Соціальний педагог

Графік роботи 

Понеділок …… 8.00 – 12.00 .........12.30.-16.30

Вівторок ………8.00 – 12.00 .........12.30.-16.30

Середа ………   8.00 – 12.00 .........12.30.-16.30

Четвер ………   8.00 – 12.00 .........12.30.-16.30

П΄ятниця ……   8.00 – 12.00 .........12.30.-16.30

Соціально-педагогічний супровід  

 · вивчення соціально-психологічного стану вихованців;

· створення соціального паспорту ДНЗ;

· здійснення соціально-педагогічного патронату;

· соціальна адаптація дітей в ДНЗ;

· створення бази даних дітей-сиріт, з особливими потребами, важковиховуваних, сімей – багатодітних, малозабезпечених, функціонально неспроможних;

· дослідження рівня психосоціальної зрілості дітей;

· проведення розвивально-виховної роботи з дітьми з метою розвитку успішного спілкування, запобігання конфліктності та агресивності;

· організація та проведення спільно з психологічною службою заходів «16 днів проти насильства»;

· соціально-педагогічне консультування сімей з метою підвищення рівня їх педагогічної культури;

· здійснення соціального захисту дітей шляхом організації психолого-педагогічної та правової 

освіти батьків;

· використання різних форм освітнього процесу для своєчасного виявлення, підтримки та розвитку природних нахилів, здібностей, обдарованості дітей;

· надання педагогам та батькам кваліфікованої допомоги з питань розвитку, виховання, навчання та соціальної адаптації дітей; 

· проведення просвітницької роботи в ЗМІ, спрямованої на розуміння проблем сімей, що виховують дітей з особливими потребами, виховання толерантного ставлення до таких дітей;

· взаємодія зі спеціалістами соціальних служб, районного центру практичної психології та соціальної роботи, органами місцевого самоврядування.

ПИТАННЯ КОНФІДЕНЦІЙНОСТІ ТА ТОЛЕРАНТНЕ СТАВЛЕННЯ ДО ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ

Не можна вимагати від дитини

неможливого - до певного рівня і певного кола знань

різні діти йдуть по різному. В.Сухомлинський.

    Важливим показником розвитку суспільства є гуманне, толерантне, турботливе й милосердне ставлення до дітей з особливими освітніми потребами, які не мають змоги вести повноцінне життя. Їхні проблеми завжди актуальні не зважаючи на те, що держава намагається розв’язувати їх через адаптацію в суспільство.

    У нашій країні, як і в усьому світі, з різних причин зростає кількість дітей із відхиленнями у розвитку. Останнім часом міжнародна спільнота запропонувала використовувати для дітей із психофізичними порушеннями термін «діти з особливими освітніми потребами», який стосується однаковою мірою як інвалідності у важкій формі, так і середніх за ступенями порушень. До них належать:

· порушення слуху (глухі, зі зниженим слухом);

· порушення зору (сліпі, зі зниженим зором);

· порушення мовлення;

· порушення опорно-рухового апарату (ДЦП);

· розумова відсталість;

· затримка психічного розвитку.

    Діти з особливими потребами за своєю природою і поведінкою дуже відрізняються як від усіх інших, так і один від одного. Конституція України і Закон «Про середню освіту» гарантують усім їм право на освіту, яке можна реалізувати в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, стану здоров’я, місця проживання й інших обставин. Упродовж багатьох років в Україні більшість дітей з обмеженими можливостями здобували освіту у спеціальних закладах, які й нині залишаються для них традиційною та провідною формою навчання. Однак, ситуація поступово змінюється. Україна взяла курс на євроінтеграцію. У зв’язку з цим, певні зміни відбуваються в освітній політиці, а саме: уряд приділяє значну увагу питанням забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітям з особливими потребами і створення їм комфортних умов для навчання.

    Діти з особливими потребами зазнають набагато більшого порушення своїх прав не лише тому, що формально особливості їхнього розвитку не розглядаються в контексті захисту прав людини, що призводить до того, що їх життя стає ізольованим від життя більшості однолітків, а їх проблеми - невидимими для суспільства, а й тому, що міжнародне законодавство не приділяє достатньо уваги саме дітям, у першу чергу дітям з особливими потребами.

    Діти з особливими потребами потребують не особливого піклування, не особливої освіти, а такого піклування й такої освіти, яку мають усі інші діти. Саме фокус на індивідуальному забезпеченні «особливих» потреб веде до медичної, а не соціальної моделі розуміння неповносправності, яка зараз набуває все більшого поширення у світі.

    В інноваційному навчальному закладі педагогу необхідно створити такі умови, щоб кожна дитина почувала себе там комфортно, незалежно від її індивідуальних психофізіологічних особливостей, здібностей і нахилів. У центр уваги необхідно поставити фізичне, психічне й моральне здоров’я дітей.

    Сьогодні важливим є усвідомлення того, що всі діти, незалежно від стану їхнього здоров’я та фізіологічних особливостей можуть і повинні мати рівний доступ до якісної освіти, а особливо до звичайного, повноцінного людського спілкування. У розвинених країнах діти з особливими потребами мають можливість вчитися у школах разом зі здоровими дітьми. Завданнями інклюзивної освіти є не тільки створення умов для розвитку хворих дітей у здоровому середовищі однолітків та формування толерантного відношення до них з боку батьків, вчителів та учнів, а і досягнення повної освітньої інтеграції, що незмінно веде до прогресу.

Прогрес інтеграції буде вважатися повноцінним, якщо забезпечуватиме три умови:

· навчання та виховання кожної дитини відповідно до її особливих освітніх потреб і потенціального розвитку;

· можливість дитини відвідувати навчальний заклад, живучи в сім’ї, а батькам – виховувати власну дитину;

· розширення кола спілкування дитини з особливими освітніми потребами та підвищення якості її соціальної адаптації.

    Діти з особливими потребами, насамперед, є дітьми. Педагоги мають бути толерантними і не повинні говорити про дітей, використовуючи терміни, якими користуються медичні працівники. Толерантність (від лат. tolerantia – терпіння) – терпимість. Ярлик інвалідності – не більше ніж медичний діагноз.

Коли ми розуміємо значення слів і те, як неправильно вони використовуються, ми усвідомлюємо, що це лише верхівка айсбергу неприйнятної мови. Називаючи людей з особливими потребами за їхнім медичним діагнозом, ми знецінюємо їх як людей. Знецінюючи інших, ми тим самим знецінюємо й себе.

    У дитячих колективах, де навчаються діти з особливими освітніми потребами, педагоги мають створювати демократичну атмосферу і всіляко сприяти формуванню дружніх стосунків між дітьми. Усі діти, незалежно від стану їхнього здоров’я, статі, раси, походження та інших чинників, повинні мати однакові права й можливості. Зважаючи на це, важливо зосередити увагу на забезпеченні рівних можливостей усім дітям. Також необхідно, щоб усі діти відчували себе повноправними та цінними членами колективу. Це почуття належності надзвичайно важливе.

    Кожна людина впродовж свого життя налагоджує найрізноманітніші соціальні стосунки, оскільки вони є невід’ємною складовою нашого буття. Більшість дітей налагоджує дружні стосунки з однолітками природним шляхом. Однак деяким дітям, зокрема, з особливостями психофізичного розвитку, доводиться в цьому допомагати (шляхом створення відповідних умов). Діти легше вступають у нормальні соціальні та дружні стосунки в середовищі, де такі взаємини цінуються й заохочуються. Це означає, що педагоги постійно мають створювати ситуації для розвитку позитивних соціальних взаємин між дітьми. Завдяки контактам із друзями діти розвиваються емоційно та соціально, вони вчаться жити в злагоді з людьми, у них формується самоповага. Дружба дає дітям відчуття потрібності, а також пробуджує палітру позитивних почуттів.

    Педагоги мають сприяти налагодженню дружніх стосунків між дітьми природним шляхом. Не намагайтеся силувати дітей до дружби, оскільки такі взаємини мають розвиватися природно.

Учіть дітей з повагою ставитися до товаришів і додержуватися норм поведінки під час взаємодії. Наприклад, комусь можуть бути неприємні часті торкання. Інколи діти можуть ставитися до товаришів з особливими потребами як до великих ляльок або домашніх тварин. Слід вчити дітей поважати гідність однолітків з особливими потребами.

    Демонструйте дітям позитивну соціальну поведінку. Якщо вихователь ставитиметься до всіх дітей з повагою то діти діятимуть аналогічно. Якщо ж вони бачитимуть грубе або неуважне ставлення до дітей з особливими освітніми потребами, ймовірно, що вони наслідуватимуть це під час взаємодії з ними. Вчинки говорять більше за слова. Будь-які дії педагога не лишаються непоміченими й впливають на дітей.

    Заохочуйте дітей до співробітництва й взаємного обміну послугами. Вчіть дітей обмінюватися послугами. Це має бути взаємний, а не однобічний процес. Діти з особливими потребами мають не лише отримувати допомогу, а й надавати її іншим.

    Дайте дітям зрозуміти, що допомога має бути доречною. Вчителі та вихователі інклюзивних закладів часто стикаються з проблемою, коли діти з типовим розвитком намагаються все робити замість своїх товаришів з особливими потребами, їхнє бажання зрозуміле, але така надмірна допомога може призвести до нездорової залежності та нерівності в партнерських стосунках. Необхідно уважно стежити за поведінкою та сигналами дітей з особливими потребами. У багатьох випадках вони не потребують допомоги своїх товаришів або навіть не бажають її.

    Вчіть дітей співчувати й наголошуйте на ідеї соціальної справедливості. Більшість дітей добре розуміє, що є справедливим, а що ні. Педагоги не повинні говорити дітям, що дітей з особливими потребами необхідно жаліти, оскільки стосунки, побудовані на жалості, не можуть бути рівними. Необхідно зосереджувати увагу на тому, що у всіх дітей з особливими потребами є власні інтереси, здібності й таланти, якими вони можуть поділитися з іншими. Це сприяє налагодженню рівноправних дружніх стосунків.

Навчання та виховання дітей з особливими освітніми потребами має такі особливості:

· простий виклад матеріалу;

· повторюваність;

· поглиблений індивідуальний і диференційований підходи;

· предметно-наочний і практичний характер;

· опора на розвиненіші здібності й подолання загальної недостатності та вад інтелектуальної сфери.

«Гендерна соціалізація дошкільників. Особливості гендерного розвитку»

    Стать – це той атрибут людини, про який ми пам’ятаємо завжди. Дослідження науковців доводять, що процес ґендерної ідентифікації починається буквально з моменту народження дитини. Гендерна ідентичність створюється протягом всього життя людини під час засвоєння індивідом культурної системи ґендеру того суспільства, у якому вона живе, - під час ґендерної соціалізації. Зміст ґендерної соціалізації визначається рівнем соціально – економічного розвитку суспільства, особливостями культури та конкретним способом життя індивіда.

    Гендерна ідентичність, точніше, її необхідна складова – розуміння константності своєї статі, - формується у дітей у віці 5 -7 років, а у подальшому іде її розвиток і змістовне насичення за рахунок власного досвіду. Значимість агентів соціалізації на різних етапах життєвого шляху різна. У період немовляти і дитинства (первісної соціалізації) провідну роль відіграють сім’я, групи однолітків, відповідні засоби масової інформації, школа тощо. Безпосередньо це і утворює середовище, з яким індивід себе ідентифікує і існування якого він підтримує. Як діти навчаються статеворольовій поведінці? Психологи виділили основні механізми соціалізації – способи свідомого та несвідомого засвоєння і відтворення соціального досвіду, які і можуть дати відповіді на це питання.

    У взаємодії з людьми – перш за все наслідування когось із батьків своєї статі, імітація їх поведінки. Виділяють механізм статеворольової ідентифікації, суть якого полягає в ототожненні дитиною себе з представниками певної статі, орієнтація на ідеал статеворольової поведінки, яка відповідає її системі уявлень про найбільш позитивні риси конкретного представника даної статі ( найчастіше це мати чи батько). Формування особистості дитини визначають тип, склад, структура сім’ї, порядок народження дітей, професійні ролі батьків, характер подружніх та батьківсько – дитячих взаємостосунків. Найважливіші агенти ґендерної соціалізації у сім’ї – особистісні і ґендерні характеристики батьків, їх ідентичність і рольові моделі, стать народженої дитини, уявлення батьків про те, якою повинна бути дитини даної статі.

    Розглянемо більш детально вплив батьківського ставлення на формування психологічної статі дитини. Психологи виявили тут прямий і безпосередній зв'язок. Ставлення до статі дитини формується у батьків ще до того, як вона з’явиться на світ. Батьки намагаються визначити стать майбутньої дитини і будують по відношенню до неї різноманітні плани, обирають ім’я, створюють образ дитини, яка ще не народилася. Дитина народилася. Батькам оголошують, хто у них: хлопчик або дівчинка. Стать дитини визначена – це номінативна, приписувана стать. Чи є гарантією те, що дитина, яку назвали хлопчиком, стане з часом вважати і відчувати себе чоловіком, а дівчинка – жінкою? Одностайної відповіді не існує, багато чого залежить від біологічних передумов і виховання.

    В процесі виховання сім’я, система освіти та культура укорінюють у свідомості дітей ґендерні норми, формують певні правила і створюють уявлення про те, хто є «справжній чоловік» і якою має бути «справжня жінка», тобто ґендерні стереотипи. Лікарі не знаходять об’єктивних відмінностей у зовнішності та поведінці новонароджених малюків, але батьки вважають, що маленькі дівчатка більш м’які, маленькі та симпатичні, менш рухливі, ніж хлопчики, які здаються великими, активними, галасливими. У ранньому дитинстві матері частіше торкаються до хлопчиків, ніж до доньок, але на дівчаток дивляться частіше, розмовляють з ними. В одному дослідженні двом групам молодих матерів показували 6 – місячну дитину. В одному випадку її одягали у голубі штанці і говорили, що це хлопчик, а в іншому – у рожеве плаття, і вже цей малюк фігурував як дівчинка. У результаті виявилося, що «дівчинка більш слухняна», їй частіше посміхалися і частіше давали іграшки. Вже у іншому дослідженні двом групам батьків демонстрували один і той же відеозапис дитини віком 1,5 року, але у одному випадку її називали хлопчиком, а в іншому – дівчинкою. Батьки описували хлопчика як агресивного, сильного, активного, а дівчинку – як ласкаву, пасивну та ніжну. Сім’я – перше і найважливіше середовище, в якому дитина отримує відомості про свою стать, про те, що є ще протилежна стать, про взаємостосунки цих статей. Культурні стереотипи і власний досвід підказують батькам, яким має бути хлопчик і якою – дівчинка. Батьки більш визначено ототожнюють себе з дитиною своєї статі і хочуть стати моделлю для неї . При цьому ставлення татусів до доньок – це завжди дещо ставлення як до маленьких жінок, а матусь до синів – як до маленьких чоловіків. Так, у повних сім’ях дитина вже на ранньому етапі розвитку отримує відомості про власну стать. Дослідники доводять, що в спокійних, врівноважених сім’ях, де позиція будь – якого члена сім’ї не ставала диктатом для інших, дитина легко і природно сприймає свою стать і статеву поведінку.

    Надзвичайно велика роль ігор та іграшок у формуванні майбутнього чоловіка чи майбутньої жінки. На думку психологів, якраз за допомогою іграшок дитина оволодіває нормами та правилами життя у суспільстві, розвиваються її інтелект і емоції, уява і мовлення. Програючи сюжети із дорослого життя, моделюючи взаємостосунки «лікаря» і «хворого», «водія» і «пасажирів», «матері» і «дитини», діти починають орієнтуватися у цих взаємостосунках і тим самим готовляться до вступу у «велике життя». У цьому допомагають іграшки і предмети – замінники. Є ще один важливий аспект у використанні ігрових атрибутів. Традиційні ігри спрямовані на засвоєння дитиною своєї статі і психосексуальної ролі, яка набувається якраз в рольовій грі ( в «доньки – матері»). Існує думка, що гра з лялькою дозволяє дівчинці засвоїти роль матері, котра доглядає за малюком. У дитини, яка не грається іграшками, характерними відповідній статі, формування адекватних статеворольових стереотипів поведінки неминуче зіштовхнеться з труднощами , можливі проблеми у спілкуванні з однолітками як своєї, так і протилежної статі, її самооцінка, можливо, буде менш стійка і адекватна.

    Дослідження доводять, що у сім років хлопчики і дівчатка демонструють досить – таки широкий спектр особливостей формування психологічної статі – від адекватних, яскраво виражених у висловлюваннях, відношеннях, перевагах (наприклад, одягу і іграшок), до неадекватних і навіть негативних по відношенню до своєї статевої приналежності. Це проявляється в перевагах, продуктах діяльності (наприклад, малюнках), у виборі партнерів для ігор і спілкування тощо. У цьому віці психологи та батьки можуть значно вплинути на формування ґендеру дитини Формування психології ґендеру здійснюється по – різному у чоловіків і жінок, але для дитини будь – якої статі в обох випадках значною є роль батька і матері, і обумовлюється це формування відмінностями у цих ролях. Діти засвоюють соціальні норми поведінки і цінності в процесі наслідування батькам і ототожнюють себе з ними. Ці процеси особливо важливі, так як вони не усвідомлюються дітьми і не контролюються батьками. Дитина орієнтується на приклад батьків, намагається стати такою, як вони, переймає особливості статеворольової поведінки батьків. Образ батька надзвичайно важливий для психічного розвитку хлопчиків: за його відсутності дитині не вистачає того, у чому проявляються особливості чоловічої психіки, це веде до зниження соціальної активності, сприяє інфантилізму.

    Відсутність батька в ранньому віці дитини ( період дошкільного дитинства) може відобразитися на її сексуально – рольовій орієнтації, більш частому виникненні конфліктів на цьому ґрунті, ніж у дітей, які мають батька або відчули відсутність батька вже у більш старшому віці. Для дівчинки первісна тілесна єдність з матір’ю є основою подальшого розвитку жіночої психології, в той час як для хлопчиків основою формування чоловічої психології є розрив первісної тілесної єдності з матір’ю. Хлопчик повинен піти від матері, аби відчути себе чоловіком, а дівчинка повинна полюбити батька, аби відчути себе жінкою. Результати батьківського і материнського впливу простежуються в особливостях соціальної поведінки, ціннісних і кар’єрних орієнтаціях, виборі сфери професійної діяльності. Дослідження Сафонової М.В. показали, що жінки, які відмітили перевагу впливу на них батька, мають більш високу кар’єрну орієнтацію на професійну компетентність, у них сильніше прагнення до успіху, менш схильні до співпраці, частіше обирають «чоловічі» сфери професійної діяльності і здобувають більш високий матеріальний і соціальний статус. І, навпаки, жінки, на яких більший вплив справила мати, мають більш високу кар’єрну орієнтацію на служіння, прагнення до соціальної кооперації, бажання піклуватися про інших людей, сфери професійної діяльності обирають традиційно «жіночі».

Психологи встановили, що активна участь батька у вихованні дитини необхідна за наступних причин:

• Помічено, що дитина, батько якої у перший рік життя приймає участь у повсякденному догляді за нею, менше боїться незнайомих людей і взагалі проявляє високий рівень комунікабельності.

• Під впливом батька дитина стає більш дисциплінованою та відкритою, чесною, здатною керуватися почуттям обв’язку, а не лише власними бажаннями.

• Якщо у сім’ї активний і домінуючий батько приймає участь у вихованні дітей нарівні з матір’ю, діти відчувають підтримку і захист, виростають сильними, впевненими у собі людьми.

• Якщо батько ухиляється від виховання, це негативно відображається на розвитку здатності дітей до логічного аналізу, а також математичних і технічних здібностей.

• З метою успішної ґендерної ідентифікації хлопчика, тобто розвитку його по чоловічому типу, необхідні широке і тривале спілкування з сильним і справедливим батьком, спільні з батьком заняття, прогулянки, відвідування культурних заходів. Бажано, аби якраз батько давав свою оцінку і висловлював свою думку відносно важливих для дитини ситуацій, щоб дитина засвоїла чоловічі форми поведінки і способи розв’язання проблемних ситуацій.

• Сексуальність сина і його майбутнє ставлення до жінки формує в першу чергу батько.

• Батько формує в своєї доньки впевненість в собі як жінці. Дівчатка, які виросли у сім’ї люблячого батька, відчувають свою захищеність, у них не спостерігається надмірної тривожності або страхів перед незнайомими обставинами.

• Установка на стабільну сім’ю формується у дівчаток, в сім’х яких батьки також змогли створити стабільну сім’ю, засновану на любові батька до матері. Система взаємостосунків у взаємодії включає у себе не лише ставлення до партнера, але й ставлення до себе. У системі дитячо – батьківських стосунків негативне ставлення батьків до себе, також, як і негативне ставлення до дитини тієї чи іншої статі, чинить нищівний згубний вплив. Воно також може зароджувати роздратування, намагання уникати самої взаємодії. Іншими словами, негативне ставлення до себе гальмує чуттєвість батьків, викликає негативні емоції в ситуації взаємодії, створюючи негативне тло (фон). Навпаки, батьки, які позитивно оцінюють свою батьківську роль, проявляють терпимість до дитини, спокійну впевненість у взаємодії з нею, задоволення від спілкування. Ставлення до себе, прийняття себе у якості батька завжди відображається на ставленні до дитини.

    Пам’ятаймо! Освоєння ґендерної культури є складним процесом взаємодії соціального оточення та сім’ї. Зміну гендерних стереотипів можуть забезпечити лише нове розуміння психології мислення, взаємин чоловіків і жінок, здатність сприйняти багатомірність особистості, незалежно від статі.