Мамі

Благословляю день і час.

За все святе, що є між нами.

І в Господа прошу не раз

Здоров’я й радості для мами.

Пливуть думки, летять роки

І сонце заступають грози,

Усе дається нам взнаки –

І зливи радості, і сльози.

Не тільки світу, що в вікні,

Та це вікно, мов двері Раю,

За хвилі радісні й сумні

Я кожен день благословляю.

Сестрі Таї

Закінчилось літо миттєво, раптово.

Запалює осінь вогні,

І кожна стеблинка вже проситься в слово,

І сумно без тебе мені,

Ну,що це зі мною: і грози, і сльози.

І зграя лелек ввишині,

Бур’ян, що нагадує ранні мімози,

Всміхається мрійно мені.

Тут все наше спільне: і батьківська хата,

І мамина вишня оця.

В повітрі видзвонює пісня крилата,

Єднаючи наші серця.

Тут все наше спільне. І пам’яттю мами

Ми нині, сестричко, живем.

І глибша з роками, й горить поміж нами

Любові і ніжності щем.

Сестричці

Визрів місяць сріблястим ковчегом

І збудив в серці мрії сяйні.

Ти у серці гориш оберегом,

Ти гориш оберегом в мені.

В теплім мареві мріє світанням.

І життя пролітає, як мить,

Ти не перша, а я не остання

Народились у світ, щоб любить.

Лист осінній тремтить і злітає,

Золотистим махає крилом,

Це вже знову майнула за гаєм

Диво-осінь рудастим хвостом.

Так, усі ми мудрієм з роками.

Чи ж обнять необ’ємную даль?

Ти скажи мені голосом мами:

- Так, обнять неможливо, на жаль.

Літо дитинства

Літо! Літо випливло з туману

Молодих моїх і чистих мрій!

Я тебе любить не перестану,

Світ дитинства! Світе мій ясний!

Все в мені теплом твоїм зігріте,

Хоч та стежка нині заросла! –

Знаєш, в мене виростають діти,

Я прошу: і їм вділи тепла.

Босими і ніжними ночами

Хай вони стартують по ріллі,

Щоб злетіти в небо журавлями

Й добрий слід лишити на Землі.

Ти вже більше не підеш зі мною,

Та і я тебе не позову…

Відкружляло літо за водою

І упало яблуком в траву.

Мудрістю вимірюється зрілість,

Почуттями молодість ярчить.

Всі чуття прекрасні, тільки підлість

Заважає жити і любить.

Нами стільки всього пережито,

Ніби риссю містер Час біжить..

Облітає яблуками літо,

Може, осінь зможе нас зігріть?

Сестрі Таї

Солодко, солодко, солодко, солодко

В груди вривається струмінь тепла,

Золото, золото, золото, золото

Осінь під вікнами в нас намела.

Жовтим метеликом падає, падає

Листя у нашім привітнім саду.

Пам’ять у мідному хаосі згадує

Літа п’янку і веселу ходу.

Як нам забутися, як не згадать тепер:

Липу квітучу і цвіт за вікном,

В сінях, мов цербер, стояв цебер,

Пахло васильками і полином.

Серцю здалося, а може, почулося:

Тихо зітхають вже сонні дуби.

Знов пригадалась Калинова вулиця,

Де ми ходили з тобою завжди.

Знаю: стежину до гаю не сплутаєш!

Сонце жар-птицею падає в став –

Часу, мов коней, не зв’яжеш, не спутаєш,

Тихо пливе собі в пломінь заграв.

Солодко, солодко, солодко, солодко

В груди вривається струмінь тепла,

Золото, золото, золото, золото

Осінь під вікнами в нас намела.

Моїй бабусі

Уся вона, немов голубка біла.

Вогонь життя у грудях не зачах.

Усе здолала, все пройти зуміла.

Вдовина доля на семи вітрах.

Чудова пам’ять, вузлуваті руки,

Що віддають і ніжність і тепло.

Були в житті і зустрічі, й розлуки,

Були в житті і радощі, і муки.

Чого лиш у житті цім не було?

Вогненною смертельною грозою

Війна пройшлася по її плечах.

Кривавою, пекучою сльозою

Завмерла у бабусиних очах.

Десь чоловік загинув на фронтах.

Про нього згадка – чорна похоронка.

Відвоювавсь, а де упав, в житах

Лиш грізною могилою – воронка.

Недолюбила…горе. Як полин,

Гірке-гірке, а років перевесла.

Взяли своє, незчулася, коли

Свою любов ув осінь перенесла.

Сади шуміли в голубій імлі…

Город, садиба, діти і онуки…

О! Скільки раз вертались журавлі.

В її роки з далекої розлуки.

Вона уся, немов голубка біла…

Лиш біль далекий в зболених руках.

Орала, жала, сіяла, косила.

Вдовина доля на семи вітрах.

Сестрі Таї

Знову очей моїх ніжно торкається

Перший промінчик зорі…

Знаєш, сестричко, уже повертаються

В наші краї журавлі.

Швидко вже біло-рожевими квітами

В вальсі кружлятиме сад.

Дивними барвами в небо летітиме

З вишень рясний снігопад.

Як ми любили ці трави духмяні,

Зораних нив аромат.

Жаль, що тих днів каруселі весняні

Нам не вернути назад.

Скільки вже втрачено, скільки заплачено

За прорахунки? Сповна.

Все, що нам Богом, сестричко, назначено –

В тому не наша вина.

Згодна душею і серцем приємлю

Істину давню одну:

Той, хто кохає Вітчизну і землю,

Знатиме й хлібу ціну.

Знову очей моїх ніжно торкнулися

Промені перші зорі.

Знаєш, сестричко, уже повернулися

В наші краї журавлі.

Синочку Ярославу

Сину, синочку, надіє моя!

Хочеш,, підемо з тобою в поля?

Хочеш,, послухаєм шепіт віків?

Мову нащадків твоїх – козаків.

Сину, синочку, ти – радість моя!

Хочеш, послухаєм вдвох солов’я?

Чуєш, мій сину, як диха земля?

Що їй берізка крізь сон промовля?

Сину, синочку, ти – щастя моє!

Як я пишаюсь, що ти в мене є!

Розум і ніжність в тобі обнялись,

Будеш ти мудрим, як зринеш у вись.

Сину, синочку, ти – пісне моя!

Знаю, пророче у тебе ім’я –

Радість народу і знак для держав,

Славне і віще ім’я – Ярослав.

Сестрі

Звучали дивнії рулади,

І променем яскріла мла.

З часів прадавньої Еллади

Таїс Афінською ти йшла.

Ця мить була подібна грому,

Зникала довга тінь чекань –

О Бог мій! Ти ішла додому

Луною довгих сподівань.

Моя сестричко безкорисна,

Мій вічний , щирий оберіг,

Тобі я завжди, нині й прісно,

Схилю життя своє до ніг.

І зникне часова завіса

У світлі ніжних слові фраз…

Хоч не Афінська ти – Таїса –

Мені рідніша в сотню раз.

Батьківська хата

Батьківська хата вікнами в сад…

Мрії рожевої згаслі сліди…

П’ятеро біло-рябеньких курчат

Стежку протоптують між лободи.

Пахне вечірньою млістю стіжок,

Мов небуттям обгортає туман,

Білих ромашок розкішний разок,

Синього кольору сірий обман.

Тут наша мама ходила не раз.

В літньому платті, в осіннім пальто,

Що перед нами і що після нас

Цього, крім Бога, не знає ніхто.

Спогади дитинства

При дорозі верби розпустили коси,

Дивляться цнотливо у вечірню синь.

Соковиту травку лижуть гострі коси,

На луги спустилась вечорова синь.

І туман обкутав косареві спину,

Тихо-тихо всюди. П’є туман росу,

- Дайте, мамо, меду, сала й цибулину

Зараз я вечерять тату віднесу.

Як же тут чудово! Як же тут прекрасно!

І яке повітря, хоч бери й ковтай,

А на видноколі сходить місяць. Ясно

Стало так у лузі. Хоч голки збирай.

… Ми ідем додому. Мама і сестричка,

Стомлені, чекають на порозі нас.

Щось шумить в посадці пізня електричка,

От і день скінчився. Вже й заснути час.

Хата дитинства

Хата моя долесвітна

З вікнами-зорями в сад.

Ти така мила й привітна,

Ніби й не мів снігопад.

Ніби й не впала пороша

Й не поламала гілля.

Ти така мила й хороша,

Хато дитинства моя.

Гуси у вирій летіли

І поверталися знов.

Нам твої стіни світили

І дарували любов.

Скільки всього промайнуло,

У небуття відійшло.

Ні, ми тебе не забули,

Рідної хати тепло.

Мама уже відлюбила.

Вишня уже відцвіла.

Я своє щастя згубила

Й більше його не знайшла.

Мамина біла хустина

Світить, мов свічка, мені

Сяє, мов зірка єдина,

Світ у далекім вікні.

Ні, я здолати не в силі

Милого смутку снагу.

Бачу сліди заметілі

Й хату життя дорогу.

Хата моя долесвітна

З вікнами-зорями в сад.

Ти така мила й привітна,

Ніби й не мів снігопад.

Мамине вікно

Розсіває небо зорі, мов пісні,

І сміються квіти в маминім вікні.

І намистом сяє мамина зоря,

Срібним яснограєм серце звеселя.

Мамочко, матусенько , ідеал душі!

Я завжди молюсь за Вас,

Вам пишу вірші!

Піснею стодзвінною, мовою калинною

Я до вас звертаюся в зоряну світлінь,

Хрест кладу і каюся у небесну синь !

Звично лиже плечі дровенят вогонь ,

І спливає вечір з маминих долонь .

Ми живі допоки жили гріє кров ,

Та жива навіки мамина любов.

Донечці Олесі

Для мене ти завжди одна-єдина,

Моя донька, мій світлий тихий рай.

Налита сонцем й золотом калина

І молодої вроди водограй.

Усе найкраще у тобі сплелося:

В тобі моя любов і доброта.

Прислухайсь: в полі гомонить колосся,

Твоє ім’я бринить в його устах.

О тонкострунна пісне України!

Моя душа й продовження земне,

Ти – ідеал сучасної людини!

В тобі моє натхнення не засне.

Ти вся така піднесено-щаслива!!!

Ти вся така омріяно-ясна!

В тобі звучить пророчим гімном злива,

Яку приносить сонце і весна.

Донечці

Ти злітаєш у безвість ясну,

Залишаєш лиш ніжність між нами!

У тобі я впізнала весну

Із сяйними її кольорами.

Доню! Донечко мила моя!

У тобі моя ніжність і сила!

Про що мріяла й марила я

Ти уміло в собі помістила.

Як же хочеться, доню, мені,

Щоб червневими ранками вмиті,

В щасті мріли і ночі, і дні,

Щоб всміхалися очі ясні

Мов волошки в достиглому житі.

ПАМ’ЯТІ МАМИ

Здрастуйте, мамо, я знову приїхала

З нашого рідного з вами села,

Тільки от чорна безрадісна віхола

Знову побачитись нам не дала.

Знаю, рідненька: за нами скучаєте

В дні ці для всіх дорогі, золоті.

Я ж так надіялась. Чом не стрічаєте?

В місці сумному, де душі святі.

Йшла до вас стежкою, всіяній осінню,

Листя, мов реквієм, в серці звучать.

Мідною осінню, синьою просинню,

Нині, матусенько, вам сімдесят.

Як я жалкую сьогодні, що келихи

Ми піднімемо в родині без Вас.

Чорного смутку жовтаві метелики

Нам в унісон затанцюють свій вальс.

ТАТОВІ

Горять вогні в небесному кар”єрі.

О, голос крові, ти мені пробач.

Так, дав тебе не Грін, не Аліг”єрі,

А батько мій – оратай і сіяч.

Татусь читав і Пушкіна, і Блока,

Напам”ять знав Шевченка і Франка.

Ще й дотепер поезія висока

З його душі вродливо витіка.

Любив людей у радості і в горі,

Ліси барвисті і роздолля нив,

Спів жайвора в небесному просторі,

Але найбільше землю він любив.

Це він навчав мене її любити

І вірити, що сила від землі.

І так, як він, я намагаюсь жити –

Любов і пісня в мене на крилі.

Горить вогонь, вогонь душі моєї.

О, голос крові, ти мені пробач.

В мені бунтують вічні менестрелі,

Живе в мені співець землі й сівач.

24-25. 10. 2001

МАТЕРІ ВІД ДОНЬКИ

Мамо, мамо, мамочко, матусе,

Ти в мені, як вічний оберіг.

Я тобі у ноги поклонюся.

Притулюся до грудей твоїх.

За усе тобі спасибі, рідна,

За життєву мудрість, за тепло.

Моя доле, світла і погідна,

І любові вічне джерело.

20. 06. 2002