8 жовтня 2025 року, Київ, дощовий осінній день, настрій відповідний погоді... Аби розвіяти нудьгу у такий день ідуть до друзів.

Чому б у такий день не завітати до тих, хто тебе запрошує (КБУ запросив на черговий свій БІЗНЕС ДЕНЬ), кому ти потрібний (Агенція БІЗРЕЛІЗ у черговий рзз стала інформаційним партнером Дня) і хто багато робить для відновлення України, тобто піти до будівельників.

Тим більше, в Хілтон, один з п'ятизіркових готелів Києва, який розташований неподалік моєї альма-матер, неподалік колишнього будинку товариства Знання, де в 90-ті орендувала приміщення моя комерційна компанія. Зараз компанії немає, а приміщення стоїть занехаяне після відомого удару по центру столиці на перехресті Володимирської і бульвару Шевченка.

На Бізнес Дні цікаві знайомства зі світу освіти і будівництва, бо одна з тем Бізнес Дня КБУ "Зелені навички для відновлення України: діалог влади і бізнесу". Тема дуже важлива, зважаючи на те, що будівництво є одним з найбільших забруднювачів середовища та на брак робочих кваліфікованих рук, які б змогли при майбутньому відновленні зруйнованих міст і сіл врахувати екологічну складову.

Саме для формування дорожньої карти підтримки зелених робочих місць на заході виступали і П'єр Карло Сандей, Уповноважений представник ООН, а саме United Nations Environment Programme в Україні, і Ніколас Вальдфогель, Керівник швейцарських програм Swisscontact Ukraine (проект EdUP), і Світлана Берзіна p ВГО "Жива планета".

Відновленням профтехосвіти для будівельної галузі турбується багато міжнародних і зарубіжних організацій, зокрема ЄБРР, але як заохотити українську молодь вивчати будівельні спеціальності, коли довкола надто багато спокус отримати великі гроші, хоч і не завжди законно...

Той дощовий день закінчився для мене відвідуванням у кінотеатрі ОСКАР (ТРЦ Гулівер) закритого показу документального фільму "PALYANYTSIA (ПАЛЯНИЦЯ). Стрічка розрахована на іноземного глядача, тому й назва англійською.

Фільм сильний. А як ще як не сильними кадрами і смислами донести до розніженого іноземного глядача правду про нашу війну, про нескінченні страждання, біль і віру в перемогу.

Через деякий час ПАЛЯНИЦЮ покажуть в Україні і на широкий екран, але я коротко оповім сюжет фільму. Двоє американських вуличних художників приїхали до нас малювати мурали на стінах розбитих будинків. Їх супроводжує їхній оператор і українська продюсерка Катя Тимченко. Від лінії фронту, Одеси, Харкова і до Бучі пролягли їхні мандри.

Робота на стінах будинків, емоції від побаченого та зустрічі з простими українцями показані експресивною камерою, тому таке відчуття немов би ти сам присутній всередині їхніх переживань.

Окремо требазгадати і про режиссера Кадіма Тарасова, і про смисли, які звучать у закадровому голосі американського художника: чіткі і зрозумілі акценти де ворог, на чиєму боці правда. Навіть історичні факти викладенні так, що не лише іноземці, а й українці повинні осмислювати історію України по-новому, по-українському.

Олесь ПАСІЧНИЙ

Минулого тижня, тобто 3-4 грудня 2024 року, мені довелося поспілкуватися з офіційними представниками Європейського Союзу, які перебували в Полтаві в рамках комунікаційної кампанії «Разом навчаємося та  зростаємо», зокрема з Ремі Дюфло, Тимчасовим повіреним у справах Представництва ЄС в Україні та з Ніколо Ґаспаріні, Пресаташе Представництва ЄС в Україні. Не знаю який я для них був співрозмовник, а для мене вони були цікавими. Побалакали ґрунтовно.  

Уже перебуваючи в готельному номері, мені якось подумалося: у чому головна причина, чому нас не беруть цю спільноту? Чим ми гірші від інших народів, які уже є членами ЄС? Географічно ми уже тисячі років в Європі. А які ми за характером поведінки, аби простіше сказати – життєво? У побуті, на державній службі, в громадянській позиції, в сумлінності дотримуватися закону. Мабуть, нам у цьому є чому повчитися в європейців на Захід від нас… Отже головна причина чому ми не в Євросоюзі – в нас самих, а не в прискіпливості європейської бюрократії. Ми навіть після майданів якісь надто терпеливі до беззаконня влади, до зловживань поліції, податкової, митниці, на сам кінець, до поганих доріг під нашими помешканнями. Я більш ніж впевнений, що прості мешканці невеличкого німецького, французького, чи англійського містечка не будуть роками терпіти розбиті дороги, калюжі, канави, сміття… А ми, українці, чомусь дозволяємо собі жити в поганих умовах... Культура поведінки не дозволяє західному європейцю жити серед бруду, безладу, несмаку… З усього світу їдуть в Європу, США, Канаду, аби жити в кращих умовах. А чому ж ці горе мігранти (я зараз не про наших вимушених біженців від війни) у себе дома не хочуть зробити порядок і красу? Для себе ж ця краса і порядок, на своїй рідній землі. А у більшості гостей до ЄС такий алгоритм дій: там ми поводимося згідно законів, культурно, а дома - як хочемо! І закон нам не писаний і цигарку можна викинути будь-де… бо тебе ніхто не оштрафує, як в Європейському Союзі.  

Багато років ми намагаємося стати членом Європейського Союзу, адже ми географічно знаходимося в Європі. А цивілізаційно? А ментально? Чи все ми робимо у себе на місцях (у містах і селах), аби підтягнути нашу якість життя і критичність мислення до рівня європейських критеріїв? Скільки б не узгоджували наші закони до європейськими, ми залишимося на другому плані західної цивілізації, якщо не змінимося всередині, в душі. Згідний, що після майданів в українців зросла гідність, зросла повага до своєї держави,  але чому ж тоді не зросла  якість державного управління? Навіть війна показала нашу духовну перевагу перед сонними європейцями, але наше хабарництво, недотримання букви законів, зловживання владою, громадянська пасивність (особливо в містечках і селах), усе це відкидає Україну назад.

Олесь ПАСІЧНИЙ