Ларчик просто открывается

Почти десять лет спустя.

На мой не совсем объективный взгляд, касательно города Ингул (Ингулгород) за последние годы самым существенным стало то обстоятельство, что из города-фантома, совершенно неизвестного  историкам и краеведам, он  трансформировался в реально существовавший исторический объект. Как итог, якобы вымышленное творение европейских картографов  середины 18 века обозначилось в реальную запорожскую паланку Ингул, бывшей, к тому же, одним из административно-территориальных центров Войска запорожского низового. 

Самым весомым доказательством  существования паланки Ингул, и в качестве укрепления и в качестве административно-территориального центра,  являются документы "Архіва Коша Нової Запорозької Січі", содержащие ордера и рапорта, либо направляемые, либо же получаемые  полковником этой паланки. Уже с середины 19 века ряд историков, а чуть позже и весьма авторитетный в "запорожских делах" Д.И. Яворницкий, предпринимали попытки локализовать Ингульскую паланку. Несмотря на прилагаемые усилия, начиная с изучения архивов и заканчивая исследовательскими поездками к местам предполагаемого паланкового центра, однозначной локализации не случилось. И только во втором десятилетии 21 века, получив новый импульс в виде доступа к европейским электроонным картам и библиотекам, стало возможным сопоставить запорожскую паланку Ингул и некий картографический город Ингул (Ингулгород)  на реке Ингулец, на протяжении трех десятков лет отображаемый на многочисленных картах 18 столетия.

Таким образом, появилась возможность вновь обратиться  к вопросу о локализации запорожского паланкового центра Ингул.  Эта публикация сделана в связи с интересной, как по мне,  статьей (флоэмой) В. А. Сердюка "ДО ПИТАННЯ ІСНУВАННЯ ПОСЕЛЕННЯ ІНГУЛ (ІНГУЛЬСЬК) ТА МІСЦЯ ЙОГО ЗНАХОДЖЕННЯ" (Книга "Краєзнавчі та родознавчі флоеми". Київ: , 2021. 300 c. 

https://library.kr.ua/wp-content/elib/serdukva/floemu.pdf

Дабы не откладывать в долгий ящик.

В своей статье Владислав Сердюк  пришел к следующим выводам.

Висновки
1. На місці сучасного села Інгуло-Кам’янки існувало поселення Інгул (Інгульськ), яке було центром Інгульського повіту, що входив до різних адміністративних одиниць Московської імперії, і мав статус містечка в період з 1776 по 1782 роки.
2. Запорозьке поселення з назвою Інгул існувало, про це свідчать карти, а головне – архівні документи Коша Запорозького.
3. З високою ймовірністю можна стверджувати, що запорозький форт Інгул знаходився на місці сучасного села Інгуло-Кам’янка.
4. Запорозьке поселення Інгул було одним з паланкових центрів зі ставкою полковника у 1740–1750-х роках і, ймовірно, центром Інгульської паланки в середині 1760-х років.
5. Для остаточних висновків необхідні археологічні дослідження межиріччя річок Інгул та Кам’янка, де ще в недавні часи знаходився старий центр села Інгуло-Кам’янка.
6. Уявлення про кордони паланок явно застарілі. Наприклад, в документах Коша зустрічається Личківська паланка (центр – Личкове, сучасне Личкове, Магдалинівського р-ну Дніпропетровської обл.), кордони якої не встановлені.

 До питання існування поселення Інгул (Інгульск) та місця його знаходження (стр. 71)

Естественно, имеет смысл более подробно рассмотреть и разобрать каждый из пунктов выводов  В. Сердюка. Однако, первоначально все же следует сделать несколько комментариев, так сказать, общего  плана.  Автор флоэмы  сообщает.

Згадки про поселення Інгул і Інгульську паланку зникають в документах Коша після 1766 року. Причиною може бути втрата Інгулом свого стратегічного значення і чергове перенесення паланкового центру в інше місце. Напис “Фортка Інгул зіпсута (зруйнована)‛ на розміщеному нижче фрагменті карти 1770-х років Річчі Дзанноні (№ 7) може слугувати певним доказом цього твердження.  (стр. 67)

Для демонстрации того факта, что некий Ингул продолжал функционировать и в качестве паланки и в качестве запорожского административно-территориального центра, вплоть  до русско-турецкой войны 1769-1774 годов, достаточно обратиться только к некоторым документам  седьмого тома масштабного проекта «Архів Коша Нової Запорозької Січі: корпус документів 1734–1775».

  1768 р., червня 14.  

Донесення полковника Інгульської паланки Тараса Чорного Кошеві про неможливість організувати команду для розшуку гайдамаків через малу кількість козаків у відомстві та про небажання запорожців приєднуватися до пошукового загону

Пол. Поланка Пεрεвѣзкая (стр. 60)

 1768 р., липня 1. 

Ордер Коша полковнику Бугоґардівської паланки Мусію Головку про спорядження команди для пошуку підозрюваних в гайдамацтві з вимогою наказати господарям зимівників затримувати сумнівних осіб і відправляти їх до Січі.

[Направляется в]
Но-р в Кодак 2397.
Но-р в Ґардъ 2398.
Но-р в Ингулъ 2399. (стр. 68)

 1768 р., липня 2.  

Донесення полковника Інгульської паланки Тараса Чорного Кошеві про неможливість застерігати запорожців від гайдамацтва через малу кількість козаків в його команді, чутки серед рибалок про наказ курінних отаманів рушати «в затяг», захоплення гайдамаками коней, волів і амуніції в запорожців і чумаків

Поланка Ингулская  Помітка: Под. 10 іюля 1768 году. (стр. 75)

1768 р., липня 16. 

Ордер Коша військовому пушкареві Івану Чернявському з наказом провести розшуки викрадених ногайських коней у відомстві Бугоґардівської паланки, встановити місцезнаходження козаків Кисляківського куреня Кирила Білоуса і Степана Губи, Калниболоцького куреня Макара Коваля і Косого, описати майно в зимівнику козака Корсунського куреня Івана Немни, який перебував у складі гайдамацького загону «в Полщи на грабительстви», та не допускати запорозьких козаків до гайдамацтва, а гайдамаків, які поверталися, арештовувати і доправляти до Коша.  Извѣстно в Кошѣ, что корсунский // Нεмна пошεл в Полщу на грабитεлство, а имущεство всε своε оставил в своεмъ зымовныку, состоящεмъ в Ингулѣ. (стр. 122)

 1768 р., серпня 7. 

Прохання інгульського полковника Тараса Чорного до Коша про взяття однієї з трьох діжок горілки, які залишилися від козаків-гайдамаків, котрі пішли на Правобережжя і були там арештовані

Полковая поланка Ингулская. Помітка: П. ав. 12 д. 1768 году. (стр. 156)

А теперь о выводах В. А. Сердюка в флоеме "До питання існування поселення Інгул (Інгульск) та місця його знаходження". 

Не вызывает никаких сомнений правомерность второго пункта выводов.

2. Запорозьке поселення з назвою Інгул існувало, про це свідчать карти, а головне – архівні документи Коша Запорозького.

Первый и третий пункты вполне можно рассмотреть совместно.

1. На місці сучасного села Інгуло-Кам’янки існувало поселення Інгул (Інгульськ), яке було центром Інгульського повіту, що входив до різних адміністративних одиниць Московської імперії, і мав статус містечка в період з 1776 по 1782 роки.

3. З високою ймовірністю можна стверджувати, що запорозький форт Інгул знаходився на місці сучасного села Інгуло-Кам’янка.

С выводами обоих этих пунктов согласиться намного труднее.  

В своей публикации автор не предоставляет ни одного письменного или  же графического документа, датируемого ранее 1775 года и указывающего  на существование в верховья реки Ингул (Великий Ингул) поселения с названием Ингул. 

Более того.  Без особого внимания осталась информация предоставляемая самим же автором. 

В документі Московської імперії значиться наступне:  "Сей же провинции в Ингульском уезде полагается город Ингульск. Оной осадить удобно на устьи речки Каменки, где оная впадает в реку Ингул. Теперь никакого тут селения еще нет и сверх выгод в разсуждении воды близ лежащих кустарников и камня, годного на строение, лежит тут и большая дорога из крепости Святыя Елисаветы в Славенск и расходится во все по Днепру лежащие места. ..."  

"До питання існування поселення Інгул (Інгульск) та місця його знаходження", (стр. 57)

Примечание. В первоначальных планах имперской администрации России  предусматривалось создание уездных центров Ингульск и Саксагань. И на бумаге такие центры некоторое время просуществовали. Однако, из-за их слабого развития и малочисленности населения по истечении непродолжительного времени последовали новые административные преобразования. Ингульск  и Саксагань потеряли статус уездных центров (Ингульск, вроде бы, перевели в разряд «приписных городов»). Уездными центрами стали соответственно Кривой Рог и Новый Кодак. Впрочем, и Кривой Рог по тем же причинам вскорости был лишен статуса уездного центра. 

Поэтому,  если в первом выводе удалить только одно слово - Ингул, то по своему содержанию он станет вполне корректным, но и не будет содержать никакой новизны.

На місці сучасного села Інгуло-Кам’янки існувало поселення Інгульськ, яке було центром Інгульського повіту, що входив до різних адміністративних одиниць Московської імперії, і мав статус містечка в період з 1776 по 1782 роки.

Почему в данном случае топоним Ингул становится "камнем преткновения"? Да потому, что поселение и паланка Ингул относятся к запорожскому периоду истории, а поселение Ингульск однозначно появляется в период времени после ликвидации Войска Запорожского Низового. Только явной "однозвучности" названий Ингул и Ингульск маловато для утверждения об их преемственности. Особо хочу обратить внимание на то, что речь не идет об отрицании существования какого либо поселения в запорожский период времени в месте слияния рек Ингул и Каменка. В довоенное время, то есть до 1769 года, там вполне могло находиться если не поселение, то казацкий зимовник (и). В данном случае речь идет о том, могло ли это поселение называться Ингул? 

Уместно сказать, мало у какого поселения ко  времени прихода в тамошние запорожские места царской администрации  были шансы уцелеть (остаться не сожженным) по результатам нашествия татарского войска в ходе начального этапа русско-турецкой войны 1769-1774 годов. 

А теперь самое время уделить внимание третьему пункту выводов автора флоэмы, в котором говорится  о высокой вероятности отождествления запорожского паланкового центра Ингул с селом  Ингу́ло-Ка́менка Кировоградской области Украины. Почему автор пришел к такому выводу? Надо полагать, ответ содержится в следующих его высказываниях.

Простим методом накладання карт 1778-1779 років на сучасні отримуємо висновок, що колишнє містечко Інгул (Інгульськ), як центр Інгульського повіту, було на місці сучасного села Інгуло-Кам’янки Новгородківського району Кіровоградської області. (стр. 60)

Тільки розглянувши карти 1778–1779 рр. приходимо до висновку, що є ймовірність існування запорозького поселення Інгул в усті річок Інгул і Кам’янка.  (стр. 62)

Относительно сказанного на станице 60 возражений быть не может, а вот написанное на стр. 62 вызывает сомнения, хотя речь вроде как идет только о некой вероятности.

По сути дела, В. А. Сердюк опять использует так называемую лингвистическую преемственность, то есть сохранение и передачу названий из одного периода в другой (в данном случае довольно похожих названий).

Хорошо известно, царские чиновники методично и зачастую не только по собственному усмотрению или переименовывали прежние запорожские и татарские названия или же "стирали" их вовсе. В первые годы самым известным переименованием стала ликвидация названия Запорожская Сечь  и появление нового названия - Покровское. Небезызвестный Никитин Перевоз (Рог) первоначально переименовали в Славянск (или Славенск). Подобная практика с еще большим размахом продолжилась в последующие годы, особенно когда на месте небольших татарский и запорожских поселений строились города - Берислав (Кизикермен), Одесса (Хаджибей), Херсон (?), Екатерислав (). Поселения возобновлявшиеся "пришлым людом" в местах прежних казацких зимовников или же новые поселения очень часто получали незамысловатые названия родственников новых владельцев. По этой причине сегодня в наших краях бесчисленное количество сел с названием Анновка, Софиевка, Варваровка, Сергеевка, Марьинка и так далее и тому подобное.

Конкретный неоднозначный пример. Если возвратиться к уже упомянутому выше новоявленному уездному центру Саксагань (1776 год), то вполне уместно задаться вопросом - "Случайно или же вполне системно зимовник войскового старшины Семена Панчохи  у истока реки Саксагань получил одноименное с этой рекой название, если первоначально на карте Риччи Занони (опубликована в 1772 году) запорожское поселение и военное укрепление Saxahanckoy указано в другом месте, при слиянии реки Малый Ингул и той Саксагани (позже Кривой Рог)? Добавлю только, что как то не приходится сомневаться, что у имперской администрации имелся экземпляр карт Риччи Занони.

Мое чисто субъективное мнение.  Из прежних запорожских названий во времена Екатерины второй уцелели "политически нейтральные", то есть явным образом не имевшие запорожский "след" и не указывавшие  на него. Например, Новый Кодак, Кривой Рог или Веселые Терны. И не стоит недооценивать царских чиновников в их стремлении в полной мере реализовать манифест «Об уничтожении Запорожской Сечи и о причислении оной к Новороссийской губернии», подписанного  3 августа 1775 года императрицей Екатериной II. 

«Мы восхотели чрез сие объявить во всей Нашей Империи к общему известию Нашим всем верноподданным, что Сечь Запорожская в конец уже разрушена, со истреблением на будущее время и самаго названия Запорожских Козаков…  

нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве, следовательно же и Козаков сего имени…» 

Досить дивно, що про поселення Саксагань та досить давнє Кизикермен говориться вище, як про нові і не засновані. "До питання існування поселення Інгул (Інгульск) та місця його знаходження", стр. 57. 

Київський дослідник Анатолій Пивовар у своїй довідці з цього питання пише: ‚Поняття Інгулгороду можна зустріти лише на французьких картах та в їхніх же публікаціях після появи фортеці Св.Єлисавети. Французи в той час підтримували непогані стосунки з Туреччиною (згадайте того ж барона Тотта і яка його була місія серед турків чи татар). І якщо останні були стурбовані появою фортеці, то й французи про неї довідалися чи не одні з перших. Почали малювати на картах, хоча звичайно в цих місцях ніхто не бував. В обіході, вочевидь, було і слово Інгулгород і Єлисаветгород (по аналогії з Архангегородом). Потім, коли уточнили, де фортеця, ці поняття вочевидь роздвоїлися. На картах, які я маю, Інгулгород вмістили вже на Інгульці при усті Верблюжки. Коли уточнили, що там село Верблюжка – перемістили ще нижче, на устя Жовтої. А на карті 1770 року вона вже в усті Саксагані під назвою ‚крепость Інгул‛. У публікаціях всі три ‚городи‛ з'являються у 1768 році. Згадується і картограф Анвіль, що, до речі, був почесним членом Петербурзької академії і дуже поціновувався. Додаю фрагмент його карти 1760 року і деякі інші, а також фрагмент рукописної карти без дати і авторства. Але думаю, що це той самий Анвіль. До речі, той Інгулгород, відсунутий далеко на південь (так само колись на картах кочували резонансні Жовті Води) є і на карті Нової Сербії. Але все це французька традиція, а на картах Російської імперії, навіть уточнених під час походів Мініха, всього цього не було, а в подальшому тим паче‛. 

Снова о картах

В флоэме "До питання існування поселення Інгул (Інгульск) та місця його знаходження" уделено определенное внимание графическим документам, проще говоря, картам, созданным до 1775 года. На всех этих многочисленных картах Ингул (Ингугород) указывается на реке Ингулец (Малый Ингул). Период времени, охватываемый этими графическими документами, составляет около тридцати.