плотський біль вносить свої корективи: « Весна мені вимахує крилом,// А я чомусь у осінь задивляюсь.» Тільки серце, наділене від Бога співчуттям і відчуттям болю іншого, може вмирати разом із скошеними квітами: « Із вами й я сьогодні помираю.»

Світлим, могутнім, програмним акордом звучить Істина Творця над словесним поетичним врожаєм: « Посію Слово на полях довіри…// на полях надії…// Посію Слово на полях любові,// Глаголом мудрим освіжу вуста,// Бурштином чистим в дорогій основі/ / Нестиму в душі Істину Христа.» О як це противиться амбітності світу, обділеній любов’ю. А поетична дорога

Валентини Біленької – Гаманчук піднялася до високого неба « Блажений, хто вірує»- Біблія каже, // І вірую я , і люблю.// І що мені з того, що час мій відбуде// В прозорім легкім кораблі…// Любила я тут. Тут мій голос повсюди// Зерном зашумить по землі.», де Христове воскресіння переливається із строфи в строфу: « Він воскрес! Хай подивиться зблизька// І побачить, як гарно єси!// Яка щедра земля українська// У вінку неземної краси.» і « У високім легкім піднебессі// Хмари, ніби святі рушники. // І злітає « Христосе воскресе!» // Протинаючи світлом віки.»

Вірним любові земній і любові небесній відкривається Істина Всевишнього, до якої осліпли і оглухли одержимі земною суєтою: « Чом зникла одвічна гармонія// Із вчинками й словом в ладу?// Всесвітня жорстока агонія// Свою набирає ходу. Засвічується кредо поетеси: « Я в цей світ прийшла не для реклами –// Я на світ з’явилась, щоб любить». І « У Бога прошу:// - Не врізай мені крил! // Я ще можу злетіть. Присягаюсь!»

Молитва – прохання переповненої любов’ю душі не могла бути непочутою… Продовжується життя, продовжується любов, продовжується поезія…

Мені довелося познайомитися з поезією Валентини Біленької – Гаманчук через рік після зриву Чорнобиля. Я тоді сказав тій світлій душі: « Ваша поезія буде жити!» І тепер, коли хмари гендерного психозу руйнують сім’ї, коли ненависть, расизм, глобалізм, увергають країни, народи, планету в апокаліптичні корчі, де немає переможців, тепер мені не догукатися до світлої душі Валі Біленької-Гаманчук, всього лиш повторюю: «Ваша поезія живе, і буде жити з людьми, які вірні любові.»

Петро Ящук, член НСПУ,

лауреат премії ім. Адама Міцкевича (Польща),

лауреат премії ім. Івана Овгієнка,

нагороджений Орденом « За заслуги III ступеня».