Оповідання

Раз злапала ворона куря, сіла на дуба та й їсть. Але приходить лис під дуба, був голоден, та й дивиться, що ворона їсть. Йому дуже зробився жаль, що він голоден, а ворона менша, як він, та й їсть. Та й каже до ворони:

— Або кинь мені по добрій волі, а як ні, то я полізу на дуба і тебе там з’їм на дубі.

Але ворона була мудра та й гадає собі, що як буде лис лізти, вона втече на друге дерево. Але щось собі лис роздумав та й каже до ворони:

— Я лізти не годен, я старий. Я уже ся немало по світі находив, але відколи я ходжу, я ще не здибав такої красної птахи, як ти. Ти найрозумніша і найліпше співаєш.

Ворона як учула, що її лис хвалить, що вона файно співає, та й тогди каже:

— Кра, кра!

Та й що мала в дзьобі, то впало, та й лис з’їв. Але лис уздрів, що йому ся вдало здурити ворону. Та й каже:

— Мені ліпше буде так лиш видурювати, ніж ходити за цим.

Але знов іде під другого дуба, дивиться, а там знов ворона коло молодих воронят. Та й каже він до ворони:

— Кинь мені одну дитину, бо як не кинеш, то полізу та й усі з’їм.

Ворона не хотіла, а лис зачав ніби дряпатися по дубі. Ворона як уздріла, та й каже:

— От не лізь, я вже тобі сама кину, лиш не лізь.

Надлетів горобець та й каже до ворони:

— Що тобі старий лис казав?

Ворона каже:

— Казав, що як не кину свою дитину, то полізе та й з’їсть усі.

А горобець каже:

— Дурна, ти йому не кидай, най спробує та най лізе. Він лиш тебе так дурить, що полізе. Він не годен лізти.

Але лис тото вчув та й каже:

— Ей, чекай, я тобі нагадаю. Колись ти ся впадеш в мої руки.

Та й пішов.

Відтак знов здибається з тим горобцем. Горобець на дубі, а він знов під дубом. Та й каже лис до горобця:

— Як ти перебуваєш у такі студини? Я на землі так змерз, а ти не змерз на дереві? Що ти таке робиш, що ти не змерзаєш?

А він каже:

— Як відти вітер, то я під крило голову запхаю, а як відти, то я під друге.

А лис каже:

— Злізь нижче, бо я не чую, що ти кажеш.

Він зліз та й знов то каже, що казав. А лис каже:

— Злізь ще нижче, бо я не чую, бо глухий.

А горобець знов скочив нижче, уже таки недалеко лиса, та й каже йому:

— Як відти вітер, то я під то крило сховаю голову, а як відти, то я під то.

Та й лиш запхав голову, а лис скочив, хап, злапав горобця за крило та й каже:

— Видиш, ти других радив, а собі не можеш; порадь собі тепер.

Якось горобець урвав крила кавалок, та й ся вирвав, та й утік. Але вже ся трохи вигоїв та й знов здибає лиса. Каже лис:

— Ой, я тебе мав давно з’їсти, коли ти также не дурний.

А горобець каже:

— Ти мене ся не наїш, бо я малий, лиш тільки, що мені життя відбереш. Я тебе ліпше пораджу, лиш нічо мені не кажи уже більше. Ходи зо мною, тут в одного ґазди дуже багато курей в курнику.

А лис дуже ся втішив та й каже:

— Ану, поведи мене!

Вже нічого му не казав, ішли оба разом. Лис іде землею, а горобець то на одно дерево, то на друге. Та й так прийшли аж до буди. А в тій буді був пес. Горобець сів на буду та й каже:

— Ти йди, але аби-с багато не брав, лиш одну, та й аби-с дуже потиху брав, аби тебе ніхто не злапав.

Лис підсувається, підсувається. А пес спав. Але як учув, що лис іде, скочив та й лиса роздер

Одного разу лисиця побачила лева, який після ситної трапези вийшов трохи прогулятися. Шахрайка вдерлась у його житло й почала ласувати залишками їжі. «Хотіла б і я бенкетувати так щодня», – подумала вона.

Наївшись, лисиця вирушила у своїх справах, не перестаючи думати про те, яке все-таки щастя так ситно їсти щодня. Раптом вона відчула, що падає. Отямившись, лисиця виявила, що провалилась у глибоку криницю, де, на щастя, води було небагато. Спочатку вона знавісніла від своєї безпорадності, але потім спробувала вибратись по стінах своєї пастки, але їй це не вдалось.

Раптом вона почула голос. «Що ви там робите?» – промекав хтось. Лисиця подивилась угору й побачила цапа, який жив по сусідству. Шахрайка вирішила, що за допомогою цього легковірного дурня вона легко вибереться із криниці. «Хіба ти не знаєш, яка посуха сталась у селі? Ось я і стрибнула сюди набрати води», – хитро сказала лисиця.

Почувши це, цап, не роздумуючи, тут же стрибнув слідом, а лисиця швидко піднялась по його довгих рогах і вибралась на волю. «Ти дурний. Якби посуха сталась у селі, птахи давно б розповіли про неї. Тепер усі будуть ставити тебе у приклад як останнього дурня», – сказала лисиця й пішла геть.

Мораль: ніколи нікому не довіряй сліпо

Одного разу зібрались на лісовій галявині всі мами тварин і вирішили обговорити, чиє дитя краще та в кого виводок більший. Мама оленів сказала, що в неї найкращий і найбільший виводок, але мама шакалів заперечила, адже в неї дітей більше й зуби в них гостріше. Мама горобців нарахувала дев`ять малюків і сказала, що все-таки найбільша сім'я, безперечно, у неї. Усі тварини почали відчайдушно хвалитися своїми дітьми, але тут прийшла левиця й показала всім своє маля. «Усього одне дитинча? Але в нас дітей значно більше», – сказали інші мами. «Так, у мене один син, але коли він виросте, то стане царем звірів», – гордо відповіла левиця.

Мораль: справи розкажуть про тебе більше, ніж слова.

Одного разу віслюк безтурботно ласував травичкою на луці й не помітив, як до нього підкрався вовк. Піднявши голову, бідолашний побачив, що вовк уже приготувався стрибнути і з'їсти його. Він зрозумів, що якщо не хоче опинитись у чужій пащі, то повинен терміново щось придумати, і почав стогнати, ніби його поранили. Вовк здивувався, вийшов із засідки і спитав віслюка, у чому справа. «Допоможіть! Колючка потрапила мені в ногу!», – простогнав віслюк. «Чому б це я став тобі допомагати?» – загарчав сірий. «Але ж це для твоєї ж користі. Колючка дуже гостра, і коли ти будеш мене їсти, вона може застрягти в тебе в горлі», – сказав віслюк. Вовк подякував йому за турботу, присів, щоб витягнути скалку, і тут же отримав потужний удар копитом у лоб. Коли бідолаха отямився, осла і слід прохолов, а разом з ним зникли й кілька вовчих зубів. Згораючи від сорому, лаючи себе за дурість і легковірність, вовк пошкандибав геть.

Мораль: у складних ситуаціях не втрачай присутності духу й не поспішай слухати інших, не обдумавши це своїм розумом.

На краю села росло велике-велике дерево. Птахи будували на ньому гнізда, а втомлені подорожні відпочивали в тіні його широкої крони. Одного разу до дерева прийшов мисливець і побачив безліч птахів. Він розгорнув сіті й поклав у них кілька зерен, але пильна ворона помітила пастку й попередила інших птахів.

У цей час поруч із деревом пролітала зграя голубів. Птахи побачили зерна, опустилися, щоб трохи підживитись, і потрапили просто в пастку. Вони дуже злякались, але ватажок зграї не розгубився і придумав план звільнення: «Ми піднімемось у небо, полетимо разом з пасткою й залишимо птахолова ні з чим». Так кожний голуб узяв у дзьоб свій шматочок сітки, зграя приготувалась і стрімко злетіла вгору. Голуби полетіли, а мисливець залишився без здобичі.

«Тепер ми повинні полетіти до моєї подруги мишки. Вона допоможе нам позбутися сітки», – сказав ватажок. Так вони і зробили. Мишка прогризла дірки в пастці і звільнила всіх птахів.

Мораль: сила у згуртованості та єдності.

Жили-були два гусаки й черепаха, вони міцно дружили один з одним. Одного разу влітку їх озеро пересохло, і друзі вирішили вирушити на пошуки нового. Оскільки черепаха не вміла літати, гуси запропонували нести її. Кожний взяв у дзьоб протилежний кінець палиці, а черепаха вчепилася зубами за її середину. При цьому єдине, чого не можна було робити черепасі, – це розмовляти під час польоту.

Нарешті всі троє злетіли. Звірі навколо привітно кричали їм і махали услід. Раптом хтось засміявся і сказав: «Дивіться, дивіться, черепаха, яка літає!». Черепаха розсердилася й закричала: «Не бачу в цьому нічого смішного!». І в ту ж мить звалилась на землю. Товстий панцир урятував її. Черепаха подумала: «Шкода, що я не тримала рот на замку», зітхнула й вирушила шукати нове озеро, але вже пішки.

Мораль: не кажи зайвого, іноді варто промовчати.

Давним-давно в одному місті жив купецький син, який дуже любив поезію. Одного разу він прочитав прекрасний рядок і став так часто його повторювати, що слова стали його другим ім'ям – «Кожний отримує те, що судилось».

В один прекрасний день у місті почалося свято, в якому взяла участь навіть сама принцеса. Вона побачила прекрасного принца, закохалась і наказала покоївці передати йому прохання про побачення. Служниця виконала її волю, а принц з радістю погодився зустрітись. «Як тільки стемніє, приходьте до білого палацу й підніміться у вікно по мотузці», – сказала покоївка. Але вночі принц злякався й не прийшов.

У цей час купецький син бродив біля палацу й побачив мотузку, що звисала з одного з вікон. Він піднявся по ній і увійшов у розкішну кімнату. Принцеса вирішила, що це принц, оскільки було дуже темно й вона не змогла розгледіти його обличчя. Вона спитала: «Як тебе звати?», а у відповідь почула: «Кожний отримує те, що судилось». Почувши голос, принцеса зрозуміла, що це був не принц, і наказала незнайомцю покинути її покої.

Юнак пішов. Кілька місяців потому він бродив по ярмарку й побачив весільну ходу. Раптово знавіснілий слон побіг прямо в натовп людей. Почалась паніка, люди стали розбігатись у різні боки, а купецький син зміг заспокоїти слона і врятував усіх навкруги. Наречена підійшла, обійняла його і сказала, що вона принцеса і тепер вийде за нього заміж у подяку за порятунок їхніх життів.

Мораль: хороша поведінка й чесність не залишаються без нагороди.

В одній бакалійній крамниці розвелось багато мишей, вони псували один за одним усі наявні продукти. Бакалійник купив кота, який любив пополювати на сірих шкідників і робив це з великим задоволенням. Миші злякались і почали міркувати над тим, як урятуватись від кота. Доки вони думали, одна мишка встала і сказала: «У мене є ідеальний план. Якщо ми прив'яжемо дзвіночок до шиї кота, то завжди будемо знати, де він знаходиться, і таким чином зможемо убезпечити себе». Інша мишка спитала, хто прив'яже дзвіночок, але всі промовчали...

Мораль: непрактичні рішення – лише марна трата часу.

Давним-давно жила одна праля, мала вона віслюка, який допомагав носити речі для прання на річку й назад. Йому не подобалась їжа, яку давала йому господиня, тому він ішов на найближче поле й пасся там.

Одного разу віслюк зустрів лисицю, вони потоваришували й разом вирушили на сусіднє поле ласувати кавунами. Кавуни виявились такими солодкими та смачними, що віслюк наївся досхочу, і від радості йому захотілося співати, про що він одразу ж сказав лисиці. «Не співай, – попередила вона. – На твій спів збіжаться люди й відлупцюють нас за те, що ми знищили їх урожай».

Але віслюк не послухав і заспівав. Лисиця перестрибнула через паркан і втекла, а бідному співаку гарненько дісталось від людей, які збіглись на його крики.

Мораль: учися слухати й дослухатись до думки інших.

Давним-давно жив на дубі старий пугач і уважно спостерігав за всім, що відбувається навкруги. Одного разу він побачив маленького хлопчика, який допомагав старому нести важку корзину. Наступного дня він побачив дівчинку, яка кричала на свою матір. Щодня старий пугач бачив дуже багато всього незвичайного й різного, але мовчав про те, що бачив.

Поступово він почав менше говорити й більше слухати. Тепер він слухав людей, які розмовляють один з одним або розповідають один одному різні історії. Одного разу він почув, як жінка стверджувала, що бачила слона, який стрибав через паркан. Потім він почув, як один чоловік розповідав іншому, який він ідеальний і ніколи не робить жодних помилок.

З кожним прожитим днем старий пугач говорив все менше й менше, а слухав усе більше й більше, і незабаром він знав про все, що відбувалось навкруги. Поступово він став мудріше, і його навіть прозвали мудрим старим пугачем.

Мораль: менше кажи, більше спостерігай і слухай, і станеш мудрим і розумним.

На пагорбі поблизу маленького села жила-була чорна вівця. Щовесни вона зістригала свою чорну шерсть і продавала її на ярмарку. Жителі села пряли з її шерсті та виготовляли різноманітний теплий одяг. Якось вівця виявила, що в неї ще залишилось небагато вовни. Вона захотіла продати її, але в той день чомусь ніхто не захотів купити її шерсть. Вівця прочекала покупців до самого вечора та й повернулась додому. Наступного дня вона знову принесла шерсть на ринок і пробула там цілий день, але ніхто так і не купив її товар. Так пройшло кілька днів.

Одного разу, коли чорна вівця знову сиділа на ринку зі своєю вовною, до неї підійшов хлопчик і спитав, чи можна купити її шерсть. Господиня надзвичайно зраділа і продала йому і його батькам усю шерсть, яка була в неї із собою. Виявилося, що вони прийшли із сусіднього села навмисно, щоб купити не звичайну, а саме чорну шерсть. Того дня вівця повернулась додому задоволена і щаслива.

Мораль: ніколи не здавайся і продовжуй розпочату справу.

Біля річки на високому дереві жила мавпа. Вона дружила із крокодилом, що жив у річці. Кожного дня мавпа зривала яблука й кидала їх своєму другу. Одного разу крокодил поділився фруктом зі своєю дружиною, якій так сподобався їх соковитий смак, що в ній прокинулася жадібність і їй захотілося з'їсти не тільки ще один смачний плід, а навіть саме серце мавпи! І хоч сердешна була крокодилу близьким другом, він усе ж вирішив принести її в жертву заради своєї дружини. Придумав заманити її, а запросивши в гості, посадив до себе на спину й хотів утопити бідолаху в річці. Коли мавпа відчула небезпеку і зрозуміла, що відбувається, вона зібралася з духом і спокійно сказала крокодилу, що забула своє серце на дереві. Йому довелось повернутися назад, а мавпа залізла на високу гілку й залишила крокодила з носом!

Мораль: зберігай присутність духу, щоб вийти зі складних ситуацій.

Одного разу імператор Акбар поставив перед своїми придворними дивне запитання, яке змусило їх серйозно замислитись. Ніхто не міг відповісти своєму повелителю. У цей час Бірбал, найрозумніший підданий Акбара, увійшов у місто і спитав, чому всі в такій задумі. Йому розповіли про неймовірно складне питання імператора.

Запитання було таким: «Скільки ворон у нашому місті?». Як тільки Бірбал почув його, він весело розсміявся: «Я знаю відповідь. У нашому місті п'ятдесят тисяч п'ятсот вісімдесят дев'ять ворон, мій володарю». Усі були просто приголомшені. «Звідки ти знаєш?», – спитав Акбар.

«Це просто, мій володарю, – сказав Бірбал. – Будь ласка, попросіть ваших підданих порахувати ворон. Якщо їх виявиться більше, ніж я сказав, це буде означати, що до наших ворон з іншого міста прилетіли в гості їхні родичі. Якщо ж ворон буде менше, значить, наші ворони самі вирішили відвідати родичів і вирушили в подорож». Імператор Акбар був дуже задоволений такою дотепною відповіддю Бірбала.

Мораль: завжди можна знайти вагомий аргумент на користь того, що кажеш.

Одного разу в маленького хлопчика загубилося цуценя і він став шукати його всюди. Шукав під ліжком, по всьому дому й у дворі, але ніяк не міг знайти свого улюбленого вихованця. Він шукав цуценя з раннього ранку до пізнього вечора, але пошуки виявились марними.

Коли засмучений хлопчик повертався додому, він побачив сусідку, яка сиділа на ґанку. Побажавши їй на добраніч, вже зібрався увійти в дім, але раптом вирішив спитати її про зниклого улюбленця. «Вибачте, ви не бачили мого цуценяти? Я його зранку шукаю, але його ніде немає», – сказав хлопчик. «О, так, звісно, – відповіла вона. – Цуценятко в мене вдома гризе кісточку. Я просто не знала, що воно твоє».

Мораль: не здавайся до кінця, докладай максимум зусиль.

За вікном сьогодні вітер, вітер — аж в кімнаті чути, як гуде. В дитсадок давно пішли всі діти, а маленька Ясочка не йде.

Наша Яся нині трохи хвора, все кахика й носик витира. Застудилась, мабуть, Яся вчора, як ліпила бабу дітвора.

На роботу вже поїхав тато, мама вийшла — й довго щось не чуть...

Може, Яся буде сумувати? Може, слізки рясно потечуть? Ні! Ясюня не така вдалася! — в неї досить іграшок, ляльок. У своїй кімнаті наша Яся улаштує власний дитсадок.

Діти будуть — лялька, та ведмедик, та конячка сіра без сідла, і собачка Бум, така кумедна, що угору вухо підвела.

Ще Ясюня посадила й кішку. А вона стрибнула у куток!..

— Ну й сиди собі сама під ліжком, не візьму тебе у дитсадок!

От усі в кутку біля канапи посідали.

— Тихо, не шуміть! А чому в ведмедя чорні лапи? Мабуть, вранці їх забув помить? Зараз я будинок вам збудую із великих татових книжок і обідом добрим нагодую — дам цукерки вам і пиріжок... А тоді візьму цікаву книжку, покажу своє знайоме «о»!

Яся певна, що ведмедик Мишка хоче знати літери давно.

Потім Яся хусточку розстеле на вовнянім теплім килимку.

— Ну, лягайте, діточки, в постелю! Так і ми спимо у дитсадку!

У куточку сплять слухняні діти: і ведмедик з лялькою, і кінь.

За віконцем виє вітер, вітер, а в кімнаті тиша і теплінь. От і мама двері відчинила і на руки Ясю підійма.

— Ой, яка ж у мене доня мила, що так добре грається сама!

Пригріва весняне сонце. В рівчаках біжать струмки. Метушаться за віконцем клопітливі ластівки. Вже останній сніг розтанув. Тепло. Весело. Весна!.. Яся встане вранці-рано та відразу — до вікна:

— Чом це, мамо, пташенята до вікна летять щомить? Це вони до мене в хату, мабуть, хочуть залетіть? Відчини віконце, мамо, хай вони сюди летять! Я дивитимусь, руками я не буду їх займать!

Підлетіли. Відлетіли. Тільки крильця — блим та блим!

— Це вони будують вміло для своїм маляток дім. Все працюють безупинно, не марнують, бачиш, час. Грудочки м'якої глини в дзьобах носять раз у раз.

Скоро буде тут гніздечко, добре зліплене з землі. В нім лежатимуть яєчка у м'якесенькім кублі.

Потім будуть пташенята, ненажери — просто страх! Цілий день їм батько й мати все носитимуть комах.

Підростуть в маляток крила, мати їх навчить літать,— так, як мама Ясю вчила в книжці літери читать.

А тоді настане осінь. Стане зразу холодніш. Вранці ляжуть білі роси на травичку, на спориш...

— Взимку ж, мамо, пташенятам буде холодно в гнізді! Правда, ти до мене в хату всіх їх пустиш отоді?

— В теплий край тоді, далеко полетять усі пташки: журавлі, качки, лелеки і маленькі ластівки.

А як буде знов надворі тепло, весело, весна — прилетять пташки з-за моря знов до нашого вікна!

Ранком сонце лине просто в хату, промені лягають на поріг.

Вийшла Яся у садок гуляти, де ще так недавно танув сніг. А тепер — росте на гіллі листя, горобці веселі цвірінчать, і нової травки гострі списи з-під трави торішньої стирчать.

Край паркану — що це роблять діти? Скільки сміху, галасу й турбот! Підійшла Ясюня подивитись:

— Це ж вони тут скопують город! Сміх і галас:

— В мене будуть дині!

— В мене морква!

— В мене буряки!

А в того — гарбуз з смачним насінням, і в'юнкий горох, і огірки...

А Ясюня ще така маленька, наймолодша між усіх діток: чорні очка, личко рожевеньке і кругленька вся, як огірок. Тягне Яся і собі лопатку,— ой, яка ж велика та важка!

— Буде в мене теж маленька грядка, як у всіх дітей із дитсадка!

І скопала грядку наша Яся, не відстала від усіх діток, їй, щоправда, допоміг Михасик, та Роман, та Лесь, та Ігорьок...

Ну, мала, яке ж тобі насіння?

А мала й не знає: що саджать? Посадити б їй солодкі дині, що під сонцем, як свинки, лежать? Чи червону моркву? Чи салату? Чи смачні зелені огірки? Чи капусту — потім шаткувати? Чи горошок, щоб зривать стручки?..

Узяла Ясюня по зернятку й буряків, і моркви, й те, і те...

Ой, і буде ж у Ясюні грядка, мабуть, краща,ніж у всіх дітей! Йде робота радісна і спора, веселіша за найкращу гру. А весняне сонце лізе вгору, і пече, й цілує дітвору.

Блись та блись на сонці наша річка, повилась крізь луки запашні. А яка ж тепленька в ній водичка! І пісок м'яке-сенький на дні.

Поспішає радісно малеча, цвірінчить на березі щодня. Вітерець цілує щічки й плечі і біжить по хвилях навмання.

Поскидали трусики і плаття, пострибали в воду малюки.

Ой, і любо ж, весело плескатись у струмочках тихої ріки!

Тут і наша Ясочка голенька. А навколо — рибок табунці! Хоче рибку захопити в жменьку, та ніяк не вдержить у руці...

Всі забули про Юрка малого — він сидить один на бережку.

Бачить — що це дивиться на нього крізь рясну зелену осоку?.. Та страшне, зелене... й просто суне... Та от-от на хлопчика плигне!

Як гукне Юрасик до Ясюні:

— Ясю, Ясю! Глянь, яке страшне!

А Ясюня звіра не злякалась, замахнулась:

— Геть, зелений звір!

Подивилась жаба. Здивувалась. Та й плигнула в воду під кушир.

Якби ви прийшли сюди, до Ясі, в наш зелений сонячний садок,— ціла зграйка зразу б тут зійшлася сміхотливих радісних діток.

І, напевне, ви почули б миттю про Ясюню, жваву та метку, як вона прогнала те страхіття, що дітей ляка на бережку.

Взяла Яся олівець, олівець-малювець.

Сіла Яся біля столу, розгорнула папірець:

— Треба тут намалювати отаку здорову хату! Вікна. Дах. Димар на нім. З димаря — великий дим!

Ось травичка. Ось доріжка. Ось дитинка. Ручки. Ніжки. Ротик. Носик. Голова. І волосся — як трава!

Ось на небі сяє сонце. Довгі промені ясні... А в сторонці під віконцем квітнуть квіти запашні.

У дитинки є спідничка, а на ніжках черевички. Ще їй кошика зроби — піде ляля по гриби.

Ліс такий густий, кошлатий, і дерев у нім багато: все ялинки та дубки. Як щітки, стирчать гілки.

А під кожним під дубочком два грибочки, три грибочки, ось чотири, ось і п'ять... Вже нема де малювать!

Враз на сонце, як примара, налетіла чорна хмара, чорна-чорна, наче дим...

Ось і блискавка!

І грім!

І полився з хмари дощик на грибочки, на дубочки, на ялинку, на хатинку, на малесеньку дитинку, на волоссячко, на кошик, ллється дощик, дощик, дощик, ллється швидко, швидко, швидко!

І нічого вже не видко!

— Що ж ти, Ясю, наробила?

Зачорнила весь папір. І протерла, і продерла, і пробила аж до дір!.. Яся каже.

— Ай-ай-я! Яся каже.

— Це не я! Це такий вже олівець, олівець-малювець!

Шерехате і ворсисте, та розлоге, та густе зап'яло ліщину листя, мов убрання золоте.

А під листям тихо-тихо на тоненьких гілочках причаїлися горіхи у зелених кожушках.

Ой, горіхи! Не сховатись, хоронись не хоронись, як наскочим ми, малята, в мовчазний осінній ліс! Затремтить ліщина сміхом, різнобарвно зацвіте... Не сховаються горіхи попід листя золоте!

— Ой, поглянь, які хороші!

Та усе по два, по три!

Лесь — у шапку...

Майя — в кошик...

От привілля дітворі!

Юра тягне повну торбу, Тася в пелену збира... Сонце тихо суне вгору. Вже й обідати пора!

От малеча вся зійшлася, повні кошики в руках. Тільки де ж це наша Яся, метушлива та метка?

Зоховавшися під гілку, у густім чагарнику, Яся дивиться на білку, що мелькає на дубку.

Яся стиха ледве диха; ворухнутися — біда!..

А звірок гризе горіхи, ще й шкарлупку викида.

Стриб на гілку, вигне спинку, розкошлатить довгий хвіст, та з ліщинки — на ліщинку, та з-під листячка — під лист! І така ж мала та спритна, та забавна, та прудка!..

Час минає непомітно — все б дивилась на звірка!

Тільки чути — кличуть Ясю. Підвелася — білка стриб! Вмить метнулась, подалася в лісовий зелений глиб.

А до Ясі діти з сміхом:

— Що ж ти, Ясочко, сама? Ну, а де ж твої горіхи? А горіхів і нема!..

— Ах ти ж, білко — сіра спинко! Що ж ти Ясю підвела? Через тебе цю торбинку я порожню принесла!

Та не журиться маленька, бо у неї друзі є: кожен з них горіхів жменьку нашій Ясочці дає!

Пухнастий та білесенький засипав все сніжок. Біжить малеча весело в засніжений садок.

З лопатами, з санчатами працює дітвора.

— Збудуєм з снігу хату ми посеред двора! Качають сніг, втрамбовують,— робота аж кипить. Ось

хатка вже й збудована.

— А хто в ній буде жить?

Малесенькими ніжками вгрузаючи в сніжку, іде-бреде доріжкою Ясюня по садку. А на руках у Ясочки найкраща із цяцьок — ведмедик волохатенький, закутаний в платок.

— Диви, який будиночок! Як чисто й гарно тут! В таких хатках на півночі і люди теж живуть.

На півночі ведмеді є в печерах із крижин... З тюленями кумедними вітаються моржі...

— Як гарно тут, ведмедику, у хатці сніговій! Залазь мерщій всередину, сиди собі й радій!

В хатиночці білесенькій сидить малий ведмідь. Малеча радо й весело навколо гомонить.

Набігались, награлися. Ну, годі вже гулять!

Прийшла додому Ясочка. Лягає Яся спать,— і раптом в плач:

— Ой, лишенько! Ну, що робить тепер?! Забула в хатці Мишку я, і, мабуть, він замерз!

Не плач, не бійся, Ясочко: у хутрі Мишка твій! Нічого з ним не трапиться в хатинці сніговій!

Синіє ніч доріжкою, з віконних оболон. Дрімає Яся в ліжкові, і сниться Ясі сон.

...Ідуть моржі з тюленями по синьому льоду. З північними оленями ведмеді білі йдуть. Несуть дарунки й ласощі ведмедику вони...

Ой, сняться, сняться Ясочці такі солодкі сни!

Синіє ніч морозяна з віконних оболон. Нічим не потривожена в кімнаті тиша й сон.

Уранці встане Ясочка та й вибіжить на сніг:

— А може, Мишка ласощів для мене приберіг?!

Свято, свято!

Сонце і травичка. В місті тепло й радісно — весна!

Наша Яся зовсім невеличка, та на свято піде і вона. На голівці в неї гарна стрічка, як вогонь, червона та ясна.

Свято,свято! Сонце і травичка!

Перше травня!

Радісно. Весна!

Вийшла Яся з мамою на площу. Ой, людей!.. Ідуть з усіх кінців... Теплий вітер прапори полоще. І оркестри!.. Й злива голосів!..

Ось ідуть війська. Кіннота скаче, і гримучий танк за танком мчить...

Щоб мала усе могла побачить, мама Ясю держить на плечі.

Бачить Яся, як з усіх заводів лавами ідуть робітники, що працюють славно, всім на подив, а тому й пісні такі дзвінкі.

І говорить мама Ясі стиха:

— В нас сьогодні свято, співи й сміх. А в чужих країнах — сльози й лихо для таких, як ти, діток малих.

На панів працюють там трудящі, голодно і холодно живуть і за те, щоб жити стало краще, проти панства боротьбу ведуть.

І настане час, як в цілім світі зможуть всі на свято вільно йти. Будуть скрізь тоді маленькі діти так радіти й тішитись, як ти.

Місто радо прапорами має. Розіллявся спів на всі кінці.

З усіма і Ясочка співає, і у неї в ручках прапорці!

Маленькій Яринці треба рано вставати, щоб до школи йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся:

- Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, спати так, щоб хотілося вставати i йти до школи.

- Це подушка в тебе ледача, - відповів дідусь.

- А що ж їй зробити, щоб вона не була ледачою?

- Знаю я таємницю, - пошепки сказав дідусь. - Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками - вона і не буде ледачою.

- Справді? - зраділа Яринка. - Я так i зроблю завтра.

Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці, але треба ж нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити.

Схопилась Яринка швиденько, одяглася, взяла подушку, винесла на подвір'я, поклала на лавку - та кулачками її, кулачками. Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко - та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.

Пішла мама на роботу, а вдома залишилась шестирічна дівчинка Люда. Вона ще не ходить до школи.

Мама сказала Люді, щоб вона курей нагодувала й квіти полила.

Люда нагодувала курей і полила квіти. А потім думає: "Зварю борщу. Мама прийде з роботи втомлена. Хай відпочине".

Зварила Люда борщу, попробувала. Борщ несмачний... Оце буде мама сваритися, що вона несмачного борщу наварила.

Прийшла мама з роботи. Здивувалась, що Люда зварила страву. Насипала борщу, їсть і хвалить:

- Ой смачного ж ти борщу зварила, дочко.

Люді ніяково слухати ці слова. Адже вона пробувала борщ - він несмачний. Думає Люда: "Чому ж мама так хвалить?"

Маленький Михайлик побачив у косі матері три сиві волосинки.

- Мамо, у вашій косі три сиві волосинки, - сказав Михайлик.

Мама усміхнулась і нічого не сказала. Через кілька днів Михайлик побачив у материній косі чотири сиві волосинки.

- Мамо, - сказав Михайлик здивовано, - у вашій косі чотири сиві волосинки, а було три...Чого це посивіла ще одна волосинка?

- Від болю, - відповіла мати. - Коли болить серце, тоді й сивіє волосинка...

- А від чого ж у вас боліло серце?

- Пам'ятаєш, ти поліз на високе-високе дерево? Я глянула у вікно, побачила тебе на тоненькій гілці. Серце заболіло, й волосинка посивіла.

Михайлик довго сидів задумливий, мовчазний. Потім підійшов до мами, обняв її і тихо спитав:

-Мамо, а коли я на товстій гілці сидітиму, волосинка не посивіє?

У Катрусі сьогодні велика радість. Понад рік хворів її татко.

В лікарні лежав, три операції переніс. Мамі і Катрусі було тяж-ко. Не раз, бувало, прокинеться Катруся вночі й чує: мама тихо плаче.

А сьогодні татко вже на роботі. Здоровий і бадьорий.

Радісно сяють Катрусині очі. Прийшовши до школи, зустріла дівчинка в дворі двох своїх однокласників, Петрика і Гришка. Зустріла й поділилась радістю:

- Наш татко видужав...

Петрик і Гришко, глянувши на Катрусю, здивовано знизали плечима й, нічого не сказавши, побігли ганяти м'яча. Катруся пішла до дівчаток, що гралися в класи.

- Наш татко видужав, - сказала вона, і радість засяяла в її очах.

Одна з дівчаток, Ніна, з подивом запитала:

- Видужав - ну й що з того?

Катруся відчула, як із грудей до горла підкотився важкий клубок і дихати стало важко. Вона відійшла до тополі на кінці шкільного подвір'я і заплакала.

- Чому ти плачеш, Катрусю? - почула вона тихий, ласка-вий голос Кості, мовчазного хлопчика, її однокласника.

Катруся піднесла голову й, схлипуючи, відповіла:

- Наш татко видужав...

- Ой, як же це добре! - зрадів Костя. - Біля нашої хати в бору вже зацвіли проліски. Зайдемо після уроків до нас, нарвемо пролісків і понесемо твоєму таткові.

Радість засяяла в Катрусиних очах.

Випало Совеня із гнізда та й повзає. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого - некрасивого, з великою голівкою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:

- Хто ти такий, де ти взявся?

- Я Совеня, - відповідає мале. - Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.

- Хто ж твоя мама? - питає Соловей.

- Моя мама Сова, - гордо відповідає Совеня.

- Яка ж вона? - питає Дятел.

- Моя мама найгарніша.

- Розкажи, яка ж вона, - питає Дрізд.

- У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, - відповідає з гордістю Совеня.

- Ха-ха-ха! - зареготали .Соловей, Дятел і Дрізд. - Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.

- Неправда! - закричало Совеня. - Мама в мене найгарніша.

Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.

Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.

Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:

- Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі. Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець. Дівчинка запитала:

- Що ти кинув у воду? Сергійко ще більше здивувався.

- Невже ти не бачиш? Я кинув камінець. Дівчинка сказала:

- Я нічого не бачу, бо я сліпа.

Сергійко від подиву широко відкрив очі й довго дивився на дівчинку.

Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?

Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.

Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.

Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.

Як же вона, бідна, живе в отакій темряві?!

Сергійкові хотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.

В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці виповнилося п'ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти й танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров'яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: "Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота".

Оля їла мед у стільниках і солодке коров'яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало - дівчинка вже ледве вставала з ліжка.

Одного дня біля хворої зібрались усі родичі. Дідусь Опанас сказав:

- Чогось їй не вистачає. А чого - і сам не можу зрозуміти. Раптом відчинились двері і в хату ввійшла прабабуся Олі - столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.

Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала:

- Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров'ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці - щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.

Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.

- Ось чого не вистачало Олі,- сказав дід Опанас.- Доброго слова.

Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх - батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.

Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.

Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:

- Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.

Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.

- Дідусю, - запитав хлопчик, - ви не бачили тут каменя?

- Я прибрав його з дороги.

- Ви також спіткнулися й забили ногу?

- Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

- Чому ж ви прибрали камінь?

- Бо я - людина. Хлопчик зупинився у задумі.

- Тату, - запитав він, - а ви хіба не людина?

Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому оселяться люди", - думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.

- Для чого ти псуєш мою роботу? - сказав з докором Майстер.

Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.

Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся - ні руками, ні душею.

Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима - ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.

- Що ж ти залишив після себе? - питає у старого Чоловіка один дід, - Є в тебе син чи дочка?

- Немає у мене ні сина, ні дочки.

- Може, ти дуба посадив?

- Ні, не посадив я дуба...

- Може, ти поле випастував?

- Ні, не випастував я поля...

- Так, мабуть, ти пісню склав?

- Ні, й пісні я не склав.

- Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? - здивувався дід.

Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці - закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки.

"Ось і все, що залишилось після мене на землі, - з болем подумав старий Чоловік.- Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."

Вивела Гава одне-єдине пташеня - Гавеня. Вона любила своє дитя, частувала його смачними черв'ячками.

Та ось полетіла Гава по їжу й пропала. Уже й сонечко піднялося вище за дерево, на якому вони жили, а матері все нема. Заплакало Гавеня. Плаче, сльози струмками ллються додолу. Чимало пташок притихло, жаль їм бідолашного малого.

Почув Соловей плач Гавеняти. Затремтіло з жалощів солов'їне серце. Залишив своє гніздо Соловей, прилетів до гавиного, сів поруч із пташеням і заспівав свою чудову пісню. Аж вітер притих, заслухався.

А Гавеня, мов і не чує солов'їного співу, плачем заливається.

Та ось почуло Гавеня - десь удалині пролунав материн голос: кра, кра... Умить перестало воно плакати й каже:

- Чуєш, це моя мама співає! Замовкни, будь ласка, не пищи!

- Кра, кра-кра... - залунало поблизу, і Соловей замовк. Він перелетів на сусіднє дерево й задумався... Того вечора ліс не чув солов'їного співу

Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулася додому аж через місяць.

Коли мати ввійшла до хати, дочки почали розповідати, як вони скучили за матір'ю.

- Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, - сказала перша дочка.

- Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, - промовила друга дочка.

- Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, - сказала третя.

- Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, - щебетала четверта.

- Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, - промовила п'ята.

- Я виглядала тебе, як вишневий садочок виглядає соловейка, - сказала шоста.

А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття і принесла їй в мисці води - помити ноги.

У дитячому садочку хлопчики-однолітки Василько і Толик. Обом по п'ять років, їхні матері працюють. Коли повертаються з роботи, заходять у дитячий садочок. Мати одягає Василька, бере його за руку й каже:

- Ходімо, Васильку, додому.

А Толик одягається сам, бере маму за руку й каже:

- Ходімте, мамо, додому.

Дорогу перемело. Є тільки вузенька стежечка серед снігових заметів.

Мати Василькова йде по снігу, а син стежечкою. Бо мама веде Василька додому.

Толик йде по снігу, а мати стежечкою. Бо Толик веде маму додому.

Минуло дванадцять років. Стали Василько й Толик сильними, стрункими, красивими юнаками.

Якось занедужала тяжко Василькова мати.

Того самого дня важко захворіла і Толикова мати.

Лікар жив у сусідньому селі за кілька кілометрів. А було це взимку, дорогу засипало снігом.

Василько вийшов за ворота, глянув на сніг та й каже:

- Хіба можна по такому снігу йти?

Постояв трохи Василько й повернувся до хати.

А Толик пішов глибоким снігом у сусіднє село й повернувся з лікарем.

Андрійко прийшов зі школи і побачив заплакану матір. Він поклав книжки й сів за стіл. Чекає обіду.

- А тата відвезли в лікарню, - каже мати. - Занедужав батько.

Вона чекала, що син занепокоїться, стривожиться. Та син був незворушний, спокійний.

Мати великими очима дивилась на Андрійка.

- А нам завтра до лісу йти, - каже Андрійко. - Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.

- То куди ж ти підеш завтра? - запитала мати.

- До лісу... Як наказала вчителька.

- А серце тобі нічого не наказало? - спитала мати й заплакала.

У Ніни велика сім'я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.

Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся - найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся - ложка дрижить, крапельки падають на стіл.

Скоро у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна нехай запросить подруг.

Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять.

Ніна тихенько сказала мамі:

-Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.

- Чому? - здивувалась мама.

- В неї руки тремтять. Крапає на стіл.

Мама зблідла.

Не сказавши жодного слова, вона зняла зі столу білу скатертину і сховала її в шафу.

Довго сиділа мовчки, потім сказала:

-У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.

У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули приїхали до неї в гості.

Рада бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варениками. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся варить смачний-пресмачний борщ.

Зварила бабуся борщ - зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та ось біда... Забувати стала. Поки варила - двічі посолила. Поставила на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок:

- Ачи солила - й не пам'ятаю... Стара вже... Ось сіль у сільниці - додавайте собі до смаку.

З'їли дівчатка по ложці борщу. Ой, який же солоний! Перезирнулися між собою, усміхнулися непомітно. Ложка за ложкою - виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі. А вона радіє.

- А чи солила ж я борщ? - питається бабуся.

- Ми й не помітили, - каже Ніна. - Такий смачний, що про сіль і не подумали.

- Значить, солила, - полегшено зітхнула бабуся. - А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити.

Добре, бабусю, - і знову перезирнулись. І непомітно всміхнулись.

Юрків дідусь занедужав. Дідусеві вісімдесят п'ять років.

Він знає чимало цікавих казок та дивних бувальщин, які любить слухати Юрко.

А зараз дідусь лежить і важко дихає. Мама наказала:

- Сиди, Юрку, біля дідуся, доглядай за ним. Попросить води - подай свіжої, попросить відчинити вікно - відчини.

Юрко сидів біля постелі хворого дідуся, читав книжку. За півдня дідусь разів зо три попросив води.

Набридло хлопцеві сидіти. Поклав книжку на стіл, тихо вийшов з хати й побіг до хлопців грати у футбол.

Кілька годин гуляв Юрко на стадіоні, вже й сонце до заходу схилилось.

Та неспокійно було в нього на душі. Щось немов гнітило його. Покинув Юрко гру, побіг додому.

Ледь відчинив двері, підійшов до ліжка - й упав на коліна. Дідусь лежав мертвий. А в склянці не було й краплини води.

Потім усе життя Юрка мучили докори сумління. Він думав: дідусь, мабуть, помер тому, що не було води. Йому хотілося пити, а в склянці - ні краплини. А він у м'яч грав із хлопцями.

- Роби не те, що хочеться, а те, що треба, - навчав Юрко свого сина.

В Оленчиної матусі народився хлопчик. Радіє Оленка: тепер у мене є братик.

Прокинулася вночі Оленка, бачить - схилилась мама над колискою та й співає колискові.

Заворушилась заздрість в Оленчиній душі. Тепер, думає, мама вже не любитиме мене так, як раніше. Бо треба ж і Петрика любити.

- Мамо, - каже Оленка вранці, - ой, як люблю я вас...

- А чого ти мені це говориш? - непокоїться мати.

- Бо хочу, щоб ви мене любили не менше, ніж Петрика...

Мама полегшено зітхнула й каже:

-Піди, Оленко, Сонця запитай, як воно ділить своє тепло між людьми?

Вийшла Оленка та й питає. А Сонце каже:

- Для кожної людини - все моє тепло. Від першої до останньої іскринки.

Поліз Андрійко на шовковицю: привабили чорні ягоди. Навтішався вволю, а тут дощ пішов.

Пересидів Андрійко дощ. Хотів злазити з шовковиці, аж дивиться - сидить під шовковицею дідусь Петро. Вийшов дідусь після дощу в сад.

"Що ж його робити? - думає Андрійко. - Злізати з шовковиці - струсиш на дідуся всю воду з листя, змокне під дощем, захворіє".

Сидить Андрійко, притулившись до гілки, боїться поворухнутись. Жде, поки дідусь до хати піде. А дідусь не йде.

Вже сутеніти стало, коли підвівся дідусь, питає:

- Чому це ти сидиш на дереві, внучку?

- Боюся струсити на вас краплі, дідусю...

- Злазь, Андрійку...

Дідусь відійшов, Андрійко зліз із шовковиці. Дідусь пригорнув і поцілував Андрійка. "Чому це дідусь такий добрий сьогодні?" - з подивом подумав онук.

Дрімучим лісом йшло двоє подорожніх. Дідусь і хлопчик. Було жарко і хотілося пити.

Нарешті вони прийшли до струмка. Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилилися, напилися. Дідусь сказав:

- Спасибі тобі, струмочку.

Хлопчик усміхнувся.

- Чого ти усміхнувся, хлопче? - запитав дідусь.

- Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові "Спасибі"? Він же не жива істота і не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів.

- Це так. Якби води напився вовк, він міг би і не дякувати. Ми ж не вовки, а люди. Розумієш, навіщо людина каже "Спасибі"? А знаєш, кого це слово вшановує, звеличує, підносить?

Хлопчик замислився. Він ще ніколи не думав над цією мудрою істиною. Тепер саме час був подумати: дорога через ліс ще довга.

Був собі Дідусь. Було йому вже сто років. От дізналася Смерть, що живе такий старий-старесенький Дідусь, прийшла до нього й каже:

- Час уже помирати, Дідусю.

- Дай приготуватися, - відповідає Дідусь.

- Добре, - каже Смерть. - Скільки тобі часу треба на те?

- Три дні, - каже Дідусь.

Цікаво стало кощавій: що ж робитиме Дідусь, як він готуватиметься?

Настав перший день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку і посадив дерево.

- Що ж він другого дня робитиме? - думає Смерть.

Настав другий день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ще одну ямку, посадив ще одне дерево.

- Що ж він третього дня робитиме? - з нетерпінням думає

Смерть.

Настав третій день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку і посадив ще одне дерево.

- Навіщо ти дерева садиш? - питає Смерть. - Ти ж завтра помреш.

- Людям на добро, - відповідає Дідусь.

Злякалася Смерть і втекла в темний ліс.

Дідусь з онуком йшли великим лісом.

Ледь помітна стежинка звивалась поміж високими деревами.

Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку.

- Дідусю, он хатинка! - радісно вигукнув онук. - Може, в ній переночуємо?

- Так, це хатинка для подорожніх, - сказав дідусь.

Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості.

Дідусь і онук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, глечик з медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки.

На вікні - відро з водою.

Дідусь і внук умилися і сіли вечеряти.

-Хто це все поставив на стіл? - питає онук.

-Добрий чоловік, - мовив дідусь.

-Як це так? - дивується онук. - Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався?

-Щоб ти став кращим - відповів дідусь.

Лісовою стежинкою ідуть батько і маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь далеко вистукує дятел та струмочок дзюркотить у лісовій гущавині.

Аж тут син побачив, що назустріч їм іде бабуся.

- Тату, куди бабуся йде? - питає син.

- Зустрічати або проводжати, - каже батько й усміхається. - Ось як ми зустрінемося з бабусею, ти й скажеш: "Доброго дня, бабусю!"

- Навіщо ж казати ці слова? - дивується син. - Ми ж її не знаємо.

-А ось зустрінемось, скажемо бабусі ці слова, тоді й побачиш, навіщо.

Ось і бабуся.

- Доброго дня, бабусю! - каже син.

- Доброго дня, - каже батько.

- Доброго вам здоров'я, - відповідає бабуся І усміхається.

І хлопчик побачив: усе довкола змінилось. Сонце засяяло яскравіше. Верховіттям дерев пробіг легенький вітерець, і листя заграло, затремтіло. У кущах заспівали пташки - раніше їх і не чути було.

На душі в хлопчика стало легко.

- Чому це воно так? - питається син.

- Бо ми побажали людині доброго дня.