"Усі вони гарні, усі вони гожі

та зовсім уже між собою не схожі..."

"Хто вона?

Як не знаєш – прочитаєш.

А як зможеш – відгадаєш.

Потрудитись треба трішки –

І відкрити нашу книжку.

Тож складай по звуках слово –

Й буде відповідь готова" (ЗАГАДКА)

МОРАЛЬНІ СИТУАЦІЇ

ЗУСТРІЧ

Я додому поспішаю,

Чую, хтось мене гукає.

Ба, та це ж подруга Тала.

Це вона мене гукала!

-Ти куди так прешся швидко?

Де була ти?

-У сусідки.

-Що несеш в руці?

-Горіхи.

-Дай мені хоч два для втіхи!

Тільки це вона сказала-

Хап - й горіхи всі забрала.

-Що ж мені не жаль, будь ласка.

В мене й бубликів є вязка.

-Ну й смачнющі,-каже Тала

-Жаль, що їх у тебе мало…

Я лиш рот відкрить зуміла,

А вона все їла й їла.

-Дай ще бублика!

-Нема!?

-Я вже бачу це й сама.

І пішла подруга Тала,

А мені так гірко стало!!!

У НАТИ

День народження у Нати.

Гості вже ідуть до хати.

А Натуся плаче гірко,

-Ой, на платті в мене дірка.

І колготки всі помяті,

І не метено ще в хаті!!!

-Що з тобою,-каже Оля-

Ти така охайна в школі?

-Ой повірте, річ у тому,

Що нема бабусі вдома.

ПРИГОДА В ЛІСІ

Ми із другом в ліс ходили.

Халабуду там зробили.

Щоб було сховатись де,

Якщо раптом дощ піде.

Із дупла яєць набрали,

Рижу білку налякали.

Потім грались у війну,

Обламали геть сосну.

Із лози й ліщини

Лук зробили й стріли.

На багатті суп варили

Дуже гарно відпочили.

В ГОСТЯХ

Якось раз до друга Кості

Ми зайшли додому в гості.

І уже в дверях, відразу

Ми таку сказали фразу:

-Ти товариш нам чи ні?

Де цукерки ті смачні,

Що тобі привіз твій тато?

І ,забувши одяг зняти,

Ми мерщій зайшли в кімнату.

Костя нам на те сказав,

І повірте, без підстав:

-Хто вас виховав такими;

І нечемними, й бридкими.

В першу чергу, друзі милі,

Привітатися повинні,

Щоб ввірватись до кімнати

Треба спершу одяг зняти.

Ви ж не чемні і смішні,

То ж не друзі ви мені.

Чоловікові

Сонячною мережкою,

Місячною стежкою,

Я до тебе йду.

Де ми розлучалися.

Де ми зустрічалися

В зорянім саду.

Там, де зріють ягоди,

Де багато злагоди –

В нашому селі.

Там, де жито сіється

І у щастя віриться

В мрії на крилі.

Райдужно-крилатою

Згадкою пернатою,

В споришах м’яких.

Долі припадатиму,

Доленьку благатиму

У віршах своїх.

Хай в житті розмитому

Щастям не зігрітому,

Настраждалась я.

Лиш йому, хорошому,

Не мети порошею,

Доленько моя!

***

Я така одинока, повір,

Ми з тобою – далекі планети,

Моє серце, мов загнаний звір,

Той, якому ти ставиш тенета.

Відпусти мене геть, відпусти…

Хочу вільною бути, та де там,

Скрізь стіна, за стіною лиш ти.

Мов незвідана мною планета.

Я гукаю тебе – ти мовчиш,

Я прошу, я молю і благаю…

Я люблю ці ромашки й спориш,

А тебе чи люблю? Я не знаю…

Я люблю цю фіалкову синь.

Ці ліси і ці далі без краю,

Я люблю цей чебрець і полин,

А тебе чи люблю? Я не знаю.

…

Ти вже більше не підеш зі мною,

Та і я тебе не позову…

Відкружляло літо за водою

І упало яблуком в траву.

Мудрістю вимірюється зрілість,

Почуттями молодість ярчить.

Всі чуття прекрасні, тільки підлість

Заважає жити і любить.

Нами стільки всього пережито,

Ніби риссю містер Час біжить..

Облітає яблуками літо,

Може, осінь зможе нас зігріть?

***

Ніжною отрутою,

Щирою спокутою

Буду я тобі.

Завинила – каюся

Й знову повертаюся

В ночі голубі.

Стану я царівною,

Піснею чарівною

У твоїм саду.

Я прийду із донею,

Ніжними долонями

Горе відведу.

Хоч не буду любою,

Та не буду згубою

На твоїм шляху.

Рано смерть втішається –

З мертвих повертаються

В праведнім гріху.

4. 05. 2002

***

Я тебе намріяла, напевно,

Нині ти в мені, як талісман,

Ніс мене ковчег отой таємно

В голубий розхвилений туман.

Ранок, день, надвечір, опівночі,

Все було неначе в напівсні,

В цілім світі наче зорі , очі

Такі мил,і грішні і сумні.

До тебе

Ти не забудь, що я тебе просила…

У чаші неба достигає день,

І напинає райдужно вітрила

Моя душа для радості й пісень.

Ну, що для нас, мій милий друже, треба?

Он вже летять крізь юність снігурі.

Шматочок хліба і шматочок неба

О цій сумній замріяній порі.

Та ми ж щасливі, все-таки щасливі!

Бо ми на цій святій землі жили,

Раділи сонцю, місяцю і зливі,

Дітей любили й по життю вели.

Навіщо нам взаємні недовіри?

В рожевих шатах пломеніє сад,

І осінь нам дарує сувеніри,

Як нашим предкам сотню літ назад.

Мамі

Благословляю день і час

За все святе, що є між нами.

І в Господа прошу не раз

Здоров’я й радості для мами.

Пливуть думки, летять роки

І сонце заступають грози,

Усе дається нам взнаки –

І зливи радості, і сльози.

Не тільки світу, що в вікні,

Та це вікно, мов двері Раю,

За хвилі радісні й сумні

Я кожен день благословляю.

Сестрі Таї

Закінчилось літо- миттєво, раптово.

Запалює осінь вогні,

І кожна стеблинка вже проситься в слово,

І сумно без тебе мені,

Ну що це зі мною: і грози, і сльози.

І зграя лелек в вишині,

Бур’ян, що нагадує ранні мімози,

Всміхається мрійно мені.

Тут все наше спільне: і батьківська хата,

І мамина вишня оця.

В повітрі видзвонює пісня крилата,

Єднаючи наші серця.

Тут все наше спільне. І пам’яттю мами

Ми нині, сестричко, живем.

І глибша з роками, й горить поміж нами

Любові і ніжності щем.

Сестричці

Визрів місяць сріблястим ковчегом

І збудив в серці мрії сяйні.

Ти у серці гориш оберегом,

Ти гориш оберегом в мені.

В теплім мареві мріє світання

І життя пролітає, як мить,

Ти не перша, а я не остання

Народились у світ, щоб любить.

Лист осінній тремтить і злітає

Золотистим махає крилом,

Це вже знову майнула за гаєм

Диво-осінь рудастим хвостом.

Так, усі ми мудрієм з роками

Чи ж обнять необ’ємную даль?

Ти скажи мені голосом мами:

- Так, обнять неможливо, на жаль.

Літо дитинства

Літо! Літо випливло з туману

Молодих моїх і чистих мрій!

Я тебе любить не перестану,

Світ дитинства! Світе мій ясний!

Все в мені теплом твоїм зігріте,

Хоч та стежка нині заросла! –

Знаєш, в мене виростають діти,

Я прош: і їм вділи тепла.

Босими і ніжними ночами

Хай вони стартують по ріллі,

Щоб злетіти в небо журавлями

Й добрий слід лишити на Землі.

Ти вже більше не підеш зі мною,

Та і я тебе не позову…

Відкружляло літо за водою

І упало яблуком в траву.

Мудрістю вимірюється зрілість,

Почуттями молодість ярчить.

Всі чуття прекрасні, тільки підлість

Заважає жити і любить.

Нами стільки всього пережито,

Ніби риссю містер Час біжить..

Облітає яблуками літо,

Може, осінь зможе нас зігріть?

Сестрі Таї

Солодко, солодко, солодко, солодко

В груди вривається струмінь тепла,

Золото, золото, золото, золото

Осінь під вікнами в нас намела.

Жовтим метеликом падає, падає

Листя у нашім привітнім саду.

Пам’ять у мідному хаосі згадує

Літа п’янку і веселу ходу.

Як нам забутися, як не згадать тепер:

Липу квітучу і цвіт за вікном,

В сінях, мов цербер, стояв цебер.

Пахло васильками і полином.

Серцю здалося, а може, почулося,

Тихо зітхають вже сонні дуби.

Знов пригадалась Калинова вулиця,

Де ми ходили з тобою завжди.

Знаю: стежину до гаю не сплутаєш!

Сонце жар-птицею падає в став –

Часу, мов коней, не зв’яжеш, не спутаєш,

Тихо пливе собі в пломінь заграв.

Солодко, солодко, солодко, солодко

В груди вривається струмінь тепла,

Золото, золото, золото, золото

Осінь під вікнами в нас намела.

Моїй бабусі

Уся вона, немов голубка біла.

Вогонь життя у грудях не зачах.

Усе здолала, все пройти зуміла.

Вдовина доля на семи вітрах.

Чудова пам’ять, вузлуваті руки,

Що віддають і ніжність і тепло.

Були в житті і зустрічі, й розлуки,

Були в житті і радощі, і муки.

Чого лиш у житті цім не було?

Вогненною смертельною грозою

Війна пройшлася по її плечах.

Кривавою, пекучою сльозою

Завмерла у бабусиних очах.

Десь чоловік загинув на фронтах.

Про нього згадка – чорна похоронка.

Відвоювавсь, а де упав, в житах

Лиш грізною могилою – воронка.

Недолюбила…горе. Як полин,

Гірке-гірке, а років перевесла.

Взяли своє, незчулася, коли

Свою любов ув осінь перенесла.

Сади шуміли в голубій імлі…

Город, садиба, діти і онуки…

О! Скільки раз вертались журавлі.

В її роки з далекої розлуки.

Вона уся, немов голубка біла…

Лиш біль далекий в зболених руках.

Орала, жала, сіяла, косила.

Вдовина доля на семи вітрах.

Сестрі Таї

Знову очей моїх ніжно торкається

Перший промінчик зорі…

Знаєш, сестричко, уже повертаються

В наші краї журавлі.

Швидко вже біло-рожевими квітами

В вальсі кружлятиме сад.

Дивними барвами в небо летітиме

З вишень рясний снігопад.

Як ми любили ці трави духмяні,

Зораних нив аромат.

Жаль, що тих днів каруселі весняні

Нам не вернути назад.

Скільки вже втрачено, скільки заплачено

За прорахунки? Сповна.

Все, що нам Богом, сестричко, назначено –

В тому не наша вина.

Згодна душею і серцем приємлю

Істину давню одну:

Той, хто кохає Вітчизну і землю,

Знатиме й хлібу ціну.

Знову очей моїх ніжно торкнулися

Промені перші зорі.

Знаєш, сестричко, уже повернулися

В наші краї журавлі.

Синочку Ярославу

Сину, синочку ,надіє моя!

Хочеш, підемо з тобою в поля?

Хочеш, послухаєм шепіт віків?

Мову нащадків твоїх – козаків.

Сину, синочку, ти – радість моя!

Хочеш, послухаєм вдвох солов’я?

Чуєш, мій сину, як диха земля?

Що їй берізка крізь сон промовля?

Сину, синочку, ти – щастя моє!

Як я пишаюсь, що ти в мене є!

Розум і ніжність в тобі обнялись,

Будеш ти мудрим, як зринеш у вись.

Сину, синочку, ти – пісне моя!

Знаю, пророче у тебе ім’я –

Радість народу і знак для держав,

Славне і віще ім’я – Ярослав.

Сестрі

Звучали дивнії рулади

І променем яскріла мла.

З часів прадавньої Еллади

Таїс Афінською ти йшла.

Ця мить була подібна грому,

Зникала довга тінь чекань –

О Бог мій! Ти ішла додому

Луною довгих сподівань.

Моя сестричко безкорисна,

Мій вічний , щирий оберіг,

Тобі я завжди, нині й прісно,

Схилю життя своє до ніг.

І зникне часова завіса

У світлі ніжних слові фраз…

Хоч не Афінська ти – Таїса –

Мені рідніша в сотню раз.

Батьківська хата

Батьківська хата вікнами в сад…

Мрії рожевої згаслі сліди…

П’ятеро біло-рябеньких курчат

Стежку протоптуюь між лободи.

Пахне вечірньою млістю стіжок,

Мов небуттям обгортає туман,

Білих ромашок розкішний разок,

Синього кольору сірий обман.

Тут наша мама ходила не раз.

В літньому платті, в осіннім пальто,

Що перед нами і що після нас

Цього, крім Бога, не знає ніхто.

Спогади дитинства

При дорозі верби розпустили коси

Дивляться цнотливо у вечірню синь.

Соковиту травку лижуть гострі коси,

На луги спустилась вечорова синь.

І туман обкутав косареві спину,

Тихо-тихо всюди. П’є туман росу,

- Дайте, мамо, меду, сала й цибулину,

Зараз я вечерять тату віднесу.

Як же тут чудово! Як же тут прекрасно!

І яке повітря, хоч бери й ковтай,

А на видноколі сходить місяць. Ясно

Стало так у лузі. Хоч голки збирай.

… Ми ідем додому. Мама і сестричка,

Стомлені, чекають на порозі нас.

Щось шумить в посадці пізня електричка,

От і день скінчився. Вже й заснути час.

Хата дитинства

Хата моя долесвітна

З вікнами-зорями в сад.

Ти така мила й привітна,

Ніби й не мів снігопад.

Ніби й не впала пороша

Й не поламала гілля.

Ти така мила й хороша,

Хато дитинства моя.

Гуси у вирій летіли

І поверталися знов.

Нам твої стіни світили

І дарували любов.

Скільки всього промайнуло,

У небуття відійшло.

Ні, ми тебе не забули,

Рідної хати тепло.

Мама уже відлюбила.

Вишня уже відцвіла.

Я своє щастя згубила

Й більше його не знайшла.

Мамина біла хустина

Світить, мов свічка, мені

Сяє, мов зірка єдина,

Світ у далекім вікні.

Ні, я здолати не в силі

Милого смутку снагу.

Бачу сліди заметілі

Й хату життя дорогу.

Хата моя долесвітна

З вікнами-зорями в сад.

Ти така мила й привітна,

Ніби й не мів снігопад.

Мамине вікно

Розсіває небо зорі, мов пісні,

І сміються квіти в маминім вікні.

І намистом сяє мамина зоря,

Срібним яснограєм серце звеселя.

Мамочко, матусенько - ідеал душі!

Я завжди молюсь за Вас,

Вам пишу вірші!

Піснею стодзвінною, мовою калинною

Я до вас звертаюся в зоряну світлінь,

Хрест кладу і каюся у небесну синь !

Звично лиже плечі дровенят вогонь ,

І спливає вечір з маминих долонь .

Ми живі допоки жили гріє кров ,

Та жива навіки мамина любов.

Донечці Олесі

Для мене ти завжди одна-єдина,

Моя донька, мій світлий тихий рай.

Налита сонцем й золотом калина

І молодої вроди водограй.

Усе найкраще у тобі сплелося:

В тобі моя любов і доброта.

Прислухайсь: в полі гомонить колосся,

Твоє ім’я бринить в його устах.

О тонкострунна пісне України!

Моя душа й продовження земне,

Ти – ідеал сучасної людини!

В тобі моє натхнення не засне.

Ти вся така піднесено-щаслива!!!

Ти вся така омріяно-ясна!

В тобі звучить пророчим гімном злива,

Яку приносить сонце і весна.

Донечці

Ти злітаєш у безвість ясну,

Залишаєш лиш ніжність між нами!

У тобі я впізнала весну

Із сяйними її кольорами.

Доню! Донечко мила моя!

У тобі моя ніжність і сила!

Про що мріяла й марила я,

Ти уміло в собі помістила.

Як же хочеться, доню, мені,

Щоб червневими ранками вмиті,

В щасті мріли і ночі, і дні,

Щоб всміхалися очі ясні,

Мов волошки в достиглому житі.

ПАМ’ЯТІ МАМИ

Здрастуйте, мамо, я знову приїхала

З нашого рідного з вами села,

Тільки от чорна безрадісна віхола

Знову побачитись нам не дала.

Знаю, рідненька: за нами скучаєте

В дні ці для всіх дорогі, золоті.

Я ж так надіялась. Чом не стрічаєте?

В місці сумному, де душі святі.

Йшла до вас стежкою, всіяній осінню,

Листя, мов реквієм, в серці звучать.

Мідною осінню, синьою просинню,

Нині, матусенько, вам сімдесят.

Як я жалкую сьогодні, що келихи

Ми піднімемо в родині без Вас.

Чорного смутку жовтаві метелики

Нам в унісон затанцюють свій вальс.

ТАТОВІ

Горять вогні в небесному кар”єрі.

О, голос крові, ти мені пробач.

Так, дав тебе не Грін, не Аліг”єрі,

А батько мій – оратай і сіяч.

Татусь читав і Пушкіна, і Блока,

Напам”ять знав Шевченка і Франка.

Ще й дотепер поезія висока

З його душі вродливо витіка.

Любив людей у радості і в горі,

Ліси барвисті і роздолля нив,

Спів жайвора в небесному просторі,

Але найбільше землю він любив.

Це він навчав мене її любити

І вірити, що сила від землі.

І так, як він, я намагаюсь жити –

Любов і пісня в мене на крилі.

Горить вогонь, вогонь душі моєї.

О, голос крові, ти мені пробач.

В мені бунтують вічні менестрелі,

Живе в мені співець землі й сівач.

24-25. 10. 2001

МАТЕРІ ВІД ДОНЬКИ

Мамо, мамо, мамочко, матусе,

Ти в мені, як вічний оберіг.

Я тобі у ноги поклонюся.

Притулюся до грудей твоїх.

За усе тобі спасибі, рідна,

За життєву мудрість, за тепло.

Моя доле, світла і погідна,

І любові вічне джерело.

20. 06. 2002

Українська мова

Мова Вкраїнська-

Пісні колиска.

Мова барвиста,

Мова багата,

Мова матусі рідної

Й тата.

В ній шум струмочка,

Шепіт діброви;

Голос сопілки –

Ніжний, чудовий.

Дзенькіт дзвіночка,

Спів солов’їний,

Гордість і слава

Й краса України.

Село Блидні

Я не забулась Вас, о ні!

Плакучі верби край дороги,

І милі юності тривоги,

І очі дзвоників ясні.

О! Я не в силі вас забуть!

Берези пишні біля хати,

Які величні ваші шати,

І кіс зелена каламуть.

Велике щастя і просте –

Розкішна слива біля брами,

Хоч вже давно немає мами,

Вона ще й досі тут росте.

О, глянь! Уже вона цвіте,

Всесяйна зірка вечорова!

Життя мого проста основа

Зорею також проросте.

Я вас любила і люблю,

Села мого простори сині!

І цю красу благословлю

У кожному рядку віднині.

Понінківські краєвиди

Яка краса чудова навкруги:

Стоять дерева в храмі з позолоти,

Хомори рідної скелясті береги,

Немов життя мілини і висоти.

Юний день всміхається ввісні

І чайки квилять ніби очманілі.

І десь далеко, в синій вишині

Летять хмарки, мов пароплави білі.

Калина

Принеси мені, сину, калину.

Я поставлю її на вікні.

Захищатиме нашу родину

Ця калина і ночі, і дні.

Буде нам ця калина, як свічка,

Що своїм зігріває теплом,

Як вода з лісової кринички

Із живлющим її джерелом.

Буде нам хай вона оберегом

Життєдайним, живлющим, святим.

Заборонним живим застерегом,

Що від зла захищає наш дім.

Моє Поділля

Тебе я називаю отчим краєм,

В пустелі -джерелом, зелом в ріллі.

Тебе назвати я б хотіла Раєм,

Якби можливий Рай був на землі.

Спадають на отави чисті роси,

Понад лугами стелиться туман.

Спустилось сонце на хмарин покоси,

Немов небесних суден капітан.

Отак пливуть вони у даль далеку,

Промінним сяйвом крізь блакитну ртуть,

Зовуть за море журавля й лелеку,

Лише мене у вирій не беруть.

Та й що мені у вирію робити?

Злетіти в небо - крила вже не ті…

Мені б лише життя це долюбити,

Де райдуги і грози золоті.

І де дзвенить у славі Україна

У кожнім слові всіх козацьких дум…

Де над водою верби і калина

Вплітають в пісню свій незримий сум.

Я – українка

Хай мені звично відміряна мірка

Щастя медово – гіркого –

Як я пишаюсь , що я – українка ,

Я – українка від Бога.

Горда я тим , що у пісні народу

Словом стодзвінним стаю .

Їм його хліб і святу його воду

З чаші джерельної п’ю .

Що в боротьбі із чужинцем поганим

Славився завжди наш край .

В пам’яті вічно живуть Роксолани

Й горді Марусі Чурай .

Рідного неба легенька хмаринка ,

Що народилась з води .

Я – українка , так , я – українка !

Всюди ! Довічно! Завжди !

ВИСОТА

Я тебе вітаю, сливо білокоса,

Діадема в злоті, на плечах –вуаль.

І чому стоїш ти вражена і боса,

Голову схиливши в синьооку даль?

Все у цьому світі згасне, безумовно,

Як згаса калини ясноокий жар.

Але буде жити міцно і змістовно

Нашого народу невіддільний дар.

Наші хліб і пісня, наше щире слово,

Вишиванка біла і рясний вінок.

Найрідніша в світі українська мова

І намисто щирих маминих казок.

А як буде мова – буде й Україна,

Як цвістиме слово – житиме й народ.

Буде жить Шевченка мати і дитина,

Батьківщина наша досягне висот!

Все у цьому світі згасне, безумовно,

Як згаса калини ясноокий жар.

Але буде жити міцно і змістовно

Нашого народу невіддільний дар.

***

Я тебе не можу не любити…

Україно, матінко моя,

Квіти, квіти, достигає жито

На твоїх розкрилених полях.

Кожен дім, мов дівчина в намисті,

І кущі калини під вікном,

І озера в лісі чисті-чисті,

Всі облиті сонцем і зелом.

ДОДОМУ

Стежка з молочаю

Рідна і знайома,

Знову поспішаю

Я в село, додому,

Де квітує вишня,

Соловей співає.

У палатах пишних

Вечір догорає.

Бродить місяць в травах,

Срібло сіє в роси.

Вербам кучерявим

Розплітає коси.

Де калина воду

Носить із криниці,

І дарують вроду

Мальви й чорнобривці,

Де як дар-хлібина,

Де в ціні-людина,

Де Вкраїни частка

І душі третина.

ДЗВОНИ ЧОРНОБИЛЯ

Падають, зітхаючи, крапельки води,

Діти, підростаючи, не прийдуть сюди.

В джерелі отруйному срібно-сіра муть,

Журавлі-веселики роси тут не п”ють.

Квітів розцвітаючих не зірве естет.

І рядків вражаючих не складе поет..

Непростима помилка чи рахунки злі?

Наслідок: гектари мертвої землі.

В попіл перетворено села і міста.

От така історія сумно-непроста.

Всепожерлим полум”ям душ не спопелить,

Їм же так хотілося на цім світі жить.

У повітрі ртутному, в мареві глухім

Чути дзвін Чорнобиля – похоронний дзвін.

Квіти

Із жахом впали в ранішню росу.

І крила-руки простягли до неба.

Коли косар підняв дзвінку косу.

Тихенько щось бурмочучи про себе.

І більше вже вони не зацвітуть,

Купаючись у травах по коліно,

А в небі хмари байдуже пливуть,

Духмяно пахне у покосі сіно.

Це вже не квіти – зболена печаль.

За людство в вас прощення я благаю.

О! Як мені вас, як мені вас жаль!

Із вами й я сьогодні помираю.

Моє життя

Життя моє мінливе, як весна.

Тобі сьогодні кланяюсь доземно…

Було в тобі всього-всього сповна

Та жодна мить не втрачена даремно.

Творила, вчилась, вірила, жила..

Любила(Боже) кожну кітку в полі!

І кожну зустріч в серці берегла,

Як щось святе, як подарунок долі.

І що ж тепер? Курличуть журавлі,

Летять роки і виростають діти.

Зникають ранки в сонячній імлі,

А я все та ж – люблю й саджаю квіти.

І хай ці квіти не врятують світ,

Бо ліків цих, любонь, замало буде.

Та все ж лишу я за собою слід.

Хай і мене добром згадають люди.

Життя моє бурхливе, як ріка.

В тобі з’єднались суть моя і сила!

Була в тобі і радість гомінка,

Була й сльоза, пекуча і безсила.

Життя моє – прекрасне, як весна,

Як радість, що мажором в душу ллється,

Гукаю: “Де ти молодість ясна?”

І лиш луна у серці озоветься.

ПОГЛЯД У ЗАВТРА

Ми дня цього чекали стільки літ.

І ось тепер усім на диво ясно,

Скресає лід. І задивився світ

На зірку України непогасну.

Ввійшли в Новий ми і щасливий рік,

Тож радості вам! Успіхів й натхнення!

Нехай добром наш повниться засік,

Нехай нам святом буде сьогодення.

І воскресають в пам’яті слова!

І оживають сторінки і дати,

О, слава України, ти жива!

Нікому вже тебе не затоптати.

Хмельницький і Мазепа, і Богун

За тебе йшли на смерть в роки прадавні,

І кобзарі твоїх найтонших струн

Торкалися - сини герої славні.

Непереможна і багата ти!

Бо твій народ повік не подолати.

О, краю мій, такої висоти.

Як ти здолав, нікому не здолати!

Цвітуть на сонці наші прапори,

І рік новий виважує хвилини,

І чути сміх щасливий дітвори -

Це рік новий нової України!

***

Є вічні принципи святі,

Які нізащо не зламаю:

Це зорі чисті, золоті,

Із ними йду я по житті,

Із ними я й вмирати маю.

Й тому без болю й каяття

Я вам усім сказати мушу:

За розум вищі почуття,

Кидаючись у вир життя,

Не забарись очистить душу.

***

Сивий дощ спадає на покоси,

Синій дощ видзвонює в траву,

Срібний дощ мене сказати просить,

Задля чого в світі я живу.

Задля того, щоб зростали діти,

Щоб з вершини мудрості сивин

Материнським щастям порадіти,

Як розквітли донечка і син.

Та щоб душу вилляти в слова,

Посміхнувшись вечоровій сині,

Щоб сказати всім : любов жива,

Доки сонця й цвіту на калині.

***

Не треба нікому нікого

В цім світі жорстокім чужім .

І щира молитва до Бога

Потоне в чаду віковім.

О сильнії світу земного!

Всевладці! Тузи ! Королі!

Чому ж ви не йдете у ногу

З законами людства й Землі?

Чому поміж нами кордони

Мов сили химерні і злі?

Не дбайте про власні кордони -

Про душі подбайте свої.

Поле життя

Полем , полем –дорога,

Мов пустеля, пісок…

І не хочеш нічого -

Лиш водиці ковток.

Все дорога, дорога…

Квіти, всохла трава…

Все хороше - від Бога:

Віра, думка жива.

Все по полю, по полю -

В’ються роки, як дим,

І відміріюю долю

Тільки полем отим.

То колосся у полі,

То облізла стерня.

То корюся недолі,

То іду навмання.

Босоногим дівчатком

Бігла я у поля.

Не почать все спочатку -

Леденіє земля.

Срібло - росами вмитий

Мій полинистий путь.

Ген за мною вже діти

По слідах моїх йдуть.

***

Заглядаю у сонячне Завтра

У своїх звечорілих думках.

Хай же буде криштальною Правда,

А душа буде вільна, мов птах.

Ось найбільша духовна потреба,

Бо й за гроші не купиш цей дар,

І натхнення високе, як небо,

Принесу я на творчий вівтар.

І тоді все додасться й воздасться,

І нічого душа не втаїть.

І подумаєш: « Ось воно щастя,

Задля цього лиш слід було жить.»

Забуду

Збиваю росу, ніби згадки в осінній траві,

Забуду усе, що пройшло і уже не вернеться.

«Помру» й оживу, оживу в іпостасі новій,

Лише те, що святе, десь у сховах душі озоветься.

Лише те, що святе, що забути не зможу повік;

Що в долі моїй, мов узори,-ясні і барвисті:

І батькова правда, і чесно зароблений хліб,

І мамина вічна калина в червонім намисті.

Вперед

Мені приснилась башта-зіккурат,

Яка мене у небо підіймала.

Мені кричали:

- Повертайсь назад!

Та я назад ні кроку не ступала.

Крутилась від незвички голова,

Та щось мене уверх вело уперто.

В поривах вітру чулися слова

- Ну що? Злякалась, вже кажи відверто.

Та вибору у мене не було,

І страху теж. Лише мета зоріла,

Позаду десь лишилося село,

Та мрія-думка ніжно серце гріла.

В реальнім світі все не так, як в снах.

Та й в снах я бачу істину пророчу,

Іду вперед зі співом на вустах,

І вже назад вертатися не хочу.

***

У маленькому слові «люблю»

Поміщу почуття свої щирі.

Ось лелеки із неба – в ріллю,

Ось готуються знову у вирій.

Все виходить на круги своя,

Все минає й ніщо не минає.

Все старіє, лиш мудра Земля

По-новому завжди виглядає.

Лиш над нею не владні роки –

Вічно-юна, любовно-багата,

В час, коли облітають листки,

Чи весна зацвітає крилата.

У маленькому слові «люблю»

Поміщу почуття свої чисті.

Їх, злеліяні, благословлю,

За події сумні чи врочисті.

***

У надії я позичу крила,

А у віри – волю до мети.

І, напнувши райдужні вітрила,

Полечу у зоряні світи.

Хай посміє хтось сказать: безкрила,

Хай посміє хтось сказать: слабка…

Мрія сто доріг мені відкрила,

З нею я крилата і метка.

З нею все я зможу подолати,

З нею радість маю я дзвінку.

Думи мої – віддані солдати

У моєму творчому полку.

Надія

Заходу лиже пожежу

Хмари прожерливий кіт.

Знаєш, я трішки полежу

Там, де дозрів уже глід.

Певно, в такій благодаті

Душі безгрішні живуть.

Трави, дощем не пом’яті,

Пахощі літа несуть.

Перші осінні морози

Мрії розвіяли в дим.

Смутку і радості сльози

Гаснуть в обличчі моїм.

Ось де натхнення шукати.

Пий цю красу через край.

Лижуть березові шати

Неба п’янкий коровай.

Крутить осіння завія:

- Ось вона, казка жива!

І оживає надія

Та на папері слова.

***

Я час від часу пахощі бузку

Відрадно нюхаю і думаю: «Напевно,

Це Бог створив нам радість отаку,

Щоб нам було святково і приємно.»

О Боже мій, помилуй і прости,

Прости нам, нерозважливим, що всує

Ми досягти всі прагнем висоти,

Яку великодушно нам даруєш.

Що ми – пусте і істина – не в нас,

Що ти – це наші помисли і вчинки.

Що ти для нас – ясний дороговказ,

Що ти для нас – і весни, і обжинки.

До тебе йдем, як літо – до зими,

Як в рідний край птахи летять весною.

В цей світ приходим й покидаєм ми

Лиш Божою керовані рукою.

Я час від часу пахощі бузку

Відрадно нюхаю і думаю: «Напевно,

Це Бог створив нам радість отаку,

Щоб нам було святково і приємно.»

***

«Во многой мудрости - много печали»

(др. мудрість)

Щастя жіноче, мов згорток вуалі,

Квітами й тернами доля земна.

«В мудрости многой - много печали»

З товщі віків нам кричать письмена.

Фраза одна, та, як іскра, крилата!

Чиста, глибока. Жива її суть.

Мов обтікаюча мудрість Пілата,

Ту, що людині в віках не збагнуть.

Так, у житті все минає і плине,

Мода минає на одяг, пісні.

Розуму чиста незгасна перлина

Світить нам сонцем крізь ночі і дні.

Слово - свіча, ну, а в мудрості - сила!

Я пересвідчилась в цьому не раз.

Часто від смерті людей боронила

Фраза, чи декілька вдумливих фраз.

Щастя жіноче - фіалкові далі,

Вчора удвох, а сьогодні - одна.

«В мудрости многой - много печали»

З товщі віків нам кричать письмена.

РОЗДУМИ НАД ПОРТРЕТОМ

Дівчинко з розпущеним волоссям,

В тебе очі чисті та ясні,

Як тобі, голубонько, вдалося

Сколихнути пам’ять у мені?

Ти така, неначе на портреті:

Довгі вії, ямки на щоках,

Ти тепер уже в авторитеті

На своїх життєвих теренах.

І неначе не було тривоги,

Не летіли дні, як вітряки.

Враз здалося, стала ти на ноги,

І знялися вгору голубки.

І така, дитинно, ти прекрасна,

Ніби й двадцять літ тому назад.

Вірю, що краса ця непогасна,

Як не гасне в небі зорепад.

МОВЧАННЯ

Мовчу, мовчу. Ну, скільки ще мовчать?

Не день, не два – мовчу вже цілий вік.

Розстала ніч, а на уствх печать.

І туга з серця, як вода із рік.

Мені не треба слави, в славі – фальш.

Мені не треба лаврів, в лаврах – смерть,

І пустодзвоном відлунає марш,

І відлетить в туманну круговерть.

Не хочу йти наосліп, навмання,

Шукаючи гучний “авторитет”...

Мені лише потрібне визнання,

І віра в те, що я таки поет.

5. 02. 2002

НЕЗАБУТНЄ

З кожним роком все вищає хата,

Що трудом діставалась гірким.

І живе в серці мрія крилата,

І спливають роки, наче дим.

Я не вірю у долю пихату

Й не живу лише хлібом одним,

Та святу мені батьківську хату

Я порівнюю тільки із ним.

2. 05. 2002

***

Ніжною отрутою,

Щирою спокутою

Буду я тобі.

Завинила – каюся

Й знову повертаюся

В ночі голубі.

Стану я царівною,

Піснею чарівною

У твоїм саду.

Я прийду із донею,

Ніжними долонями

Горе відведу.

Хоч не буду любою,

Та не буду згубою

На твоїм шляху.

Рано смерть втішається –

З мертвих повертаються

В праведнім гріху.

4. 05. 2002

ГОЛУБИ

Бились за голубку голуби.

Я такого вік не зустрічала.

Аж у злобі цокались лоби,

Із дзьобів аж пір”я вилітало.

А голубка в яблуні гіллі

Чистила пір”їнчасте намисто.

І блищала у її крилі

Срібнопера врода урочиста.

До висот фабричної труби

Піднялись, і крилами схрестились...

Бились за голубку голуби,

І на них я з заздрістю дивилась.

***

Пощади мене, всевладний Кроне,

Не мереж обличчя, почекай!

Ненаситним поглядом Горгони

Серця ти мого не обпікай.

Хай на ноги міцно стануть діти,

Пролунають всі мої пісні.

От тоді я згодна вже згоріти

На твоїм жертовному вогні.

Яблуневий цвіт

Рожевий цвіт, рожевий яблунь цвіт,

Такий до болю ніжний і тендітний.

Для мене був завжди його прихід,

Немов промінчик сонця долелітній.

Його вітали трави й соловї,

Закохані йому складали оди,

До нього знов летіли бджіл рої

Віщуючи пробудження природи.

Нехай спішить такий мінливий світ.

Не кину милуватись ним їй-богу!

І знов летить-летить із яблунь цвіт.

І йде життя із світом завжди в ногу.

Рожевий цвіт, рожевий яблунь цвіт

Такий до болю ніжний і ласкавий,

Він враз ожив, немов би сонця схід

На роси впав, лишивши слід златавий.

Плакучі верби

А верба плакуча аж тремтить росою,

На листочку кожнім тисячу перлин.

І чарує погляд дивною красою,

Мов спішить до храму в пору іменин

О! плакучі верби! Тонкостанні діви!

Ви такі вродливі в сумі віковім!

Йдуть до вас у горі, йдуть до вас щасливі.

Скільки ви зазнали на віку своїм!

Йшли до вас дорожні, йшли до вас поети.

Черпали натхнення, набирались сил!

І спішу до вас я, мов по естафету,

Щоб злетіть під хмари. В синій небосхил.

Ознака осені

Це вже осені ознака –

Жовте листя на гіллі;

Жолудь – спраглий неборака

Стука лунко по землі.

Чисто – чисто - урочисто

Небо світить крізь вуаль,

А калина у намисто

Уквітчала синю даль.

Сріблом срібна павутина

Так і світить у світи.

Всеосонцена година –

Час до здійснення мети.

Ллється з неба пісня синя,

Сяє золотом земля.

Ширша музика осіння:

Сяйвом душу освітля.

***

В осінніх туманах погас зорепад.

І сонячні ранки дощами умились.

І падають яблука в жовтні наш сад,

І ми від життєйських проблем потомились.

Та дні пробіжать. І в сухому гіллі

Весною зелені засвітяться брості…

Сьогодні у вирій летять журавлі –

І сум безпідставний напроситься в гості.

Зайде, наче кішка, тихенько в наш дім,

Засвітиться в серці краплинами втіхи.

І знов в пишносяйнім саду золотім

Дзвінкі шкаралупи скидають горіхи.