Казки

А СЕРЦЕ ТОБІ НІЧОГО НЕ НАКАЗАЛО?

Андрійко прийшов зі школи і побачив заплакану матір. Він поклав книжки й сів за стіл. Чекає обіду.

— А тата відвезли в лікарню, — каже мати. Занедужав батько.

Вона чекала, що син занепокоїться, стривожиться. Та син був незворушний, спокійний.

Мати великими очима дивилась на Андрійка.

— А нам завтра до лісу йти, — каже Андрійко. — Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.

— То куди ж ти підеш завтра? — запитала мати.

— До лісу... Як наказала вчителька.

— А серце тобі нічого не наказало? — спитала мати й заплакала.

БІЛКА І ДОБРА ЛЮДИНА

Ішла собі лісом Добра Людина. Дивилася на трави й квіти ласкавими очима. Не наступила на квіти, бо помітила їх. Ось підійшла Добра Людина до високої сосни. Побачила білочку. Білочка стрибала по гілках, а за нею гнався якийсь рудий звірок. Добра Людина впізнала куницю. Це лютий білоччин ворог. Ось-ось куниця наздожене білку й розірве своїми лютими пазурами. З жалем і болем у серці глянула Добра Людина на бідолаху. Побачила білочка очі Доброї Людини, плигнула з дерева й сіла їй на плече. А зла куниця втекла в темний ліс. Погладила Добра Людина білочку та й сказала:

— Стрибай собі до свого дупла.

Глянула білочка вдячно Добрій Людині у вічі й пострибала додому. Дітки давно вже чекали на неї.

Вона й розповіла їм про Добру Людину.

БО Я — ЛЮДИНА

Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь і, взявши дитину за руку, пішов далі.

Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.

Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:

— Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу. Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.

— Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя?

— Я прибрав його з дороги.

— Ви також спіткнулися й забили ногу?

— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

— Чому ж ви прибрали камінь?

— Бо я — людина.

Хлопчик зупинився у задумі.

— Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?

БУДЕШ ІЗ ГНІЗДА ВИПАДАТИ?

У дятлихи в гнізді було четверо пташенят.

Одне з них таке неспокійне. Виглядає з гніздечка, все йому хочеться знати: а що там, далі?

— Виростеш, полетиш — то й побачиш, що за гніздом.

Але неспокійне дятленя не захотіло слухати маму, висунулося з гнізда й упало додолу. Сидить на траві, плаче.

Прилетіла мати до малого.

— Як же тебе врятувати, неслухняний сину?

Сідай мені на спину, берися дзьобом за пір'я та держись міцно.

Сіло пташеня матері на спину, вчепилося дзьобиком за пір’я. Полетіла мати. Принесла своє дитя у гніздо, поклала та й питає:

— Будеш із гнізда випадати?

— Не буду, — сказало, плачучи, пташеня й підвело голівку, щоб виглянути з гнізда.

ВАЖКО БУТИ ЛЮДИНОЮ

Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежав у долині за кілька кілометрів до села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. Зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили. Відійшли на кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:

— А ми ж не подякували жінці за воду.

Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.

— Що ж...— каже Роман,— це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?

— Варто,— наполягає Марійка.— Хіба тобі самому не соромно перед собою, Романе?

Роман усміхнувся. Видно, що йому не соромно.

— Ви як хочете,— каже Марійка,— а я повернуся й подякую...

— Чому? Скажи, чи ж обов’язково це зробити? — питає Роман.— Адже ми так потомилися.

— Бо ми люди. Якби ми були телята, можна було б і не вертатися.

Вона рушила до хутірця. За нею пішли всі.

Роман постояв хвилинку й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом. — Важко бути людиною.— сказав він.

ВІН ЗНЕНАВИДІВ КРАСУ

У матері був трирічний син. Дуже любила вона єдину дитину. Що не захочеться синочкові, мама зразу ж кидається виконувати його бажання. Побачив син троянду за вікном, питає:

— Що це таке?

— Квітка троянди, — відповідає мати.

— Хочу квітку троянди, — вимагає хлопчик. Не просить, а вимагає.

Мати йде, зрізає квітку й приносить синові. Потримав хлопчик троянду в руках, зім'яв пелюстки й кинув на підлогу.

Побачив син на паркані горобця, питає:

— Хто це такий?

— Горобець, — відповідає мати.

— Хочу горобця, — вимагає хлопчик.

Пішла мати до сусідських дітей, просить:

— Спіймайте горобця, куплю вам цукерок. Упіймали діти горобця, одержали цукерок.

Принесла мати пташку. Взяв хлопчик горобця, почав гратися, придавив його за шийку, пискнув горобчик і замовк. Кинув син матері мертву пташку.

Почув син як хтось грає за вікном на сопілці. Сподобалась йому гра, питає він у матері:

— Що це таке?

— Це пастух грає пісню на сопілці.

— Хочу пісню, хочу пісню, вона така красива! — зажадав хлопчик.

Пішла мати до пастуха, просить:

— Йди, пастуше, до мого хлопчика любимого, хоче він, щоб йому належала ця прекрасна пісня.

— Ні, — відповідає пастух.— Пісня — це краса. Не може один володіти нею. Пісня потрібна всім.

Ні з чим прийшла мати до сина, переказала йому слова пастуха. І син зненавидів красу, перестав любити й розуміти прекрасне.

ДИВНИЙ МИСЛИВЕЦЬ

Живе у нашому селі дід Максим. Усі кажуть: дід-мисливець. Як тільки починається полювання на зайців чи на качок, дід щодня йде з рушницею до лісу. Виходить із дому рано-вранці, а повертається ввечері.

Але що це за дивний мисливець такий! Ніколи не несе додому ні зайця, ні качки. Приходить із порожньою торбою. Одного разу приніс дід Максим зайченя маленьке. Знайшов під кущем. У зайченяти була зламана ніжка. Дід зробив із двох гілочок пов'язку, забинтував ніжку. Через тиждень ніжка зрослася, і дід відніс зайченя у поле.

Чого ж це дід Максим такий невдаха? Пішли одного разу слідом за дідом, захотілося подивитись, як же він полює. Бачать: поклав дід рушницю, а сам ходить лісом та й розкладає під кущами сіно зайцям.

Зрозуміли тоді, чому дід Максим дивний мисливець.

ДОБРЕ СЛОВО

В однієї жінки була маленька донька Оля.

Коли дівчинці виповнилося п’ять років, вона тяжко захворіла: просудилась, почала кашляти і танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі:

Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров’яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: «Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота».

Оля їла мед у стільниках і солодке коров’яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульон з курячого крильця. Але нічого не допомогало – дівчинка вже ледве вставала з ліжка.

Одного дня біля хворої зібрались родичі. Дідусь Опанас сказав:

- Чогось їх не вистачає. А чого – і сам не можу зрозуміти.

Раптом відчинились двері, і в хату ввійшла прабабуся Олі – столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.

Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала:

— Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров’ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці — щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.

Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.

- Ось чого не вистачало Олі, - сказав дід Опанас. - Доброго слова.

ЗДРАСТУЙТЕ

Лісовою стежкою йдуть батько і маленький син.

Тиша. Сонце світить. Стукає дятел. Дзюрчить струмок у лісовій глушині. Раптом син побачив: назустріч їм іде бабуся з паличкою.

— Тату, куди йде бабуся? — запитав син.

— Побачити, зустріти чи провести, — відповів батько.

— Коли зустрінемося з нею, ми скажемо їй здрастуйте, — сказав батько.

— Навіщо їй казати це слово? — здивувався син. — Ми ж зовсім незнайомі.

— А ось зустрінемося, скажем їй здрастуйте, тоді побачиш, для чого.

Ось і бабуся.

— Здрастуйте, — сказав син.

— Здрастуйте, — сказав тато.

— Здрастуйте, — сказала бабуся і усміхнулася.

І син із здивуванням побачив: все кругом змінилось. Сонце засвітило яскравіше. По верхів’ях дерев пробіг легенький вітерець, листочки заграли, затремтіли.

В кущах заспівали пташки — цього їх не було чути. На душі у хлопчика стало радісно.

— Чому це так? — запитав син.

— Тому, що ми сказали людині здрастуй, і вона усміхнулася.

КАМІНЬ

У лузі, під гіллястим дубом, багато років була криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочивали подорожні. Одного-разу до криниці прийшов хлопчик. Він любив пустувати. Він подумав: «А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю? Ото, мабуть, булькне».

Підняв камінь, кинув його в криницю. Булькнуло та ще й дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про свої пустощі.

Камінь упав на дно криниці й закрив джерело.

Вода перестала прибувати.

Криниця засохла.

Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземні струмки потекли кудись в інше місце.

На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів на інший луг.

Замовкла соловейкова пісня.

Сумно стало в лузі.

Минуло багато років. Хлопчик став дідусем.

Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила студена криниця.

Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмару пилюки.

«Де ж воно все поділося?» — подумав дідусь.

КІНЬ УТІК

Це було в четвертому класі. Всі схилились над зошитами. Учитель дав задачі для самостійного розв'язування, і діти уважно працювали. Віталик сидів на останній парті. Він уже закінчував розв'язувати задачу, як раптом на парту впала записка.

«Це знову, мабуть, від Петрика, — подумав Віталик. — Знову просить ковзани. Що ж я йому весь час даватиму свої ковзани?»

— Іване Петровичу, — сказав Віталик, — мені хтось записку кинув... Хіба ж можна на уроці записки писати?

— Записки на уроці писати не можна, — сказав Іван Петрович. — Але якщо вже тобі хтось написав, то розповідати про неї вчителеві — недобре, Віталику. Записка — це ж таємниця, яка мусить бути відома тільки тобі і твоєму товаришеві. А ти розголошуєш цю таємницю. Візьми записку, заховай, на перерві прочитаєш...

Віталик почервонів. Тепер він зрозумів, що вчинив негарно.

У класі запанувала тиша. Дехто з хлопців час від часу підводив голову, дивився на Віталика, і в тих поглядах хлопчик бачив подив і обурення.

Віталик розгорнув записку і прочитав: «Віталику, — писав Петрик, — я намалював вогнегривого коня. Якщо хочеш, дам тобі».

На перерві Віталик підійшов до Петрика.

— Давай коня, — сказав Віталик.

— Утік кінь... — тихо відповів Петрик.

КРАСИВІ СЛОВА І КРАСИВЕ ДІЛО

Серед поля стоїть маленька хатина. її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі.

Одного разу серед літнього дня захмарило й пішов дощ. А в лісі в цей час було троє хлопців. Вони сховалися в хатинці й дивилися, як з неба ллє, мов з відра.

Коли це бачать: до хатини біжить ще один хлопчик. Незнайомий. Мабуть, з іншого села. Одежа на ньому була мокра, як хлющ. Він тремтів од холоду.

І ось перший із тих хлопців, які сиділи в сухому одязі, сказав:

— Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе...

Другий теж промовив красиві й жалісливі слова:

— Як страшно опинитися в зливу серед поля! Я співчуваю тобі...

А третій не сказав ні слова. Він мовчки зняв із себе сорочку й дав її змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку и одягнув суху.

Гарні не красиві слова. Гарні - красиві діла.

ЛЯЛЬКА ПІД ДОЩЕМ

Зіна вкладалася спати. А надворі почалася гроза. Гримів грім, з-за Дніпра насувались чорні хмари. По залізному даху зашумів дощ.

Блиснула блискавка, на мить стало'ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір’ї стоять калюжі води, йде дощ. Ой горе, що ж це таке? — на лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.

Вона забула Зою на лавці. Як же це трапилось? Як же вона не згадала про Зою, лягаючи спати, як же вона не подумала про неї, коли почалася гроза?

Від цих думок Зіні стало важко, і вона заплакала. А ще важче було від думки про те, що на лавці лежить під холодним дощем її Зоя...

Зіна встала з ліжка, тихо відкрила двері, побігла на подвір’я. Дощ миттю змочив її сорочечку.

Вона підбігла до лавки, взяла Зою, пригорнула її до грудей.

Коли Зіна відкрила двері, мама ввімкнула світло й широко відкритими від страху очима дивилась на порожнє ліжко.

Побачивши Зіну з притуленою до дитячих грудей лялькою, мама перевела дух.

Вона зняла рушник, витерла Зіну, переодягла в суху сорочечку.

Давши рушник, сказала:

— Витри ж і Зою... Як же це ти її забула на лавці?

— Ніколи більше цього не буде, матусю...

МАТЕРИНСЬКЕ ЩАСТЯ

Гарячого літнього дня вивела гуска своїх маленьких жовтеньких гусенят на прогулянку. Вона, показувала діткам великий світ. Цей світ був зелений і радісний — перед гусенятами простягнувся величезний луг. Гуска навчала діток скубти молоду травичку. Травичка була солодка, сонечко тепле й ласкаве, моріг м’якенький, світ співав багатьма голосами жучків, метеликів, комах. Гусенята були щасливі.

Коли це налетіла чорна хмара, на землю впали краплі дощу. А потім посипались чималі, як горобині яєчка, градинки. Гусенята прибігли до мами, вона підняла крила й накрила ними дітей. Під крильми було тепло й затишно, гусенята чули, як нібито звідкись іздалеку долинає гуркіт грому, виття вітру й стукіт градинок. Їм навіть стало весело: за материнськими крилами коїться щось страшне, а вони в теплі й затишку.

Потім усе вщухло. Гусенятам захотілось мерщій на зелений луг, але мати не піднімала крил. Гусенята вимогливо запищали: «Випускай нас, мамо».

Тихо підняла мати крила. Гусенята вибігли на траву. Вони побачили, що в матері крила зранені, вирвано чимало пір’я. Мати тяжко дихала. Але світ навколо був такий радісний, сонечко сяяло так яскраво й лагідно, жучки, бджоли, джмелі співали так гарно, що гусенятам чомусь і на думку не спало поцікавитись: «Мамо, що з тобою?» І коли одне найменше і найслабше гусеня підійшло до мами й запитало: «Чого в тебе зранені крила?» — вона тихо відповіла: «Все добре, мій синку».

Жовтенькі гусенята розсипались по траві. Мати була щаслива.

МОКРА І СУХА СОРОЧКИ

У матері двоє синів — Іван і Сергій.

Коли почалися літні канікули, мати сказала синам:

— Беріть, хлопці, сапи та йдіть на роботу.

Ще й сонце не сходило, збудила мати синів. Взяли вони сапи й пішли прополювати соняшники.

Увечері хлопці повернулися з роботи. В Івана мокра сорочка, в Сергія — суха.

Вмилися хлопці, повечеряли. Іван ліг спати, бо завтра знову на роботу. А Сергій вийшов на подвір’я, сів собі на лавці та й сидить.

Наступного дня ще тільки хлопці на поріг, а мати вже дивиться на сорочки. В Івана — мокра, в Сергія — суха.

Сплять сини. А мати до півночі сидить над ними. Подивиться на Івана — усміхнеться. Подивиться на Сергія — тяжко зітхне.

ОБРАЗЛИВЕ СЛОВО

Одного разу син розсердився і згарячу сказав матері образливе, грубе слово.

Заплакала мати. Схаменувся син, - жаль стало йому матері. Ночей не спить — мучить його совість: адже він образив матір.

Йшли роки. Син-школяр став дорослою людиною. Настав час їхати йому в далекий край. Поклонився син матері низько до землі й говорить:

— Простіть мені, мамо, за образливе слово.

— Прощаю, — сказала мати й зітхнула.

— Забудьте, мамо, що я сказав вам образливе слово.

Задумалась мати, геть посмутніла. На її очах з’явились сльози.

Каже вона синові:

— Хочу забути, сину, а не можу. Рана від колючки загоїться й сліду не залишиться. А рана від слова заживає, проте слід глибокий зостається.

ПРАВДА БУВАЄ ГІРША ЗА НЕПРАВДУ

Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі.

Сергійко щось довго не повертався. Вже й борщ закипів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у баночці солі. Мама й питає:

— Чого це ти так довго ходив?

— А я снідав, — каже Сергійко.

— Як — снідав? — дивується мати.

— А вони запросили мене снідати...

— А що ж ти їм відповів?

— Нічого... Сів і поснідав.

— Який же ти нечема, Сергійку! — розгнівалась мати. — Треба було сказати: дякую, я не голодний.

— Але ж мені їсти дуже хотілося... Сказати — не голодний...

— Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити?

— Правда буває гірша за неправду, — каже мати.

А Сергійкові тепер думай: як же це так?

СКЛЯНИЙ ЧОЛОВІЧОК

У одного хлопчика був маленький приятель — Скляний чоловічок. Був зовсім прозорий і вмів угадувати, що думає і переживає його приятель хлопчик.

Не вивчив хлопчик уроки й думає йти гуляти — Скляний чоловічок уже й не зовсім прозорий, а ледь-ледь помутнів і каже хлопчикові:

— Не треба так думати, друже. Спочатку зроби діло, а потім гуляй.

Соромно стає хлопчикові, він зараз же береться до діла: вивчить уроки, а тоді йде гуляти. Чоловічок мовчить. Але стає прозорий.

Якось у хлопчика занедужав товариш, з яким він сидів за однією партою.

Минув день, другий, а хлопчик і не згадує про товариша. Дивиться, а Скляний чоловічок став темний, як хмара.

— Що я зробив чи подумав поганого? — з тривогою питає хлопчик.

— Ти нічого не зробив поганого, нічого не подумав поганого... Але ти забув про свого товариша.

Соромно стало хлопчикові, і він пішов провідати хворого. Поніс йому квіти й велике-велике яблуко, яке дала йому мама.

Так Скляний чоловічок учив хлопчика жити. Це була його совість.

ХОЧЕТЬСЯ СКАЗАТИ ЩОСЬ НІЖНЕ-НІЖНЕ...

Мені було тоді, мабуть, років три чи чотири. Повела мене мама в лікарню — якийсь укол зробити.

Прийшли ми до великого білого будинку. Все в ньому біле — і стіни, й двері. Покликали нас із мамою в маленьку кімнату. Сидить там біля столу лікар. Глянув на мене, а потім до мами сердито:

— Чому ви не роздягли хворої? Що ж я, по-вашому, сам її роздягатиму?

І аж почервонів від злості. Мені стало страшно.

Тої ж хвилини із сусідньої кімнати ввійшла жінка — теж у білому халаті — лікар.

Вона ласкаво поклала мені руку на голову й сказала:

— Ой, яка ж у тебе кофточка гарна. Та й тепла ж, мабуть... Давай скинемо її.

Від ласкавих слів жінки стало мені радісно. Я сама роздяглася. І коли робили укол — не боліло.

Мені вже двадцять п'ять, уже в мене двоє діток. Обидва лікарі — й чоловік, і жінка — працюють і тепер у нашому селі. Коли я зустрічаю на дорозі сердитого лікаря (так називаю його все життя), хочеться перейти на другий бік вулиці. А коли йде назустріч ласкава жінка — на душі стає радісно, хочеться підійти до неї, поклонитися низько і сказати щось ніжне-ніжне...

ЧОГО СИНИЧКА ПЛАЧЕ?

У хаті край села жили чоловік і жінка.

Було в них двоє дітей — Мишко й Оля. Біля хати ріс високий гіллястий осокір.

— Зробимо на осокорі гойдалку, — сказав раз Мишко.

— Ой, добре буде гойдатися! — зраділа Оля.

Поліз Мишко на осокір, прив’язав до гілки мотузку. Стали на гойдалку Мишко й Оля та й ну собі гойдатися.

Гойдаються діти, й осокір гойдається. Гойдаються діти, а навколо них синичка літає та й співає, співає.

Мишко й каже:

— І синичці весело, що ми гойдаємось. Як вона радісно співає.

Глянула Оля на стовбур осокора й побачила дупло, а в дуплі — гніздечко синиччине, а в гніздечку — пташенята маленькі.

— Синичка не радіє, а плаче, — сказала Оля.

— Чого ж їй плакати? — здивувався Мишко.

— Подумай, чого, — відповіла Оля.

Мишко зліз із гойдалки, став на землю, дивиться на синиччине гніздо й думає: «Чого синичка плаче?»

ЧОМУ ДІДУСЬ ТАКИЙ ДОБРИЙ СЬОГОДНІ?

Поліз Андрійко на шовковицю: привабили чорні ягоди. Навтішався вволю, а тут дощ пішов.

Пересидів Андрійко дощ. Хотів злазити з шовковиці, аж дивиться — сидить під шовковицею дідусь Петро. Вийшов дідусь після дощу в сад.

«Що ж його робити? — думає Андрійко. — Злазити з шовковиці — струсиш на дідуся всю воду з листя, змокне під дощем, захворіє».

Сидить Андрійко, притулившись до гілки, боїться поворухнутись. Жде, поки дідусь до хати піде. А дідусь не йде.

Вже сутеніти стало, коли підвівся дідусь, питає:

— Чому це ти сидиш на і дереві, внучку?

— Боюся струсити на вас краплі, дідусю...

— Злазь, Андрійку...

Дідусь відійшов, Андрійко зліз із шовковиці.

Дідусь пригорнув і поцілував Андрійка. «Чому це дідусь такий добрий сьогодні?» — з подивом подумав онук.

ЧОМУ МАМА ТАК ХВАЛИТЬ?

Пішла мама на роботу, а вдома залишилась шестирічна дівчинка Люда. Вона ще не ходить до школи.

Мама сказала Люді, щоб вона курей нагодувала й квіти полила.

Люда нагодувала курей і полила квіти, потім думає: «Зварю борщу. Мама прийде з роботи втомлена. Хай відпочине».

Зварила Люда борщу, попробувала.

Борщ несмачний... Оце буде мама сваритися, що вона несмачного борщу наварила.

Прийшла мама з роботи. Здивувалась, що Люда зварила страву. Насипала борщу, їсть і хвалить:

— Ой смачного ж ти борщу зварила, дочко.

Люді ніяково слухати ці слова. Адже вона пробувала борщ — він несмачний. Думає Люда: "Чому ж мама так хвалить?"

ЩО ПОСІЄШ, ТЕ Й ПОЖНЕШ

Посіяв байдужість — пожав зневагу.

Одного разу до нас прилетіли голуб і голубка. Сіли на ґанку та й воркочуть. Ніби дивляться на мене й щось просять. Я поліз на дах, відчинив маленьке віконце. Голуби заховалися в нього. Я виніс їм зерна, вони поклювали й знову сховались у віконці.

Наступного ранку я знову погодував їх і поставив коритце з водою. А потім було так — коли погодую, а коли й забуду. Більше було таких днів, що я забував погодувати голубів. Вони сидять на ґанку, дивляться на мене, а я все кудись поспішаю. Коли це йду, а голуб летить наді мною, немов збирається на плече мені сісти. Я думав, що голуб грається. І не догадався, що йому їсти хочеться.

А то якось уранці бачу — голуби сидять на подвір’ї в сусідів, а маленька дівчинка Оля годує їх.

А батько ставить на стовпі маленьку хатку — голубник.

Боляче мені стало. Кликав я голубів, кликав, але вони більше до мене не прилетіли. Поселилися в голубнику. Оля щодня годує їх — і вранці, й увечері.

Вони полюбили дівчинку: сідають їй на плечі, даються в руки.

Що посієш, те й пожнеш, — говорить наше українське прислів’я. Посіяв байдужість — пожав зневагу.

Птахи зневажають тих, хто байдужий до них.

ЩОБ ТИ СТАВ КРАЩИМ

Дідусь з онуком йшли великим лісом.

Ледь помітна стежинка звивалась поміж високими деревами.

Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку.

— Дідусю, он хатинка! — радісно вигукнув онук. — Може, в ній переночуємо?

— Так, це хатинка для подорожніх, — сказав дідусь.

Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості.

Дідусь і онук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, глечик з медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки.

На вікні — відро з водою.

Дідусь і внук умилися і сіли вечеряти.

— Хто це все поставив на стіл? — питає онук.

— Добрий чоловік, — мовив дідусь.

— Як це так? — дивується онук. — Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він.

Для чого ж він старався?

— Щоб ти став кращим, — відповів дідусь.

Я ХОЧУ СКАЗАТИ СВОЄ СЛОВО

Катерина Іванівна повела своїх маленьких першокласників у поле. Був тихий осінній ранок. Високо в небі летів ключ перелітних птахів. Вони тихо курликали, і від цього в степу було сумно. Учителька сказала дітям:

— Сьогодні ми будемо вчитися розповідати про осіннє небо. Хай кожен з вас добере для цього в рідній мові красиві і точні слова.

Діти притихли. Вони дивились в небо і думали. Через хвилину всі заговорили: «Небо синє-синє... Небо голубе... Небо чисте...» І все.

Діти знову і знову повторювали одні й ті самі слова: синє, голубе, чисте. Збоку стояла маленька Валя.

— А ти, Валю, що хочеш сказати? — запитала Катерина Іванівна.

— Я хочу сказати своє слово.

— Яке ж твоє слово про небо?

— Небо ласкаве... — тихо сказала дівчинка й усміхнулась.

Діти притихли. Вони враз побачили в небі те, чого не бачили досі: «Небо сумне... Небо тривожне... Небо зажурене... Небо холодне...»

А небо грало, трепетало, дихало, як жива істота. Щ І діти дивилися в його сумні сині-сині осінні очі.

ЯК БІЛОЧКА ДЯТЛА ВРЯТУВАЛА

Серед зими потепліло, пішов дощ, а потім знову замерзло. Вкрилися льодом дерева, зледеніли шишки на ялинках. Немає чого їсти дятлові: стукає об лід, а до кори не достукається. Б’є дзьобом шишку, а зернятка не вилущуються. Сів дятел на ялині й плаче. Падають гарячі сльози на сніг, замерзають.

Дивиться білка з дупла — дятел плаче. Стриб, стриб, прибігла до дятла.

— Чого це ти, дятле, плачеш?

— Немає чого їсти, білочко.

Жаль стало білочці дятла. Винесла вона з дупла велику ялинкову шишку. Поклала між стовбуром і гілкою. Сів дятел біля шишки та й ну її молотити дзьобом.

А білочка сидить біля дупла й радіє. І білченята в дуплі радіють. І сонечко в небі радіє.

Був собі зайчик.

Усіх зайчиків звичайно звуть Стрибайчиками або Побігайчиками. Але цей зайчик був такий хвалько, що всі звали його Зайчик-Вихваляйчик.

От збере він навколо себе юрбу зайчат і починає вихвалятися:

— Я найрозумніший, я найспритніший! Я бігаю швидше за всіх, я стрибаю вище за всіх!

Слухали, слухали його зайчата, а потім кажуть:

— Набридли нам твої вихвалки, не хочемо ми з тобою дружити! Живи собі тут сам як знаєш!—і повтікали від нього на інший край лісу.

— А мені ще й краще,—каже Вихваляйчик,—тепер принаймні ніхто мене з вами, з сірою дрібнотою, не сплутає! .

Побудував він собі хатку під зеленим кущиком і став у ній жити.

А треба вам сказати, що зайчик цей був ще зовсім молоденький. Він тільки цієї весни народився і ще не знав, що після весни та літа буває осінь, а після осені — зима. Багато чого він ще не знав, але вважав, що все знає, і був сам собою дуже задоволений.

Одне тільки не подобалося зайчикові: чому це в нього така шубка — сіра та непоказна? Ще поки було літо і все навколо зеленіло, зайчик сяк так відрізнявся від трави та кущів. Та ось почалася осінь. Все в лісі пожовкло, посіріло. Трава прив’яла, з кущиків листя пооблітало, самі сірі дрючки стирчать. Вийде вранці зайчик з хатки, гукне білочці:

— Гей, подивись, білочко, який я став товстий та пухнастий! Я від усіх зайців товстіший та пухнастіший!

А білочка з високого дуба відповідає:

— Нічого я не бачу! Тебе ж, у твоїй сірій шубці, зовсім непомітно серед сухого листя і прив’ялої трави!

Ой, як же це було зайчикові неприємно! Він же хотів, щоб усі його бачили та милувалися ним.

Тимчасом ставало все холодніше. Надходила зима. Тільки зайчик про це нічого не знав і навіть не догадувався.

І от одного разу прокинувся Вихваляйчик уранці, поглянув у дзеркальце, щоб вуса підкрутити, та так і завмер від подиву: замість сірої, непоказної одежинки на ньому тепер була шубка нова — біла, біла та блискуча!

З радощів зайчик підстрибнув аж до стелі і заспівав на все горло:

— От так шубка, подивися!

От чудове убрання!

Я тепер в усьому лісі

Найгарніше зайченя!

Прожогом вискочив зайчик з хатки, щоб швидше похвалитися перед білочкою, і перед їжаком, і перед усіма лісовими пташками своєю новою шубкою. Адже тепер кожен його помітить, навіть здалека!

Та що таке сталося в лісі?! Вискочив зайчик з хатки і бачить: все навколо біле: земля біла, кущі білі, дерева білі. І все блищить на сонці так само, як і нова блискуча зайчикова шубка. Це сніг випав уноч і — ви це, звичайно, зразу зрозуміли. А Зайчик-Вихваляйчик нічого не зрозумів, бо він ще ніколи снігу не бачив.

Стрибнув зайчик туди, сюди,— скрізь усе біле.

— Білочко, білочко! — гукнув зайчик вже зовсім не так задерикувато, як завжди. — Подивися, білочко, яка в мене нова біла шубка!

А білочка визирнула з свого дупла на високому дубі і відповідає:

— Нічого я не бачу! Хіба тут розбереш — де твоя біла шубка, а де білий сніг?

І справді, зайчика нелегко було побачити серед снігу. Може, ви знайдете його на малюнку і покажете білочці?

Засумував зайчик. Не хоче навіть з хатки виходити. Все одно ніхто його не помічає! Навіщо тоді гарне убрання, коли ним похвалитися не можна?

А зима ще не зовсім встановилася. За кілька день знов пригріло сонечко, і перший сніг розтанув — наче й не було його. І знову стало все сіре, чорне, руде — і земля, і сухе листя, і трава.

От коли зрадів Зайчик-Вихваляйчик! Вийшов він у своїй білій шубці, став посеред галявинки і пишається — дивіться, мовляв, люди добрі, на мене!

Білочка глянула і лапками сплеснула:

— Ой, бачу, бачу! Ото шубка, ото ловка! Блискуча, аж очі вбирає!

Визирнув і їжачок із своєї хатки. Він вже був уклався спати на зиму, а як сонце пригріло, вирішив ще дихнути свіжим повітрям.

Побачив зайчика і тільки головою похитав.

— Гарна твоя шубка, що й казати! Та чи не занадто показна? — пробуркотів він і знову сховався, двері зачинив.

Радий та веселий пішов Зайчик – Вихваляйчик по лісі. Іде, підстрибує і свою хвалькувату пісеньку наспівує:

— Може й зараз, як раніше,

Хтось мене не поміча?!

Я ж тепер найчепурніше,

Найпомітніше зайча!

Сидів на дереві старий чорний крук. Такий старий, що навіть трохи недобачав від старості. Та хоч і недобачав, а Вихваляйчика зразу помітив. Як його не помітити — здалека біліє нова шубка серед рудого листя!

— Кра! — каркнув чорний крук. — Поснідаю зараз свіжою зайчатиною!

Як почув це Зайчик-Вихваляйчик, як дременув по лісі!.. Насилу втік.

Прибіг Зайчик на берег річки, що протікала через той ліс. Сів на березі, віддихався трохи і вже забув про недавню небезпеку. Обтрусив свою білу шубку, підбадьорився і тільки рота розкрив, щоб знову вихвалятися, — а нова біда вже тут як тут! Побачила

його здаля лисиця.

— Заждіть хвилиночку, — каже вона своїм лисенятам, — зайчик почув, озирнувся, побачив лисицю і — тікати! Біг, біг, петляв між кущами, через увесь ліс пробіг і вискочив на узлісся.

А тут просто на нього йде мисливець із рушницею.

— Ого, — каже, — який білячок! Буде моїй донечці гарний комір!

Та як націлиться, як стрельне!..

Зайчик з переляку через голову перекинувся і вже сам не пам’ятає, як до своєї хатки домчав. Замкнув дверцята, впав на ліжко й труситься. Не до вихвалок вже йому!

— Ой, — каже, — де моя стара сіра шубка? Така вона була захисна, непомітна! В ній легко було від усяких ворогів сховатися!

Та старої сірої шубки вже не було. Нічого не поробиш, доведеться в новій білій ходити!.. Кожен з вас розуміє, що надаремно зайчик бідкався. Адже надворі була зима. Незабаром випав рясний білий сніг і тепер вже на довгі місяці укрив землю, І біла шубка стала в пригоді!

Бігає зайчик по снігу, нічого не боїться. Ніхто його не помічає.

Піду, — думає зайчик, — до інших зайчат. Пораджу їм теж такі білі шубки придбати, вони дуже зручні взимку!

Пострибав зайчик на інший край лісу, знайшов зайчат, дивиться — а вони всі в білих шубках!

Гляньте! – кричать зайчата. — До нас Ви х валяйчик прийшов!

Ні, — каже зайчик,— не звіть мене Вихваляйчиком, а звіть Побігайчиком. Бо я вже не буду ніколи вихвалятися і хочу з вами дружити.

Зайчата дуже зраділи, прийняли його до свого гурту і всі разом стали гратися і співати пісеньку:

— В нас у кожного нова

Шубка біла, зимова.

Зовсім непомітна.

А як прийде знов весна,

Буде сіра, захисна,

Гарна шубка, літня!

І це справді так буває у зайців.

Лелека ловив у озері жабенят своїм діткам на вечерю. Цілий день стояв він у холодній воді спочатку на одній нозі, бо другу грів, а потім на другій нозі, бо грів першу. Ноги йому зачервонілись від холоду, та Лелека все стояв і стояв у воді — треба ж лелеченятам щось їсти. А в озері спала страшна баба Хмара. Від квакання-вереску жабенят вона прокинулася і страшенно розлютувалася:

— Що-о? Обкр-р-р-адати моє озер-р-р-о? Ловити моїх жабенят? Недозволю!

Лелека чимдуж затріпотів крилами, поспішаючи до рідного гнізда, а люта Хмара, загорнувшись у пухнастий чорний халат, кинулася за ним навздогін:

— Дожену! Утоплю!

— Допоможи! — зойкнув згори Лелека, помітивши мене.— Допоможи, бо залишаться мої лелеченята сиротами!

Я швиденько виліз на дах і примостив коло комина високий громовідвід. Страшна Чорна Хмара, засліплена злістю, не помітила його і зачепилася за громовідвід полою халата. Ох, як вона борсалася в усі боки — аж іскри летіли… А Лелека тим часом встиг домчати до рідного гнізда.

Нарешті халат Хмари порвався на клапті, і випала звідти вже не страшна баба Хмара, а маленька щупленька Хмаринка. Засоромлена, вона чимдуж кинулася назад у озеро, бурмочучи:

— Клятий громовідвід! Як же ж я його не зауважила?!

А Лелека наступного року приніс мені в подарунок маленьку дівчинку, якій я розповідаю казки.

— Добрий вечір! — сказав Місяць головному Міському годинникові, що мешкав на високій ратушевій вежі.— Ніколи не знаю, чи чотири рази казати тобі «добрий вечір», чи лиш раз.

Справа в тому, що Ратушевий годинник мав аж чотири обличчя — на кожнім боці вежі, і деколи Місяць вітався до кожного обличчя зокрема.

— Бам-бам-бам-бам-бам-бам-бам-бам,— відповів годинник, вітаючись і сповіщаючи одночасно, що вже восьма година вечора. Уявляєте собі, скільки раз він мусив пробамкати о 12 годині? Але Міський годинник добре знав математику і ніколи не помилявся. Крім того, він видзвонював що чверть години: «бім-бім-бім, бім-бім-бім…»

— Не маю часу навіть спокійно повечеряти,— скаржився він Місяцеві.— А щоб пильно обдивитися місце, про це й мови не може бути. Мушу іще стежити за вуличними годинниками, щоб завжди правильно показували час. Ти ж знаєш, які вони неслухи, ці вуличні годинники, зовсім як вуличні, хлопчиська. До того ще й дволикі…

— Так, так,— погоджувався Місяць.— Це нелегка робота. Але все ж набагато краще, ніж просто швендяти по місту, як це роблю я, оглядаючи все довкола, прислухаючись до цікавих розмов…

— Це не дуже гарно: слухати чужі розмови,— сказав Міський годинник.— Хіба тебе не сварять за це?

— Ще й як! — зітхнув Місяць.— Тільки я кудись піткнуся, як співають «Ой не світи, Місяченьку…»

— Ну от!

Вони хвилю помовчали. Місяць тим часом обійшов ратушеву вежу довкола, пильно приглядаючись до кожного годинникового обличчя.

— Послухай,— сказав він згодом.— Чи не позичив би ти мені одне із своїх облич? Я так хочу спробувати бути годинником.

— Ну що ти? Як можна? Я не маю права бути триликим! — запротестував Міський годинник.

— Але ж вуличні годинники мають всього лиш по два обличчя,— не вгавав Місяць,— і не плачуть…

— Але ж то вуличні…

— Ти просто недобрий приятель! — образився Місяць.— Жаль тобі одного обличчя для найближчого друга.— Ну подумай,— додав він,— ти відпочинеш, адже ніколи не маєш відпустки, оглянеш місто… А я попрацюю за тебе.

— Ну гаразд,— зітхнув годинник,— бери! — і він простягнув Місяцеві одне із своїх облич…

— Спасибі! — аж проспівав Місяць.—Велике спасибі! Піду я подивлюсь, чи гаразд працюють наші вуличні годинники…

— Бім,— коротко відповів йому Міський годинник,— адже вже чверть на дев’яту, не забувай переводити стрілки!

Та Місяць уже не слухав його. Хвацько підкрутивши стрілки, як вуса, він рушив оглядати місто і сповіщати всіх про час…

— Пхиі — скривився перший Вуличний годинник, помітивши Місяця.— Я ще ніколи не бачив, щоб годинник ходив по небі.

— Яке має значення, де ходити! — відповів Місяць.— Хіба ти не ходиш?

— Ходжу! Але я сам собі ходжу! — презирливо скривився Вуличний годинник.

— А я сам собі ходжу, ще й по небі ходжу! — гордо відповів Місяць.— Отже, я двічі годинник. А ти не забувай переводити стрілки,— додав він звисока і поплив далі.

Незабаром Місяць побачив ще один Вуличний годинник.

— Цікаво, цікаво,— промимрив Місяць,— чому це ти відвертаєшся від мене?

Годинник скоса глянув на Місяця.

— Що з тобою,— продовжував Місяць,— чи ти не хворий?

— Ні,— буркнув годинник,— я просто показую потрібний час.

Місяць, на жаль, не бачив свого обличчя і тому не міг сказати, чи правду каже Вуличний годинник. Але він добре запам’ятав розмову з приятелем з ратушевої вежі.

— Зараз перевірю, чи ти не дволикий,— сказав Місяць і поспішив поглянути на друге годинникове обличчя.

Але воно було таке ж саме, як і перше.

— Ну, гаразд,— сказав Місяць,— але страшенно не подобаються мені такі квасні обличчя!

Якийсь час Місяць не надибував .жодного Вуличного годинника. Аж нарешті на одній маленькій вузенькій вулиці щось щире посміхнулося до нього.

— Оцей мені подобається! — вигукнув Місяць.—Привіт, приятелю!

— Привіт! — радісно привітав його третій годинник. Обличчя йому світились радістю, стрілки вдоволено стирчали у різні боки.

— Нарешті зустрічаю приємне обличчя,— весело промовив Місяць.— Цілу годину блукаю містом, і всі, хто б мене не зустрічав, кривляться на мене, як на кислицю…

— Як на мене, то я часто маю гарний настрій,— сказав годинник.— І ви, на ваше щастя, потрапили якраз в такий час…

— Це чудово — завжди мати гарний настрій і усміхнене обличчя! — вигукнув Місяць.—Я вам раджу бути таким завжди!

— Ви так думаєте? — здивувався годинник.

— Я певний цього!

Вони ще трохи погомоніли, і Місяць зібрався відходити.

— Мені було дуже приємно і цікаво з вами,— сказав він.— О, не журіться,— вигукнув Місяць, глянувши на годинникове обличчя,— не журіться, прошу вас!

Але годинник кривився усе більше й більше.

— Будь ласка, посміхніться,— заблагав Місяць.— Ди так мило посміхаєтесь!

— Але… я… я… не можу…— пробелькотав годинник,— не знаю, чи зможу…

— Постарайтесь!

— Добре! — І годинник з натугою сіпнув лівим вусом і знову посміхнувся до Місяця.

— Чудово! Чудово! — проспівав Місяць, піднімаючись вгору.— Але ж, приятелю,— вигукнув він.— Ви дволикий! З одного боку ви посміхаєтесь, а з другого кривитесь!

— Я, здається, уже нічого не зможу зробити,— розпачливо мовив годинник.—Дзінь… Буммм…

І він затих назовсім.

Переляканий Місяць побіг назад до ратущевої вежі.

— Здається, вони всі зіпсувались! — сказав він Міському годинникові.

— Як-то всі?

— Перший, кого я побачив, лише кривився, другий — відвертався, третій, цей найввічливішии, щиро посміхався, а потім виявилось, що він нещирий…

Ратушевий годинник похитав головою:

— Ось що значить братися не за свою справу. Дано ж тобі визначати місяці

— Воно-то так,— сумно похилив голову Місяць,— але ж це так довго чекати від одного місяця до іншого…

— А що казати Сонцю, по якому люди навчились визначати роки? 
Місяць довго думав, а потім сказав:

— Маєш рацію! Кожен повинен знати своє місце і свої обов’язки.

На другий вечір Місяць вийшов на небо у новенькому убранні, тісно підперезаний, від чого виглядав зовсім юним. Він ласкаво вклонявся хмаркам, натирав до блиску зорі і прискіпливим оком оглядав місто: чи всі знають, що скоро початок нового місяця?

Маленький Івасик малював. Ось що він намалював: хатку, квітку, дівчинку і сонце.

— Як тебе звати? — спитав Івасик у дівчинки.

— Зоряна,— відповіла вона.— Ходім до мене в гості.

— Охоче,— Івасик подав дівчинці руку, і вони обоє ввійшли до Зорян-чиної хатки, Там було тепло і затишно. В кутку на лаві сидів великий Синій Кіт.

— Добридень,— чемно привітався до нього хлопчик.

— Дзиглики-миглики,— відповів Кіт.

«Мабуть, саме так слід вітатися з котами»,— подумав Івасик і випалив скоромовкою:

— Пундики-Мундики.

Кіт зіскочив з лави і подав Івасикові велику синю лапу:

— Нумо гратись!

— В котики-мишки,— зрадів Івасик.

— Котик уже є,— поважно промуркотів Кіт,— а хто ж буде мишкою?

— Нехай я,— згодився гість.

— Тоді я тебе з’їм,— не вгавав Кіт,— адже коти мусять їсти мишей…

— Е ні, ця гра не для нас,— втрутилась Зорянка.— Краще граймося в хованки. Хто знає лічилку?

— Еники-беники їли вареники,— почав Івасик,— еники-беники кльоц, вийшов зелений матрос…

Жмуритись випало Котові:

— Рахую до трьох,— промурмотів він.— Раз…

Зорянка шмигнула під стіл, а Івасик роззирнувся по хаті.

— Два…— сказав Кіт.

У кутку коло печі стояло порожнє відро. Воно ледь підморгнуло Івасикові. Хлопчик підбіг до відра і одягнув його на голову.

— Тррри,— промуркотів радісно Кіт.— Іду шукати…

Він зазирнув до шафи й під ліжко і нарешті під столом знайшов Зорянку. Тоді почав шукати Івасика: ще раз зазирнув до шафи, під ліжко, під стіл і стілець, у піч і під лаву, пововтузивсь на ліжку — хлопчика ніде не було. Кіт потермосив картину на стіні, виглянув у вікно…

— Виходь, Івасику, ти виграв,— нарешті визнав він.
Івасик зняв з голови відро і весело засміявся.

— Ось який ти хитрий! — вигукнули разом дівчинка і Кіт.— Ніхто б і не здогадався тебе там шукати.

— Дзінь-дзінь,— реготалося відро, аж заходилося від сміху.— Це ж ви про мене забули. Пора вже по воду йти, руки мити та сідати вечеряти! — І відро вибігло з хати.

Зорянка стала коло печі готувати вечерю, а Кіт з Івасиком присіли на лаві й розпочали довгу і мудру розмову.

— Як ти гадаєш,— запитав Синій Кіт,— бувають на світі сині коти?

— Мабуть, бувають,— відповів Івасик, глянувши уважно на нового друга.— Адже ти є.

— Ти певний того? — засумнівався Синій Кіт.— Запитай в кого хочеш і почуєш, що синіх котів не може бути.

— Якщо є білі, чорні, сірі, руді, то мали б бути й сині,— подумавши, мовив Івасик.

— Мали б бути, а нема. Нема — і крапка. І мене нема. Я мушу ховатись серед волошок і льону, злинаю в небо, навіть навчився плавати в синій воді, щоб ніхто не здогадався, що я — це я,—поскаржився Синій Кіт.— Бо досить мені з’явитись десь на людях, як усі кричать: неправда, синіх котів не б у в а є! І тоді я не знаю, буваю я чи ні…

Цю тривожну розмову перервала поява Квітки — тієї, що намальована коло Зорянчиної хатки.

— Ваше Відро бігло по воду і зранило ніжку,— сказала Квітка.— Тепер воно сидить на дорозі і плаче.

— Знову цей Камінь,— сплеснула руками Зорянка, і всі вибігли з хатки. Недалеко коло річки сиділо зарюмсане Відро і жалісно потирало великий палець на нозі.

— Я ж просило його,— Відро, схлипуючи, вказало на вухастий Камінь посеред дороги,— просило: «Вступися!» А він лежить і лежить!

Камінь незворушно лежав серед дороги і вдавав, ніби нічого не сталося. Діти допомогли Відрові підвестися і пішли разом з ним до річки по воду, а Камінь мугикнув услід: — Ідеш по дорозі — дивися під нозі!

Івасик озирнувся — і раптом йому видалось, що Зорянчина хатка почала зменшуватись, зовсім-зовсім зменшуватись. Ще мить — і стала такою ж, як на малюнку.

— Івасику,— почув він мамин голос.— Годі малювати, час спати.
Біля хатки стояла Зорянка з повним відром води і приязно посміхалася хлопчикові.

— Добраніч,—сказав їй Івасик,—завтра я знову прийду до тебе. І він дотримав свого слова — на другий день двері Зорянчиної хатки ласкаво відчинилися перед ним.

Далеко, у відкритому морі, вода така синя, немов пелюстки волошок, і така прозора, ніби найчистіше скло,— проте й глибоко там! Жоден якір не дістане дна. Багато дзвіниць довелось би поставити одна на одну, щоб верхня могла вистромитися з води. Внизу, на морському дні, живуть русалки. Не подумайте, що там, на дні, лише голий білий пісок,— ні, там ростуть дивовижні дерева й квіти, з такими гнучкими стеблами та листям, що вони ворушаться, як живі, при найменшому русі води. Риби, великі й маленькі, мелькають між гіллям зовсім так, як у нас у повітрі пташки. В найглибшому місці стоїть палац морського царя. Стіни його з коралів, високі й стрілчасті вікна з найпрозорішого бурштину, а дах із черепашок, які розкриваються й закриваються від припливу та відпливу. Це надзвичайно красиво, тому що всередині кожної черепашки лежить блискуча перлина, навіть одна-єдина з них була 6 багатою оздобою в короні королеви.

Морський цар давно вже овдовів, і його хазяйством відала стара мати, жінка розумна, але дуже горда своїм високим походженням; вона носила на хвості цілу дюжину устриць, тоді як Інші знатні дами мали право носити лише по шість.

Проте загалом вона була достойна жінка, варта всіляких похвал, особливо ж тим, що дуже любила своїх маленьких онучок, морських царівен, і піклувалася ними. їх було шестеро, прегарних дівчаток, але кращою за всіх була наймолодша. Вона була ніжна й прозора, немов пелюстка троянди, з очима синіми, як глибоке море; але, як і інші русалочки, не мала ніг; замість ніг у неї був риб’ячий хвіст. Цілісінький день царівни бавилися у величезних залах палацу, де на стінах росли живі квіти.

У відчинені вікна запливали рибки, як у нас інколи до кімнати залітають ластівки; рибки підпливали до маленьких царівен, брали їжу з їхніх рук і дозволяли пестити себе.

Навколо палацу був великий сад з вогненно-червоними І темно-блакитними деревами. Листя та гілля на них весь час коливалося І сяяло, наче золото, а квіти — як палаючі вогні. Земля була посилана дрібним-дрїбним піском, ледь блакитним, як сірчане полум’я. І всюди на морському дні все мало блакитний полиск — так, наче ти перебуваєш не на морському дні, а десь високо в повітрі, і небо скрізь — і вгорі над тобою, і в тебе під ногами. У безвітря можна було навіть побачити сонце: воно здавалося пурпуровою квіткою, з чашечки якої струмують промені світла.

Кожна з маленьких царівен мала свою місцинку в саду, де могла копати й саджати квіти, як бажала. Одна зробила собі квітничок у вигляді кита, другій заманулось, щоб її грядка була схожа на маленьку морську русалку, а наймолодша зробила свою грядку круглою, як сонце, посадила на ній такі ж, як воно, червоно-гарячі квіти.

Дивною дівчинкою була ця русалочка — такою тихою, задумливою… Сестри її прикрашали свої грядочки різними дивовижними речами, які потрапляли сюди з розбитих кораблів, а в її куточку, серед палаючих червоних квітів, схожих на далеке сонце, стояла лише одна прегарна мармурова статуя хлопчика, що впала на дно моря з якогось загиблого корабля. Русалочка посадила коло статуї ясно-червону плакучу вербу, верба чудесно розрослася. її довге гнучке гілля звисало, обгортаючи статую, майже торкалось блакитного піску, на якому хиталися фіалкові тіні. Здавалось, верхів’я і коріння ніби бавляться одне з одним і хочуть поцілуватися.

Не було більшої втіхи для русалочки, як слухати про життя людей там, нагорі. Стара бабуся мусила розповідати їй усе, що тільки знала про кораблі, міста, про людей, про тварин. Найбільше подобалось русалочці і дивувало її, що квіти на землі пахнуть — не те що тут, у морі! — що ліси там зелені, а рибки, які живуть на деревах, так дзвінко й хороше співають. Бабуся називала «рибками» пташок, інакше онучки не зрозуміли б її, адже вони ніколи не бачили пташок.

— Коли вам мине п’ятнадцять років,— казала бабуся,— вам теж дозволять випливати на поверхню моря, сидіти при світлі місяця на скелях і дивитися на величезні кораблі, що пропливатимуть мимо; ви побачите ліси й міста.

Саме цього року старшій царівні минав п’ятнадцятий рік. Іншим сестрам — а вони йшли одна по одній — доводилося ще чекати, і найдовше наймолодшій — цілих п’ять років, поки можна буде піднятися з морського дна й подивитись, що діється на землі. Кожна з них обіцяла розповісти сестрам про те, що найбільше сподобається їй у перший день.

Адже їм не досить було тільки розповідей бабусі.— їм хотілося так багато знати!

Проте ніхто з них так пристрасно не жадав виплисти швидше на поверхню моря, як наймолодша, тиха, задумлива русалочка, якій доводилося чекати довше за всіх.

Скільки ночей простояла вона коло відчиненого вікна і дивилася вгору крізь морську блакить, де ворушили своїми плавцями та хвостиками риби! Вона бачила місяці й зірки. Правда, крізь воду вони світилися досить тьмяно, проте здавалися далеко більшими, ніж здаються нашим очам.

А якщо інколи їх затьмарювала темна хмара, русалочка знала — це пливе або кит, або корабель з багатьма людьми. їм, звичайно, і на думку не спадало, що під ними на дні моря стоїть маленька прекрасна русалочка і простягає до них свої білі рученята.

Нарешті старшій царівні сповнилось п’ятнадцять років, і їй дозволили піднятися на поверхню моря.

Коли вона повернулась — розповідям не було краю. Але найкраще, казала вона, лежати при світлі місяця на піщаній косі й милуватися великим містом на березі. Там, ніби сотні зірочок, горіли вогні, чути було музику, гомін людей, гуркіт екіпажів, там височіли гостроверхі вежі, лунали дзвони. Так, саме тому, що їй не можна було туди попасти, це її вабило найдужче.

О! Як слухала ці оповідання наймолодша сестра! Пізно ввечері, стоячи біля відчиненого вікна й дивлячись крізь блакитно-темну воду, вона тільки й думала про велике місто з усім його гомоном, рухом, І їй здавалося навіть, що вона чує дзвін.

Наступного року й друга сестра одержала дозвіл піднятися з води нагору і плавати, де схоче. Вона виринула в ту мить, коли заходило сонце, і вирішила, що прекраснішого за це видовище не може бути. Усе небо сяяло, немов розтоплене золото, розповідала вона, а хмари — о, вона навіть не могла описати словами їхню красу! Пурпурові й фіолетові, вони швидко пливли в небі, але ще швидше, ніж хмари, до сонця летіла, ніби довгий білий серпанок, зграя диких лебедів. Русалочка теж попливла до сонця, але воно поринуло в море, і рожевий відблиск згас на морській поверхні й на хмарах.

Минув іще рік, і випливла третя сестра. Вона була найсміливІша з усіх, тому попливла в широку ріку, що впадала в море. Вона побачила чудові зелені пагорки, вкриті виноградом, палаци й будинки виглядали з прекрасних лісів. Вона чула, як співали пташки, а сонце так сяяло і пекло, що русалка мусила часто поринати у воду, щоб освіжити своє

палаюче личко. У невеличкій бухті русалка помітила зграйку маленьких людських дітей. Зовсім голенькі, вони бігали й плюскалися в воді. Русалка хотіла погратися з ними, але вони злякались і втекли, а замість них прибігла маленька чорна тваринка — це був собака. Раніше русалка ніколи не бачила собак. Песик так грізно гавкав, що русалка від страху швидше попливла знову у відкрите море.

Повернувшись додому, вона не могла забути чудові ліси, зелені пагорки і гарнесеньких діток, які вміли плавати у воді, хоч у них І не було риб’ячого хвоста.

Четверта сестра не була такою сміливою. Вона трималася посередині, у відкритому морі, і потім розповідала, що це найкраще. Куди не поглянь — навколо море, а небо — ніби перевернута велетенська скляна баня. Вона бачила й кораблі, але тільки здаля, і вони здавались їй чайками; скрізь бавилися веселі дельфіни, а здоровенні кити пускали з ніздрів сотні водограїв.

Та ось надійшла черга п’ятої сестри. Її день народження припав на зиму, і тому вона побачила те, чого не бачили, коли випливали вперше, її сестри. Море було зовсім зелене, і скрізь плавали крижані гори, схожі на величезні перлини, тільки далеко вищі, ніж найвищі дзвіниці, збудовані людьми. Гори були найвигадливіших форм І сяяли, як діаманти. Русалочка сіла на найвищу крижану гору, вітер розмаював її довге волосся, і всі моряки перелякано обходили ту гору, де вона сиділа.

Та надвечір небо заснували хмари, замиготіла блискавка, загримів грім, зчорніле море підносило високо і кидало вниз крижані брили, і вони горіли в червоному світлі блискавок. На всіх кораблях згортали вітрила. Люди металися від жаху. А русалка сиділа спокійно на плавучій крижаній горі й милувалась, як вогняні блискавки зигзагами борознили небо й падали у мерехтливе море.

Взагалі кожна з сестер, яка тільки випливала вперше, була в захопленні від усього нового і, як здавалося їй, прекрасного.

Але, ставши дорослими дівчатами й одержавши дозвіл плавати скрізь, де хотіли, вони швидко звикли до всього і були вже байдужі до того, що бачили. Згодом вони вже казали, що скрізь добре, але. дома найкраще.

Часто увечері всі п’ятеро сестер бралися за руки й випливали зграйкою на поверхню моря. Чудові голоси були у них, таких не буває у людей, і от, коли здіймалася буря й кораблям загрожувала небезпека, русалки підпливали до них і співали солодко-солодко про те, як чудово на морському дні, і просили моряків не боятися спускатись туди до них. Але моряки не могли розібрати слів, їм здавалося, то шумить буря. Та однаково вони не могли б побачити усієї краси на дні морському, адже, коли корабель гинув, люди тонули і припливали до палацу морського царя вже мертвими.

Коли вечорами сестри рука в руку підіймалися над водою, наймолодша русалочка лишалась сама-самісінька, дивилась їм услід, і, здавалось, їй дуже хотілося заплакати. Але ж у русалок нема сліз, і через те сумувати їм ще важче.

— Ох, коли б мені вже було п’ятнадцять років, — казала русалочка, — я знаю, я дуже полюблю той верхній світ і людей, які живуть там. Нарешті і їй минув п’ятнадцятий рік.

— От і тебе виростили, — сказала їй бабуся, стара королева-вдова. — Йди сюди, я причепурю тебе так само, як І твоїх сестер.— І вона одягла на голівку русалочці вінець з білих лілей. Кожна пелюстка лілеї була половинкою перлини.

Потім стара наказала вісьмом великим устрицям причепитися до хвоста царівни — щоб усі знали її високе походження.

— Мені боляче від них! — сказала русалочка.
— Що ж, для краси варто потерпіти,— мовила стара.
О! З якою охотою скинула б русалочка з себе всі ці розкішні убори і важкий вінець. Ясно-червоні квіти з її садка личили б їй далеко більше — та що поробиш!
— Прощавайте,— мовила вона і легко та плавно, наче бульбашка, піднялася з води нагору. Сонце тільки-но зайшло, коли вона підвела голову над водою, але хмари ще палали пурпуром і золотом, і в блідому рожевому небі засвітилася вечірня зірка, така ясна та прекрасна. Повітря було м’яке й свіже, а море зовсім спокійне.

Неподалечку стояв великий корабель з трьома щоглами, одне лише вітрило здіймалося вгору — адже не було навіть маленького вітерця, і скрізь на вантах та реях сиділи матроси. З корабля лунали музика і співи, а коли звечоріло й стало зовсім темно, корабель засвітився сотнями різнобарвних ліхтариків,— здавалося, в повітрі замаяли прапорці всіх націй.

Русалочка підпливла до вікна каюти, і коли хвиля підносила її вгору, вона могла зазирнути в прозоре скло. У каюті зібралось багато пишно вбраних людей, але найвродливіший був молодий принц із великими чорними очима. Йому, певне, було не більше шістнадцяти років. Саме святкували день його народження, тому на кораблі і було так весело та розкішно. Матроси танцювали на палубі, а коли туди вийшов юний принц, сотні ракет знялися в повітря, і стало ясно, як удень. Русалочка навіть злякалась і пірнула в воду, але швидко знову вистромила голівку, і їй здалося, ніби всі зірки падають з неба до неї в море.

Ніколи не бачила вона таких забав: великі сонця крутились колесом, чудові вогненні риби злітали в повітря, і все це відбивалося в прозорому тихому морі. На кораблі так було видно, іцо можна було побачити найменший канат і, звичайно, людей! О! Який гарний був молодий принц! Він тиснув людям руки, сміявся, а музика все лунала й лунала тієї чудової ночі.

Було вже пізно, а русалочка все не могла відвести очей від корабля і прекрасного принца. Різнобарвні ліхтарики погасли, ракети вже не здіймалися в повітря, не гриміли постріли з гармат, проте глибоко в морі загуло й застугоніло.

Русалочка сиділа на хвилі й гойдалася вгору та вниз, заглядаючи весь час у каюту, а корабель набирав ходу, вітрила напиналися одне за одним. Хвилі дужчали. Громадились великі чорні хмари, вдалині спалахнула блискавка.

О! Насувалась страшна негода! Матроси кинулися згортати вітрила. Великий корабель хитало в оскаженілому морі, вода здіймалася, наче величезні чорні гори, іцо от-от впадуть на щогли. Та корабель пірнав, як лебідь, між високими горами і виринав знову на хвилях, що громадились над ним.

Русалочці все це здавалося веселою прогулянкою, але моряки почували себе інакше. Корабель скрипів і тріщав, грубі дошки гнулися від сильних ударів хвиль. От грот-щогла, наче очеретинка, зломилась посередині, корабель ліг на бік, і вода полинула в трюм. Лише тепер русалочка зрозуміла, яка небезпека загрожує кораблю. Їй і самій треба було бути обережною між дощок та балок, що плавали на воді.

На мить ставало зовсім темно, хоч око виколи, потім знову спалахувала блискавка, і русалочка пізнавала всіх людей з корабля,— кожен рятувався як міг. Та вона шукала очима тільки принца. Коли корабель зовсім розвалився, вона побачила, що принц тоне в глибокому морі. Спочатку вона навіть зраділа, що він спускається до них, та згадала, що люди не можуть жити в воді, і він припливе до палацу її батька вже мертвий. Ні! Він не повинен умерти! Вона попливла між балок та дощок, зовсім забувши, що вони можуть її розчавити. Русалочка то поринала глибоко в воду, то підіймалася високо над хвилями. Нарешті вона наздогнала принца.

Він майже зовсім знесилів і не міг більше плисти в бурхливому морі. Його руки і ноги почали слабнути, прекрасні очі заплющилися, він би загинув, коли б не з’явилась русалочка. Вона підвела його голову над водою і здалася з ним на волю хвиль — хай несуть їх обох, куди хочуть.

На ранок лиха негода минула, та від корабля не лишилось ані трісочки. Сонце піднялося знову над водою, червоне, сяюче, і його проміння ніби повертало щокам принца їхні живі барви. Але очі лишалися заплющеними.

Русалочка поцілувала високе гарне чоло, відкинувши з нього волосся. Їй здалося, що принц схожий на мармурового хлопчика в її садку; вона поцілувала його іце раз, палко бажаючи, щоб він лишився живий.

Нарешті вона побачила перед собою тверду землю, високі блакитні гори, вершини яких були сліпучо-білі від снігу, неначе спочивала там зграя лебедів.

Коло самого берега росли чудові зелені ліси, а трохи вище видно було якусь будівлю — чи то церкву, чи монастир: русалочка не знала, що то.

В саду росли цитрини й помаранчі, а коло брами височіли пальми. Море утворило тут маленьку бухту, зовсім тиху, але дуже глибоку.

Туди, просто до берега, на якому лежав білий, нанесений водою пісок, підпливла русалочка з прекрасним принцом. Вона поклала його на пісок, дбайливо піднявши йому голову так, щоб її гріло сонячне про- . міння.

В цей час задзвонили дзвони у великому білому будинку, і в сад вийшло багато молодих дівчат. Тоді русалочка відпливла далі, сховалась за камінням, що стирчало з води, і покрила собі волосся та груди морським шумовинням. Тепер ніхто не міг би розгледіти її личко. Звідти вона почала стежити, що станеться з її бідним принцом.

Незабаром до цього місця наблизилась молоденька дівчина. Вона спочатку дуже злякалась, та лише на одну мить, а тоді покликала багато людей, і русалочка побачила, що принц прийшов до пам’яті й усміхнувся всім навколо. Тільки їй не усміхнувся він, бо не знав, що це вона врятувала йому життя.

Їй стало дуже сумно, І, коли принца відвели у великий будинок, вона, зажурена, опустилася під воду й повернулася до батьківського палацу.

Завжди була русалочка тихою та задумливою, а тепер стала ще мовчазнішою. Сестри розпитували, що вона побачила, коли вперше випливла нагору, та маленька русалочка нічого не розповіла їм.

Часто вранці й увечері припливала вона до того місця, де лишила принца. Вона бачила, як дозріли фрукти в садах і їх зірвали, бачила, як танув білий сніг на вершинах гір, але принца не бачила і щоразу, повертаючись додому, ставала ще сумнішою. Тільки одна втіха була у неї — сидіти в своєму маленькому садку, оповивши ніжними руками мармурову статую, схожу на принца. Русалочка вже не піклувалась про свої квіти, і вони розрослися, як хотіли, по всіх стежках, їхні довгі стебла та листя переплелися з гіллям дерев, і в садку стало зовсім темно.

Нарешті вона не могла вже витримати і розповіла про все одній з сестер; одразу узнали про це й інші сестри, а втім, не тільки вони самі, а ще двІ-три русалки, які про це нікому не сказали, крім своїх найближчих подруг. Одна з русалок знала дещо про принца — вона також бачила свято на кораблі, знала, звідки принц і навіть де його королівство.

«Пливімо разом, сестричко»,— мовили сестри і, сплівшись руками, попливли до того місця, де, як розповідали, стояв замок принца.

Палац був збудований із ясно-жовтого блискучого каменю; широкі мармурові сходи спускалися просто до води. Розкішні визолочені бані височіли над дахом, і між багатьма колонами навколо всього будинку стояли мармурові статуї, зовсім як живі.

Крізь прозоре скло високих вікон видно було розкішні зали, скрізь висіли шовкові завіси та лежали килими, а всі стіни прикрашали такі чудові картини, що дивитися на них було насолодою. Посередині великого залу бив водограй, і його бризки здіймалися високо під стелю аж до дзеркальної бані, крізь яку сонячне проміння падало на воду й на чудові рослини, що росли в басейні.

Тепер знала русалочка, де живе принц, І часто ввечері та вночі припливала сюди сама. Вона підпливала до землі далеко ближче, ніж будь-хто з сестер, і навіть наважувалась пропливати вузьким каналом під мармуровий балкон, що кидав на воду довгу тінь. Тут вона зупинялась подовгу, дивилася на молоденького принца, а він гадав, що сидить сам у місячному сяйві.

Вона бачила, як інколи вечорами принц катався з музикантами в розкішному човні, прикрашеному прапорами. Русалочка виглядала з зеленого очерету, здавалось, вітер розвівав довгий сріблясто-білий серпанок, і коли хто й помічав його, думав, що це лебідь розпустив свої крила.

Часто ночами, коли рибалки із смолоскипами виходили в море по рибу, вона чула стільки хорошого про принца. Вона раділа, що врятувала йому життя, коли його напівмертвого кидало на хвилях. Русалочка згадувала, як міцно пригортала його голову до своїх грудей і як ніжно його поцілувала.

А він нічого не знав про це, і навіть приснитися вона йому не могла.

Все дужче І дужче починала русалочка любити людей, все сильніше й сильніше вабило її до них, їхній світ здавався їй далеко більшим, ніж морський. Люди могли на своїх кораблях перепливати моря, підніматися на високі гори, аж під самісінькі хмари, і земля, якою володіли вони, простягалася з своїми лісами, полями ген-ген далеко, куди далі, ніж сягало її око. їй хотілось більше дізнатися про людей, але сестри не могли нічого їй розповісти. Тоді русалочка звернулась до старої бабусі, котра знала добре «вищий світ», як вона називала землю над водою.

— Якщо люди не тонуть,— питала русалочка,— вони можуть жити вічно? Чи вмирають, як і ми тут, у морі?

— Так,— відповіла стара.— Вони також умирають, і їхнє життя ще коротше за наше. Ми можемо прожити триста років, але, коли перестаємо існувати, ми перетворюємось у морське шумовиння. Ми не маємо навіть могил наших рідних. Ми — як зелений очерет,— його зріжуть, і він не зеленіє знову.

— Я віддала б усі свої сотні років, щоб тільки один день бути людиною,— зажурено мовила русалочка.

— Про це ти не повинна думати! — сказала стара. — Нам тут краще, і ми щасливіші, ніж люди там, нагорі.

— Невже нічого не можна зробити, щоб стати людиною? — спитала русалочка.

— Ні,— відповіла стара.— Тільки тоді це можливо, якщо хтось із людей полюбить тебе так, що ти станеш йому дорожчою за батька й матір, якщо всі думки, все серце віддасть тобі й попросить священика з’єднати ваші руки на знак вічної вірності. Але цього ніколи не буде. Те, що тут, у морі, є красивим — твій риб’ячий хвіст, там, на землі, вважають бридким. Адже вони не розуміються на красі. На їхню думку, щоб’бути гарною, треба обов’язково мати дві незграбні підпірки — ноги, як вони це називають.

Русалочка глибоко зітхнула і сумно подивилась на свій риб’ячий хвіст.

— Будемо жити й радіти,— сказала стара.— Погуляємо, повеселимося досхочу за ЦІ триста років, що дано нам прожити. Це, справді, не малий час; потім і відпочити буде приємно після смерті. Сьогодні ввечері у нас великий бал!

Увечері було надзвичайно. Такої пишноти ніколи не буває на землі. Стіни й стеля великого танцювального залу були з товстого, але прозорого скла. Сотні велетенських черепашок, рожево-червоних та трав’янисто-зелених з блакитними вогниками, лежали рядами вздовж стін. Вогники освітлювали весь зал і, проникаючи крізь стіни, осявали й море. Можна було бачити безліч риб, великих і маленьких, які підпливали до скляних стін. На одних рибах блищала червона луска, на Інших — вона сяяла золотом і сріблом.

Посередині зали дзюрчав широкий потік, і на ньому танцювали водяники та русалки під власний чудовий спів. Люди на землі не мають таких прекрасних голосів.

Русалочка співала краще від усіх. Всі їй плескали в долоні. І на одну мить радість сповнила її серце, адже вона знала, що кращого голосу нема ні в кого — ні на землі, ні у воді. Але незабаром згадала знову про той верхній надводний світ — вона не могла забути прекрасного принца.

Русалочка непомітно вислизнула з батьківського палацу І в той час, коли там танцювали й співали, сіла зажурена в своєму маленькому садку. Крізь воду до неї долинали звуки валторни, і вона думала: «От, напевне, він знову катається там, нагорі, він, якого я люблю більше за батька І матір, він, про якого всі мої думки і в руки якого я віддала б усе щастя свого життя. Я б на все наважилась заради нього! Поки мої сестри танцюють у батьківському палаці, я попливу до морської відьми. Я завжди боялась її, але, може, вона мені щось порадить І допоможе».

І русалочка попливла з свого садка до бурхливого виру, за яким жила відьма. Вона ніколи раніше не плавала по цій дорозі. Тут не росло жодної квітки, навіть морської трави, був тільки голий сірий пісок.

Пісок стелився аж до самого коловороту, де вода крутилася, зовсім як біля шумливого млинового колеса, і все, що стрічала на шляху, тягла глибоко на дно.

Через цей бурхливий вир мусила переплисти русалочка, щоб потрапити у володіння відьми. Ще-треба було поминути великий шматок, вкритий гарячим мулом, що надимався пухирями. Відьма звала це місце своїм торф’яним болотом. За ним стояв дім відьми серед дивовижного химерного лісу. Замість дерев та кущів у ньому були поліпи — напівтва-рини, напіврослини. Здавалося, стоголові змії росли з землі. Гілки були довгими слизькими руками з пальцями, що вигинались, наче черв’яки. Поліпи ворушили кожним суглобом від коріння до вершечка. Все, що потрапляло до них по дорозі, вони міцно хапали своїми щупальцями і вже більше не випускали.

Русалочка зупинилась. її серце стукотіло від страху, вона вже ладна була повернути, але тут згадала про принца, і це надало їй мужності. Вона міцно зв’язала над головою своє довге легке волосся, щоб поліпи не могли зачепити його, схрестила обидві руки на грудях і попливла так швидко, як тільки може плавати риба в воді. А страшні поліпи простягали за нею свої цупкі покручені руки й пальці. Вона помітила, як кожен поліп, наче залізними кліщами, тримає все, що вдавалося йому схопити. Вони тримали білі кістяки людей, які потонули, корабельні рулі, ящики, кістяки тварин і навіть маленьку русалочку, яку вони спіймали І задушили,— це було найстрашніше.

Та от вона опинилась на широкій болотяній лісовій галявині, де вовтузились і перекидались великі жирні водяні вужі, показуючи свої противні світло-жовті черева.

Посеред галявини стояв дім, збудований з білих людських кісток. Тут же сиділа сама морська відьма й годувала з рота жабу, як люди годують цукром маленьких канарочок.

Бридких, жирних водяних вужів вона називала своїми милими курчатками і дозволяла їм повзати по своїх грудях.

— Я знаю вже, чого ти хочеш,— мовила морська відьма.— Дурницю ти надумала! А проте хай буде за твоїм бажанням тобі ж на біду, моя прекрасна царівно! Ти б хотіла позбутися свого риб’ячого хвоста і замість нього мати дві підпірки, як у людей, і ходити, щоб молодий принц полюбив тебе! — І відьма голосно й огидно засміялась, аж змії і жаби скотилися з її грудей додолу й почали там вовтузитися.

— Ти якраз прийшла своєчасно,— вела далі відьма.— Завтра, після того як сонце зійде, я б уже не могла допомогти тобі раніше, ніж за рік. Як приготую тобі напій, до сходу сонця ти попливеш на землю, сядеш на березі і вип’єш його. Тоді твій хвіст подвоїться і стане двома чарівними ніжками — так називають їх люди. Але тобі буде дуже боляче — так, наче тебе розтинають гострим ножем. Кожен, хто погляне на тебе, казатиме, що ти — найчарівніше людське створіння. Ти збережеш свою легку ходу — жодна танцюристка не ступатиме так плавно, як ти, однак при кожному кроці, який ти зробиш, тобі здаватиметься, ніби ти ходиш по гострих ножах, і ноги твої обливатимуться кров’ю. Якщо ти згодна перетерпіти все, я допоможу тобі.

— Згодна,— мовила русалочка тремтячим голосом і подумала про принца.

— Проте затям,— вела далі відьма,— після того, як ти прибереш людської подоби, ти вже не зможеш стати русалкою! Ти вже ніколи не поринеш у воду до своїх сестер і до батьківського палацу. І якщо принц не полюбить тебе дужче, ніж батька й матір,— так що всі думки його будуть з тобою,— і священик не з’єднає ваші руки, щоб ви стали мужем і жоною, першого ж ранку, як він одружиться з іншою, серце твоє розіб’ється і ти обернешся на морське шумовиння…

— Нехай! — сказала русалочка і зблідла як смерть.

— Але ти повинна й мені заплатити,— просторікувала відьма,— І я візьму недешево! У тебе найчарІвнІший голос отут, на дні морському, тож ти сподіваєшся, що зачаруєш ним принца. Цей голос ти повинна віддати мені! Я хочу мати за мій дорогоцінний напій найкраще, чим ти володієш. Адже я мушу наточити тобі в напій власної крові, щоб він був гострим, мов лезо меча.

— Ти хочеш забрати мій голос! — у розпачі вигукнула русалочка.— То що ж тоді залишиться в мене?

— Твоє чудове личко,— відповіла відьма,— твоя легка хода, твої промовисті очі. Цього досить, щоб зачарувати людське серце. Ну що, ти вже втратила сміливість? Висунь свій маленький язичок, я відріжу його як плату, і ти одержиш міцний напій.

— Хай буде так! — мовила русалочка, і відьма поставила казан, щоб зварити своє чар-зІлля.

— Охайність — перш за все! — сказала вона й витерла казан зміями, зв’язавши їх жмутом. Потім роздряпала сама собі груди, і її чорна кров закапала в казан.

Дим набирав найхимерніших форм, навіть страшно .було дивитися. Щомиті відьма кидала в казан якесь зілля, і коли він закипів, здавалося, що то плаче крокодил. Нарешті зілля зварилося, напій був, як найчистіша вода.

— Ось тобі! — сказала відьма й відрізала маленькій русалочці язик.І русалочка стала зовсім німою, не могла ні розмовляти, ні співати.

— Якщо поліпи захочуть схопити тебе, коли ти повертатимешся лісом,— сказала відьма,— бризни на них однією краплиною з твого напою, і їхні руки та пальці розлетяться на тисячі шматків.

Та маленькій русалочці не довелося цього робити. Поліпи самі перелякано кидалися від неї, тільки-но помічали напій: він блищав у її руках, немов яскрава зірка.

Отак вона швидко поминула ліс, болото і бурливий вир.

Ось і батьківський палац. Смолоскипи давно погасли у великому танцювальному залі. Напевне, всі там спали, але русалочка не наважувалась піти до своїх рідних, адже тепер вона була німа й хотіла назавжди покинути їх. Серце її розривалося від туги.

Вона прослизнула в сад і зірвала по квітці з грядочки кожної сестри, послала рукою тисячі поцілунків батьківському палацу і піднялась крізь темне синє море нагору.

Сонце ще не зійшло, коли вона побачила палац принца і допливла до мармурових сходів. Місяць сяяв чудовим світлом. Русалочка випила вогненний густий напій, і їй здалося, ніби двосічний меч простромив наскрізь її ніжне тіло; вона впала непритомна і лежала, як мертва.

Коли над морем засяяло сонце, русалочка прийшла до пам’яті, відчуваючи гострий пекучий біль. Але перед нею стояв прекрасний молодий принц, не відводячи від неї своїх чорних, мов вуглинки, очей. Русалочка опустила очі додолу й побачила, що в неї нема вже риб’ячого хвоста, ає дві чудові маленькі білі ніжки. Та русалочка була зовсім гола і мерщій загорнулася у своє густе довге волосся. Принц спитав, хто вона і звідки прийшла. Русалочка дивилася ніжно, але сумно своїми ласкавими темно-блакитними очима. Говорити вона не могла. Тоді принц взяв її за руку і повів у замок.

Як і казала відьма, при кожному кроці їй здавалося, ніби вона ступає по гострих голках та ножах, однак русалочка терпляче переносила біль. Вона йшла рука в руку з принцом, легка, мов повітря, і він, як і всі, милувався її дивною легкою ходою.

Русалочку одягли в довгі шовкові та муслінові вбрання, вона здавалась найгарнішою зі всіх у замку, але була німа — не могла ні співати, ні розмовляти. Прийшли прекрасні невільниці, одягнені в шовк і в золото, почали співати перед принцом та його батьками. Одна з них співала особливо добре, і принц заплескав у долоні й усміхнувся до неї. Маленькій русалочці стало сумно, вона знала, що вміла співати далеко краще за всіх.

«О, коли б він знав, що я, для того аби бути з ним, віддала назавжди свій голос…» — подумала вона.

Потім невільниці почали танцювати під звуки чудової музики. Тут і русалочка підняла свої прекрасні білі руки, підвелась на кінчики пальців і полетіла по залу в надзвичайному танку. Так ще ніхто ніколи не танцював. З кожним рухом її краса ставала ще помітніша, а її очі промовляли аж до самого серця більше, ніж співи невільниць.

Усі були в захопленні, а найдужче принц, який назвав її своїм маленьким знайденятком. І русалочка танцювала ще І ще, хоча щоразу, коли її ніжки торкалися землі, їй було так боляче, ніби вона ступала по ножах.

Принц сказав, що вона завжди мусить бути коло нього, і їй дозволили спати на оксамитовій подушці перед дверима його кімнати.

Він наказав пошити їй хлоп’яче вбрання, і вона могла їздити з ним верхи. Вони їздили запашними лісами, де зелене гілля пестило її плечі, а в свіжому листі співали маленькі пташки. Вони сходили на високі гори, і хоча її ніжки обливалися кров’ю і всі це бачили, вона сміялася і йшла слідком за принцом на такі вершини, де під ними пропливали хмари, наче зграї птахів, що летять в далекі країни.

А вдома, в палаці принца, вночі, коли всі спали, вона спускалася по широких мармурових сходах униз, опускала палаючі вогнем ніжки в холодну воду І думала про рідних там, на дні морському.

Якось уночі туди, де вона сиділа над водою, припливли рука в руку, співаючи журливих пісень, її сестри. Вона кивнула їм. Сестри пізнали її й розповіли, скільки суму вона їм усім завдала. З того часу щоночі вони відвідували її, і раз навіть ген удалині вона помітила стару бабусю, яка вже багато років не піднімалася на поверхню води, і самого морського царя з короною на голові. Вони простягали руки до неї, але не наважувалися так близько підпливати до землі, як її сестри.

День по дню ставала русалочка милішою принцові, він любив її, але любив, як люблять хороше миле дитя, йому й на думку не спадало, що він може зробити її королевою. А вона ж мусила стати його дружиною, щоб не перетворитися в морське шумовиння на ранок після його весілля.

«Хіба ти не любиш мене найдужче від усіх?» — здавалось, питали очі маленької русалочки, коли принц обнімав її і цілував у прекрасне чоло.

— Так, ти мені наймиліша, — казав він,— тому що в тебе найкраще серце на світі, ти віддана мені, як ніхто, і ти схожа на юну дівчину, яку я бачив лише один раз і, напевне, ніколи вже не побачу. Якось я плив на кораблі, він розбився, хвилі викинули мене на берег коло святого монастиря, де живе багато молодих дівчат; наймолодша з них знайшла мене на березі і врятувала мені життя. Я тільки двічі поглянув на неї. Вона єдина, яку я можу полюбити на світі. Але ти схожа на неї, і ти майже витіснила її образ з моєї душі. Та дівчина належить святому храму, і ось моя щаслива доля послала мені тебе. Ніколи ми з тобою не розлучимось!

«Ох, він не знає, що це я врятувала йому життя,— думала русалочка,— це я винесла його з морських хвиль на берег і поклала в лісі, де стоїть монастир. Я дивилася, заховавшись у морському шумовинні, чи не прийдуть люди. Я бачила цю гарну дівчину, яку він любить більше за мене! — І русалочка глибоко зітхала, бо плакати вона не вміла.— Він каже, дівчина належить храму, вона ніколи не повернеться в світ, вони ніколи не зустрінуться. А я з ним, бачу його щодня, я пІклуватимусь про нього, любитиму його, віддам йому все життя».

Та от почали гомоніти, що принц має одружитися з красунею, дочкою сусіднього короля, і вже споряджали для мандрівки багатий корабель.

Принц поїде до сусіда ніби для того, щоб познайомитися з його країною, а насправді — щоб побачити його дочку. Він вирушить з великим почтом.

Русалочка хитала головою і сміялася, вона знала думку принца краще за всіх.

— Я мушу їхати! — сказав він їй.— Я мушу побачити прекрасну принцесу, мої батьки хочуть цього, але вони ніколи не примусять мене обрати її своєю нареченою. Я не можу її полюбити. Вона не схожа на ту дівчину з монастиря, на яку схожа ти. Якщо мені вже й доведеться колись обирати наречену, я візьму тільки тебе, моє німе знайденятко з променистими очима!

І він цілував її в рожеві вуста, бавився її довгим розкішним волоссям і пригортав голову до її серця, яке так жадало людського щастя.

— Адже ти не боїшся моря, моє німе дитя? — спитав принц, коли вони вдвох стояли на палубі корабля, що віз їх у сусіднє королівство. І він розповідав про бурі і штилі, про дивовижних морських риб у глибині моря і про все, що бачили там водолази, а русалочка тільки усміхалась, слухаючи його оповідання, бо ж ніхто краще за неї не знав, як там, на морському дні.

Ясної місячної ночі, коли всі спали, крім керманича, вона сіла на борт корабля й задивилася в прозору воду. їй здалось, що вона бачить батьківський палац. Високо на вежі стояла стара бабуся в срібній короні на голові й дивилася крізь рухливі хвильки води на корабель.

А потім випливли й русалоччині сестри; вони втупились у неї сумними очима І в розпачі заламували свої білі руки. Русалочка кивнула їм голівкою, усміхнулась, і вже хотіла розповісти, що їй тут добре і що вона щаслива,— але підійшов корабельний юнга, і сестри вмить пірнули в глибину, а юнга подумав, що то біле шумовиння майнуло на хвилях.

На ранок корабель спустив вітрила в гавані пишної столиці сусіднього королівства. Всі дзвони дзвонили, з високих веж лунали сурми, солдати вишикувалися з блискучими багнетами та прапорами, що майоріли в повітрі.

Щодня влаштовували нове свято. Бали й вечори відбувалися один за одним, але принцеси- ще не було в столиці. Казали, вона виховувалась десь далеко звідси, в святому монастирі, там навчали її всіх королівських чеснот.

Нарешті прибула й вона.

Русалочка жадібно вдивлялася в неї і мусила визнати, що ніколи ще не бачила такого вродливого й милого личка. Шкіра принцеси була ніжна й чиста, а з-під довгих темних вій усміхалися темно-сині лагідні очі.

— Це ти! — сказав принц.— Це ти врятувала мені життя, коли я, як мертвий, лежав на березі моря!

І він міцно притиснув до серця свою наречену.

— О, я такий щасливий! — сказав він русалочці.— Найкраще, чого я й сподіватися не міг, здійснилось! Ти радітимеш моєму щастю, — адже ти любиш мене дужче, ніж будь-хто.— І русалочка цілувала йому руки, а її серце, здавалося їй, уже зараз розривається. Його весілля мало принести їй смерть і перетворити її на морське шумовиння.

Дзвони дзвонили, герольди їздили по вулицях і оголошували про заручини принца. Перед вівтарями в дорогоцінних срібних лампадах курилися пахучі фіміами. Наречений та наречена подали одне одному руки, і єпископ благословив їх.

Русалочка, одягнена в шовк і золото, тримала шлейф молодої, але її вуха не чули святкової музики, її очі не бачили пишної церемонії, вона думала про свою останню передсмертну ніч і про все те, що вона втрачала з життям.

Того ж вечора молоді мали відплисти кораблем. Гармати гриміли, маяли всі прапори, а посередині корабля було влаштовано пишне шатро із золотих та пурпурових тканин з чудовими подушками — там молоді мали провести прохолодну й тиху ніч.

Вітер надимав вітрила, й корабель линув легко і плавно по прозорому морю.

Коли посутеніло, засвітили різнобарвні ліхтарі, і матроси завели веселі танки на палубі. Русалочка згадала той вечір, коли вперше виринула з моря й побачила таку ж розкіш і веселощі. І вона також закружляла в танці.

Вона літала, ніби ластівка в повітрі, коли її переслідують, і всі захоплено вітали русалочку, бо ніколи вона не танцювала так чудово. її тендітні ніжки різало, ніби гострими ножами, але вона не відчувала цього, її серце різало далеко болячіше. Вона знала, що останній вечір бачить його, того, для кого покинула своїх рідних, свою батьківщину, віддала свій чарівний голос і щодня переносить нестерпні муки, про які він і гадки не має. Цю останню ніч вона дихає одним повітрям із ним, дивиться в глибоке море, зоряне небо.

А на кораблі веселощі й музика тяглися за північ. Русалочка сміялася у і танцювала, а думки про смерть не покидали її.

Принц у той час цілував свою красуню-дружину, а та гралася його чорним волоссям. Рука в руку вони пішли у своє пишне шатро.

Тихо й спокійно стало на кораблі, тільки керманич стояв коло руля. Русалочка обіперлась білими руками на борт корабля і дивилась на схід, чекаючи ранкової зорі. Вона знала — перше сонячне промінця вб’є її. Раптом вона побачила своїх сестер, які виринули з моря. Вони були бліді, як і вона, і їхнє довге волосся вже не маяло на вітрі, воно було обрізане.

— Ми віддали своє волосся відьмі, щоб вона допомогла нам врятувати тебе від смерті в цю ніч. Вона дала нам ніж, ось він! Бачиш, який гострий? До сходу сонця ти встромиш його в серце принца, і коли його тепла кров бризне тобі на ноги, вони зростуться в риб’ячий хвіст, і ти знову станеш русалкою, поринеш глибоко в море і житимеш свої триста років, поки не станеш морським шумовинням. Поспішай! Або він, або ти — хтось Із вас повинен умерти до сходу сонця! Наша стара бабуся так горює, що загубила все своє сиве волосся, а наше зрізала ножем відьма. Забий принца і повертайся назад! Поспішай! Бачиш рожеву смугу на небі? За кілька хвилин зійде сонце, і ти помреш!

Вони глибоко-глибоко зітхнули і зникли під водою.

Русалочка трохи відгорнула пурпурову завісу шатра й побачила, що голівка прекрасної молодої лежить на грудях у принца.

Вона схилилась і поцілувала принца в чоло, подивилась на небо, де ранкова зоря займалась дужче й дужче, подивилась на гострий ніж і знову кинула погляд на принца. А той і вві сні вимовив ім’я молодої дружини: тільки вона одна була в його думках.

Ніж затремтів у руках русалочки, вона кинула його геть у море — море зачервоніло. Там, де він упав, ніби краплини крові виступили на воді.

Ще раз поглянула русалочка на принца напівзгаслим зором і кинулася з корабля у море.

Над морем зійшло сонце; його проміння падало ласкаво й тепло на мертвотно-холодне морське шумовиння, та русалочка не відчула смерті. Вона бачила ясне сонце, і над головою її літали сотні чудових прозорих створінь; крізь них вона бачила білі вітрила на кораблі, рожеві хмари на небі. Голоси цих створінь були мелодійні і такі ніжні та тихі, що ніяке людське вухо не могло 6 вловити їх, так само, як ніяке людське око не могло б побачити самих створінь.

Русалочка відчула, що й вона стає такою ж, як вони, дужче й дужче відділяється від морського шумовиння.

— Куди ж я йду? — спитала вона в самої себе, злітаючи в повітря, і голос її пролунав, як і голос цих створінь, так ніжно, що земна музика не могла б передати цих звуків.

— До дочок повітря! — відповіли створіння.— Ми летимо в страшні країни, де пекуче чумне повітря душить людей, і навіюємо там прохолоду, розливаємо свіжість. Ми розносимо в. повітрі пахощі квітів і даємо людям відраду та зцілення. Ти, бідолашна русалочко, всім серцем прагнула до того ж, що й ми. Ти любила й страждала. Тож летімо Із нами в захмарний світ!

І русалочка звела рученята до неба, І на її очах уперше забриніли сльози.

На кораблі знову лунав гомін, вирувало життя. Вона побачила принца з його гарною дружиною, які скрізь шукали її.

Сумно дивились вони на хвилююче морське шумовиння, ніби знали, що вона кинулась у хвилі. Невидимо русалочка поцілувала молоду в чоло, усміхнулась принцові й разом із іншими дочками повітря полинула в рожеву хмарку, що пливла у небі.

На далекому острові серед безмежного Індійського океану жив собі в одному селі хлопчик на ім’я Тайні. Не було у нього ані тата, ані мами, вони померли, коли Тайні був ще зовсім маленький. Він так і не пам’ятав, як потрапив у дім старости села і як почав там працювати. В селі мало хто знав ім’я хлопчика і кликали його просто Малий.

Старостиха казала сусідам, що вони з чоловіком купили Тайні у якихось перехожих людей. Малий ріс добрим і слухняним хлопцем. Як тільки сходило сонечко, він забирав буйволів свого суворого господаря, гнав їх на рисове поле, а ввечері приганяв додому.

Після цього йому доводилося ще чимало поратися по господарству, аж поки на землю спускалася ніч і всі лягали спати. Не диво, що Тайні більше подобалося пасти буйволів у полі, аніж тяжко робити в хазяйському домі, де йому щодня перепадали штурхани й потиличники від старости і його жінки. Обоє були дуже лихі й недобрі люди. Через це Тайні й любив ще вдосвіта забирати худобу і проводити з нею цілісінький день у полі.

З одного боку до поля підступала зелена стіна густого лісу — джунглів. З другого тяглася низка таких гарних і високих гір, що здавалось, ніби вони сягають місяця, сонця й зірок. Долиною біля підніжжя гір протікала річка, і хвильки плюскотіли в ній, мов музика. У Тайні була маленька сопілка, і, поки худоба паслася, хлопчик грав на ній. Буйволам подобалися звуки сопілки, під її музику співали пташки і танцювали дикі звірі.

Та одного разу сталася біда. Староста примчав на рисове поле, вихопив у Тайні сопілку з рук і потрощив на шматки! Звірі розбіглися, пташки пурхнули на всі боки, а буйволи похмуро вичікували, що буде далі, лежачи, як завжди, у воді по самі очі.

Староста дуже гнівався і репетував щосили.

— Ну, Малий, якщо ти ще посмієш грати на своїй сопілці, я з тебе шкуру спущу! Хіба не знаєш, що мені не спиться, коли ти свистиш у цю дудку? — люто вигукнув він і подався додому досипати.

Тайні стало сумно і самотньо без сопілочки, їсти хотілося ще дужче, ніж завжди, і він не знав, що робити. Та минуло кілька днів, і якось підійшов до нього в полі незнайомий дідусь.

Він простягнув Тайні іншу сопілку й мовив:

— Ану ж бо, хлопчику, загадай що-небудь, подми в цю сопілку — і твоє бажання здійсниться!

І з цими словами дідусь пішов собі далі.

Малий пастушок почував себе найщасливішою людиною в світі! Коли звірі побачили, що у Тайні нова сопілка, вони підступили зовсім близько, бо їм цікаво було поглянути на неї.

Тайні заплющив очі й загадав:

— Я хочу, щоб і в моїх друзів, і в мене було вдосталь їжі!

А після того, як загадав бажання, заграв на сопілці.

Закінчивши грати, хлопчик розплющив очі. Зовсім близько перед ним стояла таця з наїдками, фруктами та різноманітними ласощами. Перед буйволами лежали оберемки запашної трави, а поруч — усяка їжа для звірів і для птахів.

Тайні знову заплющив очі й загадав нове бажання.

— Я хочу, щоб по небу пливли різнокольорові хмарки! — про
мовив він і заграв на сопілці.

А коли розплющив очі, то побачив прекрасне блакитне небо, а на ньому — яскраві й барвисті хмарки. З-за них саме визирнуло сонце, і вони вигравали, мов веселка.

Тайні подумав і загадав ще одне бажання:

— Я хочу, щоб усі-усі дерева — і великі, й малі — негайно за
цвіли! — і знову заграв на своїй чарівній сопілці.

Це його бажання теж здійснилося! Коли хлопчик розплющив очі, то побачив, що дерева навкруги всіяні червоними, жовтими, рожевими, синіми, фіолетовими, блакитними квітами.

«Як дивно! Всі мої бажання здійснюються. Що ж мені ще загадати?» — подумав він і замислився.

Аж ось у голові в нього промайнула гарна думка.

— Я хочу так заграти, щоб сопілка зібрала сюди хижих звірів з усієї околиці, з усіх нір і лігов!

Тайні знову дмухнув у сопілку, і одразу ж дикі звірі почали збігатися на поле й ставати довкола хлопчика. Були тут хижі тигри, були люті вовки, були й інші великі й малі звірі, приповзли навіть змії, повні смертельної отрути. Дивно, але опинилися серед звірів і староста та його жінка. Вони обоє гавкали, наче собаки, а з очей у них котилися сльози.

Одні звірі грізно ревіли, інші гарчали, деякі шипіли, і всі разом без упину танцювали під звуки сопілки.

Та ось хлопчик перестав грати. Звірі одразу ж замовкли, спинились і задивились на Тайні та його чарівну сопілку. Тільки староста зі своєю жінкою уп’ялися очима в землю.

— Усі ви, мабуть, втомилися танцювати й галасувати. Тож коли я знову заграю, хай усі хижі й жорстокі звірі, які тут є, повертаються в джунглі до своїх лігов,— промовив Тайні і перепитав: — Ви мене добре зрозуміли?

Знову пролунали звуки сопілки, і звірі прожогом кинулися до лісу. А староста і його жінка чомусь подалися першими.

Коли всі розбіглися, Тайні перестав грати і повернувся до худоби. Потім глянув у бік села й промовив:

— Я грав на сопілці, щоб дикі звірі повернулися до лісу. А мій господар з господинею побігли разом із ними. Що ж тепер робити?

Коли сонечко хилилося за обрій, Тайні погнав худобу до садиби свого господаря. В хаті було порожньо. Хлопчику стало сумно й самотньо. Він подумав-подумав і тихо сказав:

— Як же я житиму сам-один у цьому домі без старости і його жінки? Хоч вони й недобрі люди, та все ж ми стільки прожили разом…

Сльози покотилися у нього по щоках.

За кілька хвилин хлопчик перестав плакати, взяв сопілку, заплющив очі й загадав бажання:

— Нехай господарі цього дому позбудуться своїх лихих звичок! Хай стануть добрими і привітними! Хай навчаться любити інших людей! Тоді ми зможемо щасливо жити в цьому домі.

Незабаром староста і його жінка повернулися з лісу, і відтоді вони зажили весело й щасливо.

Лисичка і Журавель

Лисичка з Журавлем у велику приязнь зайшли, навіть десь покумалися. От Лисичка і кличе Журавля до себе в гості.

— Приходи, кумцю! Приходи, любочку! Чим хата багата, тим і погощу.

Іде Журавель на прошений обід, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тонесенько по тарілці та й поставила перед кумом.

— Живися, кумочку, не погордуй! Сама варила.

Журавель стук-стук дзьобом — нічого не спіймав.

А Лисичка тим часом лиже та й лиже кашку, аж поки сама всеї не з’їла. А коли кашки не стало, вона й мовить:

— Вибачай кумочку, більше не маю вас чим гостити.

— Спасибі й за те, — пісним голосом промовив Журавель. — А ти б, кумонько, до мене завтра в гості прийшла!

— Добре, кумочку, прийду, чому не прийти, — мовить Лисичка.

На другий день приходить Лисичка, а Журавель наварив м’яса, бурячків, фасольки, картопельки, покраяв усе те на дрібні шматочки, зложив у високе горнятко з вузькою шийкою та й поставив на столі перед Лисичкою.

— Живися, кумонько! Не погордуй, люба моя, — припрошує Журавель.

Нюхає Лисичка — добра страва! Встромляє голову до горнятка — не йде голова! Пробує лапою — годі витягнути. Крутиться Лисичка, заскакує відти й відти довкола горнятка — нічого не порадить. А Журавель не дармує. Дзьоб-дзьоб у горнятко та й їсть собі шматочок за шматочком, поки всього не виїв.

— Вибачайте, кумонько, — мовить, випорожнивши горнятко, — чим хата багата, тим і рада, а більше на сей раз нічого не розстарав.

Розсердилася Лисичка, навіть не подякувала за гостину. Вона, бачите, думала, що на цілий тиждень наїсться, а тут прийшлося додому йти, облизня спіймавши. Відтоді й зареклася Лисичка з журавлями приязнь водити.

Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.

На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід і того сина прогнав.

На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала доганяти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід прогнав і бабу.

На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку,— вона туди вбігла та й заховалась на печі.

От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:

— А хто, хто в моїй хатці?

А коза сидить на печі та й каже:

— Я, коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,—

Тут тобі й смерть.

От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А ведмідь:

— От я його вижену! Побіг до хатки:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,—

Тут тобі й смерть!

Ведмідь і злякався.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:

— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А вовк:

— От я його вижену!

— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.

— Отже, вижену.

Побіг вовк до хатки та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,—

Тут тобі й смерть!

Вовк і злякався.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається :

— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А лисичка:

— От я його вижену!

— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!

— Отже, вижену.

Побігла лисичка до хати та:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,—

Тут тобі й смерть!

От лисичка теж злякалась.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А рак:

— От я його вижену!

— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!

— Отже, вижену!

От поліз рак у хатку та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,—

Тут тобі й смерть!

А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:

— А я, рак-неборак,

Як ущипну,— буде знак!

Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці.

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:

— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!

Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку... Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:

Люлі-люлі, Телесику,

Наварила кулешику,

Буду тебе годувати.

Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.

Росте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.

От як підріс він, то й каже:

— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!

От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:

— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!

От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:

Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити!

Телесик почув.

— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.

Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.

А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:

Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити!

А він чує.

— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!

Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.

От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:

Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити!

Він почув:

— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.

Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.

А змія приходить до берега та знов товстим голосом:

Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити!

А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:

— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.

Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:

— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!

Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:

Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити!

А він думав, що то мати.

— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!

Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.

— Зміючко Оленко, відчини!

Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.

— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.

Та й полетіла кликати гостей.

От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:

— Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:

— Коли ж я не вмію,— як його сідати?

— Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку.

— Так? — каже.

— Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:

— Отак, може?

— Та ні-бо, ні! Сідай увесь!

— А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.

— Та ні-бо,— каже Оленка,— ні, не так!

— Ну, так покажи ж,— каже Телесик,— бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.

— Зміючко Оленко, відчини!

Не чуть.

— Зміючко Оленко, відчини!

Не озивається.

— От вража Оленка, вже десь повіялась.

От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.

— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись!

А Телесик із явора:

— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!

Вони слухають... Де це? Та знов:

— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись.

А він знову:

— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!

Вони далі:

— Що воно таке?

Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть. Кинулись до коваля:

— Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти!

Коваль і скував. Вони як почали знову... От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:

Гуси-гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батенька,

А в батенька їсти, й пити,

Ще й хороше походити!

А гуси й кажуть:

— Нехай тебе середні візьмуть!

А змії гризуть-гризуть... Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:

Гуси-гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батенька,

А в батенька їсти, й пити,

Ще й хороше походити!

Так і ці йому кажуть:

— Нехай тебе задні візьмуть!

А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов... Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:

Гуси-гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батенька,

А в батенька їсти, й пити,

Ще й хороше походити!

І ці кажуть:

— Нехай тебе заднє візьме!

Та й полетіли.

Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього:

Гуся-гуся, гусенятко!

Візьми мене на крилятко

Та понеси до батенька,

А в батенька їсти, й пити,

Ще й хороше походити!

От воно:

— Сідай!— каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.

От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:

— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!

А Телесик знадвору:

— А мені?

То це вона знову виймає пиріжки та:

— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

А Телесик знову:

— А мені?

Вони й почули. Що це?

— Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?

— Та то,— каже дід,— мабуть, так учувається.

Та знов баба:

— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

— А мені? — каже з призьби Телесик.

— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді...

А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.

— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.

А Телесик каже:

— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.

От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.

От вам казочка, а мені бубликів в'язочка.

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:

— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!

Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку... Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:

Люлі-люлі, Телесику,

Наварила кулешику,

Буду тебе годувати.

Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.

Росте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.

От як підріс він, то й каже:— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!

От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:

— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!

От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:

Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити!

Телесик почув.

— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.

Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.

А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:

Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити!

А він чує.

— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!

Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.

От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:

Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити!

Він почув:

— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.

Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.

А змія приходить до берега та знов товстим голосом:

Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити!

А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:

— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.

Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:

— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!

Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:

Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити!

А він думав, що то мати.

— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!

Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.

— Зміючко Оленко, відчини!

Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.

— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.

Та й полетіла кликати гостей.

От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:

— Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:

— Коли ж я не вмію,— як його сідати?

— Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку.

— Так? — каже.

— Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:

— Отак, може?

— Та ні-бо, ні! Сідай увесь!

— А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.

— Та ні-бо,— каже Оленка,— ні, не так!

— Ну, так покажи ж,— каже Телесик,— бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.

— Зміючко Оленко, відчини!

Не чуть.

— Зміючко Оленко, відчини!

Не озивається.

— От вража Оленка, вже десь повіялась.

От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.

— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись!

А Телесик із явора:

— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!

Вони слухають... Де це? Та знов:

— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись.

А він знову:

— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!

Вони далі:

— Що воно таке?

Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть. Кинулись до коваля:

— Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти!

Коваль і скував. Вони як почали знову... От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:

Гуси-гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батенька,

А в батенька їсти, й пити,

Ще й хороше походити!

А гуси й кажуть:

— Нехай тебе середні візьмуть!

А змії гризуть-гризуть... Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:

Гуси-гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батенька,

А в батенька їсти, й пити,

Ще й хороше походити!

Так і ці йому кажуть:

— Нехай тебе задні візьмуть!

А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов... Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:

Гуси-гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батенька,

А в батенька їсти, й пити,

Ще й хороше походити!

І ці кажуть:

— Нехай тебе заднє візьме!

Та й полетіли.

Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього:

Гуся-гуся, гусенятко!

Візьми мене на крилятко

Та понеси до батенька,

А в батенька їсти, й пити,

Ще й хороше походити!

От воно:

— Сідай!— каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.

От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:

— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!

А Телесик знадвору:

— А мені?

То це вона знову виймає пиріжки та:

— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

А Телесик знову:

— А мені?

Вони й почули. Що це?

— Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?

— Та то,— каже дід,— мабуть, так учувається.

Та знов баба:

— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

— А мені? — каже з призьби Телесик.

— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді...

А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.

— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.

А Телесик каже:

— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.

От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.

От вам казочка, а мені бубликів в'язочка.

Були собі дід та баба та дожились уже до того, що й хліба нема. Дід і просить:

— Бабусю! Спекла б ти колобок!

— Та з чого ж я спечу, як і борошна нема?

— От, бабусю, піди в хижку та назмітай у засіку борошенця, то й буде колобок.

Послухалась баба, пішла в хижку, назмітала в засіку борошенця, витопила в печі, замісила гарненько борошно, спекла колобок та й поклала на вікні, щоб простигав.

А він лежав, лежав на вікні, а тоді з вікна на призьбу, а з призьби на землю в двір, а з двору за ворота та й побіг покотився дорогою.

Біжить та й біжить дорогою, коли це назустріч йому зайчик.

— Колобок, колобок, я тебе з'їм!

— Не їж мене, зайчику-лапанчику, я тобі пісеньки заспіваю:

— Ану заспівай!

Я по засіку метений,

Я із борошна спечений,—

Я від баби втік,

Я від діда втік,

То й від тебе втечу!

Та й побіг знову. Біжить та й біжить... Перестріває його вовк:

— Колобок, колобок, я тебе з'їм!

— Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісеньки заспіваю.

— Ану заспівай!

Я по засіку метений,

Я із борошна спечений,—

Я від баби втік,

Я від діда втік,

Я від зайця втік,

То й від тебе втечу!

Та й побіг... Аж іде ведмідь.

— Колобок, колобок, я тебе з'їм!

— Не їж мене, ведмедику, я тобі пісеньки заспіваю.

— Ану заспівай!

Я по засіку метений,

Я із борошна спечений,—

Я від баби втік,

Я від діда втік,

Я від зайця втік,

Я від вовка втік,

То й від тебе втечу!

Та й побіг. Біжить та й біжить дорогою... Стрічається з лисичкою:

— Колобок, колобок, я тебе з'їм!

— Не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісеньки заспіваю.

— Ану заспівай!

Я по засіку метений,

Я із борошна спечений,—

Я від баби втік,

Я від діда втік,

Я від зайця втік,

Я від вовка втік,

Від ведмедя втік,

То й від тебе втечу!

— Ну й пісня ж гарна! — каже лисичка.— От тільки я недочуваю трохи. Заспівай-бо ще раз та сідай до мене на язик, щоб чутніше було.

Колобок скочив їй на язик та й почав співати:

Я по засіку метений...

А лисичка — гам його! Та й з'їла!

В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати,— нехай лучче в лісі ходить».

Покинув його й сам поїхав.

Коли це приходить до кота лисичка та й питає його:

— Що ти таке?

А він каже:

— Я — пан Коцький.

Лисичка й каже:

— Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.

Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати,— так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.

От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:

— Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.

А вона йому:

— Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве.

Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові.

Зійшлися вони докупи, стали думати, як би побачити пана Коцького,— та й кажуть:

— А зготуймо обід!

І взялися міркувати, кому по що йти. Вовк каже:

— Я піду по м'ясо, щоб було що в борщ.

Дикий кабан каже:

— А я піду по буряки і картоплю.

Ведмідь:

— А я меду принесу на закуску.

Заєць:

— А я капусти.

От роздобули всього, почали обід варити. Як зварили, почали радитись, кому йти кликати на обід пана Коцького.

Ведмідь каже:

— Я не підбіжу, як доведеться тікати.

Кабан:

— А я теж неповороткий.

Вовк:

— Я старий уже і трохи недобачаю.

Тільки зайчикові й приходиться.

Прибіг заєць до лисиччиної нори, коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:

— А чого ти прийшов?

Він і каже:

— Просили вовк, ведмідь, дикий кабан, і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким на обід.

А вона йому:

— Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.

Прибігає зайчик назад та й хвалиться:

— Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас.

Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ.

Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до столу, а він побачив, що на столі м'яса багато, та й каже:

— Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..

А ті думають: «От вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»

Виліз пан Коцький на стіл та почав їсти, аж за ушима лящить. А як наївсь, то так і простягсь на столі.

А кабан лежав близько столу в хмизі, та якось комар і вкусив його за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст. Кабан як схопиться, та навтіки!

Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів.

Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало — так він додолу впав — гуп! — та просто на вовка,— мало не роздавив сердешного.

Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко. Заєць і собі за ними — забіг не знать куди... А потім посходились та й кажуть:

— Такий малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!

А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив'язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки. Рубає та й приказує:

— Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!

Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.

— Здорова була, лисичко-сестричко!

— Здоров, вовчику-братику!

— А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?

— От, де ж там? Бичка заробила, саночки зробила та й їду!

— Ну, то підвези ж і мене!

— Куди я тебе візьму? Ти мені й саночки поламаєш!

— Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу.

— Та клади вже, ніде тебе діти.

От вовк і поклав лапку. Від'їхали трохи, вовк і каже:

— Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.

— Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!

— Ні, не поламаю.

— Ну, клади.

Вовк і поклав. Їдуть, їдуть, коли це — трісь!

— Ой лишенько,— каже лисичка,— санки тріщать!

— Та ні, лисичко-сестричко, то в мене кісточка хруснула.

Ну, дарма… Їдуть... А вовчик знову:

— Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.

— Та де ти її кластимеш! Ти мені зовсім санки поламаєш!

— Та ні, чого б вони ламалися?

— Та вже клади!

Тільки поклав, а саночки знову — трісь-трісь!

— Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!

— Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я орішок розкусив.

— Дай же й мені!

— Так останній.

Проїхали ще трохи…

— Ой лисичко-сестричко, сяду я й увесь!

— Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати!

— Та я зібгаюсь так, що поміщусь.

— Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?

— От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку.

— Та вже сідай, нема де тебе діти.

От він убравсь зовсім у саночки, та тільки сів, а санки — Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує — пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить.

От біжить, аж хлопці товар женуть до води.

— Здорові були, хлопці!

— Здорова, лисичко-сестричко!

— Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!

— Де ж таки бичка за пиріжок!

— Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!..

Таки найшла одного, проміняла.

— Глядіть же,— каже,— хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс!

Та й побігла і бичка гоном погнала. Ті підождали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка, — аж там сміттячко...

трісь-трісь-трісь! Так і розсипались.

Давай тоді його лисичка лаяти:

— А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив?..

Лаяла його, лаяла, а тоді:

— Іди ж тепер та рубай дерево на санчата.

— Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева.

— А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні! Кажи: рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!

Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:

— Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!

Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не те що на полозок. Давай вона його знову лаяти:

— Нащо ж такого нарубав?

— Коли воно таке рубається!

— А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?

— Ні, я так саме й казав: рубайся, дерево, криве й криве!

— Ну і дурний же ти який і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка доглянь, а я сама піду нарубаю. Пішла вона.

А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в саночках,— ні, нема ніде нічого. Думав, думав та й надумав: «З'їм бичка та й утечу!..» Проїв дірку в бичка, з середини все виїв, а туди горобців напустив і соломою заткнув, а бичка під тином поставив і паличкою підпер. Тоді сам на втіки. Приходить лисичка до бичка, аж у нього з боку віхоть стримить… Лисичка хап за той віхоть, а звідтіля горобці — хрррр!.. Вона за паличку, тільки прийняла її, а бичок гуп — і впав!

— Ну, стривай же ти, капосний вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!

Та й побігла шляхом.

Біжить, коли це їде валка запізнілих чумаків з рибою. Вона впала серед шляху і ноги відкинула — притаїлась, мов нежива. Чумаки зараз її й побачили:

— Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!

Обступили її, перевертають.

— Треба взяти — дітям шапочки будуть.

Кинули її на задній віз й знову рушили.

Їдуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибу з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає... Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибку, сіла та й їсть.

Зирк — аж і вовк-панібрат біжить.

— Здорова була, лисичко-сестричко!

— Здоров!

— А що це ти робиш, лисичко-сестричко?

— Рибку їм.

— Дай же й мені!

— Отак! Я скільки морочилась, ловила та й віддам йому? Піди, сам собі налови!

— Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!

— Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!» То вона й наловиться.

— Спасибі за науку!

Побіг вовк мерщій на річку, та до ополонки, та хвіст в ополонку...

— Ловись,— каже,— рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика!

Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж бігає по березі та все:

— Мерзни, мерзни, вовчий хвіст! Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!

А вовк:

— Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?

— Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!

— А, ну й я так: ловися, рибко, велика та все велика!

Ворухнув вовк хвостом — важко вже. А лисичка:

— Ото вже рибка почала чіплятися.

Трохи згодом:

— Ану, вовчику, тягни!

Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки, — не витягне. А вона його ще й лає:

— А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко, велика та все велика»,— от велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати, побіжу покличу.

Та й майнула на село. Біжить селом та гукає:

— Ідіть, люди, вовка бить! Ідіть, люди, вовка бить!

Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху-вовка періщити!

А лисичка тим часом ускочила в одну хату, — нікого нема, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу немішену покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто — та в поле... Коли дивиться — вовк насилу лізе,— добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки тюпає, стогне... А вовк побачив її.

— А,— каже,— така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся!

А вона:

— Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече, так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!

— Та я й сам нездужаю!..

— Та в тебе ж тільки півхвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, не дійду додому!..

— Та сідай уже, нема чого з тобою робити.

Вона вилазить йому на спину, вмощується та так стогне.

Повіз її вовк.

От вона їде та все приказує:

— Битий небиту везе! Битий небиту везе!

— Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?

— Та то я кажу: битий биту везе.

А сама знову нищечком:

— Битий небиту везе!

От довіз він її до хатки:

— Уставай, лисичко, доїхали!

Вона тоді плиг з вовка та:

— Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!

Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не влізе вовк. А вона ще визирає у вікно та й дражнить:

— Битий небиту привіз!

Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки — не влізе.

— Ну й клята ж лисичка!.. От так піддурила!

Та й потяг додому.

А лисичка живе та курей ловить.

Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку.

От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже:

— Тут я буду жити!

Коли це жабка плигає та й питає:

— А хто-хто в цій рукавичці?

— Мишка-шкряботушка. А ти хто?

— Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!

От уже їх двоє. Коли біжить зайчик. Прибіг до рукавички та й питає:

— А хто-хто в цій рукавичці?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?

— А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!

— Іди!

От уже їх троє.

Коли це біжить лисичка — та до рукавички:

— А хто-хто в цій рукавичці живе?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто?

— Та я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!

— Та йди!

Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик — та й собі до рукавички, питається:

— А хто-хто в цій рукавичці живе?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?

— Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!

— Та вже йди!

Уліз і той. Уже їх п'ятеро.

Де не взявся — біжить кабан.

— Хро-хро-хро! А хто-хто в цій рукавичці живе?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?

— Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!

— Оце лихо! Хто не набреде — та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?

— Та вже влізу,— пустіть!

— Та що вже з тобою робити,— йди!

Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь — та й собі до рукавички, реве й питається:

— А хто-хто в цій рукавичці живе?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто?

— Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене!

— Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?

— Та якось будемо.

— Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь, — семеро стало.

Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.

Коли це дід оглядівся,— нема рукавички. Він тоді назад — шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла-бігла, бачить — лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!»

Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,— так усі й порозбігалися лісом.

Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.

— Ох, жінко,— каже чоловік,— проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А збирайтесь, цапе й баране, собі з богом, щоб вас не було у мене в дворі.

Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили вони собі торбу та й пішли.

Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран — дужий, та несміливий; а цап — сміливий, та не дужий:

— Бери, баране, голову, бо ти дужий.

— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий. Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та й ідуть, коли горить вогонь.

— Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з'їли. Приходять туди, аж то вовки кашу варять.

— А, здорові, молодці!

— Здорові! Здорові!.. Ще каша не кипить — м'ясо буде з вас. Ох, так цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь.

Цап і роздумавсь:

— А подай лишень, баране, оту вовчу голову! От баран і приніс.

— Та не цю, а подай більшу! — каже цап. Баран знову цупить ту ж саму.

— Та подай ще більшу!

Ох, тут уже вовки злякались: стали вони думати-гадати, як відціля втікати: «Бо це,— кажуть,— такі молодці, що з ними й голови збудешся,— бач, одну по одній вовчі голови тягають».

От один вовк і починає:

— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить,— піду я по воду.

Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» Як зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля драла дати:

— Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку.

Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів:

— Ось піду лишень я, так я їх прижену.

Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап до барана:

— Ох, нум, брате, скоріше хвататись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись.

Ох, як роздумавсь вовк:

— Е, щоб нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходім, ми їх поїмо, вражих синів!

Прийшли, аж ті добре справлялись, уже з куреня убрались, як побігли та й на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана нагнати. Як стали йти і найшли їх на дубі. Цап сміливіший — ізліз аж наверх, а баран несміливий — так нижче.

— От лягай,— кажуть вовки ковтунуватому вовкові,— ти старший, та й ворожи, як нам їх добувати.

Як ліг вовк догори ногами й зачав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить, як упаде, та на вовка! Цап сміливий не став міркувати, а як закричить:

— Подай мені ворожбита!

Вовки як схватились, так аж пили по дорозі закурились. А цап та баран безпечно пішли, та зробили собі курінь, та й живуть.

Украла собі лисичка-сестричка курочку та й біжить. Біжить та й біжить, от вже й ніч заходить. Бачить вона хатку, заходить туди, вклонилась звичайненько та й каже:

— Добривечір, люди добрі!

— Доброго здоров’ячка.

— Пустіть переночувати!

— Ой лисичко-сестричко, у нас хата маленька,— ніде буде тобі лягти.

— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.

Хазяї й кажуть:

— Добре, ночуй!

— А де ж я свою курочку подіну?

— Пусти її під піч.

От вона так і зробила. А вночі нишком устала, курочку з’їла й пір’ячко загребла.

Другого дня встала раненько, вмилася біленько, господареві на добридень дала.

— Ой, де ж це моя курочка?

— А під піччю.

— Я дивилась, там нема.— Сіла та й плаче.— Тільки й було добра, що курочка, та й ту забрано. Віддай мені, хазяїне, за курочку качечку!

— Нема що робити — треба давати. Взяла лисичка качечку в мішок та й пішла. Біжить та й біжить, аж застала її на дорозі ніч. Бачить вона хатку, заходить туди й каже:

— Добривечір, люди добрі!

Ті їй:

— Доброго здоров’я!

— Пустіть переночувати!

— Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.

— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.

— Ну, добре, ночуй!

— А де ж я свою качечку подіну?

— Пусти її в хлів між гуси.

От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, качечку з’їла і пір’ячко загребла.

Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала.

— А де ж моя качечка?

— Глянули в хлів — нема. Каже їй хазяїн:

— Мабуть, гусей випускали та випустили й її.
А лисичка плаче:

— Тільки й добра було, що качечка, та й ту забрано.
— Віддай мені, хазяїне, за качечку гусочку!

Нема що робити — треба давати. Взяла вона гусочку в мііпок та й пішла.

Іде та й іде… Аж ізнову вечір настає. Бачить вона, що стоїть хатка, зайшла туди та й каже:

— Добривечір, люди добрі! Пустіть переночувати!

— Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.

— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся, так і переночую.

Люди кажуть:

— Ну, добре,— почуй!

— А де ж я свою гусочку подіну?

— Пусти в хлів до ягнят.

От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, гусочку з’їла і пір’ячко загребла.

Другого дня устала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала, а тоді:

— А де ж моя гусочка?

Подивились — нема. От вона й каже хазяїнові:

— Де я не бувала, такої пригоди не знала, щоб у мене що вкрадено!

Хазяїн і каже:

— То, може, ягнята затоптали її.

А лисичка:

— То вже як хоч, хазяїне, а віддай мені ягня.

Нічого робити. Віддали. Взяла лисичка в мішок те ягня та й пішла. Іде та й іде,— застає її знову ніч. От вона, побачивши хатку, стала проситися на ніч:

— Пустіть, люди добрі, переночувати!

— Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі й лягти.

— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.

— Добре,— ночуй!

— А де ж я своє ягня подіну?

— Пусти в загороду.

От вона так і зробила. А вночі нищечком устала та й з’їла те ягня.

Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала та й питає:

— А де ж моє ягня?

Далі сіла та й давай плакати та примовляти:

— Де я не бувала, такої пригоди не знала, що одно було добро, та й те вкрадено.

Хазяїн їй каже:

— Ото невістка гнала воли, то, може, й випустила.
От вона й каже йому:

— Ну, як собі хоч, хазяїне, а віддай мені невістку!

Свекор плаче, свекруха плаче, син плаче, діти плачуть. А лисичка таки зав’язала невістку в мішок. От іще вона не вийшла, та якось там на часину одвихнулась із хати, а син узяв, вив’язав з мішка невістку, а ув’язав собаку.

Прийшовши, лисичка взяла, не розв’язуючи, той мішок з собакою та й понесла. Несе та й приказує:

— За курочку — качечку, за качечку — гусочку, за гусочку — ягнятко, а за ягнятко — невістку!

Та як струсоне тим мішком, а собака: «Авурр!..» А лисиця:

— А, капосна невістко! Ану, гляну на тебе, яка ти є.

Сіла та й розв’язала мішок. Тільки розв’язала — собака звідти як не вискочить! Вона навтіки, собака за нею та далі в ліс… от-от дожене! Ні, таки добігла лисичка до нори, заховалась. Сидить вона в норі, а собака над норою — не може влізти. А лисичка і давай питатися:

— Вушечка мої любі, що ви думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?

— Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.

— Спасибі ж вам, мої любі вушечка, я вам сережки золоті куплю.

Тоді до очей:

— Що ви, оченьки мої любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?

— Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, туди-сюди розглядали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.

— Спасибі ж вам, мої оченьки любі, я вам золоті окуляри куплю.

Потім до ніг:

— Що ви, ніженьки мої любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?

— Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, швидше втікали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.

— О, спасибі ж вам, мої ніженьки, я вам куплю червоненькі черевички з срібними підківками.

— А що ти, хвостище-помелище, думало-гадало, як від того проклятого хортища втікало?

А хвіст розсердився, що лисичка до нього так неласкаво заговорила, та й каже:

— Те я думав-гадав, поміж ногами плутав, щоб хорт догнав, золоту кожушину зняв.

Розсердилась лисиця на хвоста та й вистромила його з нори:

— На тобі, хортище-собачище, хвоста, відкуси, поки біле!

А хорт як ухопився, так увесь і відкусив.

От тоді лисиця пішла між зайці. А зайці ще тоді хвостатими були. Побачили вони, що лисиця куца,—давай з неї сміятися. Вона їм і каже:

— Дарма, що без хвоста, але я вмію он як скакати.

— Як?

— Та так. Тільки треба вам хвости позв’язувати, то й ви навчитесь.

— Ну, позв’язуй!

Позв’язувала їм хвости, а сама вибігла на шпиль та звідтіля як гукне:

— Тікайте, бо йде вовчище!

Зайці як сунуть в усі боки,— так хвости й пообривали. Після того як посходились докупи зайці, бачать — усі без хвостів. От і давай питатись один одного:

— Ти був у лисички?

— Був.

— І я ж, братику, був!

Почали вони змовлятись, щоб як-небудь віддячити лисиці. А вона й підслухала, бачить, що лихо, та мерщій з того лісу, більше про неї Й не чули.

Був собі їжак. Якось вийшов він раненько зі своєї домівки подивитися на білий світ. Вийшов та й каже сам до себе:

— А піду лишень у поле — подивлюся, як там моя морква та буряки.

Іде собі та пісеньку мугикає. Коли виходить із-за куща заєць. Він саме в полі оглядав свою капусту, чи велика виросла.

— О, — каже їжак, — хто прудкий, то вже й на ниві!

— А ти, — заєць йому, — усе кривуляєш, криволапку! І батько твій криволапко, і дід криволапко був. Такий увесь твій рід, і ти такий!

Їжак здивувався, що на своє добре слово дістав таку нечемну одмову, що й батька його, й діда лихим словом пом’янули.

От він зайцеві й каже:

— Ти мене береш на сміх? А хочеш зі мною наввипередки? Побачимо, хто кого пережене!

Заєць як зарегоче:

— Ти? Наввипередки? Зі мною?!

А їжак спокійно:

— А так, із тобою.

— Ну, добре, — засміявся заєць. — Давай бігти.

— Ні, — каже їжак, — ще ні. Я піду додому, скажу жінці, нехай знає, куди я пішов.

А заєць тому радий, бо він був голодний, то подумав собі: «І це мені добре: попоїм капусти — краще бігтиму». Та й пішли кожен до своєї хати.

Приходить їжак додому та й каже до жінки:

— Знаєш, жінко, який мені клопіт?

— Який, чоловіче?

— Мушу із зайцем бігати наввипередки. — Та й розказує все, як було.

— То це ти берешся перегнати зайця?! — аж зойкнула їжачиха.

— Помовчи, жінко, — мовить їжак, — якось буде. Збирайся лиш та ходи зі мною.

Ідуть вони, а їжак і вчить свою жінку:

— Як прийдемо на ниву, то ти станеш із цього краю в борозні *2 та й стій собі. Як добіжить заєць до тебе, то ти скажеш: «Я вже тут!» А прибіжить він на той край до мене, то там я йому гукну: «А я вже тут!»

— Добре! — мовила їжачиха.

Приходить їжак до зайця на той кінець ниви та й каже до нього:

— Ну, я вже готовий!

- То біжімо!

От став заєць в одну борозну, їжак у другу:

— Раз, два, три!

Побігли. Заєць помчав на той кінець ниви, а їжак пробіг два кроки та й спинився.

Прибігає заєць у кінець ниви, а там їжачиха:

— Я вже тут!

— Ей, — каже заєць. — Ану біжімо ще раз!

Побіг заєць. Прибігає в кінець ниви, а їжак підвівся на двох лапках та й гукає:

— Ого-го! А я вже давно тут чекаю!

— Ти дивися! Ану біжімо ще раз!

Прибігає на другий край, а їжак знову вже там (а то була, ви знаєте, їжачиха!).

Побіг ще раз — а там їжак:

— А я вже тут!

Знов кинувся заєць бігти. Так бігав він дев’яносто дев’ять разів, а за сотим разом як упав посеред ниви — підвестись не може, так набігався-натомився, сердешний.

— Ніколи не треба сміятися зі слабшого, — сказав тоді їжак та й пішов із їжачихою додому.

Жили собі двоє мишенят — Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята було тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колосок.

— Круть, Верть, — став гукати півник, — а гляньте-но, що я знайшов!

Поприбігали мишенята та й кажуть:

— Коли б це його обмолотити...

— А хто молотитиме? — питається півник.

— Не я! — одказує одне мишеня.

— Не я! — каже й друге мишеня.

— Я обмолочу, — каже до них півник. І взявся до роботи.

А мишенята й далі граються.

От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:

— Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив!

Поприбігали мишенята.

— Треба, — кажуть, — зерно до млина однести та борошна намолоти.

— А хто понесе? — питає півник.

— Не я! — гукає Круть.

— Не я! — гукає Верть.

— Ну, то я однесу, — каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.

А мишенята собі одно скачуть — у довгої лози граються. Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:

— Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно приніс. Поприбігали мишенята, пораділи:

— Ой півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.

— Хто ж міситиме? — питає півник. А мишенята й знов своє:

— Не я! — пищить Круть.

— Не я! — пищить Верть. Подумав, подумав півник та й каже:

— Доведеться мені, мабуть.

От замісив півник тісто, приніс дрова та й розпалив у печі. А як у печі нагоріло, посадив пиріжки.

Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.

Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.

А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба.

— Ох, і голодний я! — каже Круть.

— А я який голодний! — каже Верть. Та й посідали до столу.

А півник і каже:

— Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто знайшов колосок.

— Ти, — кажуть мишенята.

— А хто його обмолотив?

— Ти, — вже тихіше відказують Круть із Вертем.

— А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?

— Ти, — вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.

— А що ж ви робили?

Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?

Були собі на світі троє поросят. Троє братів. Всі однакові на зріст, кругленькі, рожеві, з однаковими веселими хвостиками.

Навіть імення в них були схожі. Звали поросят: Ніф-Ніф, Нуф-Нуф і Наф-Наф.

Все літо вони перекидалися в зеленій траві, грілися на сонечку, ніжилися в калюжах.

Та ось надійшла осінь.

Сонце вже не так добре припікало, сиві хмари тягли над пожовклим лісом.

– Пора нам подумати про зиму, – сказав якось Наф-Наф своїм братам, прокинувшись рано-вранці. – Я вже тремчу від холоду. Ми можемо застудитись. Треба нам збудувати будинок і зимувати разом під одним теплим дахом.

Але його братам не хотілося братись за роботу. Куди приємніше останніми літніми днями гуляти й стрибати по лузі, аніж рити землю і тягати каміння.

– Встигнемо! До зими ще далеко. Ми ще погуляємо, – сказав Ніф-Ніф і перекинувся через голову.

– Коли треба буде, я сам собі збудую дім, – сказав Нуф-Нуф і ліг у калюжу.

– І я так само, – додав Ніф-Ніф.

– Ну, як собі хочете. Тоді я сам один будуватиму собі дім, – сказав Наф-Наф. – На вас не чекатиму.

З кожним днем все холоднішало і холоднішало. Але Ніф-Ніф та Нуф-Нуф не поспішали. Вони й думати не хотіли про роботу. Вони байдикували з ранку до вечора. Тільки те й робили, що гралися у свої поросячі ігри, стрибали й перекидалися.

– Сьогодні ми ще погуляємо, – казали вони, – а завтра зранку візьмемось до діла.

Але й наступного дня вони казали те ж саме.

І тільки тоді, коли велика калюжа край дороги стала щоранку вкриватися тоненькою корочкою льоду, ліниві брати сгодилися нарешті працювати.

Ніф-Ніф зметикував, що найшвидше і найпростіше збудувати будинок з соломи. Ні з ким не порадившись, він так і зробив. Вже до вечора його хатка була готова.

Ніф-Ніф поклав на стріху останню соломину і, дуже задоволений своєю хаткою, весело заспівав:

Хоч півсвіту обійти.

Обійти, обійти,

Кращу хатку не знайти,

Не знайти, не знайти!

Наспівуючи цю пісеньку, він пішов до Нуф-Нуфа.

Нуф-Нуф неподалік теж будував собі хатку.

Він намагався якнайшвидше покінчити з цією нудною й нецікавою справою. Спочатку, так само як і брат, він хотів збудувати собі хатку з соломи. Але потім вирішив, що в такій хаті взимку буде дуже холодно. Хата буде міцніша й тепліша, якщо її збудувати з гілок і тонких лозинок.

Так він і зробив.

Він забив у землю кілки, заплів їх лозинами, на покрівлю навалив сухого листя, і до вечора будинок був готовий.

Нуф-Нуф з гордістю обійшов його кілька разів навколо і заспівав:

А у мене гарний дім,

Добрий дім, теплий дім!

Не злякають дощ і грім,

Дош, і грім, дощ і грім!

Не встиг він закінчити пісеньку, як з-за кущів вибіг Ніф-Ніф.

– Ну, ось і твій будинок готовий! – сказав Ніф-Ніф братові. –Я ж казав, що ми й самі впораємось із цим ділом! Тепер ми вільні і можемо робити все, що нам схочеться!

– Ходімо до Наф-Нафа і подивимось, який він собі побудував будиночок! – сказав Нуф-Нуф. – Щось давно ми його не бачили!

– Ходімо, – згодився Ніф-Ніф.

І обидва брати, дуже задоволені тим, що їм вже не треба ні про що турбуватись, зникли за кущами.

Наф-Наф ось уже кілька днів займався будівництвом. Він натягав каміння, намісив глини і тепер, не поспішаючи, будував собі надійний, міцний будинок, де можна було б сховатись од вітру, дощу й морозу.

Він зробив у будинку важкі дубові двері з засувом, щоб вовк із сусіднього лісу не міг до нього залізти. Ніф-Ніф і Нуф-Нуф застали брата за роботою.

– Що ти будуєш? – в один голос вигукнули здивовані Ніф-Ніф та Нуф-Нуф. – Що це, будинок для поросяти чи фортеця?!

– Будинок для поросяти повинен бути фортецею! – спокійно відповів Наф-Наф, не кидаючи роботи.

– Чи не збираєшся ти з кимось воювати? – весело хрокнув Ніф-Ніф і підморгнув Нуф-Нуфові.

І обидва брати так розвеселилися, що їх верещання та хрокання розляглися на весь лужок.

А Наф-Наф, незважаючи ні на що, і далі мурував собі стіну свого будинку, мугикаючи під ніс пісеньку:

Я, звичайно, не дурний,

Не дурний, не дурний!

Дім будую кам'яний,

Кам'яний, кам'яний!

Тут мене страшний хижак,

Злий хижак, злий хижак

Не дістане вже ніяк,

Аж ніяк, аж ніяк!

– Про якого це він хижака? – спитав Ніф-Ніф у Нуф-Нуфа.

– Це я про вовка! – відповів Наф-Наф і поклав ще один камінь.

– Бач, як він боїться вовка! – сказав Ніф-Ніф.

– Він боїться, що його з'їдять! – додав Нуф-Нуф. І брати ще дужче розвеселились.

– Які тут можуть бути вовки? – сказав Ніф-Ніф.

– Ніяких вовків нема! Він просто боягуз! – додав Нуф-Нуф.

І обидва почали пританцьовувати і співати:

Не страшний нам сірий вовк,

Сірий вовк, сірий вовк!

Де він ходить, дурень вовк,

Сивий вовк, хижий вовк?

Вони хотіли подражнити Наф-Нафа, але той навіть не оглянувся.

– Ходім, Нуф-Нуфе, – сказав тоді Ніф-Ніф. – Нам тут нема чого робити!

І два хоробрі братики пішли гуляти. Дорогою вони співали й танцювали, а коли ввійшли у ліс, то так розшумілися, що розбудили вовка, який спав під сосною.

– Що за шум? – незадоволено пробуркотів злий і голодний вовк і поскакав до того місця, звідки лунали вереск і хрокання двох маленьких дурних поросяток.

– Ну, які тут можуть бути вовки! – казав у цей час Ніф-Ніф, який вовків бачив тільки на малюнках.

– Ось ми як схопимо його за ніс, то знатиме! – додав Нуф-Нуф, який теж ніколи не бачив живого вовка.

– Повалимо, та ще й зв'яжемо, та ще й ногою отак, отак! – розхвастався Ніф-Ніф і показав, як вони розправлятимуться з вовком.

І брати знову розвеселилися і заспівали:

Не страшний нам сірий вовк,

Сірий вовк, сірий вовк!

Де він ходить, дурень вовк,

Сивий вовк, хижий вовк?

І раптом вони побачили справжнього живого вовка! Він стояв за великим деревом, і в нього був такий страшний вигляд, такі злі очі і така зубата паща, що в Ніф-Ніфа і Нуф-Нуфа по спинках перебіг дрож і тонкі хвостики дрібно-дрібно затремтіли. Бідні поросятка не могли навіть поворухнутися від жаху.

Вовк приготувався до стрибка, клацнув зубами, моргнув правим оком, але поросята раптом схаменулись і зі страшним вереском кинулися навтіки.

Ніколи ще їм не доводилось так швидко бігати!

Здіймаючи хмари куряви, вони бігли кожен до свого будинку, аж п'яти мигтіли!

Ніф-Ніф перший добіг до своєї солом'яної хатки і ледве встиг хряснути дверима перед самим носом вовка.

– Зараз же відімкни двері! – прогарчав вовк. – А то я їх виламаю!

– Ні! – хрокнув Ніф-Ніф. – Я не відімкну!

За дверима чути було дихання страшного звіра.

– Зараз же відімкни двері! – прогарчав знову вовк. – А то я так дмухну, що весь твій дім розлетиться!

Але Ніф-Ніф від страху нічого вже не міг відповісти. Тоді вовк почав дмухати: «Х-х-х-у-у-у!»

Зі стріхи хатки злітали соломинки, стіни її тряслися.

Вовк ще раз набрав повні груди повітря і дмухнув удруге: «Х-х-х-у-у-у!»

Коли вовк дмухнув утретє, хатка розлетілася на всі боки, начебто на неї налетів ураган.

Вовк клацнув зубами перед самим п'ятачком маленького поросяти. Але Ніф-Ніф спритно вислизнув і кинувся тікати. За хвилину він був уже біля дверей Нуф-Нуфа.

Ледве встигли брати замкнутися, як почули голос вовка:

– Ну, тепер я з'їм вас обох!

Ніф-Ніф та Нуф-Нуф злякано глянули один на одного.

Але вовк дуже стомився, і тому він вирішив схитрувати.

– Я передумав! – сказав він так голосно, щоб його почули в хатці. – Я не їстиму цих худорлявих поросят. Я краще піду додому!

– Ти чув? – спитав Ніф-Ніф брата. – Він сказав, що не їстиме нас! Ми худорляві!

– Це дуже добре! – сказав Нуф-Нуф і одразу перестав тремтіти.

Братам стало весело, і вони заспівали, наче нічого й не було:

Не страшний нам сірий вовк,

Сірий вовк, сірий вовк!

Де він ходить, дурень вовк,

Сивий вовк, хижий вовк?

А вовк і не думав нікуди йти. Він просто відійшов убік і причаївся. Йому було дуже смішно. Він ледве стримував себе, щоб не зареготати. Як хитро він обдурив двох дурних маленьких поросяток!

Коли поросята зовсім заспокоїлись, вовк узяв овечу шкуру і обережно підкрався до хатки. Біля дверей він накрився шкурою і тихо постукав.

Ніф-Ніф та Нуф-Нуф дуже злякалися, коли почули стукіт.

– Хто там? – спитали вони, і в них знову затрусилися хвостики.

– Це я-я-я, бідна маленька овечка! – тонким, чужим голосом пропищав вовк. – Пустіть мене переночувати, я відбилася від отари і дуже стомилася!

– Пустити? – спитав брата добрий Ніф-Ніф.

– Овечку можна пустити! – погодився Нуф-Нуф. – Овечка не вовк!

Але коли поросятка відчинили двері, вони побачили не овечку, а все того ж зубатого вовка. Брати захлопнули двері та щосили налягли на них, щоб страшний звір не зміг до них вдертися.

Вовк дуже розсердився, йому не пощастило обдурити поросят! Він скинув з себе овечу шкуру і загарчав:

– Ну, заждіть же! Від цього дому зараз нічого не залишиться!

І він почав дмухати. Дім трохи покосився. Вовк дмухнув удруге, потім утретє, потім учетверте.

З даху злітало листя, стіни дрижали, але дім все ж такі ще стояв.

І тільки коли вовк дмухнув п'ятий раз, дім захитався і розвалився. Самі тільки двері ще деякий час стояли посеред руїн.

Охоплені жахом, поросята кинулись тікати. Від страху їм відбирало ноги, кожна щетинка тремтіла, носи пересохли. Брати бігли до будинку Наф-Нафа.

Вовк наздоганяв їх величезними стрибками. Одного разу він мало не схопив Ніф-Ніфа за задню ніжку, але той вчасно відсмикнув її і припустив чимдуж.

Вовк теж наддав ходи. Він був певний, що цього разу поросята від нього не втечуть.

Але йому знову не пощастило. Поросята швидко промчались повз велику яблуню, навіть не зачепивши її. А вовк не встиг звернути і налетів на яблуню, яка обсипала його яблуками. Одне тверде яблуко вдарило його межи очі. Велика ґуля вискочила у вовка на лобі.

А Ніф-Ніф та Нуф-Нуф ледь живі підбігли тим часом до будинку Наф-Нафа.

Брат швидко впустив їх у дім. Бідні поросята були такі налякані, що нічого не могли вимовити. Вони мовчки кинулись під ліжко і там причаїлися.

Наф-Наф одразу здогадався, що за ними гнався вовк. Але йому не було чого боятися в його кам'яному будинку. Він хутко зачинив двері на засув, сам сів на дзиґлик і голосно заспівав:

Тут мене страшний хижак,

Злий хижак, злий хижак

Не дістане аж ніяк,

Аж ніяк, аж ніяк!

Але тут постукали в двері.

– Хто стукає? – спокійним голосом спитав Наф-Наф.

– Відчиняй без балачок! – почувся грубий голос вовка.

– Ще чого! І не подумаю! – твердим голосом відповів Наф-Наф.

– Он як?! Ну, бережіться ж! Тепер я з'їм усіх трьох!

– Ану, спробуй! – відповів з-за дверей Наф-Наф, навіть не підвівшись із свого дзиґлика. Він знав, що йому і братам нема чого боятися у міцному кам'яному будинку.

Тоді вовк втягнув у себе якнайбільше повітря і дмухнув щосили!

Та скільки б він не дмухав, навіть найменшенький камінець не зрушив з місця.

Вовк аж посинів від натуги.

Будинок стояв, як фортеця. Тоді вовк почав трясти двері. Але двері теж не піддавалися.

Вовк почав од злості шкрябати пазурами стіни будинку і гризти каміння, що з нього вони були складені. Але він тільки поламав собі кігті і попсував зуби. Голодному і злому вовкові нічого не лишалося, як забиратися геть.

Але тут він підвів голову і раптом помітив великий, широкий димар на даху.

– Ага! Ось через цей димар я й проберусь у будинок! – зрадів вовк.

Він обережно зліз на дах і прислухався. В домі було тихо.

«Я все ж таки поласую сьогодні свіжою поросятинкою!» – подумав вовк і, облизнувшись, поліз у димар.

Але тільки він почав спускатися по димарю, поросята почули шурхіт. А коли на кришку казана стала сипатись сажа, розумний Наф-Наф одразу здогадався, в чім справа.

Він швидко кинувся до казана, в якому на вогні кипіла вода, і зірвав з нього кришку.

– Ласкаво просимо! – сказав Наф-Наф і підморгнув своїм братам.

Ніф-Ніф та Нуф-Нуф вже зовсім заспокоїлись і, щасливо усміхаючись, дивилися на свого розумного і хороброго брата.

Поросятам не довелося довго чекати. Чорний, як сажотрус, вовк бебехнувся просто в окріп.

Ніколи ще йому не було так боляче!

З диким ревом ошпарений вовк вилетів у димар назад на дах, скотився по ньому на землю, перекинувся через голову аж чотири рази, проїхався на своєму хвості мимо замкнутих дверей і кинувся в ліс.

А три брати, три маленьких поросятка, дивилися йому услід і раділи, що вони так вдало провчили злого розбійника.

А потім вони заспівали свою веселу пісеньку:

Хоч півсвіту обійти,

Обійти, обійти,

Кращий домик не знайти,

Не знайти, не знайти!

В цьому домі злий хижак,

Злий хижак, злий хижак

Не дістане нас ніяк.

Аж ніяк, аж ніяк!

Лютий вовк у ліс утік,

В ліс утік, в ліс утік

І не вернеться повік,

Вже повік, вже повік!

З того часу брати стали жити разом, під одним дахом. От і все, що ми знаємо про трьох маленьких поросят – Ніф-Ніфа, Нуф-Нуфа та Наф-Нафа.

Жив колись лісоруб із дружиною, і було у них семеро дітей — геть усі хлопчики. Меншенькому синові минуло лише сім років.

Сім’я була дуже бідна, і з сімома дітьми батькам доводилось ой як скрутно!

А ще непокоїло батька те, що найменший був дуже тихенький — такий, що й слова, було, від нього не почуєш. Та хоч усі мали його за дурника, насправді ж він був просто надзвичайно лагідний на вдачу.

Він був дуже маленький, коли народився, маленький-маленький,— не більший від мізинця на зріст,— тому й назвали його Хлопчик-Мізинчик.

Старші брати завжди і в усьому кривдили його, і так траплялося, що завжди і в усьому його робили винним. Проте він був найкмітливіший та найрозсудливіший з усіх братів, і хоч мало говорив, зате багато слухав.

Випав якось важкий рік, і такий настав страшенний голод, що лісоруб із дружиною не знали, чим прогодувати дітей. Думали, думали, намислили їх позбутися — всіх сімох.

Одного вечора, коли діти полягали спати, лісоруб сидів біля вогню разом з дружиною. І хоч серце йому стискалося з горя, він сказав:

— Ти й сама бачиш, що ми не можемо прогодувати дітей. Я не маю сили дивитись, як вони помирають з голоду. От і вирішив одвести їх завтра в ліс та й покинути там. Це дуже просто зробити: поки вони в’язатимуть хмиз, ми тихесенько сховаємось, а потім втечемо від них.

— Ах,— вигукнула жінка,— невже ти сам хочеш занапастити своїх дітей?

І вона заридала.

Лісоруб довго умовляв дружину, говорив про їхні злидні, але вона була матір’ю своїх дітей і ніяк не могла зважитись на це страшне лиходійство.

І все-таки коли жінка подумала, як нестерпно буде бачити голодну смерть своїх синів, вона погодилася нарешті з чоловіком і вся в сльозах пішла спати.

А Хлопчик-Мізинчик тільки вдавав, що спить. Насправді ж він не пропустив жодного слова з цієї розмови.

Він почув із свого ліжечка, що батько з матір’ю гомонять про щось важливе, встав тихенько і непомітно заліз під батьків стілець.

Так він і підслухав усе.

Потім він знову ліг у постіль, але вже не спав, а думав, що йому робити.

Устав він рано-вранці, пішов на берег струмка, набрав повні кишені білих камінчиків і вернувся додому.

Братам Хлопчик-Мізинчик не сказав нічого, бо ті ще спали, а він не хотів їх будити.

Коли всі діти попрокидалися, батько з матір'ю погодували їх черствим хлібом з цибулею, напоїли водою й повели в ліс збирати хмиз.

Діти нічого не підозрювали і весело йшли за батьком та матір’ю слідом.

Ішли вони довго й нарешті опинились у лісі, такому густому та дрімучому, що й за десяток кроків нічого не було видно.

Лісоруб почав рубати дрова, а діти гуртом збирали хмиз і складали в купи.

Побачивши, що хлопчики захопилися роботою, батько з матір'ю причаїлися в гущавині, а потім звернули на вузеньку звивисту стежку та й пішли собі зовсім.

Коли діти зрозуміли, що залишилися самі, вони почали з переляку кричати й плакати.

Тільки Хлопчик-Мізинчик не плакав, бо знав, як повернутися додому.

Бо поки поки йшли в ліс, він весь час виймав з кишені й кидав білі камінчики, яких назбирав уранці біля струмка. По тих камінчиках він сподівався вибратися тепер з лісу і тому сказав братам:

— Не бійтеся, хлопці! Не плачте! Хоч батько з матір’ю й покинули нас тут напризволяще, але я приведу вас додому. Йдіть лишень за мною.

Брати рушили за ним, і він привів їх до самої хати тією ж дорогою, якою вони прийшли в ліс.

Але діти не наважились одразу ввійти в дім і зупинилися послухати біля дверей, про що розмовляють їхні батько з матір’ю.

А треба сказати, що коли лісоруб з дружиною повернулися додому, хазяїн якраз прислав їм десять золотих. Він так давно був винен лісорубові ці гроші, що бідолаха вже й не сподівався їх одержати.

Вгледівши таке багатство, лісоруб, який прямо-таки помирав з голоду, страшенно зрадів і відразу ж послав дружину до різника. А що вона теж давно вже нічого не їла, то купила м’яса втричі більше, ніж було потрібно на двох.

І от коли вони повечеряли, жінка зітхнула та й каже чоловікові:

— Ах, де ж це тепер наші бідолашні діточки? Вони б досхочу наїлися тим, що у нас залишилося. І як це в тебе вистачило духу занапастити рідних синів? Адже це ти вигадав покинути їх у лісі, а я ж тобі говорила, що ми ще гірко пожаліємо. Що вони тепер роблять у тому дрімучому лісі? Може, їх уже вовки з’їли? — І вона голосно заплакала.— Ой, де тепер мої діточки, мої бідолашні діточки?

Лісорубові й самому було дуже жаль дітей, але він намагався не показувати цього і вмовляв дружину не згадувати про них.

Але жінка заливалася слізьми, ридала-голосила і все казала:

— Ой, де тепер мої діточки, мої бідолашні діточки? Ой мої любі діточки!

А діти за дверима почули її голос — і ну радісно гукати всі разом:

— Ми тут!

Мати кинулась відчиняти їм двері.

— Яка ж я рада,— казала вона, обіймаючи та цілуючи дітей,— що знову бачу вас, любі діточки! Втомилися ж ви, мабуть, і зголодніли!

Хлопчиків не треба було просити двічі, вони посідали за стіл і так допалися до їжі, що батькові з матір’ю любо було дивитися на них.

Після вечері вони навперебій почали розповідати про те, як страшно їм було в лісі і як Хлопчик-Мізинчик вивів їх на дорогу за допомогою білих камінчиків.

Лісоруб з дружиною були дуже раді, що діти — всі семеро — знову з ними.

Радість їхня тривала доти, поки у них лишалися гроші.

Та коли всі десять золотих були витрачені, батько й мати знову засумували і знову вирішили завести дітей у ліс, цього разу якнайдалі, щоб уже позбутися їх назавжди.

Хоч як тихо намагалися вони говорити про це, а все-таки Хлопчик-Мізинчик їх підслухав і цього разу.

Наступного дня він устав раніше, щоб піти по камінчики, але набрати білих круглячків йому не пощастило: завбачливі батько й мати міцно замкнули двері, і Хлопчик-Мізинчик не зміг вийти з хати.

Він не знав, що йому робити.

Аж раптом згадав, що мати дала їм по шматку хліба на сніданок.

Хлопчик-Мізинчик вирішив, що тепер замість камінчиків кидатиме хліб крихта по крихті і ввечері знайде по тих крихтах дорогу додому.

Тому він не став їсти свій хліб, а засунув його непомітно в кишеню.

Батько й мати цього разу завели дітей у самісіньку гущавину лісу, в найтемніше місце. Звеліли їм збирати хмиз, а самі втекли манівцями.

Та Хлопчик-Мізинчик не дуже засмутився. Він був певен, що легко знайде дорогу назад по крихтах хліба, які кидав, коли всі йшли в ліс.

Як же він здивувався, коли побачив, що крихт ніде немає й сліду: прилетіли птахи і все поклювали.

Ото біда!

Діти засумували. Що довше вони блукали лісом, то далі забиралися в непролазні хащі.

Настала ніч. Знявся вихор, і брати ще дужче налякалися.

Та й як було не налякатися!

Хлопчикам здавалось, ніби з усіх боків чути виття вовків, які біжать, щоб з’їсти їх. І вони не наважувалися ні заговорити одне з одним, ні навіть голову повернути. Вони заклякли й заніміли:

Незабаром почалася злива, і бідолашні діти промокли до кісток.

На кожному кроці вони ковзалися й спотикалися, падали в грязюку, підводились і знову падали.

Нарешті вони вибралися на рівне місце і вирішили трохи відпочити.

Брати посідали на пень, а Хлопчик-Мізинчик видерся на високе дерево подивитись, чи немає де поблизу дороги або людського житла.

Він оглядівся навкруги й помітив маленький вогник, що мерехтів десь дуже далеко за лісом, наче там горіла свічка.

— Що це за вогник?

Хлопчик-Мізинчик зліз з дерева, і в ту ж мить вогника не стало.

Це його дуже засмутило, але він усе-таки повів братів у тому напрямку, де згори побачив світло.

І коли вони нарешті вийшли на узлісся, перед ними виразно замиготіла яскрава цяточка.

Вони невимовно зраділи.

Над силу діти таки добралися до хати, де світилося.

Постукали. За хвилину якась жінка відчинила двері й запитала, чого їм треба.

Хлопчик-Мізинчик відповів, що вони бідні діти, заблукали в лісі й хочуть переночувати в неї.

Побачивши, які вони всі гарненькі, добра жінка заплакала і сказала:

— Діточки ж ви мої горьовані, та чи знаєте ви, куди прийшли? Це ж людожерова оселя!

— Ах, тітонько! — мовив Хлопчик-Мізинчик, тремтячи від холоду й страху.— Що ж нам роботи? Якщо ви нас не пустите, вовки в лісі напевне з’їдять нас цієї ночі. Вже краще хай нас з’їсть людожер. До того ж, може, він нас пожаліє, якщо ви його добре попросите.

Дружина людожера подумала, що їй, може, і пощастить сховати дітей до ранку, пустила їх у хату й повела обсушитися до великого вогнища, де на рожні смажився цілий баран людожеру на вечерю.

Тільки-но хлопчики зігрілись, як хтось загрюкав у двері: це повернувся додому людожер.

Його дружина сховала дітей під ліжко й пішла відчиняти двері.

Людожер увійшов до кімнати, спитав, чи готова вечеря та чи є вино.

Потім він сів до столу.

Дружина поставила перед ним величезний глек вина і поклала цілого барана.

Баран ще не досмажився, але тим смачнішим він здавався людожеру, що жадібно обгризав баранячі кістки і спрагло ковтав вино.

Раптом людожер випростався і почав принюхуватись; він крутив головою на всі боки та бурмотів, що чує запах свіжого м’яса.

— Так,— одказала дружина,— ви й справді чуєте запах теляти, яке я тільки-но оббілувала.

— Я чую запах свіжого м’яса, кажу тобі ще раз,— повторив людожер, скоса позираючи на неї.— Тут, мабуть, є щось таке, чого я й не збагну.

Він швидко підвівся з-за столу й пішов прямісінько до ліжка.

— Ага! — заревів людожер, побачивши дітей-.— То ти мене хотіла обдурити! І чого це я не з’їв тебе досі? Твоє щастя, що ти вже стара. А ця чудова дичина потрапила до мене якраз вчасно, я нею почастую завтра трьох людожерів, моїх давніх приятелів.

І він витяг хлопчиків одного по одному з-під ліжка.

Який жах!

Бідолашні діти попадали на коліна, благаючи пощадити їх. Але перед ними був найжорстокіший з людожерів, який не знав жалю.

Він сказав, що печеня буде дуже смачна, хай тільки дружина не полінується і приготує добру підливу.

Людожер дістав довжелезного ножа і почав старанно гострити його. Нагостривши ножа, він уже був схопив одного хлопчика за ногу, але дружина сказала:

— І охота вам морочитися з ними зараз, уночі? Невже у вас завтра не буде для цього часу?

— Мовчи! — голосно вигукнув людожер.— Так вони будуть смачніші! Розумієш?

— Але ж у вас ще стільки м’яса: теля, два барани, пів— свині.

— Ну, гаразд,— погодився людожер.— Почекаю до завтра.

Дай-но їм тільки як слід повечеряти, щоб вони не схудли, а потім поклади їх спати.

Добра жінка дуже зраділа, що людожер усе-таки не порізав дітей, і принесла їм вечеряти. Але брати з переляку нічого не могли їсти.

Тут слід сказати, що людожер мав семеро дочок.

У маленьких людожерок були червоні товсті щоки, бо їли вони сире м’ясо, як і їхній батько. Очі у них були маленькі, зозулясті й зовсім круглі, носи — гачком, а роти — величезні, з довгими, кривими, надзвичайно гострими зубами. До того ж вони були страшенно лихі й скрізь нападали на людських дітей, хоч би де їх побачили.

Їх рано клали спати. Всі семеро спали в одному великому ліжку, і в кожної замість нічного ковпачка був золотий вінок на голові.

В тій кімнаті було ще одне велике ліжко, в яке дружина людожера поклала спати сімох хлопчиків, а сама пішла в іншу кімнату, щоб і собі трохи подрімати.

Хлопчик-Мізинчик дуже боявся, щоб людожер не передумав і не порізав їх уночі.

Лягаючи в ліжко, він уважно оглянув кімнату і помітив золоті вінки на головах у людожерових дочок. Тож Хлопчик-Мізинчик діждався, поки всі поснули, тихенько підвівся, зняв з братів і з себе нічні ковпачки і, підкравшись до ліжка маленьких людожерок, надів на них ті ковпачки, а їхні вінки — на себе та на своїх братів.

Він був певен, що коли людожер поночі прийде їх різати, то ця хитрість їх урятує.

Так воно і сталося.

Опівночі людожер несподівано прокинувся і справді пошкодував, що відклав на завтра те, що любесенько можна було зробити звечора.

Він хутко підхопився з ліжка і взяв свого довжелезного ножа.

— Погляньмо,— сказав він,— як поживають семеро наших маленьких дурників. Чого це я й справді не зробив свого діла відразу?

Він пробрався навпомацки в дитячу кімнату і підійшов до ліжка, в якому лежали хлопчики. Вони всі спали. Не спав тільки Хлопчик-Мізинчик — він дуже перелякався, коли людожер почав обмацувати йому голову.

Але людожер помітив золотий вінок і сказав:

— От тобі й маєш! Не вистачало ще, аби я порізав власних дочок! Видно, звечора забагато випив.

Потім він пішов до ліжка, де спали його дочки, і, намацавши нічні ковпачки, пробурмотів:

— Ага, ось де ви, малі голуб’ята! Ну, то сміливіше за роботу!

І жорстокий людожер перерізав горло всім сімом своїм дочкам.

Після цього, дуже задоволений собою, людожер пішов до своєї кімнати і ліг спати.

Як тільки Хлопчик-Мізинчик почув, що людожер захропів, він негайно розбудив братів і сказав якнайшвидше одягтися та йти за ним слідом.

Вони тихенько спустились у сад і перелізли через паркан, опинившись за парканом, щодуху кинулися тікати — аж за ними закуріло.

Майже всю ніч діти бігли світ за очі і весь час тремтіли од страху.

Прокинувшись уранці, людожер сказав дружині:

— Йди-но нагору та помий наших учорашніх хлоп’яток.

І він засміявся.

Дружина людожера подумала, що чоловік посилає її вмити й одягти хлопчиків.

Добра жінка піднялася нагору, побачила, що семеро її дочок зарізані, і знепритомніла.

Тим часом людожер, не дочекавшись дружини, пішов слідом за нею. Та побачивши те жахливе видовище, він і сам перелякався.

— Ой, що ж це я накоїв! — заволав він.— Усе це витівки цих малих негідників! Ну, та й відплачу ж я їм, і негайно відплачу!

Він вихлюпнув глечик води в обличчя своїй дружині, коли та опритомніла, сказав:

— Давай-но швидше мої семимильні чоботи — я хочу піймати цих хлопчаків.

Людожер узув чоботи, кинувся навздогін за братами і, оббігши всю округу, нарешті напав на слід бідолашних дітей, які були вже зовсім недалеко від батьківської хатини.

Він мчав, перестрибуючи з гори на гору і переступаючи через ріки, немов через маленькі струмки.

Помітивши людожера, діти стали шукати, де б їм сховатися.

Хлопчик-Мізинчик побачив у скелі невеличку печеру, завів туди братів і сам заліз останнім, аби зручніше було спостерігати, що робитиме далі людожер.

А той, знесилившись від довгої гонитви (бо в семимильних чоботах дуже швидко стомлюєшся), захотів відпочити. Випадково сталося так, що він сів саме на ту скелю, під якою ховалися діти.

Посидівши трошки, людожер заснув і так страшно захропів, що бідолашні діти перелякались не менше, як і тоді, коли він підійшов до них з ножем.

Тільки Хлопчик-Мізинчик не перелякався. Він наказав братам швиденько тікати додому, поки людожер спить, а про нього не турбуватися.

Брати послухались його поради, вилізли з печери і хутко побігли до хати.

А Хлопчик-Мізинчик нечутно підкрався до людожера, тихенько стяг з його ніг семимильні чоботи і взув їх собі на ноги.

Чоботи були надзвичайно великі й страшенно широкі Але вони були ще й чарівні і збільшувались або зменшу вались якраз по нозі тому, хто їх взував.

Тож коли Хлопчик-Мізинчик узув чоботи, вони прийшлися йому впору, ніби на нього були шиті.

Тоді він побіг просто до двору короля.

А король у той час воював із своїм сусідою. Саме напередодні відбулась велика битва, але невідомо було, хто переміг. Війська були так далеко, що навіть найпрудкіший кінь міг доскакати звідти до столиці не швидше, ніж за три дні.

Хлопчик-Мізинчик прибіг до короля і сказав, що береться до вечора повідомити його про долю битви.

Король одразу ж призначив його своїм гінцем-скороходом, і незабаром Хлопчик-Мізинчик приніс йому добру звісістку, а зраділий король щедро винагородив його.

Після того Хлопчик-Мізинчик повернувся до батьків і з тих пір вони вже ніколи не бідували.

Один мірошник залишив у спадщину трьом своїм синам тільки млин, осла і кота. Сини швидко поділили спадщину: старший забрав собі млин, середній одержав осла, а меншому дістався кіт.

Менший брат дуже засмутився.

- Мої брати, - казав він, - зможуть чесно заробити собі на хліб, якщо житимуть разом. А мені, бідолашному, коли я з'їм кота і зроблю рукавички з його шкури, лишиться тільки померти голодною смертю.

Кіт почув ті слова, але нітрохи не збентежився.

- Не журіться, хазяїне, - сказав він з поважним і серйозним виглядом. - Приготуйте мені торбинку та замовте пару добрих чобіт, щоб зручніше було ходити по чагарниках, і ви самі скоро переконаєтесь, що ваша частка не така вже й погана, як це може здатися на перший погляд.

Спочатку менший брат не надав цьому особливого значення, але, згадавши, як, ловлячи щурів та мишей, кіт удається до різних спритних витівок і хитрощів - звисає догори ногами, ховається в борошно і прикидається неживим, - він подумав:

«А що, коли й справді кіт допоможе мені в біді?»

Як тільки кіт одержав усе, що просив, він узув чоботи, перекинув торбинку через плече, взяв шворки в передні лапи й подався в гайок, де було дуже багато кролів.

Кіт поклав у торбинку висівок та заячої капусти і ліг у кущах, ніби мертвий, очікуючи, щоб який-небудь молодий, недосвідчений і легковажний кріль поткнувся в його торбинку поласувати тим, що в ній було.

Ледве він ліг, як молоде дурненьке кроленя, спокусившись висівками, залізло в торбинку. В ту ж мить кіт спритно затяг шворки, схопив кроленя й убив його без жалю.

Дуже гордий з своєї здобичі, кіт пішов у палац і попросив, щоб про нього доповіли королю.

Кота ввели до королівських покоїв. Там він низько вклонився королю і сказав:

- Ваша величносте! Мій пан маркіз Карабас (таке чудне ім'я вигадав кіт своєму хазяїнові) звелів мені піднести вам ось цього кроля з свого садка.

- Скажи своєму хазяїнові, - відповів король, - що я йому дуже вдячний і задоволений з такого подарунка.

Кіт ввічливо попрощався і пішов геть.

Іншим разом він сховався в житі, так само розклав свою торбинку і, тільки-но дві цікаві куріпки забралися в неї, смикнув за шворки і впіймав обох.

Тоді він знову пішов у палац до короля і підніс йому птахів.

Король з задоволенням узяв куріпок і звелів почастувати кота парою мишей.

Так час від часу протягом двох чи трьох місяців кіт приносив королю дичину, яку нібито вбивав на полюванні або розводив у садках його хазяїн.

Одного разу, довідавшись про те, що король разом із своєю дочкою, найвродливішою принцесою в світі, їде на прогулянку берегом річки, кіт прибіг до свого хазяїна і сказав йому:

- Якщо ви послухаєте моєї поради, то будете щасливі все життя. Вам треба лише викупатися в річці у тому місці, де я покажу, а все інше я вже влаштую сам.

Маркіз Карабас зробив усе так, як йому: порадив кіт, не здогадуючись, навіщо це потрібно.

Саме коли він купався, берегом річки проїздив у своїй кареті король.

Кіт уже чатував на нього, вискочив на дорогу і щосили закричав:

- Рятуйте! Рятуйте! Маркіз Карабас потопає! Король, почувши цей одчайдушний крик, визирнув з карети. Він одразу ж упізнав кота, який не раз приносив йому в подарунок дичину, і наказав своїй варті бігти на допомогу маркізові Карабасу.

Поки бідолашного маркіза витягали з річки, кіт підійшов до карети і розповів королю, що в той час, як його хазяїн купався, з'явилися злодії і вкрали весь одяг, хоч він, кіт, і кричав щосили: «Ловіть злодіїв!» 1 Насправді ж хитрун сховав одяг свого хазяїна в кущах під великим каменем.

Король негайно наказав своїм придворним принести для маркіза Карабаса одне з своїх найкращих убрань і був надзвичайно ласкавий до нього.

Принцесі маркіз теж дуже сподобався: адже він був гарний і стрункий хлопець, чудовий королівський одяг був йому дуже до лиця, а ніжний і шанобливий погляд красномовніше за будь-які слова промовляв про його лагідну вдачу.

Король запропонував маркізу сісти в карету і поїхати з ними на прогулянку.

А кіт, дуже радий з того, що його хитрощі починають потроху вдаватися, побіг уперед.

Побачивши селян, що косили на луках, він озвався до них:

- Глядіть мені, люди добрі, якщо ви не скажете королю, що ці луки належать маркізові Карабасу, вас усіх порубають, як начинку до пирога!

Коли карета під'їхала до косарів, король звичайно, спитав, чиї луки вони косять.

- Це луки маркіза Карабаса, - відповіли косарі в один голос, бо кіт дуже налякав їх своїми погрозами.

- У вас тут чудовий маєток, - прихильно сказав король маркізові Карабасу.

- Так, ваша величносте, - відповів маркіз, -щороку на цих луках прекрасний сінокіс.

А кіт, що біг попереду, зустрів невдовзі женців та й каже:

- Глядіть мені, люди добрі, якщо ви не скажете, що ця нива належить маркізові Карабасу, вас усіх порубають, як начинку до пирога!

Король, що під'їхав за хвилину до женців, захотів узнати, чия то нива.

- Маркіза Карабаса, - відповіли женці в один голос, і король знову був задоволений, так само, як і маркіз.

А кіт, забувши про втому, біг попереду карети і всім, кого зустрічав по дорозі, наказував одне й те ж саме, так що король був дуже задоволений, що у маркіза Карабаса такі великі володіння.

Нарешті кіт прибіг до чудового замку, що належав страшному людожерові. Той людожері був надзвичайно багатий: саме він був хазяїном! усіх земель, через які щойно проїздив король.

Кіт розпитав, хто той людожер та що він? уміє робити, і попросив дозволу ввійти в замок1 та віддати шану його хазяїнові.

Людожер зустрів кота з усією ввічливістю, на яку тільки здатні людожери, і запропонував йому відпочити.

Кіт погодився і сказав:

- Мене запевняли, ніби ви вмієте обертатися на будь-яку тварину і легко можете, наприклад, обернутися на лева або слона. Чи так це?

- Авжеж, - відповів людожер грубим голосом, - і щоб довести вам, що це правда, я зараз обернуся на лева.

Вдарившись об підлогу, людожер в одну мить обернувся на величезного лева.

Кіт так перелякався, побачивши перед собою страшного звіра, що й незчувся, як здерся на ринву, хоч це було важко і небезпечно, бо він був у чоботях, а в них не так уже й просто дряпатись по дахах.

Та, помітивши, що людожер прибрав свого попереднього вигляду, переляканий кіт, тремтячи, зліз з ринви і признався, що потерпав од страху.

Людожер голосно зареготав у відповідь.

- Мене також запевняли, - сказав кіт, - ніби ви вмієте обертатися і на дрібних тварин, наприклад, на щура або мишу. Як по правді, я вважаю, що це неможливо.

- Неможливо? - перепитав людожер. - Ну так дивіться!

І в ту ж мить він обернувся на малесеньку мишу, яка хутко забігала по підлозі.

А кіт, тільки-но побачив мишу, накинувся на неї і з'їв.

Тим часом король, проїжджаючи мимо, звернув увагу на чудовий замок людожера і захотів оглянути його.

Кіт почув гуркіт карети, кинувся назустріч і сказав королю:

- Прошу ласкаво, ваша величносте, до замку маркіза Карабаса!

- Як, пане маркіз, - вигукнув здивований король,- цей замок також належить вам?! Я ніде не бачив нічого кращого за це подвір'я і за будівлі, що оточують його! Огляньмо їх всередині, будь ласка!..

Маркіз подав руку молодій принцесі, і вони пішли слідом за королем.

Гості ввійшли у велику залу, де побачили чудово прибраний стіл: людожер саме чекав своїх друзів, які, довідавшись, що приїхав король, поспішили непомітно втекти.

Завваживши, якими закоханими очима позирала на маркіза Карабаса принцеса, король, захоплений його багатством, сказав:

- Якщо хочете, пане маркіз, ви можете стати моїм зятем!..

Маркіз низько вклонився, подякував королю за честь і того ж дня одружився з принцесою.

А кіт став дуже поважною особою і полював з того часу на мишей тільки задля розваги.

Один багатий удівець одружився вдруге з удовою, такою чванливою та гордовитою, якої, відколи світ світом, ніхто й не бачив.

Вона мала двох дочок, теж чванливих і гордовитих. А в чоловіка була своя дочка, надзвичайно добра та ніжна — вся в матір, найкращу жінку в світі.

Не встигли відсвяткувати весілля, як мачуха вже показала свою лиху вдачу. Вона зненавиділа пасербицю за її красу, бо поряд з нею її власні дочки здавалися ще огиднішими.

Отож мачуха й загадувала дівчині робити найбруднішу роботу в домі — мити посуд, прати одежу, прибирати кімнати.

Спала дівчина аж під самим дахом, на горищі, на благенькому солом’яникові, тим часом як сестри її жили в розкішних покоях з м'якими постелями та дзеркалами, що в них бачили себе з голови до ніг.

Бідна дівчина покірно терпіла всі кривди й не наважувалась жалітися батькові — той однаково вилаяв би її, бо в усьому корився своїй лихій дружині.

Упоравшись з роботою, дівчина йшла в куток і сідала просто на попіл, натрушений біля каміна. Тому всі в домі звали її Чорногузкою. А менша сестра, не така лиха, як старша, прозвала її Попелюшкою.

Та навіть в лахмітті і в попелі Попелюшка була куди гарніша за своїх сестер, хоч ті й ходили в пишних шатах.

Якось син короля, молодий і гожий принц, улаштував бал і запросив на нього всіх знатних людей королівства. Наші дві панночки теж дістали запрошення, бо їх мали за поважних осіб у тій країні.

Почалися клопоти й турботи — треба ж було приготувати сукні й оздоби і вибрати зачіски, які їм були б найбільше до лиця.

А Попелюшці додалося роботи — прати й прасувати білизну для сестер, крохмалити їм комірці та манжети.

Сестри тільки про те й говорили, як би краще вбратися, і без упину крутилися перед дзеркалами, вибираючи й приміряючи свої сукні.

— Я,— сказала старша,— вберуся в сукню з червоного оксамиту й почеплю оздоби, які мені привезли з Англії.

— А я,— мовила менша,— вберуся в буденну сукню, та зате надіну накидку, гаптовану золотими квітами, й діамантове намисто — такого ні в кого немає!

Вони замовили наймодніші капелюшки, накупили найдорожчих парфумів і пудри.

Вдягнувшися, покликали Попелюшку подивитися — адже вони знали, що в неї хороший смак.

Дівчина дала сестрам мудрі поради і навіть запропонувала зачесати їх. Ті залюбки погодились.

Коли вона їх зачісувала, сестри спитали:

— А ти, Попелюшко, хочеш поїхати на бал?

— Ой сестриці, не смійтеся з мене! Чи ж мені личить там бути?

— А й справді, всі сміялися б, якби побачили на балі Чорногузку!

Якась інша дівчина за такі слова, певно, зіпсувала б злим сестрам зачіски. Але Попелюшка була добра та незлостива і зачесала їх так гарно, що кращого годі було й бажати.

Сестри два дні майже нічого не їли, крутилися перед дзеркалами і весь час роздивлялися чи не схудли, бува, і чи не тpeбa ще тугіше зашнурувати їх,— адже вони хотіли бути тонесенькими та стрункими.

Аж ось щаслива мить настала. Сестри з матір’ю сіли в карету й поїхали на бал.

Попелюшка довго стояла під брамою й сумно дивилася їм услід.

Коли ж карета зникла з очей, дівчина сіла на ганку й гірко заплакала.

Раптом з’явилася її хрещена мати — чарівниця. Побачивши, що дівчина вмивається сльозами, вона спитала:

— Що сталося?

— Я хотіла б... хотіла б...— сказала Попелюшка й заплакала так гірко, що не могла більше вимовити й слова.

— Ти хотіла б поїхати на бал, авжеж? — спитала чарівниця.

— Авжеж! — відповіла Попелюшка, схлипуючи.— Дуже, дуже хотіла б.

— Не плач, усе буде добре,— мовила чарівниця.— Якщо ти будеш слухняною дівчинкою, я зроблю так, що ти поїдеш туди.

Вона вийшла з Попелюшкою на подвір’я і наказала:

— Піди на город і принеси мені найкращий гарбуз!

Попелюшка побігла на город, знайшла найкращий гарбуз, зірвала його і принесла хрещеній матері, й гадки не маючи, як цей гарбуз допоможе їй поїхати на бал.

Чарівниця розрізала гарбуз, вибрала насіння, вдарила по ньому своєю чарівною паличкою — і в ту ж мить гарбуз перетворився на розкішну визолочену карету.

Потім вона заглянула в мишачу пастку й побачила в ній шестеро мишей.

Вона звеліла Попелюшці відчинити пастку.

Миші одна по одній вибігали з неї, чарівниця доторкалася до кожної своєю чарівною паличкою, і кожна миша оберталася на чудового коня.

Отак з’явилося шестеро гарних коней, мишасто-сірих у яблуках.

Тепер черга була за кучером.

— Піду гляну на щурячу пастку,— сказала Попелюшка,— може, туди впіймався щур? От і був би нам кучер.

— Чудово,— мовила хрещена мати,— піди глянь.

Попелюшка принесла щурячу пастку — там сиділо три великі щури.

Чарівниця вибрала найбільшого, старого, з довгими сивими вусами й доторкнулась до нього своєю чарівною паличкою. Мить — і товстелезний кучер-вусань уже стояв перед ними.

Потім хрещена мати сказала Попелюшці:

— Піди-но в садок — там біля криниці ти знайдеш шість ящірок. Принеси їх мені.

Попелюшка принесла ящірок, і чарівниця обернула їх на шістьох лакеїв у строкатих лівреях; вони стрибнули на приступку позад карети, та так спритно, ніби за своє життя нічого іншого й не робили.

Тоді чарівниця сказала:

— Ну ось, Попелюшко, тепер ти маєш у чому їхати на бал. Ти рада?

— Авжеж! Тільки як же я поїду туди в цьому лахмітті? — зітхнула дівчина.

Чарівниця доторкнулася до Попелюшки своєю паличкою, і враз її дранка перетворилася на розкішну сукню, гаптовану золотом, сріблом і самоцвітами.

Ще дала чарівниця дівчині пару кришталевих черевичків, таких гарненьких та ловких, що кращих не було ні в кого у світі.

Рада та весела, сіла Попелюшка в карету.

На прощання хрещена мати наказала їй над усе пам’ятати, що вона може бути на балі тільки до півночі, бо опівночі всі чари зникають: карета знову стане гарбузом, коні — мишами, лакеї — ящірками, кучер — щуром, а її розкішна сукня — благенькою дранкою.

Попелюшка пообіцяла, що так і зробить.

Вона поїхала до королівського палацу, не тямлячи себе від щастя.

Принц, якому доповіли, що приїхала якась незнайома принцеса, вийшов її зустріти. Він подав їй руку і повів до зали, де зібралися гості.

В залі запала тиша. Гості перестали танцювати, музики — грати: так уразила їх краса незнайомої дівчини. Чути було тільки шепіт:

— О, яка вона гарна!

Король, хоч який був старий, теж не зводив з неї очей і пошепки сказав королеві, що давно вже не бачив такої вродливої й милої дівчини.

Всі дами придивлялися до сукні та зачіски незнайомки, щоб завтра й собі зробити такі самі, якщо тільки знайдеться такий крам і такі вмілі кравці та перукарі...

Принц посадовив Попелюшку на почесне місце, а потім запросив до танцю. Вона танцювала напрочуд граційно, і всі гості милувалися нею.

Після танців подали різні смачні наїдки та питва, але принц і не доторкнувся до них — він дивився тільки на красуню-гостю і думав тільки про неї.

А Попелюшка сіла біля своїх сестер, привітно розмовляла з ними й почастувала їх апельсинами та лимонами, якими пригостив її принц.

Вони дуже здивувалися з такої люб’язності, бо не впізнали Попелюшку і мали її за невідому принцесу.

Раптом Попелюшка почула, що годинник вибив без чверті дванадцяту. Вона ввічливо попрощалася з гостями і зникла так швидко, що ніхто не встиг її затримати.

Повернувшись додому, дівчина палко подякувала своїй хрещеній матері і сказала, що дуже хотіла б завтра знову поїхати на бал, бо принц запросив її.

Чарівниця погодилася.

Та не встигла Попелюшка докладно розповісти хрещеній матері про бал, як у двері постукали: це повернулися з королівського палацу мачуха й сестри.

— Ой, як же довго ви не поверталися! — сказала Попелюшка, відчинивши двері, позіхаючи й протираючи очі так, ніби щойно прокинулася. Хоч їй, ясна річ, зовсім не хотілося спати...

— Якби ти була на цьому чарівному балі,— відповіли сестри,— ти б там не занудилася! Туди приїздила незнайома принцеса, найвродливіша в світі! Вона була дуже люб’язна і навіть почастувала нас апельсинами та лимонами.

Не тямлячи себе з радості, Попелюшка спитала, як звуть ту принцесу. Але сестри відповіли, що ніхто цього не знає і що принц ладен оддати все на світі, аби тільки дізнатися, хто вона така.

— Невже й справді вона така гарна? — спитала Попелюшка всміхаючись.— Які ж ви щасливі, що бачили її! Якби хоч одним оком глянути на неї!.. Сестрице Жавотт,— мовила вона до старшої сестри,— будь ласка, позичте мені вашу буденну жовту сукню, і я поїду на бал.

— Овва! — відповіла Жавотт.— Щоб я давала свої сукні якійсь Чорногузці! Я ще не збожеволіла!

Попелюшка тільки того й чекала і аніскілечки не засмутилася, бо що б вона мала робити, якби сестра згодилася дати їй свою сукню?

На другий день сестри знову поїхали на бал, і Попелюшка теж, вбрана цього разу ще розкішніше.

Принц не відходив од неї ні на хвилину і раз у раз говорив їй ніжні слова.

Дівчині було так хороше, і вона так щиро веселилася, що геть забула про наказ хрещеної матері. Їй здавалося — до півночі ще ждати і ждати, аж раптом годинник почав бити дванадцять.

Попелюшка схопилася з місця й побігла з легкістю лісової кізки.

Принц кинувся за нею, але марно.

На сходах Попелюшка загубила один із своїх кришталевих черевичків, і принц шанобливо підібрав його.

Він підбіг до брами і спитав у вартових, чи не бачили вони, куди поїхала юна принцеса.

Але вартові відповіли, що нікого не бачили, крім хіба що якоїсь убогої дівчини, більше схожої на селянку, аніж на принцесу.

Не почувши нічого втішного, принц сумно повернувся до палацу. Він думав тільки про те, як розшукати чарівну втікачку.

А Попелюшка прибігла додому зовсім задихана, без карети, без лакеїв, у своїй старій, подертій сукенці. Нічого не залишилося в неї від її розкішного вбрання — тільки один черевичок.

Коли сестри приїхали з балу, Попелюшка спитала, чи була там сьогодні прекрасна незнайомка.

Вони сказали, що була, але зникла, тільки-но почало бити північ, і зникла так швидко, що навіть загубила свій кришталевий черевичок, та такий гарний, що кращого ніколи не було ні в кого у світі. А принц підібрав черевичок прекрасної незнайомки і лише на нього й дивився, бо, певно, дуже закохався в принцесу.

Вони сказали правду: принц і справді покохав красуню.

За кілька днів він звелів привселюдно, під звуки фанфар, оголосити, що одружиться з тією дівчиною, на яку прийдеться кришталевий черевичок.

Принцові посланці поїхали по всій країні і міряли черевичок спершу принцесам, потім герцогиням, тоді всім дівчатам з вельможних родин, але все було марно.

Нарешті принесли черевичок і двом Попелющиним сестрам.

Та що вони не робили, як не старалися — не взули черевичка, бо він не налазив на їхні ноги.

Тоді Попелюшка, яка відразу впізнала свій черевичок, сказала сміючись:

— А дайте-но й мені поміряти — може, на мене налізе?

Сестри зареготали й почали глузувати з неї.

Але принців посланець пильно глянув на Попелюшку, побачив, яка вона гарна, і сказав:

— Так, хай і вона спробує — адже мені наказано міряти черевичок усім дівчатам.

Він посадив Попелюшку на ослінчик і поміряв черевичок на її маленьку ніжку.

І диво! — черевичок озувся так швидко та легко, ніби ніжка тільки того й чекала!

Сестри зчудувалися, але коли Попелюшка вийняла з кишені другий такий черевичок і наділа його на другу ніжку, вони аж уклякли на місці.

Раптом з’явилася чарівниця, доторкнулася своєю паличкою до Попелющиного вбрання, і воно перетворилося на прегарну сукню, ще розкішнішу, ніж та, в якій дівчина була на балі.

Сестри впізнали в Попелюшці ту красуню, що приїздила в королівський палац.

Вони кинулися їй до ніг і благали вибачити за те, що зле з нею поводились і кривдили її.

Попелюшка підвела їх і сказала, що вибачає їм од щирого серця і просить наперед завжди її любити.

Потім Попелюшку повезли до палацу, і принц побачив, що вона ще краща, ніж раніше.

За кілька день відгуляли весілля.

А Попелюшка, така ж добра, як і вродлива, взяла сестер у палац і незабаром оддала їх заміж за двох молодих вельмож.

Жила колись в одному селі маленька дівчинка" та така красуня, що кращої за неї, мабуть, ніхто й ніде не бачив. Мати любила її до нестями, а бабуся ще більше.

Добра бабуся пошила для внучки гарненьку червону шапочку, яка була їй так до лиця, що дівчинку всі почали звати — Червона Шапочка.

Якось мати спекла пиріг та й каже дочці:

— Піди до бабусі, довідайся, як вона поживає, бо мені передавали, що вона нездужає. Віднеси їй пиріг і цей горщечок масла.

Червона Шапочка хутенько зібралась і подалась у сусіднє село до бабусі.

Йде вона неквапно густим лісом, коли раптом назустріч їй сірий вовк.

Йому страшенно захотілося з'їсти дівчинку, але він не наважився цього зробити, бо бачив, що поблизу працювали лісоруби.

От вовк і питає, куди вона йде.

Бідолашна дівчинка не знала, як небезпечно зупинятися в лісі і слухати теревені вовка, а тому, не думаючи ні про що погане, відповіла:

— Я йду навідати бабусю й несу їй пиріг та горщечок масла, які передала матуся.

— А чи далеко живе бабуся? — питає вовк.

— Авжеж, дуже далеко, — відповідає Червона Шапочка, — он за тим вітряком, бачите, в хатинці край села.

— Гаразд, — каже вовк, — я теж до неї навідаюсь. Я подамся ось цією стежкою, а ти прямуй он тією. Побачимо, хто з нас швидше прийде до бабусі.

І вовк щосили побіг найкоротшою стежкою.

А дівчинка пішла, по шляху, який був набагато довший, та ще й дорогою збирала горіхи, ганялася за метеликами і рвала для бабусі квіти.

Не пройшла вона й півдороги, а вовк уже добіг до бабусиної хатинки й постукав у двері:

"Тут-тук".

— Хто там? — спитала бабуся.

— Це ваша внучка, Червона Шапочка, —відповів вовк, змінивши свій грубий голос. —Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.

Добра бабуся саме лежала в ліжку, бо й справді трохи нездужала.

По голосу вона прийняла вовка за Червону Шапочку, а тому й гукнула з кімнати:

— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться.

Вовк смикнув за мотузочку, і двері відчинилися.

Тут він накинувся на бабусю і одразу зжер її.

Потім вовк зачинив двері, ліг замість бабусі в ліжко й почав чекати Червону Шапочку.

Незабаром дівчинка прийшла і постукала: "Тут-тук".

— Хто там? — спитав вовк.

Червона Шапочка спочатку дуже перелякалась, почувши такий грубий голос, та потім подумала, що то, мабуть, у хворої бабусі нежить, і відповіла:

— Це ваша внучка, Червона Шапочка. Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.

Вовк гукнув трохи ніжнішим голосом:

— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться!

Червона Шапочка смикнула за мотузку, і двері справді відчинилися.

Побачивши, що дівчинка ввійшла до хатинки, вовк по самі вуха сховався під ковдру та й каже:

— Поклади-но пиріг на скриню і горщечок туди ж постав, а сама йди полеж зі мною, відпочинь з дороги.

Червона Шапочка послухалась і лягла в ліжко.

Та як же вона здивувалась, коли побачила, що за страхітливий вигляд має її бабуся!

От вона й каже:

— Бабусю, а які ж у вас руки великі!

— Це, щоб міцніше тебе обнімати, внученько!

— Бабусю, а які ж у вас ноги великі!

— Це, щоб краще бігати, дитинко!

— Бабусю, а які ж у вас вуха великі!

— Це, щоб краще чути тебе, дівчинко!

— Бабусю, а які ж у вас очі великі!

— Це, щоб краще бачити тебе, внученько!

— Бабусю, а які ж у вас зуби великі!

— А це, щоб тебе з'їсти!

З цими словами злий вовк накинувся на Червону Шапочку й миттю проковтнув її.

А тут саме поверталися з села лісоруби й надумали завітати до бабусі в гості.

Увійшли до хатинки — бабусі нема, а замість неї лежить у ліжку під ковдрою сірий вовк.

— Так ось де ми тебе впіймали, лихоманцю! — вигукнув один з лісорубів.

Змахнув він своєю сокирою і тільки-но хотів убити вовка, аж раптом чує — гукають з вовчого черева старенька бабуся й маленька Червона Шапочка:

— Люди добрі, звільніть нас!

Узяв другий лісоруб ножиці й розрізав вовкові черево, а звідти вилізли бабуся й Червона Шапочка, живі і здорові.

— Як же я перелякалась! — сказала Червона Шапочка. — Як тісно й темно було в череві у вовка! Дякую вам, дядечку лісоруб, за те, що ви врятували нас.

А бабуся теж подякувала лісорубам і почастувала їх пирогом та маслом, що принесла їй Червона Шапочка в подарунок.