Визначне місце в історії української педагогіки посідає Микола Іванович Костомаров (1817 – 1888). Працюючи викладачем гімназій у Рівному та Києві, ад'юнкт–професором Київського університету, він добре знав проблеми школи і роль освіти в житті народу. На його думку, "Народна освіта – всьому голова, всьому основа". Усе своє життя він присвятив тому, аби реалізувати цю тезу. У "Книзі буття українського народу" Костомаров виклав свою освітню програму, в якій з метою піднесення українців на перший план ставиться справа народної освіти, за допомогою якої здійснюється "ознакомление народа с плодами образованности".
Елементарна народна освіта мусить подаватися рідною мовою, для якої не повинно бути ніяких обмежень порівняно з російською. Вченого непокоїв примітивний рівень освіти народних шкіл, і він викладав реалістичну програму початкового навчання: "Треба обмежитися елементарним викладом наукового знаття, необхідного для першої освіти. Тому на теперішній час, крім букварів, народові потрібні: коротка біблійна і церковна історія, катехізис, виривки з повчань учителів церкви, з житій улюблених народом святих і пояснення богослужіння, щоб там говорили модні поступовці, ті, що вважають можливим накидати народові матеріалізм, але народ з огидою відвернеться від їх науки, скоро помітить, що під покривкою науки хочуть у нього відібрати святощі його серця".
Крім духовної освіти, Костомаров наполягав на оволодінні учнями рідною мовою, граматикою, розширенні знань з природознавства, основ народного життя, ролі народу в державі, його юридичних прав тощо.
М.І. Костомаров обстоює самостійність української мови та її обов'язкове вивчення як предмета в народній школі. Він детально аналізує фонетичні й граматичні особливості української мови, показує її відмінність від великоруської та польської.
З 1862 p. М. І. Костомаров звертає увагу на видання українських підручників. У статті "О преподавании на южнорусском языке" він закликає українську інтелігенцію до видання навчальних книг та книжечок для дитячого читання, до пожертв на ці видання тощо. На думку вченого, слід створювати школи, в яких діти селян здобували б освіту рідною мовою.
Він засуджує діяльність сучасників за беззмістовність тогочасної української поезії й белетристики, викриває скупість українського панства щодо підтримки книговидавничої справи! "Писати повісті й стішки – часто бездарні й порожні, з чорнобривими дівками, буйним вітром, могилами, степами з зозулями – далеко легше, ніж віддатися попереднім студіям, тверезій праці для складення потрібних народові книжок. Також і наші заможні народолюбці радніш уберуться для забави в націоналіний костюм, пустять в своїй розмові два-три українські вирази і посперечаються про вартості Шевченка, аніж уділять із своїх доходів одного-другого карбованця на справу народної освіти". У згаданій вище статті Костомаров накреслює план видання книжок для потреб українського народу.
Велику пізнавальну цінність мають дослідження вченим проблем української ментальності, які лягли в основу зародження української етнопсихології та етнопедагогіки. У статті "Дві руські народності" він здійснює спробу порівняльного аналізу української та російської ментальностей.
"Українсько-руська суспільність із давніх-давен визначалася розвитком особистої самоволі, свободою, невиразністю форм. До цього прилучалися ще непостійність, недостача виразної мети, рвучкість руху, прямування до виробу чогось нового й якесь руйнування недоробленого ще, все, що неминуче випливало з переваги особистості над громадськістю.
Відмінності між українською та російською ментальністю Костомаров зводить до таких моментів: «У росіян панує загальність (Бог і цар) над особистістю, окремою людиною. Українець вище цінує окрему людину, ніж загал; росіяни нетерпимі до чужих вірувань, чужих народів, чужих звичаїв, чужих мов. На Україні ж люди "звикли з незапам'ятних часів" чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям та іншими звичаями; росіяни – народ "матеріальний", українці прагнуть "одухотворити весь світ"; росіянин мало любить природу, не плекає квітів, "має якусь ненависть до рослин". Українець любить природу, тому й "українська поезія невідривна від природи, вона оживляє її, робить учасницею радості й горя людської душі; трави, дерева, птиці, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг – усе дихає разом з людиною, усе озивається до неї чарівним голосом то участі, то надії, то осуду"; у суспільному житті росіян ціле панує над одиницею. Для українців такий порядок неможливий, вони цінують особисту свободу. У росіян панує насильство (монархія), в українців – добровільна спілка, "федерація".
Подання Костомаровим характеристики духовності українця мало і має величезне значення у побудові української національної системи виховання. Адже перевага особистого над запільним, індивідуалізм, прагнення особистості до самовияву, нетерпимість до підпорядкування, поетичність, почуттєвість, естетичність, ідеалізм, м'якість, мрійливість – ці та інші риси характеру українця мають враховуватися у змісті освіти, методиці навчальної та виховної роботи. У практичній діяльності кращих українських вчителів багатьох поколінь ми бачимо вміле використання різноманітних чинників, форм та методів педагогічного впливу, спрямованих на формування духовності поколінь, що вступають у життя.
За матеріалами блогу Історія педагогіки (http://istorpedagoglpk.blogspot.com/2014/12/63.html)
Див. також:
Замлинський В. Микола Костомаров // Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. / І. Войцехівська, В. Абліцов, О. Божко та ін. – К.: України, 1995. – С. 70 – 73.
Відео про життя, творчість, культурну та просвітницьку діяльність М. Костомарова:
https://www.youtube.com/watch?v=xW6tHWdsBv4
https://www.youtube.com/watch?v=SlJJHWKMl3A
https://www.youtube.com/watch?v=lwqkE9oMjJs
Добірку підготувала методист з бібліотечних фондів ММК ДО ВМР Нарольська К.В.