В поезії М.Рильського природа показана як вічне й невичерпне джерело життя і творчості. В своїх віршах він  вчить бути спостережливим, серцем і розумом сприймати природу:

В зелених лаврах, в синій світлотіні,

У сяйві сонця й вишнях у цвіту,

В огні троянд, у моря мерехтінні

Побачить кожен може красоту.

М. Рильський з дитинства був закоханий у природу, прагнув збагнути її таємниці:

Хіба звичайно шелестить трава,

Коли дитина у садку гуляє?

Ні! Кожная билинка там жива,

Комаха кожна щось розповідає,

І кожна щось розповідає

І кожна грудка сірої землі

Для неї — казка і краса безкрая!

Леся Українка вважала, що природа жива, одухотворена силою, безкінечним джерелом енергії й вищим проявом краси, проявом душі України.

«Хвиля йде, вал гуде –

білий, смілий, срібний, дрібний,

нападе на сухеє баговиння,

на розсипане каміння,

білим пломенем метнеться,

стрепенеться,

скине з себе все, що ясне, й гасне…»

Павло Тичина був закоханий у рідну природу, тому вона надзвичайно романтизована ним, пройнята хвилюванням його душі. Природа під пером Тичини оживає. У вірші постає прекрасний персоніфікований образ дівчини-весни.

«Арфами, арфами —

золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна запашна,

Квітами-перлами…»

Дивовижною музикою озиваються до нас луки, гаї, ліси та річки. Це царство барв і звуків чисте і трепетне, воно звеселяє душу, не дає збідніти духовно:

Квітчастий луг і дощик золотий, . .

А в далині, мов акварелі, —

Примружились гаї, замислились оселі.