Науково-дослідницька робота, краєзнавча робота,

 пошукова робота джурів рою "Патріот"

Історія становлення освіти у селищі Берегомет

1859 р. – громада Берегомет над Сіретом отримала дозвіл на будівництво школи.

15 жовтня 1861 р. – відкриття новозбудованої школи.

Грудень 1866 р. – визнання Берегомету юридично. Обрання почесним патроном школи Олександра фон Василька.

12 червня 1872 р. – школа набуває трикласового статусу. Створення при ній громадської бібліотеки.

1898 р. – школа набуває шестикласового статусу.

Поч. ХХ ст. – початок реконструкції шкільного приміщення (до 1918 р.).

1932 р. – завершення реконструкції шкільного приміщення румунською владою, введення другого поверху.

Липень 1940 р. – семирічний статус школи.

Вересень 1945 р. – відновлення роботи школи в повоєнний період, семирічний статус школи.

01.09.1947 р. – набуття статусу середньої школи.

1950 р. – перший випуск середньої школи.

Поч. 60-х р. ХХ ст. – прийняття рішення про будівництво нової школи.

1 вересня 1965 р. – відкриття нової Берегометської СШ №1.

01.09.1998 р. – перейменування Берегометської СШ №1 в Берегометську ЗОШ І-ІІІ ступенів №1.

01.09.2003 р. – реорганізація Берегометської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 в Берегометську гімназію.

Перша школа в центрі села Берегомет була відкрита 15 жовтня 1861 року за часів панування в краї Австро-Угорщини (1788-1918 р.р.) Значну частину матеріалів на її будівництво дав місцевий поміщик барон Василько, а решту – члени громади. Ця школа була однокласова, а 12 червня 1872 року за рішенням крайової шкільної ради її було реорганізовано в трикласову. При школі створюється бібліотека, діти отримали можливість читати художню літературу. Особливо їм подобалися казки, «Кобзар» Тараса Шевченка, твори Лесі Українки, Івана Франка.

У 1898 році школа набуває шестикласового статусу. У першому класі навчання проводилося українською мовою, а в наступних – німецькою.

У листопаді 1918 року Буковину окупували румунські війська. Почалася політика насильницької румунізації, яка торкнулась насамперед шкіл, де вводилося навчання румунською мовою. За найменший непослух учителі жорстоко розправлялися з дітьми. 5 травня 1931 року в газеті «Форвертс» була вміщена стаття про події в Берегометі, яка називалася «Восьмирічні школярі заарештовані». У ній повідомлялося: «На вулицях цього містечка кілька днів тому були знайдені комуністичні листівки. Про цей випадок і з приводу змісту листівок було багато розмов, і навіть учні розповідали про ці знахідки. Коли про це дізнався старший учитель Браду, він втратив самоконтроль від злості. Він покликав до себе всіх дітей, які розповідали про листівки, і побив їх до такої міри, що лікар змушений був звільнити цих дітей від занять на 5 днів. Однак цього знущання було вчителю замало. Він написав донос у жандармерію, що в його класі проводиться комуністична пропаганда. Там не знайшли нічого розумнішого, як арештувати восьмирічних дітей, доставити їх у жандармську казарму, де вони були піддані найсуворішому допитові. Розуміється, що вони були випущені, тому що з'ясувалася уся безглуздість становища».

За 22 роки панування румунських окупантів освіта в краї занепала. Однак у 1932 році в Берегометській школі було добудовано другий поверх (зараз в цьому приміщенні знаходиться контора НПП Вижницький).

У серпні 1940 року Північна Буковина увійшла до складу СРСР. У вересні цього ж року школа отримала статус семирічної. Однак у зв’язку з браком спеціалістів, яких присилали із східних районів України, навчання розпочалося з 16 вересня і тривало один навчальний рік, тому що 5 липня 1941 року німецько-румунські війська окупували Берегомет, і навчання в школі було припинено. Воно було відновлено лише після звільнення краю від німецько-румунських загарбників.

1 вересня 1945 року школа гостинно відкрила двері для учнів. Різні за віком учні змушені були починати навчання з самого початку через те , що протягом ряду років навчалися румунською мовою. Деякі взагалі не пішли до школи, бо не було одягу, письмового приладдя. Навчалися грамоти на старих паперах, списаних з одного боку, газетах.

Велику роль в організації навчання у школі, залученню дітей до навчання відіграв Василь Миколайович Берник. Він народився 16 жовтня 1899 року в Берегометі в сім’ї селянина. Малий Василько закінчив 4 класи школи в Берегометі. Після цього здібний хлопчина продовжив навчання у Вижницькій гімназії (1909-1918 р.р.) .Після закінчення Вижницької гімназії працював вчителем у Берегометській школі, одночасно заочно вчився у Чернівецькій гімназії (1918-1922 р.р.), потім заочно вчився у школі «Vasile Lupu» у Ясах. Вся педагогічна діяльність Василя Миколайовича пов’язана зі школою у Берегометі, де він викладав німецьку мову. Пізніше у цій школі працювала його дочка, а зараз працює внучка Берник Г. М.

1 вересня 1947 року школа набула статусу середньої. Перший випуск учнів, які здобули середню освіту, був у 1950 році.

1 вересня 1965 року Берегометська середня школа №1 гостинно відчинила двері перед юними берегометчанами. Директором школи був призначений Короп Миторофан Федорович. 

Після виходу на заслужений відпочинок директора школи Коропа М.Ф. у 1968 році, школу очолив Саула Григорій Федорович.

Директор школи Саула Григорій Федорович проводить свято першого дзвоника. 1975 р.

Із 1978 року школу очолив Руснак Василь Костянтинович, який своєю сумлінною працею разом із педколективом, успішно продовжив славні традиції школи в справі навчання і виховання підростаючого покоління. Із 1984 року по 1987 рік колектив очолювала Одочук Фрозина Петрівна, а з 1987 по 1992 рік Харлашин Володимир Іванович. Із 1992 року по 1999 рік директором Берегометської СШ №1 була Бужора Ніна Іванівна.

1 вересня 1998 року Берегометська СШ №1 була перейменована в Берегометський ЗНЗ I-III ступенів №1.

1 вересня 2003 року Берегометський ЗНЗ №1 був реорганізований у Берегометську гімназію. Із 1999 по 2011 н.р. директором Берегометської гімназії був Паламарюк Юрій Васильович.

Наші земляки на шляху до Незалежної України

Народився Юрій в інтелігентній родині Дмитра Ференчука (6 листопада 1883 р. — 27 липня 1958 р.) та Марії Шиманської. Батько був капітаном австрійської армії, потім сотником УСС, четарем УГА, брав участь у боях з поляками на краківському напрямку, мати була вчителькою.

На початку 1925 р. батьки переїхали на Буковину в село Верхні Луківці, що на Вижничині. Коли маленькому Юркові було три роки, а Сузанні — один рік, їх покидає рідна мати. Виростали напівсиротами біля вуйка Михайла (рідного брата батька). У Верхніх Луківцях Юрко закінчив сім класів румунської школи на відмінно.

Юрій Ференчук 15 травня 1940 р. вступає до ОУН і став керівником ланки. Через рік, 29 червня 1941 р., НКВС арештовує його та відправляє до Чернівецької в'язниці, але засудити не встигає. Чудом врятувався. Пішки, 15  травня 1944 р., він повертається до свого села Верхніх Луківців, і одразу вступає у невеличку боївку «Лугового» (Василя Шумки), яка згодом перетворилася на «Буковинську українську самооборонну армію» (БУСА). Цього ж року в липні Юрій Ференчук переходить в УПА з колишніми шістдесятьма вояками БУСА. Молодий повстанець перебував спочатку в сотні «Криги» (Олекси Додяка), а потім — сотні «Боєвіра» (Романа Дубика). У чоті «Левка» (Олега Томашевського) молодий повстанець Юрко був стрільцем.

Наприкінці грудня 1944 р. під час бою з чекістами, Юрій Ференчук був поранений. Перебуваючи на нелегальному становищі, зазнавши переслідувань чекістів і сексотів, переховуючись у горах Карпатах.

29 червня 1948 р. його було засуджено на 25 років таборів і 5 — спецпоселення. Юрія Ференчука перевозять у Кенгір, де він бере активну участь у Кенгірському повстанні.

Історична довідка. Кенгір — селище за кілька кілометрів на північ від Джезказгана на р. Каракінгір (сучасний мікрорайон м. Жезказган у Казахстані).

Кенгірське повстання — повстання політичних в'язнів Степового табору в табірному відділенні (ЛО) Кенгір 16 травня — 26 червня 1954 р. У повстанні брало участь близько 8 000 в'язнів, більшість з них — засуджені за політичними статтями українці (також росіяни, балтійці, євреї та інші); всього в Степлагу було українців 46% — 9 596 осіб, серед яких було багато колишніх членів ОУН і бійців УПА та балтійських «лісових братів».

На Великдень 1954 року, 15 травня, колону жінок вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону. Назустріч їм ішла на роботу чоловіча. Хлопці привіталися: "Христос воскрес!", дівчата відповіли: "Воістину воскрес!" У жіночій, і в чоловічій зоні були переважно українці. Конвоїр Калімулін полоснув автоматною чергою по чоловічій колоні — 13 в'язнів було вбито відразу, п'ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок збурила концтабір і стала початком масштабного повстання.  16 травня 1954 р. у Кенгірі було оголошено страйк. На роботу не вийшов ніхто.

Звільнили через десять років, не давали влаштуватися на роботу. Згодом став працювати в тарному, а потім і в меблевому цехах Берегометського лісокомбінату. 1967 р. органи КДБ сфальсифікували справу проти Юрія Ференчука, викликали на допити, влаштували над ним товариський суд. Однак з 500 членів колективу лише троє виступили із звинуваченнями на його адресу.

Доробок.

Написані Юрієм Ференчуком картини зберігаються у Вижницькому музеї. Зібрана колекція близько двох тисяч ескізів писанок аквареллю (його двадцятилітня праця). Він ходив селами, фотографував писанкарок та записував їхні короткі життєписи і назви їхніх писанок. Багато історичного і етнографічного матеріалу ним передано до Чернівецького краєзнавчого музею.

Книги:

*Кров Кенгіра / Ю. Д. Ференчук. — Чернівці: Букрек, 2004. — 125 с.

*Буковинські Карпати у вогні повстання: Спогади і свідчення про бойові дії УПА в гірських районах Чернівецької області / Ю. Д. Ференчук. — Чернівці: Прут, 2001. — 123 с.

*Буковинці у вогні повстання 1944–1952 рр. / Ю. Д. Ференчук.— 2. вид., уточнене і доп.— Вижниця: Черемош, 2006. — 292 с.

Берегометський учасник Кенгірського повстання є автором двох книг про визвольну боротьбу

У селищі Берегомет на Вижниччині живе автор книг «Буковинські Карпати у вогні повстань», «Буковинці у вогні повстань 1944-1952 рр.», учасник національно-визвольної боротьби УПА Гуцульщини Юрій Ференчук. Колишній політв’язень протягом свого життя був свідком багатьох жахливих подій. Та спогади про участь 1954 р. у Кенгірському повстанні, коли шість тисяч в’язнів повстали проти нелюдських умов і взяли владу в свої руки, досі ятрять його пам’ять. Супроти в’язнів виступила дивізія з Хабаровська, застосували артилерію, на людей пішли танки Т–34.

Молодь ішла в ОУН через гніт Румунії

- Виріс сиротою, ходив босий до 17 років, то були тяжкі часи. Через постійний гніт румунів молодь ішла в ОУН, – розповідає учасник УПА, оунівець, політв’язень,  художник Юрій Ференчук. - Коли 1941 року прийшла Червона армія, я друкував пропагандистські листівки. Ховав їх біля пасовища худоби, але їх знайшли. Мене арештували, повели разом з іншими затриманими на розстріл. Хто знесилювався і падав, того прямо на дорозі заколювали багнетом. Повезло, що старшина, який вів нас, пожалів молодших, у тому числі й мене. Поділив нас на дві групи, нам сказав іти маленькими групами додому, а решту розстріляли. В справі старшина написав, що ми втекли.

- 1944 року, попри пережиті події, я вступив до лав УПА. Пережив голод,  холод, але у бою під Берегометом мене поранили у руку. Змушений був залишитися лікуватися в однієї гуцулки. Їсти в той важкий час було нічого, тому тільки-но зміцнів пішов через мінне поле додому. У селі мене одразу направили до сільської ради, запитали, де був. Правду я не міг сказати, одразу арештували б. Тому сказав, що прийшов з Румунії: мені допомогла секретарка сільради, прихильниця ОУН.

                    "Дівчат, які заступили собою хлопців, вважаючи, що на них танкісти не поїдуть, безжально розчавили гусеницями: стояв                           страшний крик, стогін, тріщали кістки"  Юрій Ференчук

- У селі мене мобілізували в Червону армію, та ненадовго: видали якісь сексоти. Арештували енкаведисти і кинули в карцер. Стіни чорні, 400 грамів хліба на день, трохи сіна на бетонній долівці. Від таких умов я на шостий день знепритомнів. Прокинувся у лазареті, побачивши подушки, марив, що повернувся додому. Один з тих, хто мене допитував, порадив, хочеш жити, підпиши все, що скажуть. Так і зробив, підписав, буцім закінчив шпигунську школу, розстрілював мирне населення. Через два тижні по тому мене відправили у концтабір Кенгір (Джезказган).

У копальнях Кенгіру витримували не більше трьох місяців

- У Кенгірі були жахливі умови, в’язні працювали у мідних копальнях, де людина більше трьох місяців не витримувала. Мав щастя, що лікарі зглянулися на мій стан і заборонили спускатися в шахту. Оскільки на тисячі в’язнів була лише одна їдальня, давали їсти о першій годині ночі. Люди помирали від знесилення або побоїв вартових, мусили повстати, щоб вижити. Всі об’єдналися, обгородилися колючим дротом, поставили барикади і вимагали поліпшення табірних умов. 24 червня 1954 року підійшла дивізія з Хабаровська, танки замаскували поблизу концтабору. Вранці через гучномовець пролунав наказ здатися, інакше проти нас використають зброю. Ніхто не вийшов, тоді на нас пішли солдати з багнетами. Люди були в такому стані, що воліли за краще померти, ніж так жити. Тому ми з таким завзяттям кинулися на солдатів, що вони відступили. Побачивши такий опір, нелюди пустили супроти нас танки. Та жахлива картина досі в мене перед очима. Відступати було нікуди, найбільш відчайдушні вистрибували на танки і гамселили по броні. Дівчата заступили хлопців собою, вважаючи, що танкісти на них не поїдуть. Помилилися. Їх безжально розчавили гусеницями: стояв страшний крик, стогін, тріщали кістки, з-під танків тягнулися кишки, частини тіл. Як зараз бачу, дівчині переїхали ноги, але вона ще жива кидає каміння в танки. Хлопці в бараках не здавалися, до них ніхто не міг підступити. Через грати у вікнах солдати кидали в бараки димові шашки і більшість тих, хто вибіг, застрелили. На декількох поранених чекістів (не рахуючи убитих в’язнів) припало понад 600 розчавлених танками. Коли вже нас зламали, розділили, взяли під конвой, солдатам роздали протигази, заїхали екскаватори і всі понівечені останки скинули в яму.

"Досі дивуюся, як тоді вижив"

- Досі дивуюся, що тоді вижив. Мене хотів заколоти чекіст, та я, дивлячись йому в прямо очі, зумів вибити зброю з його рук. Поруч закололи мого друга білоруса. Так він і помер у мене на руках.

Після повстання зміни таки відбулися, ми ходили на роботу без конвою, поліпшилися умови праці. Дозволили писати листи рідним, до нас направили комісію для перегляду справ. Кожного дня звільняли по двадцять, тридцять людей. Мою справу довго не хотіли розглядати, звинувачуючи, що, мовляв, проходив навчання у шпигунській школі. Для себе вирішив, якщо не виправдають, уб’ю якогось чекіста і хай краще розстріляють. Писав скарги, звернув увагу на надуманість обвинувачення та відсутність свідків. Вказав місця мого перебування під час війни, слідчі знайшли підтвердження моїм словам і вирок зменшили на 15 років.

Після тих страшних років Юрій Ференчук пережив багато різного. Попри труднощі, вивчився, повернувся у рідний край. А що з дитинства мав хист до малювання, взявся за пензель і тепер його роботи прикрашають музеї України, Канади. На основі картин і колекції світлин минулих років створив невеликий домашній музей.

Наші земляки на шляху до Незалежної України (Герої АТО)

Лейба Павло Радович

Указом Президента України № 26/2015 від 22 січня 2015 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 

Наші герої, які нас мотивують та надихають