Розділ 2. Італія. Специфіка італійського Відродження, його основні етапи, представники

Тема: Данте Аліґ'єрі (1265 -1321).

Поема «Божественна комедія». Особливості композиції поеми.

Концепція світу й людини. Алегоричний зміст образів та епізодів. Жанрова своєрідність твору.

Доба Відродження, або Ренесанс, — одна з найвизначніших епох в історії людської цивілізації. У галузі мистецтва та літератури вона виплекала таких видатних митців, як Данте Аліг’єрі, Франсуа Рабле, Мігель Сервантес, Вільям Шекспір, Леонардо да Вінчі, Тиціан, Мікеланджело, Рафаель, Альбрехт Дюрер та багатьох інших, чиї неперевершені твори й досі зберігають своє всесвітнє значення.

Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Угорщину, Польщу, Чехію. Звичайно, у кожній країні цей тип культури мав свої особливості, пов’язані з місцевими традиціями, етнічними характеристиками, впливом інших національних культур.

Цікаво знати.

У XIV-XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки та культури міст, з’явилися нові технічні винаходи, розвинулося кораблебудування, мореплавство й торгівля, були зроблені Великі географічні відкриття. На цей період припадає початок книгодрукування. У сфері культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від тиску церкви, з’являються нові знання й розумові течії, які не вкладалися в рамки середньовічної філософсько- богословської системи уявлень. Усі ці явища вели до прогресивного перевороту, яким і стало Відродження.

Це був потужний культурний рух, у ході якого відбулося подолання духовної диктатури церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ і прагнень людей, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука, небувалого розквіту досягло мистецтво.

Відродження виникло на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду Пізнього Середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло високого розвитку і зазнало значних змін.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні й розвитку культури Відродження, була Античність. Культурні діячі цієї доби зуміли відродити античну спадщину (звідси пішла й назва доби) й надати їй великого практичного значення.

На противагу середньовічній теоцентричній системі сприйняття світу гуманісти виробили свою, антропоцентричну. Вони не відкидали богословської думки про те, що Бог є творцем світу і людини. Але гуманісти поставили в центр світу поряд з Богом і людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою, здатною в усьому піднестися до свого Творця.

Діячі ренесансного гуманізму відстоювали самоцінність людської особистості та вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням чи багатством. Вони закликали цінувати людину насамперед за її особисті чесноти, освіченість і конкретні справи.

Поетів, художників, композиторів надихала не лише антична, а й старозавітна давнина. Біблійним сюжетам присвячені скульптури Мікеланджело, фрески Леонардо да Вінчі та інших.

Гуманізм (від лат. «земний», «людський», «людяність») — визнання людини найвищою цінністю у світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті та вільний вияв природних почуттів і здібностей.

Ренесансний гуманізм мав неабияке значення для розквіту літератури і мистецтва Відродження. Він став ідеологічною основою провідного художнього напряму нового часу. Головним змістом мистецтва стає людина, її земне життя, боротьба за щастя.