Мета: розширити уявлення дiтей про книги; розвивати інтерес до художньої книги, до самостійної пізнавальної активностi; виховувати повагу до книги.

Обладнання: виставка книг, загадки, прислiв’я.

 Хід уроку

 І. Органiзацiя класу

Вiдгадування загадки.

Бiла нивка невеличка:

Там розсипана пшеничка.

Очками її зберем,

А думкою розiмнем.

Нумо, бiлу нивку обробляти —

Будем усе на свiтi знати.

                                      (Книжка)

ІІ. Основна частина уроку

       1. Слово бібліотекаря

— Безмежна сила книги. Без неї людина слiпа. Книга вiдкриває перед людьми великий свiт. Протягом усього жиiття ми звертаємося до книжки. Згадайте свою улюблену першу книжечку, коли ще ви були зовсiм малень-кими i не вмiли читати, а вже iз задоволенням розглядали малюнки, впiзнавали улюблених героїв, складали про них цiкавi iсторiї.

І коли вже навчилися читати,— масте змогу самi поринути у захоплюючий свiт книг. Тому, що книги — вашi друзi. Вони здатнi викликати великi почуття, глибокі переживання.

— Як ви думаєте, чи завжди iснували книги?

— Давним-давно книг не було на землi, люди не вмiли ні читати, нi писати. А для того, щоб передавати iнформацiю, вони малювали малюнки на стiнах печер. Пізніше люди почали писати на глинi, яку потiм сушили та випалювали на вогнi. Проте, такi «книжки» були дуже важкими i незручними. Згодом люди навчилися робити книги з тонкої телячої шкiри. На виготовлення такої книги потрiбнi були шкури з цiлої череди телят. Тому такi книги були дуже дорогими i їх могли собi купити тiльки багатi люди. Отже, потрiбно було шукати дешевий та простий матерiал для книг.

В Африцi вздовж рiчок є густi заростi болотяної рослини папiрусу. Спочатку його використовували лише на будiвництвi. А згодом додумались так обробляти волокна рослин, що почали виготовляти з них папiр. Вiдтодi з’явилися сувої з папiрусу. Писати на них було зручно, але через декiлька років такий сувiй ламався та розсипався.

Справжнiй папiр, на якому пишуть i сьогоднi, люди навчилися виготовляти двi тисячi рокiв тому. Першi книги були рукописними, тому одну книжку часом писали по кiлька рокiв.

За часiв Київськоi Русi Князь Володимир Святославович вiдкривав школи, спецiальнi майстернi, де переписували книги. А за часiв князя Ярослава Мудрого у Києві при Софiївському соборi була заснована перша у Київськiй Русi бiблiотека.

У ХIII столiттi в Європi навчилися виготовляти папiр. В серединi XIV столiтгя в Нiмеччинi запрацював перший у Європi друкарський верстат майстра Йоганна Гутенберга. Вiдтодi друкарнi з’явилися в iнших країнах.

Першодрукарем в Українi був Іван Федоров. За своє життя вiн видрукував лише кiлька книжок. Серед яких є i перший слов’янський «Буквар».

Ось така iсторiя виникнення книги. Тепер книга — всюди поруч iз нами. Вона — ваш друг i порадник.

2. Бесіда

— Чи любите ви книги?

— А чому ви їх любите?

— Про що можна дiзнатися з них?

—    Чи є у вас улюбленi книги? Розкажiть про них.

3. Презентацiя, реклама улюбленої книги

4. Розгадування загадок. Робота над прислiв’ями

— Книги ви читати любите. А чи любите розгадувати загадки?

• Не кущ, а з листочками,

  Не сорочка, а зшита,

  Не людина, а навчає.

• Язика немає, а розуму навчає.

• По бiлому полю чорним маком сiяно.

 Кожен скiльки хоче бере, а все лишається.

• Хто мовчки говорить?

— Які ви знаєте прислiв’я про книгу?

З глибин моря дiстають перлини, а з глибин книг —знання.

Хто багато читає, той багато знає.

Книга — ключ до знань.

Книги читати — усе знати.

Книга — ключ наук i знань.

З книгою жити — з добром дружити.

З книгою подружишся, розуму наберешся.

Книга — це багатий сад, в якому є корисне i прекрасне.

Одна книга тисячi людей навчає.

— А що потрiбно робити, щоб книга тисячi людей навчала? (Берегти її.)

5. Виведення правил поведiнки з книгою

1. Обгорни книгу — не забруднюватиметься обкладинка.

2. Не читай книгу пiд час їжi — можеш забруднити її.

3. Не клади в книгу олiвцiв, ручок та iнших товстих предметiв — вiд цього  рветься палiтурка.

4. Не загинай рiжкiв на сторiнках книги — рiжки вiдриваються i псується книга — зроби для книги обкладку.

5. Не рви сторiнок, не малюй i не пиши нiчого в книзi. Не роби в нiй нiяких помiток.

6. Не перегинай книгу — вiд цього виривають сторiнки.

7. Не читай книгу на сонцi.

— Але знаєте, дiтки, часом книгам буває лячно. Уважно послухайте вірш і ви здогадаєтесь,чому таке буває?

Буває книгам лячно

Скiльки книг в твоїй книгарнi!

Книги рiзнi, дуже гарнi.

От краса, якби ти змiг

Прочитати їх усiх!

Покупцi стоять юрбою,

Шарудять по сторiнках...

Мила книго, що з тобою?

Чом ти дивишся з журбою?

І трiпочеш у руках?

Лячно книгам: хто їх купить?

Раптом купить, хто не любить?

Той у книжку — от порода! —

Запихає бутерброда...

Той,— чи є бруднулi гiршi? —

Залива чорнилом вiршi...

Недарма на продажi

Книги є зажуренi:

Хоч би не потрапити

В руки мацапуринi!

                                      (Т. Волгiна)

— Чого бояться книги?

— А ще вони дуже бояться таких дiтей, як Грицько. Послухайте уважно вiрш i скажiть, чи є серед вас такi дiти, як Грицько?

У Скворцова Гришi —

Книги найбруднiщi:

Всi вони — патлатi,

Порванi, горбатi.

Ну, немає в них лиця:

Без початку, без кiнця.

Палiтурки, як ганчiрки,

Тi книжки ридають гiрко.

Бився Гриша з хлопчаками,

Вiн розмахував книжками,

дав Мишку по головi —

Замiсть книжки стало двi.

Обдертий, некрасивий

Задачник буркотливий.

Прошамкать ледве змiг:

«Дiвчатка i хлоп’ятка

Калiчать книг багато.

Куди нам утiкати

Вiд Гришi i вiд них?»

— Чи є такi дiти серед вас?

Що ви порадите книжкам?

—А цим дiтям iз вiрша?

6. Логiчнi завдання

1. Ти взяв у товариша книгу i випадково забруднив її. Як ти вчиниш?

а) Вiддаси і скажеш, що вона була забрудненою;

б) вибачишся перед товаришем i почистиш книгу;

в) почистиш книгу, вiддаси товаришевi i змовчиш, нiби нiчого не трапилося.

2. Коли потрiбно повертати бiблiотечну книгу?

а) Через мiсяць;

б) коли нагадають;

в) коли прочитаєш;

г) до встановленого бiблiотекарем термiну.

3. Що потрiбно зробити, якщо ти взяв бiблiотечну книжку трохи порвану?

а) Прочитати i вiддати таку ж порвану назад, адже не ти її попсував.

б) вiддати бiблiотекаревi, щоб пiдклеїла книгу;

в) вiдремонтувати самому.

III. Пiдсумок

— Читайте, читайте, читайте! Хай не буде у вас жодного дня, щоб ви не прочитали навiть однiєї сторiнки з нової книги. Людина, яка любить i вмiє читати,— щаслива людина. Навколо неї завжди багато розумних, добрих та вiрних друзiв. Друзi тi — книги

Літературна Біловодщина

            Земля наша - Біловодщина - на диво щедра та багата на талановитих людей. А знати свої таланти - значить самим нам ставати багатшими. Різні імена, різні таланти, різна їх творча індивідуальність. Але всі вони причетні до поетичного слова і всіх їх можна назвати поетами - Біловодщини.

Біливода(Шевченко) Петро Миколайович

            Народився 2 серпня 1954р. в с. Біловодськ Луганської обл.в сімї службовців.

  Після  закінчення Біловодської СШ деякий час працював в редакції районної

газети "Маяк комунізма", а потім (1972-1976) навчається на філологічному 

відділенні Луганського  педагогічного інституту  ім.Т.Г. Шевченка. Поезією захоплювався завжди, хоча й не вважав себе поетом.

Друкувався в часописах "Україна", "Дніпро", "Київ", "Піонерія", альманасі

"Вітрила" та ін. Працював в обласній газеті"Молодогвардієць", потім в

 республіканській "Комсомольское знамя"  і "Киевские ведомости". Працюючи журналістом, завжди займав принципову громадську позицію, обирався

депутатом Луганської обласної Ради.

Трагично загинув у березні 1997 році.

Бразовський Олег Вячеславович

        Народився 25 січня 1933р. в Краснодарському краї. Після служби в армії працював на шахті, літейщиком на заводі ім.Леніна в м.Луганськ, на комсомольській роботі. Закінчив юридичний інститут, працював в прокуратурі, в органах виконавчої влади. Літературою та поезією захопився ще в юнацтві, а зараз це захопленння стало життєвою необхідністю. Автор поетичних збірок "Граница любви","Колокола любви", збірника пісень " Нашей любви костер". Живе і прцює в Біловодські.

 Борзило Валентина Опанасівна

         Народилася 2 липня 1955р. в м. Ровеньки Луганської області. Після закінчення 8-ми класів  вступила до Старобільського  технікуму, після закінчення, якого у 1975р. приїхала працювати в с. Городище Біловодського району  агрономом. Заочно закінчила Луганський сільськогосподарський інститут. З 1983 році живе і працює в с. Семикозівка. Поезія стала частиною душі і життя Валентини Борзило. Друкувалась в районній і обласних газетах. Автор поетичних збірок "В тихой гавани" і "Осенние мотив".

Буренок Тамара Миколаївна

Народилася у 1937 році у селищі Біловодськ Луганської області

Закінчила історико-філологічний факультет Луганського педагогічного

інституту за  спеціальністю вчитель української мови, літератури та історії.

Зараз на пенсії. Автор чотирьох повістей про біловодчан: "Два рівних є крила","Народу сильного цвіт",

Волошин Анатолій Григорович.

Народився 21 гудня 1936 року в  м.Луганську. Після закінчення семерічки навчався в ірничному  професійному  училищі, потім  довелося  попрацювати і в шахті . В1954 році в  СПТУ оволодів професією механізатора і відразу вирушив з першими добровільними загонами підкорювати цілинні землі Казахстану.З1958  року і до виходу на заслуженний відпочинок більше 40 років працював механізатором в Деркульськом кінному заводі. Вірші почав писати з 6-го класу і не покидає на протязі всього життя.

Це стало внутрішньою потребою його душі,невід'ємною  частиною існування. Друкувався  в районній та обласній газетах. Його вірші неодноразово транслювалися по обласному радіо. Живе в с.Данилівка.

Волошина(Єременко)Олена Миколаївна

Народилася 21 жовтня 1961року в с.Новодеркул Біловодського р-ну Луганської області. Поезією захопилась ще в шкільні роки.Відвідувала заняття шкільної літературно-художньої студії "Первоцвет".В 1978 році приймала участь в республіканському літературному семінарі авторів початківців в м.Вінниці.Друкувалася  на сторінках районної газети"Вісті Біловодщини".Живе в с.Данилівка.

Горбаньов Федір Андрійович

Народився 8 червня 1957 році в с. Бараниківка Біловодського району на Луганщині.Після  закінчення десятирічки навчався в Старобільскому радгоспі -технікумі,потім - в Московському  заочному университеті мистецтв. Все своє свідоме життя живе і працює на своїй малій Батьківщині - обліковцем та бригадиром колгоспу ім. Калініна в Бараниківці. З1997р. - землевпорядник Бараниківської сільської ради. Регулярно друкується в обласних та районній газетах.

Зав'ялов Василь Дмитрович

 Народився 17  травня 1925 року в с. Литківка

Ярославської обл. В1933 році з батьками переїджає  в с. Городище,а пізніше до Біловодська.

У 1942 році  закінчив Біловодську середню  школу. В період окупації  района німецько-фашистськими  загарбниками був в партизанському  загоні  Жарінова  В.Г.,а після звільнення  пішов  добровольцем на фронт.Всю свою трудову  діяльність присвятив партійній  роботі  .Поезією  захоплюється з юнацьких  років.Друкувався в районній,обласних та республіканських газетах. Автор поетичних збірок

"Незабываемое", "Ти радість і біль моя", та ін.Помер у 2012 році.   

Медведєв Микола Іванович

Народився 1 січня 1944 р. в с. Тишківка  Марківського р-ну.Після закінчення  СШ

в с.Євсуг навчався у Лисичанському педагогічному училищі,працював вчителем.

В 1975 році закінчив  Вищу партійну школу приЦК Компартії України відділенння

працівників преси,радіо та телебачення.З 1969 року працює в  Біловодській район

ній газеті.Друкувався  в обласних  виданнях"Ворошиловградская правда" ,"Прапор

перемоги","Молодогвардієць",журналах "Перець","Смена".Член національної Спіл

ки журналістів України.У видавництві "Світлиця" вийшли збірки "Мне слышится дыхание природы","Родное Парневое радость и боль","Відцвітались останні троянди","Іскри доброти".

Кувічко Віктор Миколайович

Народився 1 серпня 1936р. в с. Біловодськ.Війна  наложила  свій тяжкий відбиток

не тільки на дитинство,але і на все його життя:вона  відібрала у хлопця батька.

Після школи закінчив будівельний технікум,повернувся  на свою малу Батьківщину.

Помер у 1995 році,після його смерті зусиллями друзів  була видана поетична збірка

"Дикое поле",1996р.

Ліщова Зоя Петрівна

Народилася 12 вересня 1950р. в  с.Литвинівка  Біловодського р-ну Луганської обл.

в сім"ї колгоспників.Після  закінчення8-го класуЛитвинівської СШ навчалася в ПТУ

№40  м.Алчевська.Після навчання повернулася в рідне село,де сумлінно працювала   листоношою до вихіду на заслуженний відпочинок.Поезією захоплювалася ще з дитинства вірші почала писати в школі.Друкувалася в районній та обласній газетах.З 1994 р.член  обласного літературного обєднанння ім.В.Сосюри в  м.Луганську.

Левченко Володимир Олексійович

Народився 8 листопада 1957 р. в с. Маньківка Білокуракінського р-ну

на Луганщині  після закінчення середньої школи вчився в Кримінському

ПТУ №91 за спеціальністю електрослюсар КИПиА. Відслужив в армії.

Працював трактористом в радгоспі "Родина" Білокуракінського р-ну.

Потім працював в м. Стаханові на машинобудівному заводі. Згодом переїджає

в с. Біловодськ, де прцював в ПМК№146 машиністом-трубоукладачем.

Друкується в газетах "Наша-газета" та "Вісті  Біловодщини".

Видав збірку поезій "Живых стихов таинственная суть"2001р.

В 2010 році видано меморіально документально-публіцистичний збірник про загиблих  біловодчан в роки війни "Вам время  выпало лихое"  -

  книга-пам"ять про тих, хто  врятував в Великій Вітчизняній війні  Батьківщину-Матір.

Мірошниченко Микола Миколайович

Народився в  січні 1947 р.в с.Трет'яківка Біловодського району. Після  закінчення середньої школи навчається в Луганському  державному  педагогічному інституті ім.Т.Г. Шевченка на відділенні української філології. Друкуватися почав з 1967 р. Автор поетичних збірок"Рік-осокір","Око" та ін. Член Національної спілки письменників України. Зараз живе і працює в Києві.

Старун(Старунов) Василь Володимирович

Народився 13 жовтня 1953 р.в с. Первомайське Біловодського р-ну. Після закінчення

Новодеркульської СШ навчався в Луганському педагогічному інституті ім.Т.Г.Шевченка

на відділенні української філології.Поезія ввійшла в життя Василя з раннього юнацтва

і полонила його назавжди. Друкувався і друкується у багатьох часописах України

("Бахмутський шлях","Перевал","Дзвін" та ін.), а також за кордоном. Автор

поетичних збірок"Абетка світла","Столітній знак","Голос наголос","Калігули","Ду

ша змії".Член Національної спілки письменників України з1991р. Живе в с.

Данилівці, працює кореспондентом районної газети"Вісті Біловодщини".

Федоров Олександр Борисович

Народився 28  січня 1947 р.в с.Новоспасівка Біловодського району. Після

закінчення СШ вступив до Луганського  педагогічного інституту ім.Т.Г. Шевченка.

Більше  тридцяти  років працював вчителем в  Новодеркульській  середній школі.

Літературою та поезією  захопився ще в шкільні роки. Автор книги"Дорогие мои земляки". Написав  також  краєзнавчий твір  про  першопідкорювача Кавказа

А.В. Пастухова(родом  з  Новодеркула). О.Федоров також уклав  і видав два поетичні  альманахи:"Тебе, моя земле,люблю" та "Голоси білих  вод".Та найзнаковішою подією життя   О.Б. Федорова стала книжка "Деркульский конный завод".

Олександра Федорова

Народилася 20 вересня  1988р.в  с.Новодеркул Біловодського р-ну  Луганської обл. Перші вірші склала в 10-річному віці, а в 2000 році її поезії були надруковані в республіканському збірнику"Діти Землі". З того часу її твори публікувались  в журналах "Однокласник","Бахмутський шлях", в республіканському літературному альманасі "Вітрила", була учасницею і дипломантом республіканського фестивалю дитячої поезії "Джерельце" в м.Северодонецьку. В 2005 році вийшла її перша  збірка "Янголи над степом".

Фоменко Олексій  Андрійович

Народився 28 липня 1928р. в  с.Євсуг Біловодського району. В 1942 році закінчив

7 класів. Свою трудову діяльність почав у 1943 році.Працював водієм,трактористом.

З 1976 року  займається творчістю.Друкувався в районній газеті "Вісті Біловодщини". В 2008-2009 р. видав дві книги "Презентація" і"Загадкове щастя".У 2010 році видав  книгу"Водоворот  жизни".

Історична довідка

Біловодськ – один з древніх населених пунктів Слобідської України, який розкинувся на мальовничих берегах степової річки Деркул, через прозорі, «білі» води якої і отримав свою назву.

На околиці селища виявлені залишки поселення епохи неоліту (V – IV тисячоліття до н. э.), а у села Плугатар – поселення епохи бронзи (II тисячоліття до н. э.) і салтовської культури (VIII – X ст.), що свідчать про перші сліди перебування людини в цій місцевості. З 3 по 1 тисячоліття до н.е. у наших степах мешкали скотарські племена, в цей час з’являються курганні поховання.

Заснований Біловодськ у 1686 році козаками й селянами-втікачами, котрі переселялися на вільні землі. Перші згадування про Біловодськ у документах належить до 1707 року.

У 1708 році після придушення Булавинського повстання Біловодськ був спалений. Каральну операцію за царським наказом виконав загін князя В. Долгорукого. За кілька років місто відродилося.

Тільки у 1717 році козаки Острожського полку почали нове заселення краю. Біловодськ був центром Біловодської сотні Острожського полку.

У 1765 році Біловодську надали право повітового міста і приписали до Палацової стайневої канцелярії. у цьому ж році Наказом Катерини II заснований Деркульський конезавод.

У 1779 році Біловодськ став повітовим містом Воронезького намісництва. У 1781 році повітовому місту Біловодську був присвоєний герб.

У «Топографічному опису Воронезького намісництва», виданому в 1785 році, говориться: «Біловодськ – місто, засноване при відкритті Воронезького намісництва з слободи того ж ім’я. Згідно з появленням жителів почалося заселення Біловодська … малоруськими і великоруськими людьми, які записувалися у підданство поміщика Павлова, від якого вони взяті в казну».

У місті Біловодськ на той час були дві церкви: одна соборна, збудована у 1762 році, дерев’яна, а друга приходська, кам’яна, зведена у 1762 році. Крім цього Біловодськ налічував «присуттственні» місця, приміщення для зберігання грошової казни, будинок для повітового правління, соляні «магазейни», «винний вихід», 2 питних будинки, 468 різночинських і обивательських будинків, 4 лавки, 3 кузні. У місті, за даними четвертої ревізії, мешкало 1595 чоловіків, 1549 жінок. Жителі міста займалися хліборобством і скотарством. Худобу продавали приїжджим скупникам на місці, а хліб частково відвозили в Черкаськ, у фортецю Святого Дмитрія і Таганрог. У місті проводились чотири ярмарки: 25 лютого, 26 квітня, 3

липня, 8 вересня. Привозилися товари з міст Черкаськ, Харків, Вороніж, Бєлгород.

1796 рік Біловодський повіт був скасований, а Біловодськ був залишений заштатним містом кіннозаводського відомства.

У 1802 році місто Старобільськ, а з ним і Біловодськ зараховані до Воронезької губернії.

У 1818 році було засновано Лимарівський конезавод, у 1822 році – Новоолександрівський конезавод.

Біловодський район є єдиним районом на Україні в якому знаходяться три державних кінних заводи (Деркульський, Лимарівський і Новоолександрівський) і де конярство – найдревніша галузь сільського господарства. Деркульський конезавод спочатку вирощував і поставляв коней для кавалерії, кращих з них в придворні стайні. А з 1843 року тут вирощують племінних коней. Комплекс його будівель є пам’ятником архітектури XVIII ст. Це і унікальний манеж для тренування молодих коней, побудований в 1897 р. у японському стилі, і головна тренерська стайня з незвичайною акустикою. Архітектурним пам’ятником XIX ст. є стайня жеребців-виробників, що збереглася, в Лимарівському кінному заводі.

У 1850 році окружне правління було переведене у Старобільськ.

У 1860 році заштатне місто Біловодськ було перейменовано у слободу.

З 1923 року Біловодськ стає районним центром, адміністративно-територіальною одиницею у складі Старобільського округу Донецької губернії.

У 1929-30 роки була проведена загальна колективізація селянських господарств.

У 1933 році в складі Донецької області створено Старобілький округ і створено Біловодський район.

Указом Президіума Верховної Ради СРСР від 03.06.1938 року Донецька область розділена на дві: Донецьку і Луганську. До складу Луганської області увійшов і Біловодський район.

13 червня 1942 року почалася окупація Біловодського району німецько-фашистськими військами.

Від окупантів Біловодськ був визволений 20 січня 1943 року 41-ю гвардійською стрілецькою дивізією (під командуванням полковника Н. І. Іванова) і 12-ю гвардійською танковою бригадою (під командуванням полковника Ф. М. Лихачова).

На теперішній час Біловодськ – це економічний і культурний центр Біловодського району, визнаний історичним пам’ятником архітектури і містобудування. У нім збереглися будівлі XIX ст. – цегляні житлові будинки,

школи, лікарні, а також його гордість і краса Свято – Троїцький соборний храм, що споруджений у першій половині XIX сторіччя за проектом відомого архітектора імператорських військово-кінних заводів В.І. Буніна і є одним із кращих на Україні пам’ятників архітектури середини ХІХ ст. Побудовано храм у візантійському стилі – трипрестольний, п’ятибанний.

Пам’ятником природи загальнодержавного значення є Юницьке лісництво, створене у кінці ХІХ ст. професором В.В.Докучаєвим.

Головне заняття жителів Біловодська з давніх часів – рослинництво та тваринництво. Виробництвом сільськогосподарської продукції займається 123 агроформувань.

З 2002 року працює ТОВ «Племінний завод «Біловодський», який спеціалізується на вирощуванні племінних свиней полтавської м’ясної породи та товарної свинини.

В селищі працює ПАТ «Біловодський маслоробний завод», якому присвоєно звання «Кращий Луганський товаровиробник». Підприємство засновано у 1934 році, нову виробничу базу здано в експлуатацію в 1971 році. Оновлено асортимент та запроваджено випуск інноваційної продукції, перелік якої налічує до 30 найменувань. За підсумками Всеукраїнських конкурсів продукція заводу є лауреатом відзнаки «100 кращих товарів України».

В селищі споруджено 11 пам’ятників та пам’ятних знаків історії, культури та архітектури. Біловодчани вшановують пам’ять доблесних захисників рідної землі, які відстояли її у битвах, принесли їй волю і мир. На честь 41-ї Гвардійської бригади, яка звільнила Біловодськ від німецько-фашистських загарбників 20 січня 1943 року споруджено пам’ятний знак. В центральному сквері Біловодська в 1975 році на братській могилі радянських воїнів, полеглих за визволення Біловодська від німецько-фашистських загарбників, споруджений пам’ятник по проекту скульптора М.В.Можаєва і архітектора В.М.Житомирського. На вулицях та площах селища ви зможете побачити алею Слави Героїв Радянського Союзу – Гнида П.Ф., Головченко А.П., Гончаров С.І., Новіков О.О., Уманський Ф.Г., Чаговець Г.І., Юрченко П.О.; пам’ятний знак біловодчанам, які приймали участь в ліквідації на ЧАЕС; пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам від біловодчан; пам’ятник біловодчанам, загинувши у роки ВВВ; пам’ятник учасникам Біловодського постання 1918 року; пам’ятні дошки поету-журналісту П.Шевченко (Біливоди) та доктору технічних наук професору Вільховченко М.М.; пам’ятний знак на честь 300-річчя Біловодська.

Чудовим куточком селища є Парк культури та відпочинку, заснований у 70-ті роки минулого сторіччя. На 4-х гектарах зеленої зони розташовані атракціони, каруселі, танцювальний майданчик, а також кафе, бари.

Пишаємося нашими земляками біловодчанами:

Бережний Валерій Михайлович – кандидат економічних наук

Вільховченко Микола Миколайович – доктор технічних наук, професор, відомий конструктор сучасних танків

Колобродов Валентин Георгійович – доктор технічних наук, автор 200 наукових робіт та 40 оригінальних наукових винаходів

Комаров Валерій Георгійович – заступник Генерального директора Національного Космічного агентства України

Пітербарг Володимир Ілліч – доктор фізико-математичних наук, професор, автор 90 наукових робіт , монографій і підручників

Пітербарг Леонід Ілліч – доктор фізико-математичних наук, професор, автор 80 наукових робіт

Скляр Сергій Іванович – кандидат медичних наук, доцент української військової медичної академії

Суховєрхов Віктор Григорович – кандидат сільськогосподарських наук

Шевченко Володимир Єгорович – кандидат педагогічних наук, автор 2 підручників з математики

Несторенко Світлана Миколаївна – кандидат сільськогосподарських наук

Ткачук Петро Юрійович – кандидат економічних наук, доцент.

Відомими художниками Біловодщини є Мирошніченко Павло Петрович, Шуліка Микола Іванович, Новіков Михайло Олексійович, Кувічко Василь Миколайович, в пейзажних полотнах яких відтворено багатогранний образ рідного краю, багатство і красота природи, історія слобожанщини, події Великої Вітчизняної війни та трудових буднів жителів краю.

   Павло Губенко (Остап Вишня) народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва, біля села Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині це Охтирський район Сумської області) в маєткові поміщиків фон Рот, де працював його батько.

"У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм — рокiв, мабуть, iз десять пiдряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку". "Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш — i ростеш собi помаленьку. Так ото й пiшло, значить: їси — ростеш, потiм ростеш — їси ". Так із гумором описував  своє народження і життєвий шлях Остап Вишня у гуморесці "Моя автобіографія".

  Батько - Михайло Кіндратович Губенко - був із Лебедина. Одружився він в Грунях із місцевою дівчиною Параскою Олександрівною Білаш. Родина була багатодітною. За двадцять чотири роки спiльного  життя батьків, як тодi казали, "послав їм Господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей..."

  З малих літ діти в родині долучалися до роботи. Знала родина й нестатки і злидні, особливо тоді, коли залишились без батька. Проте родина Губенків жила дружно, старші допомагали меншим у праці, вчились із гумором поборювати нестатки й негаразди.

  Його сестра Катя згадувала (а були вони з Павлушею погодками), що він дуже рано навчився читати і весь вільний час проводив із книжкою, що брат любив природу, тварин, птахів. Частенько вона бачила як він, читаючи книжку, клав її на коліна, задумувався, прислухався...

Він розповідав вдома казки, захоплюючі і подекуди страшні. Розповідав про те, що десь прочитав, чув і здебільшого складав своє.

  Остап Вишня не раз казав, що його батьки мали дуже багато дітей і грошей було дуже мало, та будь-що вони намагалися повиводити своїх дітей у люди. Початкову освіту майбутній письменник здобув у сільській школі. До школи пішов дуже рано, не було й шести років.

  Він згадував, що вчів його старенький учитель Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Хто зна, може ця лінійка виробляла літературний стиль письменника...

Коли хлопець закінчив початкову школу, батько повіз сина в Зіньків - у міську двокласну школу. Її закінчив у 1903 році зі свідоцтвом, яке дозволяло "бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду". Та хлопцеві виповнилося лише тринадцять і батько сказав, що він малий ще і треба вчитися далі. Павло хотів вчитися на вчителя. Сестра Катерина згадувала, що Павлуша дуже просив батьків, навіть плакав, щоб віддали його у Глухівську вчительську семінарію, "але не було в нас грошей - родина велика".

  Повезла мама Павлушу до Києва, у військово-фельдшерську школу. Там вже рік навчався найстарший брат - Василь. Вчілися там хлопці за казенний кошт, батько був старий солдат і мав право в ту школу дітей віддавати на "казьонний кошт".

Проводжаючи, мама наказувала добре вчитись, щоб вівчившись заробляв на шматок хліба. І вчився Павло лише на відмінно. Які він писав листи додому! Не скаржився на погані харчі, на важке життя в інтернаті, не просив надіслати грошей. Це були повні гумору, веселощів листи про напівсолдатську житуху з її муштрою. Всі сміялися, читаючи ці листи, батьки ж сумували.

Після закінчення школи Павло пішов на військову службу… 

У 1909 році родину спіткало велике горе - несподівано помер батько. Остап Вишня писав у своєму щоденнику про те, що коли батько помер навіть їсти не було чого.

 — Лишилося десятеро дітей - сама дрібнота, – згадувала сестра. Викликали Павлушу телеграмою додому. Він обняв мене за плечі і сказав - дивись, Катю, скільки нас осиротіло. Їх треба ростити, вчити, любити і до розуму доводити. Це нам з тобою доведеться робити. Я знаю, що ти їх не покинеш. Маму бережи. Я скінчу службу - далі вдвох нам буде легше. Він надсилав бадьорі листи, писав, щоб я не здавалась, що як закінчить службу - веселіше заживемо. Надсилав посилочки дітям – книжки, ситці на пляттячка, іграшки – найменшим...

  По закінченні військової служби Павло Губенко працював фельдшером у Києві. Хоч він і не мав наміру присвячувати своє життя медицині та до своїх обов’язків ставився чесно, сумлінно, віддано.

Молодий фельшер Губенко виявляв великий інтерес до навколишнього життя, активно займався самоосвітою і склав екстерном іспити в гімназію. Він захоплювався літературою, багато читав і в 1917 році вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Та під впливом бурхливих подій та життєвих обставин університет не вдалося закінчити. Утім, були спроби літературної творчості, окремі з яких побачили світ восени 1919 року на сторінках Кам'янець-Подільських газет. 

  Революція поставила перед молодим Губенком, який робив свої перші кроки в літературі, питання про вибір шляху, місця в житті, громадянської позиції. Сам гуморист у "Моїй автобіографії",  що вийшла десятиліття потому, у 1927 році, з іронічним самокепкуванням щодо своїх революційних "одіссей" писав, що "як вдарила революція -  завертівся… Будував Україну. Бігав із Центральної ради в університет, а з унверситету - в Центаральну раду. Тоді до святої Софії, з св. Софії до "Просвіти", а з "Просвіти" - на мітинг, з мітингу на збори, зі зборів у Центральну раду, з Центральної ради на з’їзд, зі з’їзду - на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати".

  Павло Губенко, як великий патріот Української Народної Республіки, докладав чимало зусиль до розбудови нової держави, завідував Медико-санітарною управою Міністерства залізниць УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі офіцери і вояки. В роки громадянської війни, відстоюючи інтереси республіки (Павло Губенко не належав до жодної партії), у 1919 році опинився у Кам’янці-Подільському. Ризикуючи життям, особисто працював у поїздах, що перевозили тифозних хворих. Підтримував їх не лише медикаментами, а й морально, розважаючи хворих смішними історіями, які сам і вигадував.

  Саме тоді  у Кам'янець-Подільській газеті "Народна воля" з’явилася його перша публікація, яка була підписана псевдонімом Павло Грунський (від містечка Грунь, поблизу якого народився письменник). За цей період на сторінках Кам’янець-Подільських газет надруковано 21 твір молодого автора.

  Наприкінці  1919 року він повертається до Києва, де невдовзі його було заарештовано і засуджено на три роки. Тільки завдяки клопотанням Василя Михайловича Еллінського (український діяч і письменник) — Павла звільнили.

  У жовтні 1920 року Губенко був вже в Харкові і в наступному році став працівником в редакції газети "Вісті" – перекладачем. Молодий журналіст і письменник майже щодня друкувався на сторінках "Вістей" та інших видань. Фактично він стає основоположником такого газетного жанру, як "усмішка" – коротке гумористичне оповідання, писане живою народною мовою.

Вперше псевдонім Остап Вишня, якому судилося назавжди стали літературним ім’ям уславленого майстра сатири і гумору, з’явився під усмішкою "Чудака, їй-Богу!", що вийшла 22 липня 1921 року, на сторінках "Селянської правди". Це була усмішка, в основу якої покладено поширені на селі жарти-бувальщини, повязані з пригодами-залицяннями служителя релігійного культу. Хлопчина задався вельми "важливим питанням": є чи нема в попа штани (ходить же в довгій рясі).

  Чому саме цей псевдонім обрав собі письменник достеменно невідомо. Та за словами Ольги Слоньовської –української поетеси, прозаїка, літературознавця, є версія: "Свій вибір псевдоніма письменник пояснював тим, що плід вишні солодкий і смачний, але водночас терпкий і кислуватий, саме таким і повинен бути доброзичливий сміх, а при потребі кісточкою з вишні затиснувши її у двох пучках, можна влучно стрельнути..."

  Розпочавши літературну працю, Вишня мав багаті запаси знань із народного життя, відчував динаміку життєвих процесів і мав добрий смак до шукання оригінального слова, образу. Кількість публікацій письменника-гумориста вражала. 

В 1922 році виходять у світ вісім десятків його усмішок і фейлетонів на найрізноманітніші теми - морально-побутові, економічні, виховні, літературно-мистецькі, зовнішньо-політичні. А в 1923 році – понад 270.  Щодо ж до книжкових видань, враховуючи перевидання, то у 1924 році  було видано дев’ять збірок, а в 1929 році – двадцять вісім!

Слово гумориста мало велику популярність. Одна за одною виходять нові книжки. Зокрема, з 1923 по 1930 рік були видані такі збірки – "Діли небесні", "Кому веселе, а кому й сумне", "Літературні усмішки", "Лицем до села".  Також було видано  цикл збірок "Вишневі усмішки" за різною тематикою. Це – сільські, кооперативні, кримські, театральні та закордонні.

У 1926 році Остап Вишня опублікував збірку "Українізуємось", що користувалася великою популярністю і за три роки витримала п’ять видань. Провідний мотив - відродження національної гідності народу і розвиток рідної мови.

Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Письменник критикував, гостро висміював злободенне, віджиле, чуже й вороже народові. 

 — Для літератури, по-моєму, треба перш за все – чесність, – писав у щоденнику Остап Вишня. – Потім уже талант, здібність та інше. Тоді й буде література!

Та такі його погляди не сприймала тодішня комуністична влада. Це були роки культу особи і у грудні 1933 року Остапа Вишню звинуватили "в контрреволюційній діяльності й тероризмі". 26 грудня 1933 року Остапа Вишню було заарештовано. Потім - оголошено "ворогом народу" і на десять років вислано в сталінські табори.

   Відбував строк він у Комі АРСР, в Ухті, недалеко від Воркути. Написав російською мовою 22 публіцистичні нариси про людей Ухтинського табору під назвою "Матеріали історії Ухтинської експедиції".

   До творчої праці на волі Остап Вишня зміг повернутися лише 1944 року. Він пише знамениту усмішку "Зенітка", яка започаткувала новий етап у житті та творчості гумориста. Після війни Остап Вишня був членом редколегії і співробітником сатиричного журналу "Перець", членом правління Спілки письменників України.

Лише у 1955 році його було офіційно реабілітовано судовими органами.

Табори підірвали здоров’я письменника, але до останніх днів життя він займався літературною творчістю.

Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року. Похований на Байковому кладовищі (надгробний пам'ятник було встановлено у 1958 році).

Остап Вишня – справжній народний письменник. Для нього було справою честі працювати для народу й в ім'я народу.

Письменник унікальної популярности, рекордних – мільйонних тиражів, твори якого знали навіть неписьменні. І хоча була в нього дуже важка доля, але й після десяти років каторги не перестав він "усміхатись" аж до смерті...

На знак вшанування  пам’яті його ім’ям було названо вулиці в Києві та Полтаві

Чародій сміху

Немає, мабуть, такого куточка в Україні, де б не чули імені Остапа Вишні, його веселих усмішок, іскрометних гуморесок, гострих фейлетонів і сатиричних памфлетів. Адже Остап Вишня є неперевершеним майстром сміху.

  Остап Вишня – письменник - гуморист. Він обрав своєю зброєю в боротьбі за людину сміх – то дошкульний, то доброзичливий, то гіркий крізь сльози, який завжди супроводжував наш народ у його багатостраждальній історії. Упродовж життя написав близько двох з половиною тисяч творів: це гуморески, нариси, фейлетони, памфлети, мемуари, щоденник, переклади. Також започаткував у літературі новий жанр – усмішку.

Остап Вишня умів творити комічні характери й ситуації насамперед тому, що добре відчував природу смішного, бачив його життєве підґрунтя.

Особливе місце в творчості гумориста посідає тема любові до рідної природи, змалювання її казкової краси, яка знайшла своє втілення в неповторних «Мисливських усмішках».

До останніх років життя письменник віддавав свій талант і натхнення народові. «Мою роботу рецензував народ!» – так поціновував свою літературну працю Остап Вишня, який жив і писав для народу, про народ і в ім’я народу, чиїми щирою любов’ю і великою повагою митець дуже пишався.

  Великий сміхотворець Остап Вишня зробив неоціненний внесок у скарбницю національної літератури, проклавши шлях українській сатирі й гумору в новітню добу.

  До 130-ї річниці від дня народження великого чародійника сміху Остапа Вишні у бібліотеці презентовано книжкову виставку «Остап Вишня – чародій сміху». На виставці представлені такі книги: «Вишневі усмішки», «Якби моя бабуся встали», «Зенітка» та можна дізнатися про цікаві факти з життя відомого сміхотворця, про жанрову особливість його творчої діяльності.

За життя Остап Вишня не був удостоєний жодної офіційної відзнаки, але народна любов до письменника була і є безмежною.

  Хочеться відмітити, що такі виставки формують у молоді інтерес та повагу до визначних постатей української літератури.