Цікаво знати

Павло Платонович Чубинський — український етнолог, фольклорист, поет, автор слів Гімну України.

Народився 15 січня 1839 року на хуторі поблизу Борисполя у небагатій дворянській сім’ї. Відомий як автор збірки віршів «Сопілка Павлуся» і фольклорист – у 1873 році в Санкт-Петербурзі вийшов друком його альманах «Малороские мифические сказки», де серед інших – розміщено 30 казок, записаних Чубинським у місті Борисполі.

Та найбільша слава спіткала його як автора вірша «Ще не вмерла Україна», якому судилося стати українським національним гімном.

Про історію створення пісні приятель Чубинського Леонід Білецький згадував так: «Київська українська громада дружила з сербами та болгарами, що навчались в університеті, і запрошувала їх часом до себе на вечірки. На одній із таких вечірок співали сербську хорову пісню, у якій були слова «серце біє і крев ліє за свою свободу». Чубинському дуже сподобалася ця пісня. Він раптом щез, а згодом вийшов зі своєї кімнати з написаним віршем «Ще не вмерла Україна» на мотив сербської пісні. Тут же під керівництвом Павла Платоновича хор розучив цю нову пісню у спільному запалі».

Уперше вірш Павла Чубинського був опублікований у 1863 році у львівському журналі «Мета». Текст поезії сподобався галицькому композитору Михайлу Вербицькому і він поклав його на музику.

Попри заборону й переслідування, яким піддавалося ім’я Павла Чубинського з боку офіційної влади, пісня «Ще не вмерла Україна» після Шевченкового «Заповіту» була чи не найпопулярніша серед борців за незалежність країни.

До проголошення Незалежності України вона була гімном Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Карпатської України. У 1992 році через рік після проголошення незалежності України – стала нашим Державним гімном.

Його офіційна музична редакція була ухвалена Верховною Радою 15 січня 1992 року, а текст – затверджено законом України «Про Державний гімн України» 6 березня 2003 року.

Ясна зоря нашого письменства

Книжкова виставка до 190річчя від дня народження Марко Вовчок.

Цього року виповнюється 190 років з дня народження Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська) – української письменниці та перекладачки.

Вона народилась 22 грудня 1833 р. у в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім'ї.

Марко Вовчок увійшла в історію української літератури ХІХ ст. як неординарна, талановита і яскрава постать.

Письменниця стоїть поряд з тими великими митцями, які віддали свій талан, свою любов і біль народові, безмежно вірячи в його величезний потенціал, незнищенний творчий дух, вільнолюбні прагнення.

Вона була першою жінкою-співцем волі й людинолюбства, твори якої сповнені протестом проти несправедливого соціального ладу, любов’ю до людини-трударя.

Твори «Горпина», «Два сини», «Жива душа» покликані виховувати почуття патріотизму, співчуття до скривджених людей, повагу до жінки та найвищого права, визначеного їй самою природою, - права на материнське щастя.

Поряд із творчістю Тараса Шевченка твори письменниці зіграли видатну роль у розвитку соціальної і національної самосвідомості народу, сприяли виробленню почуття його єдності на всіх територіях, які протягом століть були штучно роз’єднані. Високий гуманізм, задушевне, натхненне слово, народність, глибина і принадність художніх образів – усе це визначає сучасну значимість та невмирущу цінність прози Марка Вовчка.

До цієї дати в бібліотеці діє книжкова виставка «Ясна зоря нашого письменства».

    Український інститут книги вже традиційно щороку проводить акцію «Національний тиждень читання».

   Цьогоріч вона відбудеться із 04 до 10 грудня. Ця Всеукраїнська інформаційно-просвітницька акція має на меті консолідацію українського суспільства навколо читання як життєвої стратегії.

   Цьогоріч гасло акції – «Бути своїми».

   Читання є важливим у час миру і добробуту, але ще важливішим – у часи випробувань, які випали на нашу долю через війну.

 Книжки можуть стати нашим захистом і нашою зброєю, друзями і порадниками, вчителями і лікарями.

 Акція допоможе привернути увагу до важливості і приємності читання, надихнути українців відвідати бібліотеку чи книгарню.

  Наша бібліотека долучається до акції і розпочинає тиждень з тематичної викладки літератури «Микола Хвильовий – основоположник справжньої української прози», присвяченої 130-річчю від дня народження українського письменника, публіциста, критика, громадського діяча.

Микола Хвильовий (Микола Григорович Фітільов) (1893-1933) - культовий український письменник, який випередив свій час.

Автор новел, оповідань, повістей і памфлетів. За своє недовге життя став однією з ключових та найтрагічніших фігур національної літератури, один з представників "Розстріляного відродження".

В історію увійшов як емоційний, прогресивний та високоінтелігентний інтелектуал. Митець, що усіляко підтримував та впроваджував україноцентризм, будував ідеологію національно-культурного відродження України й виступав за інтеграцію українського в європейську та світову культуру

Микола Хвильовий, справжнє прізвище Фітільов, — український прозаїк, поет, публіцист, політичний діяч, один з найвідоміших представників Розстріляного відродження, ідейний натхненник гасла "Геть від Москви!".

Він любив число 13. І народився 13 грудня. А 13 травня, сонячного недільного ранку 1933 року, вирішив зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не енкаведистським, сценарієм… Щасливо знайдений псевдонім – Хвильовий – означив не лише його долю та вибір, але десь і дух усієї неспокійної, до основ збуреної епохи. Він став харизматичною постаттю українських 1920-х, символом блискучого мистецького покоління, що встигло зреалізуватися упродовж скупо відміряного часу.

Книжкова виставка до 185 річчя від дня народження

 Івана Нечуя-Левицького

“Мова народу є тілом нації, національний психологічний характер — то її душа»

 Так говорив відомий український письменник, вчитель, фольклорист, перекладач - Іван Нечуй-Левицький.

Фундатор нового жанру в українській літературі – соціально-побутової повісті. Корифей української прози, унікальна людина із загадковим баченням та чарівним талантом. Він захоплювався українською мовою та протистояв русифікації України.

Цього року, 25 листопада, виповнюється 185 років від дня народження Івана Нечуя-Левицького.

З цієці нагоди у бібліотеці гімназії №5 оформлена книжкова виставка «Літописець українського народного характеру».

Григо́рій Фе́дорович Кві́тка-Основ'я́ненко — український прозаїк, драматург, новинар, літературний критик і культурно-громадський діяч. Засновник художньої прози та жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі.

Найцікавіші факти про Григорія Квітку-Основ’яненка

18(29) листопада, виповнюється 245 років з дня народження Григорія Квітки-Основ’яненка – класика української літератури, громадського діяча.

Саме цього дня 1778 року в селі Основа (нині територія Харкова) народився Григорій Квітка-Основ’яненко.

Завдяки Квітці-Основ’яненку українська нація отримала повноцінну літературну прозу, що створила фундамент для класичної української літератури, на якому згодом виросли твори Тараса Шевченка, Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського.

Найцікавіші факти про письменника, які повинен знати кожен українець.

Немовлям внаслідок хвороби утратив зір. Ні лікарі, ні знахарі нічого не могли вдіяти, та у 6 років раптом прозрів. Мати повезла його на прощу до чудотворної ікони Озерянської Божої Матері, за 30 км від Харкова. У храмі хлопець раптом спитав: “Матусю, а що то за образ?” “Хіба ж тобі видно?” – здивувалася мати. “Так, мені розвиднілося”, – відповів хлопчина.

Цікаво, що в свої 27 став послушником Старо-Харківського Преображенського монастиря за 8 км від Харкова та збирався постригтися в ченці ще вісім років до того, але тоді батько не дав на це дозволу. Послушництво не завадило його звичкам: у келії стояло фортепіано, на якому Квітка складав духовну музику. Але ченцем він так і не став.

Якщо “Енеїда” Котляревського показала, що українська мова ідеально підходить для написання літературних творів, то Григорій Квітка першим створив повноцінний жанр епічної прози, змусивши світ зачитуватися нею вже 300 років, перекладати його повісті, водевілі і історичні розповіді про Україну на десятки мов світу.

Першим твором письменника в прозі стала його відома повість “Маруся”. Варте уваги, що підставою для написання твору стала дискусія з приводу художнього потенціалу української мови. І цю суперечку письменник точно виграв.

Він автор перших серйозних художніх творів, написаних літературною українською мовою.

Своєю творчістю Квітка-Основ’яненко змусив замовкнути останніх скептиків у середовищі інтелігенції Російської імперії, які вважали до цього часу українську “народну” мову непридатною для повномасштабної літературної творчості, за винятком хіба що жартівливих творів.

Твори письменника утверджували високі морально-етичні якості людини з народу, відіграли помітну роль у розвитку української мови.

Як письменник, видавець, літературний критик і публіцист захищав художні можливості української літературної мови.

Брав участь у заснуванні професійного театру в Харкові (1812), у виданні першого в Україні журналу «Українскій Вісник» (1816–1817), сприяв виданню альманаху «Молодикъ» (1843–1844).

Помер Г. Квітка-Основ‘яненко 8(20) серпня 1843р.

До 111 річниці від дня народження Андрія Малишка.

Сьогодні, в нашій бібліотеці пройшла зустріч з книгами Андрія Малишка.

14 листопада 1912року в Обухові, в багатодітній родині шевця Самійла Малишка народився син Андрій – майбутній поет, перекладач, літературознавець, автор пісень «Де ти, моя стежино», «Знову цвітуть каштани», «Вчителько моя», «Пісня про рушник» та ще десятків інших, які давно сприймаються як народні.

Закінчив Обухівську семирічку. Право на навчання довелося відстоювати, бо батько був переконаний, що добре ремесло важливіше за будь-яку науку, і хотів передати синам свою майстерність шевця. У родині було 11 дітей, тож змалку довелося і в найми ходити, і батьку в полі помагати, і на весіллях на гармоніці грати.

У Малишковій родині панував гордий волелюбний дух. «Ми ніколи не були кріпаками, ми — з козаків», — любив повторювати Самійло Микитович.

Після закінчення семирічки вступив до Київської медичної профшколи, але швидко зрозумів, що це не його. Навесні 1930 року подає документи до Київського інституту народної освіти на факультет соціального виховання, шкільний відділ, підвідділ – літературний. На той час в КІНО викладали такі імениті професори‐поети, як Микола Зеров, Павло Филипович, історик‐сходознавець Агатангел Кримський, Максим Рильський. Останній узяв молодого поета під свою опіку і пізніше називав одним із найталановитіших своїх учнів.

Писати почав ще з 12 років: спочатку переписуючи на більш оптимістичні фінали народних пісень, які змалку чув від своєї мами, Ївги Базилихи. Пізніше почав складати вірші сам, наслідуючи фольклорні мотиви. У 20 років мав уже солідний доробок: написав слова до трьох пісень з кінофільму «Щорс» Олександра Довженка, видав кілька збірок.

Писав вірші і старший брат Андрія Петро Малишко. Правда, його доля склалася трагічно: протестуючи проти колективізації та утисків селянства, став гайдамакою, грабуючи багатіїв, місцевих комуністів і радянських чиновників, і в 1928 році його розстріляли. Ївга Остапівна ходила до Києва просити в голови ВУЦВК Григорія Петровського про помилування, але безрезультатно. «Якби я писав вірші так, як Петро — ціни б мені не було!», згадувала слова батька донька Андрія Малишка Валентина.

Після закінчення інституту в 1932 році їде до Овруча викладати українську мову й літературу, невдовзі стає завучем школи. В голодні 1932-33 живе при школі, ділиться зі школярами останнім шматком хліба. Знаючи ціну людської праці, відмовляється очолити «червоні бригади», які займалися вилученням продовольства, через що починають сипатися доноси і поет потрапляє «на олівець» до органів. Від репресій рятує мобілізація в армію.

До Овруча він уже не повернувся - після демобілізації переїжджає до Харкова, працює журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик». Пізніше, в часи війни, стає військовим кореспондентом. У 1944-47 роках був відповідальним редактором журналу «Дніпро».

Одна за одною виходять його поетичні збірки (за життя їх побачило світ біля сорока), що дає можливість остаточно перейти на літературну працю. Попри обов’язкові для радянської літератури мотиви звеличення «подвигу радянського народу», дружби з Росією та колгоспної праці, поезії вражають щирістю, любов’ю до України і особливим ліризмом. «Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — «Жагою» М. Рильського, Вашим віршем «Батьківщино моя», - писав у 1962 році у листі до Андрія Малишка поет Василь Стус.

      13 листопада 134 роки назад народився письменник, гуморист, впевнений у тому, що саме сміх може зцілювати людину від недуг, – Остап Вишня. Його твори відомі з дитинства, але про життя письменника говорять небагато.

10 невідомих фактів із життя сміхотворця:

Факт 1

Письменник не просто так створив «Мисливські усмішки». Він із дитинства любив полювати. Із собою Остап Вишня завжди брав свого улюбленого пса Гая, запас їжі…але дичину приносив рідко. Навіть навпаки: на зиму щедрий гуморист купляв сусідським дітям синичок та щигликів, а навесні разом із малечею випускав їх.

Факт 2

Одного разу Остап Вишня поїхав на полювання у компанії друзів, де вирішив розіграти письменника Юрія Смолича. Коли той побачив зайця, який занадто спокійно сидів під кущем, та вистрілив у здобич, то виявив, що у звірка в зубах була записка з сатиричним коментарем: «Юрій Корнійович, навіщо ж ти мене вбив?». Насправді ж того зайця Остап Вишня та Амвросій Бучма підстрелили раніше і вирішили так пожартувати над колегою.

Факт 3

Є кілька версій, чому Павло Губенко взяв собі псевдонім «Остап Вишня»:

«ягідний» псевдонім був доказом любові до твору М. Гоголя «Тарас Бульба»;

письменник просто любив поласувати ягодами, а також поважав творчість Шевченка (де йдеться про вечірню ідилію, хрущів та запах вишень);

ім’я та псевдонім були обрані завдяки своїй милозвучності.

Факт 4

Із 1907 року працював фельдшером в царській армії, згодом – у хірургічному відділені лікарні Південно-Західної залізниці. Але ця робота не приносила йому такого задоволення, як написання гуморесок. Тому хлопець займався самоосвітою і в 1917 поступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Але замість журналістики присвятив себе поліпшенню настрою українського народу.

Факт 5

У 1933 році письменника звинуватили в контрреволюційній діяльності та тероризмі. Він ледве врятувався від розстрілу. Близько 10 років життя Остап Вишня провів у концтаборах, де сильно зіпсував своє здоров’я. У той час його підтримувала лише друга дружина Варвара Маслюченко. Більшість друзів відвернулися, знайомі з родиною навіть не віталися.

«Як дасть Бог вижити каторгу, то нехай мені рука всохне, як ще раз візьму перо. Тільки – Сибір, глушина! Сільця розставлю і… рибу ловитиму», – писав Остап Вишня. Але згодом свою письменницьку діяльність не кинув.

Факт 6

У концтаборі письменник не впадав у відчай. Розраду він знаходив у настільній грі. Зараз його онучка Мар’яна Євтушенко шанобливо зберігає шахи з хліба, виготовлені в колонії.

Факт 7

Після повернення з заслання отримав квартиру №21 у будинку письменників РоЛіт, що у м. Києві (нині за адресою вул. Б.Хмельницького, 68). Саме там одного дня у жовтні 1955 року зібралися вірні друзі гумориста, щоб підтримати. Дружина з дочкою плакали, а Остап Вишня говорив:

«У мене сьогодні найщасливіший день у житті, а вони, бачите, плачуть».

Того дня Павло Губенко отримав судове рішення про те, що кримінальна справа, яка у 1933 ледь не забрала життя сміхотворця, припинена за відсутністю складу злочину.

Факт 8

Остап Вишня любив випити й курив цигарки «Казбек». Його нерозлучними друзями були Максим Рильський та Володимир Сосюра. Часто дружина боролася з «контрабандними постачаннями спиртного». Коли в гості приходив Рильський, то ще на вході вивертав кишені. Але вигадливому письменнику все одно вдавалося проносити алкоголь.

Факт 9

Любив Остап Вишня порибалити. Коли він приходив із вудкою на пристань, там постійно знаходились глядачі. Цікаво було, чи спіймає цього разу гуморист коропа або ж сома. Часто письменник просто сидів, звісивши ноги в воду, і щось записував.

Факт 10

Зараз у квартирі онучки Мар'яни Євтушенко знаходяться «Вишневі скарби»: ті самі шахи, масивний письменницький стіл, зжовклі книги та рукописи, колекція тарілок Межигірської фаянсової фабрики, які збирав письменник, вудки, брилі.

24 травня — День слов’янської писемності і культури

«Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування.»

Панас Мирний

   Щороку 24 травня у всіх слов’янських країнах відзначають День слов’янської писемності і культури й урочисто прославляють творців слов’янської писемності святих Кирила і Мефодія – вчителів словенських.

Святі рівноапостольні брати Кирило і Мефодій походили із знатного і благочестивого роду й проживали в грецькому місті Солуні. Брати були православними ченцями і слов'янську абетку створили в грецькому монастирі.

   Слов’янська писемність була створена в IX столітті, близько 862 року.

Новий алфавіт отримав назву «кирилиця» на ім’я візантійця Костянтина, який, прийнявши чернецтво, став Кирилом. А допомагав йому в богоугодній справі освіти слов’янських народів старший брат Мефодій.

   Кирило створив слов’янську абетку на основі грецької, суттєво змінивши її, щоб передати слов’янську звукову систему. Були створені дві абетки — глаголиця і кирилиця.

   Святкування пам'яті святих братів ще в старі часи мало місце у всіх слов'янських народів, але потім, під впливом різних історичних і політичних обставин, було забуте. На початку XІX століття, разом із відродженням слов'янських народностей, відновилася й пам'ять про слов'янських первоучителів. У 1863 році на Русі була прийнята постанова святкувати пам'ять святих Кирила й Мефодія 11 травня (24 травня за новим стилем).

   Одночасно зі створенням абетки було розпочато роботу над перекладом з грецької на слов'янську Євангелія та Псалтиря. Кирило та Мефодій переклали зі старогрецької мови багато книг, що започаткувало слов'янську літературну мову і книжкову справу. У середньовічній Європі слов'янська мова стала третьою мовою після грецької та латинської, за допомогою якої поширювалося слово Боже.

   Двадцятирічна просвітницька діяльність Кирила та Мефодія і їх учнів мала всеслов’янське значення: вони підняли освіту і спільну культуру слов’янських народів на високий щабель, заклавши тим самим основи церковнослов’янської писемності, фундамент усіх слов`янських літератур.

   В Україні День слов’янської писемності й культури встановлено, відповідно до Указа Президента України від 17 вересня 2004 року № 1096/2004 і відзначається щорічно 24 травня.

Велична і свята, моя ти Україно,

Лише тобі карать нас і судить.

Нам берегти тебе,

Соборну і єдину,

І нам твою історію творить...

                               Л. Костенко

    День Соборності відзначають в Україні щороку 22 січня на честь проголошення у цей день в 1919 році Акту возз'єднання УНР та ЗНР.

Цим документом проголошувалася повна незалежність УНР, про яку мріяли тисячі українців - патріотів. Збулися мрії та надії заради, яких жили і гинули найкращі сини і доньки України.

Тож вітаємо українців з днем Соборності України!

Україна - Соборна. Вільна. Єдина.

Віримо в  Перемогу!

Слава героям!!

19 СІЧНЯ - ВОДОХРЕЩА

      Це одне з 12 найбільших християнських свят різдяно - новорічного циклу. Цього дня Іван Хреститель охрестив у річці Йордан Ісуса Христа, після чого сталося Богоявлення - Ісус оголосив себе Спасителем і Месією.

         Наші предки цього дня вшановували богиню річок Дану.

Вважалося, що вода цього дня стає чарівною, нею умивалися дівчата, щоб бути вродливими, нею лікували хвороби і захищалися від нечистої сили.

          Цікаво знати:

Коли на Йордан день імлистий - буде багатий врожай, тепло - весна не спізниться, а завірюха - Великдень буде зимний.

      Лапатий сніг - на врожай та погоже літо.

     Коли на Водохреща випав повний місяць - бути великій воді.

      Якщо на Йордан ніч місячна - буде врожай горіхів та ягід.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Василь Симоненко — знакова постать другої половини минулого століття – і то не тільки в розрізі мистецькому, літературному, а й у контексті суспільному, оскільки його поезія перейнята таким потужним громадянським пафосом, що його могли почути не тільки друзі та вороги, а й пересічні українці.

Народився Василь 8 січня 1935 року на Полтавщині в селі Біївці. Виховувався лише мамою-колгоспницею та дідусем. До школи малому приходилося ходити пішки понад 9 км, але закінчив її з золотою медаллю. Він був дуже обдарованою дитиною, мав гарну пам’ять та гострий розум. У 1952 році вирішує пов’язати своє життя з журналістикою. Вступив до Київського університету ім. Т. Шевченка де навчався разом з Б. Олійником, Т. Коломієць та Б. Рогозою та А. Москаленком. Саме в студентські роки в нього загорається іскра до творчості та поезії зокрема. Працював у редакціях трьох газет: «Черкаська правда», «Молодь Черкащини» та «Робітнича газета» кореспондентом.

— Товаришував з Л. Костенко, І. Драчем та А. Горською, разом з якими відвідував Клуб творчої молоді у Києві.

— Василь Симоненко горів бажанням запалити національне відродження. Разом зі своїми товаришами-шістедесятниками він займався питаннями розкриття злочину Сталіна проти українського народу.

— За його участю було відкрито таємні братські могили жертв сталінських репресії на Васильківському та Лук’янівському кладовищах та у Биківнянському лісі, тим самим підписуючи собі смертний вирок.

— Симоненко був постійно під наглядом КДБ. У 1962 році його жорстоко побили міліціонери. З того часу його стали мучити гострі болі в боці, після чого йому діагностували рак нирок.

— Майже всі друзі відвернулись від нього, побоюючись розправи збоку радянської влади.

За все коротке життя Василя Симоненка встигли побачити світ лише дві книги – «Тиша і грім» (збірка поезій) та «Цар Плаксій і Лоскотрон». Його вірші вийшли друком у Мюнхені. Решта праць вийшла вже після смерті поета за допомогою його друзів.

Твоє обличчя – різьблене з граніту!

Найдосконаліший митець мигцем

Відбив у бронзі профіль твій різцем,

Коли вершив поставу красовиту.

Навколо подвигу супроти гніту,

Такою волею, з таким лицем

Тугою крицею – в труді з Творцем –

Беруть найвищі піраміди світу!

Хвала тому, хто дій сувору твердь

Несе, як свято, крізь тюремні будні,

На скін призначену здолавши смерть!

Радійте, правди вісники майбутні, -

Дала гранітна Винницька земля

Визвольний чин для Стуса Василя.

Яр Славутич

6 січня цього року Василю Стусу виповнилося б 85 років. Та прожив він тільки 47. Це було коротке, але яскраве життя, дорога через терни до зірок.

Трагічна доля судилася Василю Стусу – талановитому українському поету, прозаїку, перекладачу, літературознавцю, правозахиснику, одному з найактивніших представників українського культурного руху 1960-х років.

Він був людиною, не здатною на компроміси, яка завжди йшла шляхом правди і заплатила за це власним життям, людиною, яка з гідністю казала про себе: «…Голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину».

«У житті доводиться обирати: або цікаву муку, або нецікаве щастя. Більшість, звичайно, обирає щастя, хай і нецікаве. “Мудрість” життя полягає в тому, щоб пристосовуватися до умов. Хто не пристосовується - той не “мудрий”. Перших чекає поросяче щастя, других - орлина смерть. Тому я хочу, щоб ти мав свій характер, а не був розмазнею. Виробляй його постійно, не поступайся своєю волею перед обставинами. Бо Ти - це насамперед Твоя воля (бажання, мета, впертість). А воля міцніє в доланні перешкод». (Із листа Василя Стуса до сина Дмитра)

Василь Стус увійшов до літератури як надзвичайно обдарована, неординарна особистість. Його творчість – це дзеркало його душі, яку ніщо не могло зламати. Твори поета не друкували в рідній країні за його власні переконання: він вважав, що українській культурі потрібна автономія. За це Василя Стуса посадили на 13 років і позбавили можливості писати. Але він писав навіть в слідчих ізоляторах, тюремних камерах, в мордовських таборах. На жаль повністю його поетичний доробок уже ніколи не стане надбанням нашого народу: не менше шестисот віршів В. Стуса було конфісковано і знищено в страшні роки його табірних страждань. Проте й та частина, якій пощастило побачити світ, засвідчила його могутнє обдарування, глибокий розум і безмежну любов до України.

Василя Стуса закатували, але не перемогли. Він навіть у найтяжчі хвилини життя твердо вірив, що вернеться до народу своїм словом, що світ його почує.

Що міг — я зробив.

Що зможу — ще зроблю.

Але без України мені моторошно...

Прошу тільки вірити, що я нітрохи

Не змінився проти студентських літ...

У мене є мій народ...

Його муки — то єдина

Моя скорб...

Василь Стус

І сьогодні його поезія залунала в Україні, її почули, в неї вслухаються. Схиляються перед ним і поза Україною ті, кому випало читати його твори або довідатися про його долю й боротьбу.

За коротке життя поет, член Української Гельсінкської Групи, Стус залишив 6 томів творів, більшість з яких перекладено на англійську та надруковано на Заході.

У 1989 році Українською асоціацією незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ) заснована Премія імені Василя Стуса. Премія присуджується авторам, які мають видатні успіхи у своїй галузі, займають виразну громадянську позицію, активно присутні в українському культурному просторі.

В 1991 році за збірку поезії «Дорога болю» Василя Стуса посмертно відзначено Шевченківською премією.

26 листопада 2005 року йому посмертно присвоєно звання Герой України.

"…Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від неї, як од скверни. Поет - це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій". Такий заповіт Василя Стуса - бути добродієм. Жити, творячи добро.

13 листопада - 172 роки від дня народження Роберта Льюїса Стівенсона (1850–1894), англійського письменника.

Народився 13 листопада 1850 року в Единбурзі. Після закінчення школи вступив до Единбурзького університету. Зупинивши свій вибір на юриспруденції, отримав звання адвоката, але навряд чи коли-небудь займався цим практично.

У 1873–1879 роках жив переважно у Франції на мізерні заробітки літератора і невеликі грошові перекази із дому, зробився своєю людиною в «містечках» французьких художників. Подорожував на байдарці по річках Франції. Це описано в його першій опублікованій книзі «Подорож в глиб країни» (An Inland Voyage, 1878), і піший похід, описаний в «Подорожі з ослом до Севенні» (Travels with а Donkey in the Cevennes, 1879).

У селі Марень, куди з’їжджалися художники, зустрів Франсес Матільду (Вандегріфт) Осборн, американку, старшу за нього на десять років. Вона захоплювалася живописом. Розірвавши з чоловіком, вона жила з дітьми в Європі. Стівенсон гаряче полюбив її, і як тільки розлучення було отримане, 19 травня 1880 року закохані одружилися в Сан-Франциско. Їх спільне життя було позначене невсипущою турботою Фані про хворобливого мужа. Стівенсон подружився з її дітьми, а згодом його пасинок (Семюел) Ллойд Осборн став співавтором трьох його книг: «Помилка» (The Wrong Box, 1889), «Відливши» (The Ebb-tide, 1894) і «Потерпілі корабельна аварія» (The Wrecker, 1892).

У 1880 році Стівенсону поставили діагноз — сухоти. У пошуках цілющого клімату він відвідав Швейцарію, південь Франції, Борнмут (Англія) і у 1887–1888 роках Саранак-Лейк в штаті Нью-Йорк. Частково із-за поганого здоров’я, частково щоб зібрати матеріал для нарисів, Стівенсон з дружиною, матір’ю і пасинком відправився на яхті в південні області Тихого океану. Вони відвідали Маркизькі острови, Туамоту, Таїті, Гаваї, Мікронезію і Австралію, і придбали ділянку землі на Самоа, вирішивши надовго влаштуватися в тропіках. Своє володіння він назвав Вайліма (П’ятиріччя). Клімат острова пішов йому на користь: у просторому плантаторському будинку у Вайліме були написані деякі з кращих його творів.

У тому ж будинку 3 грудня 1894 року він раптово помер. Самоанці поховали його на вершині сусідньої гори. На могильній плиті накреслені слова з його знаменитого «Заповіту» («Під неосяжним зоряним піднебінням»). Успіх відомих книг Стівенсона частково пояснюється цікавістю обраних тем: піратські пригоди на «Острові скарбів», фантастика жахів у «Дивній історії доктора Джекіла і містера Хайда» і дитяче захоплення у «Дитячому квітнику віршів».

Свою літературну діяльність він почав з надзвичайно актуальних тоді есе, написаних у вільній формі, і ніколи не зраджував цьому жанру. Маловідомі літературні анекдоти Стівенсона стоять у ряді найдотепніших і найлаконічніших в англійській літературі. Вірші він писав час від часу і рідко ставився до них серйозно.

Прийнято вважати, що «Уїр Гермістон» міг би стати одним з великих романів 19 століття, проте Стівенсон встиг закінчити лише третину книги.

14 листопада 1912 народився Андрій Малишко!

Андрій Самійлович Малишко поет-лірик від Бога. Його голос, то ніжний і схвильований, як перші слова кохання, то гнівний, сповнений пристрасті вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим.

Навіть у ряду визначних талантів, яких дала українська поезія світові в двадцятому столітті — Максим Рильський, Павло Тичина, Євген Маланюк, Богдан Ігор Антонич, Василь Стус, — постать Андрія Малишка не блякне, вирізняється глибокою поетичною самобутністю, власним баченням світу, органічним єдинокорінням з народнопоетичною творчістю, інтимним тоном звучання, навіть коли він говорить про світові, загальнолюдські проблеми.

А ще — пісенністю своєї лірики, тим, що кожен її рядок бринить за камертоном української народної пісні.

Про силу впливу цієї поезії можна судити з листа Василя Стуса, який 13 грудня 1962р. писав Андрієві Малишку: «Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — «Жагою» М. Рильського, Вашим віршем «Батьківщино моя».

Як поет-лірик, чиї вірші відзначаються надзвичайною музичністю, А. Малишко неминуче приходить до пісні. Власне, більшість творів його інтимної лірики — це пісні, покладені або ще не покладені на музику: «Ти мене накличешся ночами», «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу...», «Я забув, що й плачуть з поцілунку...»

Не диво, що багато Малишкових пісень стали воістину народними в найповнішому розумінні цього слова. І насамперед це — «Пісня про рушник», яку народ усе-таки називає по-своєму, любовно «Рідна мати моя...» Це — гідний пам'ятник Матері вкраїнській, який вдячний син звів на віки вічні. Ця пісня глибоко національна, її не можна адекватно перекласти іншою мовою, бо образність її тримається на вишиваному українському рушникові, з яким у нас пов'язано все — від народження до останнього шляху.

Хто буде судженим дівчині? «— А хто теє відерце дістане, той зі мною на рушничок стане». Рушниками перев'язували молодих, а коли у них син виростав, ішов у життєву дорогу — чи то добру, а чи й лиху, воєнну, — то ніс із собою материне благословення — рушник вишиваний... І нарешті — «рушниками, що надбала, спусти мене в яму». І червоніє він на хресті над могилою... От тому й говорить поет, що на ньому оживає «все, знайоме до болю», все життя, і пройдене, й те, яке ще судилося прожити. Спробуйте-но перекласти хоча б російською: «Песня о полотенце...»

Небагато у всій світовій літературі пісень, де так щиро й любовно возвеличено матір. У більшості пісень Малишка — роздуми над людською долею, оспівування найсвітлішого почуття кохання, живе краса природи, краса людини праці. Ось «Вогник». Ліричний спогад про рідну хату, світло у її вікні, тополину під вікнами, а головне — батько й мати, «ота, що на світі одна». Як багато говорить ця пісня вдячному серцю.

Чудові ліричні пісні, створені здебільшого у співдружності з композитором Платоном Майбородою, супроводжували — та й зараз супроводжують — молодість цілих поколінь. «Ми підем, де трави похилі...», «Київський вальс», «Запливай же, роженько весела», «Пісня про Київ» («Білі каштани»), «Цвітуть осінні тихі небеса» (чудову музику до якої написав О. Білаш)... Зворушливою піснею «Вчителько моя» А. Малишко низько вклонився всьому вчительству за його многотрудну роботу. У піснях Андрія Самійловича такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що самі вони принесли б поетові безсмертну славу. І здається не випадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвісна «Стежина» («Чому, сказати, й сам не знаю...»), в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, людина смертна, а народ живе вічно.

20 цікавих фактів про книги

1. Люди почали читати мовчки тільки в 4 столітті нашої ери. До цього людство завжди читало вголос.

2. Перша в світі газета з'явилася в Римі понад дві тисячі років тому. Вона називалася "Події дня", але в ній не було новин, тільки царські укази і оголошення. Газета листувалася від руки, і гінці розвозили її знатним людям.

3. Найстаріша друкована кольорова книжка - китайська книга з каліграфії і малювання, була створено в 1633 році

4. До 18 століття в деяких бібліотеках книги були прикріплені до полиць ланцюгами, досить довгими, щоб відвідувачі могли комфортно читати, але не могли винести книгу з бібліотеки.

5. Римський імператор Марк Аврелій платив поетові Оппіану по золотій монеті за кожну написаний рядок. Оппіан написав дві поеми, про риболовлі та полювання, заробивши двадцять тисяч монет.

6. Якщо кожен день читати по 10 сторінок, то за рік їх набереться 3650, а це як мінімум 12 книг.

7. 33% американців не прочитали жодної книги після того, як закінчили школу. Хоча в США бібліотек в 7 разів більше, ніж McDonald's.

8. Президент США Теодор Рузвельт читав по одній книзі в день, а Девід Боуї - 3-4 в тиждень.

9. Вираз "книжковий хробак" походить від крихітних комах, які харчуються корінцями книг.

10. Засновник компанії Nike Філ Найт дозволяє заходити до власної бібліотеки тільки тим, хто зняв взуття.

11. В англійській мові є окремий термін для позначення запаху книг - бібліосміа. А страх того, що у вас не залишиться, що почитати називається абібліофобія.

12. Найвідоміший книжковий злодій, американець Стівен Блумберг, викрав 23 000 книг з 268 бібліотек, загальну вартість яких оцінили в 5 мільйонів доларів. А книга, яку в світі викрадали рекордну кількість разів - це книга рекордів Гіннеса.

13. До 1985 року американські видавництва часто використовували свинець у фарбі для друку. Тому тепер в США заборонено продавати або передавати дитячі книги, старше 33 років, без тесту на вміст свинцю.

14. У 2010 році Бібліотека конгресу США оголосила про створення Twitter архіву абсолютно всіх твітів. Однак у 2017 році було вирішено зберігати тільки суспільно важливі твітти.

15. "Німецький словник" вважається найбільшим в світі. Складати його почали брати Грімм в 1854 році, далі роботу продовжили інші, менш відомі автори, і праця була закінчена тільки в 1971 році. Словник налічує 34519 сторінок і виданий в 33 томах.

16. В різний час під заборону потрапляли такі книги як "Убити пересмішника", Харпер Лі, "Лоліта" Набокова, "Над прірвою в житі" Селінджера, "1984" і "Скотний двір" Оруелла, та навіть "Пригоди Гекельберрі Фінна" і " Гаррі Поттер".

17. Лише 2% книг в світі продаються накладом понад 500 000. примірників. Середній тираж книг в Україні – 3000 примірників.

18. У своїх книгах Вільям Шекспіра в 10 разів частіше писав слово "любов", ніж "ненависть".

19. Під час читання майже 50% часу наші очі дивляться на різні літери. При цьому лінії погляду можуть, як розходитися в різні боки, так і перехрещуватися.

20. Нейропсихологи сходяться на думці, що читання знижує рівень стресу на 68%.

Маленька вільна бібліотека

Дерев’яні будиночки розміром трохи більше  шпаківні з написом «Маленька вільна бібліотека» (Little Free Library) з’явилася в США завдяки  Тодду  Болу. Він спорудив маленький будиночок  на честь своєї покійної матері, яка була вчителькою і збирачкою книг.

Син оформив будиночок у вигляді школи, де працювала його мати, і встановив його на місці  поштової скриньки. Першими книгами «маленької бібліотеки» стали улюблені твори матері  Тодда Бола, і тепер кожен  охочий міг узяти  їх на певний час і почитати, а також принести  власні й залишити в «будиночку».

Ця ідея дуже сподобалася другу Тодда  Ріку Бруксу, який став основоположником руху бук кросинг. Почалося все п’ять років  тому, а зараз у США та в інших країнах уже встановлено шість тисяч таких  «Маленьких  вільних бібліотек» у вигляді зроблених власноруч  будиночків. Всі вони унікальні. Кожен будиночок  зареєстрований на особливому сайті й має свої координати GPS.

Ідея міні-бібліотек має некомерційний характер. На думку Тодда Бола й Ріка Брукса, бібліотеки, які, власне, складаються з одного стелажа з книгами, повинні сприяти підвищенню грамотності й розширенню кругозору всіх, хто має в цьому потребу.

Чи давно з’явилися кулінарні книжки?

Книги, у яких зібрані найрізноманітніші кулінарні рецепти, користуються у наш час великою популярністю. Вони були відомі і в минулі сторіччя. Так, скажімо, знаменитий письменник  О. Дюма, автор «Трьох мушкетерів» і багатьох інших романів, залишив об’ємну працю з кулінарії, оскільки, окрім літературних талантів, був відмінним кухарем, викликаючи захоплення своїх друзів стравами власного «творіння».

Але перші кулінарні посібники  були навіть не книгами, а папірусними згортками, оскільки складалися ще в античні часи.. Найдревніші  з них відносяться до V століття  до нашої ери.  Гортаючи їх, можна зробити висновок, що в Древній Елладі знали ціну їжі й ставилися до неї з великою повагою.

До нас дійшли імена деяких античних авторів, які збирали і записували для загального користування  кулінарні рецепти. Серед них, наприклад, грек Архит, твір якого так і називався  «Кулінарна книга». Велику увагу в ній надано м’ясним стравам. Деякі з древніх «смачних» книг відрізнялися більш вузькою «спеціалізацією». Так на початку ІІІ століття  до нашої ери, Сафон Ахарнаський написав посібник із приготування  різноманітних ароматних приправ. Інші праці присвячувались окремо випіканню хліба або приготуванню тіста для тартинок та печива.

Отже, витоки «кулінарної» літератури дуже древні. Але цікаво, що вже в античні часи задумувалися над тим, що харчуватися треба  не тільки смачно, але й правильно. Твір Геракліда із Александрії вміщував, окрім різноманітних рецептів, настанови, як, за необхідності, дотримуватися дієти.