Туристичний маршрут

Запрошуємо на Новомиргородщину!

Найдавніші сліди перебування первісних людей на території нашого району відносяться до раннього палеоліту – мустьєрської епохи, яка датується приблизно 150-40 тис. років тому.

Розкопки курганів археологами донесли до нас мізерні відомості про далеке минуле наших пращурів про землю, яку часто називали Гуляйполе, Вільне поле.

Історія освоєння цих земель ввібрала в себе всі етапи розвитку цивілізації в Європі: широко представлена епоха неоліту, трипільська культура, скіфський, сарматський періоди, черняхівська культура древніх слов’ян, які з V ст.. поступово освоювали наш край. Із середини 13 ст. частина земель відійшла до складу Київського удільного князівства, як автономного, в складі Великого Литовського Князівства. Після об’єднання в 1569 році Литви і Польщі в єдину державу Річ Посполиту, землі району виявились розділеними по річці Велика Вись. Північні належали до Королівства Польського, південні, так зване Дике Поле, до Війська Запорізького. А тому з ХVІ ст.. у цих степах почали розселятися козаки, які рятувалися від зростаючого феодального гніту литовсько-польських магнатів. Козацька колонізація краю проходила в умовах жорсткої боротьби проти татарсько-турецьких конкурентів.

За переказами, козаки могли подовгу жити в кущах чи очеретах, вміли вити як вовки, кричати птахами, харчуватися усім, що траплялося на шляху. Саме вони стали засновниками значної частини сіл та м. Новомиргорода, яке виникло у 1740 р. на місці колишнього запорізького зимівника Тресяги. Особливий період в історії району пов’язаний із створенням військових поселень Нової Сербії, так як у ньому переважали вихідці із Полтавської губернії, а також із Миргорода, то і назва пішла: другий Миргород, а точніше Новий Миргород. Про походження назви Златопіль існує декілька легенд.

Північна сторона нинішнього Новомиргорода в давнину називалася Гуляйполем.Це було невеличке селище, в якому поселялись українські втікачі-кріпаки феодальних князів з півночі, і сама назва означала наявність довкола нього неосвоєних степових просторів з родючою землею. Активно освоюватись і заселятись ці степові простори почали вже в другій половині шістнадцятого століття, після загарбання цього краю польським королівством, коли його землі стали власністю польських магнатів Любомирських, за якими ринулись сюди і ділові люди єврейської національності. В 1793 році цей край перейшов у володіння Росії. Російська імператриця Катерина ІІ, за однією з легенд, здійснюючи свою подорож , ніби здивувавшись назві селища Гуляйполе, назвала ці степові простори Золотим Полем.

Інша легенда розповідає, що на краю міста стояв відомий шинок, а біля нього росла висока тополя, бачити її можна було за декілька верств. Через Гуляй Поле проходив чумацький шлях, по якому чумаки їздили в Крим за сіллю. Виснажені важкою дорогою, нажарившись на сонці, втомлені та голодні, чумаки завжди зупинялися на день-другий біля шинку. Розпрягали волів, кормили, а самі йшли в шинок і там давали волю своїй душі: їли, пили, сперечалися, розповідали про свої пригоди. А відомо, де вино, там і горілка, де суперечка, там і бійка. Бувало, що пропивали все те, що заробили.Протверезівши проклинали і себе , і шинок, і злу тополю ,під якою він знаходився. Але завжди. вертаючись із жаркого півдня, коли на горизонті показувалася вершина тополі, перший чумак радісно кричав: «Хлопці, майже приїхали ,Злу тополю видно».

Завдячуючи О. Тулубу, до нас дійшла й така легенда: «При обозрении новых своих имений заехал он (Потемкин) и в Гуляй Поле. Евреи, по тогдашнему обычаю поднесли ему в дар бочонок червонцев. Потемкин, как гласит предание, принявши подарок, сказал: «Да это не Гуляй Поле, а золотое поле!».

Дуже цікавим є той факт, що місто розташоване на катакомбах.

Початок будівництва катакомб точно не визначений. Його датують кінцем XVII — серединою XVIII століття. За даними краєзнавця І. К. Бойка, воно відбувалось під керівництвом польського губернатора Любомирського, який мав свою резиденцію в сусідньому селі Турія. Оскільки Гуляй-Поле в той час було малозаселеним, всі роботи по будівництву виконувались мешканцями прилеглих сіл, зокрема Турії. Ймовірно, катакомби використовувались для переховування місцевого населення під час численних ворожих набігів.

Катакомби розміщувались на глибині 3-4 м під землею. Є свідчення про дев'ятиметрову глибину їх залягання (під платформою теперішньої автостанції). Ходи робились у формі тунелів, були досить вузькими і розрахованими на людину середнього зросту. За переказами, деякі з галерей дозволяли вільно проскакати вершнику, ширина ж могла дорівнювати трьом вершникам разом. Перехрестя ходів утворювали своєрідні зали. Повітря в них було свіжим, завдяки продуманій системі вентиляції.

Ходи катакомб були чітко спланованими і являли собою цілісну систему. На заході вони розпочинались на березі ставка, поблизу маєтку Лопухіних, а на сході виходили за містом в яру неподалік сучасного кладовища.

Самі катакомби являють собою чітко сплановану систему підземних ходів, сполучення між окремими пунктами. В них знаходили порятунок люди, доведені до відчаю набігами турків, які вивозили молодих красивих дівчат і жінок, продавали їх в гареми. Виловлювали здорових чоловіків і юнаків для того, щоб відправити їх в рабство, частіше – на галери.

Використовувались катакомби і тоді, коли народ піднімався на боротьбу з польською шляхтою, у них знаходили притулок молоді хлопці і дівчата у роки Великої Вітчизняної війни,щоб врятуватися від примусового вивезення до Німеччини.

В наш час всі входи до катакомб завалені. За часи існування Златопільських катакомб сталося ряд обвалів. Це було викликано будівельними роботамит та рухом важковагового транспорту. Періодично (востаннє в червні 2011 року) подекуди трапляються обвали споруд приватних домоволодінь над катакомбами.

13 лютого 1833 року рішенням Чигиринського «уездного» суду Златопіль і навколишні села стають власністю єдиних спадкоємців генерала-відставного гвардії штабс-капітана Петра і поручика Адріана Лопухіних.

З цього юридичного документа випливає, що Петро і Адріан Лопухіни стали власниками 30 тисяч 494 десятин землі та 5200 селян. До їхнього маєтку ввійшли Златопіль, Турія, Листопадове, Журавка, Лебедин, Капітанівка, Тишківка, Краснянка, Микитівка, Кам'януватка, Юзуфівка (Кошарка) та Розлива.

У Златополі брати Лопухіни побудували свою резиденцію. Знаходився маєток на крутому березі ставу по дорозі до села Турія (територія колишнього зоотехнікуму). Будинок Лопухіних був центром культурного життя краю .а ще - справжнім витвором мистецтва. Він мав вигляд замку, який прикрашали чудові алеї та красивий доглянутий сад. У замку постійно проводилися бали, на які збиралися дворяни з навколишніх маєтків.

Для розвитку наших земель представники цього князівського роду зробили дуже багато. Перш за все, вони погасили борги свого померлого родича. На це пішло 14 років.

31 березня 1836 році вийшов наказ про відкриття в Златополі повітового дворянського училища. Брати Лопухіни пожертвували будинок для училища, «Дом большой, деревянынй, с наружи обложен кирпичом, имеющий в длину болем 40 сажен, заключающий в себе 50 комнат».

А почалося все 10 лютого 1836 року, коли в Києві між правлінням Університету св. Володимира і поміщиком Чигиринського повіту Київської губернії штабс–капітаном Петром Федоровичем і штаб-ротмістром Андріаном Федоровичем Лопухіним було укладено угоду про створення Дворянського Повітового училища. Власники м. Златополя, бажаючи сприяти позиціям уряду, який ставив за мету поширення освіти в цьому краї, жертвують на користь училища, що започаткувалося, поки воно і буде існувати в Златополі, великий будинок разом із усіма службами, які прилягають до будинку. Побудована наприкінці XIX ст.., в стилі еклектики. Цегляна, поштукатурена, прямокутна в плані, має декілька ризалітів.

Ризаліти мають самостійне покриття, один із них вкритий вальмовою покрівлею.

Фасади виконані поліхромно, відрізняються безліччю декоративних елементів.

Також брати Лопухіни взяли на себе зобов'язання перебудувати приміщення, виходячи з потреб освітнього закладу, закупити необхідні меблі, найняти наглядача.

В 1863 році Златопільське дворянське повітове училище отримує статус прогімназії. Навчальний заклад мав потужних меценатів, серед яких М.Цвітков, В.Затпер, сім’я Бродських. Завдяки їх діяльності стрімко зміцнювалась навчально-матеріальна база, поліпшувались умови для творчої праці педагогів, і 5 березня 1885 року було прийнято Височайший указ про створення в Златополі на базі прогімназії повної чоловічої класичної гімназії.

З кожним роком існування Златопільської гімназії кількість її учнів невпинно збільшувалась, і старе приміщення перестало задовольняти вимоги навчального процесу. В зв’язку з цим у 1885 році вирішено будувати нове навчальне приміщення.

Будівля, яка збереглася до нашого часу, була зведена у 1885-1891 рр. на кошти уродженця Златополя Лазаря Бродського (того самого київського «цукрового короля», власника чверті виробництва цукру в імперії). Видатний єврейський меценат фінансував будівництво гімназії разом із великим землевласником Митрофаном Цвітковим. Проектував будівлю архітектор Архіпов.

Будівництво нового приміщення (проект архітектора Чекмарьова) було виконано в стилі « Ле-Рюс» і завершилося 12 травня 1891 року.

Багато поколінь вихованців одержали у Златопільській гімназії ґрунтовні знання, пройшли школу честі, добра і правди. Зі стін цього славного закладу вийшло ціле сузір’я видатних, талановитих людей, які своєю творчою думкою, невтомною працею зробили вагомий вклад у розвиток різних галузей науки і культури.

Учнем Златопільської чоловічої гімназії був видатний український письменник, голова першого Українського Уряду Володимир Кирилович Винниченко. Зневага до українського, презирство до мужицького у стінах Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії, де навчався Володимир, викликала у нього великий протест. Маючи на увазі його простий одяг і українську мову, там йому не раз зауважували: “Ми тебе навчали не на свинопаса, а на чиновника”. І тоді він кинув тій зверхності свій напівхлоп'ячий виклик - на випускний іспит одягнув солом'яного бриля, вишиту сорочку, а на руку взяв кирею. Документи про закінчення Єлисаветградської гімназії В.К.Винниченку не видали, бо його вчинок загострив стосунки з учителями й частиною учнів. Тоді, в 1900 році він подався до Златопільської гімназії. У Златополі жив і працював його старший брат по матері Андрій Павленко. У нього й мешкав Володимир і готувався до одержання освіти. Цікаву деталь, яка характеризує світобачення Винниченка, відзначає Ю. Тищенко: “Оповідали товариші на іспитах у Златополі, що поява Винниченка дала багато приводу для балачок і дивувань, бо явився він у селянському вбранні й говорив з товаришами і з гімназійним начальством тільки українською мовою. І це “нервувало” панів-учителів гімназії. Володимир склав іспити екстерном, і отримавши атестат, поїхав навчатися на юридичний факультет Київського університету Св. Володимира. Златопільські враження навіють йому згодом мотиви й сюжет оповідання «Сила і краса». В описах Сонгорода, на околиці якого живуть герої «Сили і краси», можна впізнати златопільські прикмети. «Тихо на вулиці. Далеко видніється ціле місто, таке велике, що скоріше б можна назвати його великим селом. Широко розляглося воно солом’яними покрівлями, зеленими садками, далекими лугами. Тільки посередині в’ється стежка з залізних покрівель – крамниці та казенні будинки».

В цьому закладі пройшли дитячі і юнацькі роки великого українського композитора, лауреата двох Державних премій СРСР, заслуженого діяча мистецтв України Бориса Миколайовича Лятошинського.

В 1916 році, в Златопільській чоловічій гімназії починав своє навчання майбутній письменник, Лауреат Державної премії, автор “Великого розливу”, “Родини Рубанюків” Євген Поповкін. В літературному гуртку поруч з Г.Мелинським, І.Чернявським, С.Плачиндою писав він свої перші твори, формувався як літератор, письменник.

Тут здобули освіту кінорежисер Віктор Вікторов, лікар-епідеміолог І. Дудченко, професор О. Назаревський, доктор технічних наук М.Олофінський, письменниця Наталя Романович-Ткаченко.

Працювали в гімназії: Г.Грушевський – український письменник; О.Андрієвський – педагог, історик, публіцист; М.Озеров – поет і перекладач, професор; О.Русов – статистик, етнограф, фольклорист і прогресивний діяч; О.Тулуб – член Кирило-Мефодієвського товариства.

В 1920 році Златопільська гімназія припинила існування, зробивши вагомий внесок у розвиток національної культури, освіти, духовності, лишивши по собі добру пам’ять .

В 1921 році на її базі створено Златопільській інститут народної освіти імені 3-го Інтернаціоналу з платною формою навчання, який мав кафедри: словесності, фізико-математичну і природознавчу. Директором інституту був Грушевський Г.І. Інститут існував не довго. В 1922 році комісія із Черкаського відділу народної освіти вказала у своєму рішенні: «Це куркульське гніздо необхідно терміново закрити», що і було зроблено.

В роки Великої Вітчизняної війни гімназія була перетворена на пересильний пункт (тюрму) для молоді, яку направляли на роботу до Німеччини. Приміщення зазнало ушкоджень. В західній частині будівлі містилась гімназійна церква. Вхід до неї – вежоподібна споруда, яка складається з трьох фрагментів, які увінчуються куполом і хрестом. В 50-х роках купол церкви був зруйнований радянською владою. Замість нього було збудовано оглядовий майданчик для астрономічних спостережень. До речі, на західній стіні церкви було вибито хрест. Від нього лишився лише контур.

В 1971-1972 роках до приміщення старої гімназії було добудовано перехід та спортзал.

Старе приміщення гімназії перебуває у критичному стані і потребує термінової допомоги. Спроби відновити гімназію були. Як на диво, будівля, що береже дух історії, зуміла простояти два століття.

В 1992 році естафету історичної Златопільської гімназії прийняв навчальний заклад нового типу – Златопільська гімназія м. Новомиргорода,яку очолив Затока В.В.

Відроджена Златопільська гімназія – навчальний заклад, в якому значна увага приділяється вивченню та творчому використанню позитивного історичного досвіду гімназійної освіти, створенню особливого психологічного клімату з високим інтелектуальним фоном і рівнем моральних відносин, вихованню гімназистів, як майбутнього творчого потенціалу України.

Нагальною проблемою Златопільської гімназії є реставрація приміщення, збудованого в 1891 році за проектом архітектора Чекмарьова в стилі Лє-Рюс, яке в 1977 році визначене пам'яткою архітектури та містобудування під реєстраційним номером 213, але нині є пам'ятником байдужості і пасивності. Златопільська гімназія чекає державної допомоги і постійно звертається за нею до державних діячів, Уряду, але на сьогоднішній день не відчула жодного моменту їхньої уваги.

У англійців є прислів’я, яке говорить, що для навчання треба той навчальний заклад, в якого старі стіни. Звісно, під старими стінами розуміють дух навчального закладу, його традиції, ауру, авторитет у суспільстві. Все назване Златопільська гімназія має, і про це вже достатньо сказано, адже історичне приміщення гімназії було збудовано ще в 1891 році...

Економічний розвиток місцевості прискорився в XVII-XIX ст.. Поряд із традиційним сільськогосподарським виробництвом розвивається переробне, відкриті винокурні, салотопні та цегельні підприємства, щорічно проходять ярмарки, діє шкір завод Ф.Леве.

Увагу гостей міста, звичайно, привертають золоті купола церкви. Це Микола́ївська це́рква — православний храм ,пам'ятка архітектури XIX століття.

Церква цегляна, побудована в стилі еклектики. В плані складається з трьох частин: центрального квадратного об'єму, прямокутного притвору та напівкруглої абсиди. Головний вхід з західного боку оздоблений чотирма колонами, які стоять на високому цоколі. План та об'ємно-просторова структура церкви продовжують традиції української архітектури, зовнішній декор виконано в стилі еклектики.

Була зведена в 1809 році на кошти Миколи Висоцького, замість старої дерев'яної Успенської церкви, побудованої ще за Любомирських. Тривалий час церква була єдиним православним храмом в Златополі, населеному переважно євреями.

М. Висоцький – племінник Потьомкіна, з 16 лютого 1778 по 11 жовтня 1783 – командир Харківського гусарського полку, кавалер орденів Святого Георгія (1785), Святого Станіслава і пруського ордена Святої Анни. У 1779-1780 був офіційним фаворитом Катерини ІІ, від якої отримав 300000 рублів.

У 1801 році стає господарем Златопільських (Гуляйпільських) земель, улаштовує тут свою резиденцію і головне управління багатьма селищами.

Помер він у 1827 році. Похований та території Миколаївської церкви у Златополі, надгробок не зберігся.

Фото початку XX століття свідчать, що над бабинцем церкви в дорадянський період існувала дзвіниця, яку зруйнували після Великої Вітчизняної війни. Церковні відправи у храмі відбувались до 1956 року. У 1956 році церкву закрили. Богослужіння відновились у 1989 році.

Станом на 2011 рік настоятелем Миколаївської церкви є митрофорний протоієрей отець Віктор (в миру — Віктор Бондарчук, 1968 р.н.).

У місті є ще Іллінська церква, наш маршрут, на жаль, не пролягає біля неї, але ми не можемо залишити її поза увагою. Церква Святого Іллі — православний храм, пам'ятка архітектури XVIII століття. Вважається найстарішою пам'яткою архітектури Кіровоградської області.

Церква збудована на кошти купця Миколи Годжія з цегли у перехідному стилі від бароко до класицизму у 1786 році (в деяких джерелах фігурують неправильні дати 1766 та 1768). Це єдина новомиргородська церква з п'яти, що збереглась до наших днів (без урахування Миколаївської церкви в Златополі).

Церква цегляна, центрична, в плані має вигляд хреста (тетраконхова), з високим восьмигранним трибуном та куполом, увінченим главкою. Гладкі поверхні стін церкви з двома рядами вікон розділені пласкими пілястрами з невеликими розкрепівками, по карнизу їх оточує фриз з ліпними розетками. В силуеті церкви підкреслена ступінчаста композиція мас. Дзвіниці біля неї немає. За характером архітектури Іллінська церква репрезентує перехідний етап від барокко до класицизму.

Навколо церкви розміщені три поховання, найдавнішим з яких є могила купчихи Соколової (1843). На металевій плиті, що лежить на землі, викарбувано такий напис:

Здѣсь погребено тѣло купеческой жены Варвары Ивановны Соколовой родившейся 1782го года 3- декабря скончавшейся 1843го года августа 8- числа 60-ти лѣтъ и 8- месяцевъ отъ. рожденія Признательные дѣти, въ знакъ памети матери своей соорудили єтотъ скромный памятникъ.

До 2011 року настоятелем церкви був протоієрей отець Семен (в миру — Семен Дмишук, 1927 р.н.). З весни 2011 року ним став протоієрей отець Ростислав (в миру — Ростислав Чорний).

Іллінська церква є пам’яткою архітектури загальнодержавного значення.

Хочеться згадати і про Собор Святителя Миколая - пам'ятку архітектури XVIII століття, зруйновану більшовиками в 1932 році. Кам’яна споруда була розташована на території сучасного міського парку.

Будівництво собору розпочато 6 грудня 1752 року полковником Іваном Хорватом. Був збудований по благословенню Київського митрополита Тимофія Щербацького. Будівництво собору велось за рахунок загальної суми асигнацій російського уряду, виданих Івану Хорвату на розвиток краю.

У висоту собор мав 40.5 м., в довжину – 36 м, в ширину – 15 м.

Дзвіниця собору — в плані чотирикутна вежа — була прибудована до бабинця, а в інтер'єрі його продовжувала. Вона мала чотири яруси, які завершувались кулястоподібним шатром, увінченим високим шпилем, що гармонійно доповнював споруду і становив головну вертикальну домінанту собору. Вхід до дзвіниці був з бабинця. На її другому ярусі висів великий дзвін, діаметром до 2,5 метра. Калатало дзвону мало близько 65-80 кг. Його можна було чути в радіусі 10-20 км.

Високий (5 ярусів) різьблений іконостас відділяв вівтар від центральної частини храму і мав великі центральні ворота, по обидва боки від яких знаходились менші двері. Між центральними та боковими дверима простір був заповнений іконами в багатій та пишній оправі. Над центральними ворітьми містився трикутник, в середині якого намальоване всевидяще око. Від двох бокових сторін рівнораменного трикутника розходилися довгі промені, виготовлені з дерева та покриті позолотою. Ліворуч і праворуч від центральної частини собору перед амвоном містилися криласи. Хори знаходились на західній центральній частині храму другого ярусу.

Подвір'я собору було оточене цегляною огорожею вишуканої форми: площини муру між стовпцями були заповнені ґратчастими плитами, зробленими з обпаленої глини. Головні ворота та два бокові входи вкупі нагадували своєрідну браму і також були виконані з цегли. Разом з огорожею та вхідними арками це підкреслювало та доповнювало шпильову композицію всього ансамблю.

В 1792 році праворуч від головного входу в собор було поховано генерал-аншефа російської армії Петра Текелія. Над місцем склепу, на стіні храму висіло полотно з епітафією (тепер зберігається в Кіровоградському обласному краєзнавчому музеї). Він народився у 1720 року в місті Арад на Військовому кордоні. Служив у австрійській армії, згодом перебрався в Росію. 1747 року вступив до російської армії. Командував військовими підрозділами під час Семилітньої війни 1756–1773 рр. Під час російсько-турецької війни 1768–1774 рр. — командувач 1-ої армії, генерал-аншеф.

Навесні 1775 року під час переходу з Дунаю на Волгу для придушення селянської війни під керівництвом О.Пугачова отримав наказ зайняти Запорозьку Січ і знищити Кіш.

4 червня 1775 р. війська під командуванням Текелія (66 тис. чол., 50 гармат) оточили Нову Січ, а 5 червня здобули її. За наказом Текелія Січ було зруйновано, а запорозьку старшину заарештовано.

Помер і похований в 1793 році в Новомиргороді. Могила знаходилась у межах сучасного міського парку поблизу стадіону, на території колишнього Миколаївського собору. В 1930-х роках, після підривання собору, вона була знищена червоноармійцями.

Після набуття Новомиргородом в 1794 році губернського та єпархіального значення, собор Святого Миколая став кафедральним. Сюди були переведені духовна семінарія та консисторія.

В 1804 році після переведення Павлом I архієрейської кафедри з Новомиргорода до Катеринослава, Миколаївський собор втратив статус кафедрального і став звичайним міським собором. Його настоятелем став протоієрей Федір Дмитрієвський з підпорядкуванням всього новомиргородського духовенства Єлисаветградському духовному правлінню.

На Великдень «Діяння святих апостолів» з амвона собору читалися старослов'янською, грецькою, староєврейською та латинською мовами. В цей час рідко, через невеликі інтервали, дзвонили в дзвін, який висів на третьому ярусі дзвіниці. Саме цей дзвін мав особливе, заспокоююче своєю мелодійністю звучання. Існувала легенда, що коли його відливали, в місто приїхав один запорозький козак, який не назвав свого прізвища, привіз із собою чимало срібла і попросив, щоб його розтопили в тому литві.

В 1932 році, під час чергової атеїстичної кампанії Миколаївський собор було продано на злом маловисківській цукроварні, після чого підірвано. Ще раніше з дзвіниці зняли дзвони.

Прикро, що такий архітектурний шедевр знищили, не думаючи, що залишиться нащадкам – їхнім дітям, онукам, правнукам…

Події першої світової війни, 1917 рік громадянської війни, голодомор 32-33 рр. – негативно вплинули на розвиток міста, наслідки цього вдалося подолати напередодні 2-ої світової війни.

З 1 серпня 1941 року до березня 1944 року район був окупований німецько-фашистськими загарбниками. За цей час загинуло 4331 житель району.

19 вересня 1959 року Указом Президії Верховної Ради УРСР утворений Новомиргородський район, Новомиргород і Златопіль об’єднані в одне місто.

На сьогодні у місті проживає 13 220 осіб. Соціальна інфраструктура включає в себе мережу закладів освіти охорони здоров’я, культури, спорту, соціального захисту населення. Працюють ряд підприємств: шкір завод,плодоконсервний завод, елеватор, приватне підприємство «Шаруня», РЕМ, ВАТ «Кіровоградобленерго», цех електрозв’язку, управління газового господарства, філія ДП «Кіровоградоблавтодор». З грудня 2011 року вступило у дію ТОВ ВКФ «Велта», яке очолює Андрій Бродський.

Є у нашому місті ще одна архітектурна пам’ятка, яку люди з любов’ю називають цегляним дивом. Десятки років ця будівля служила людям – повертала їм втрачене здоров’я. Історія її виникнення почалася в 1910 році.

Жив у містечку Новомиргород, тоді на Херсонщині, по вулиці Салганній (тепер К. Лібкнехта) недалеко від колишньої вулиці Великої Єлисаветградської грек Мартакі. Він був негоціант і ліверант (баришник). Величезні гурти худоби найняті ним погоничі правили в західні країни, де Мартакі продавав їх з небувалими баришами. Крім того, він наймав кораблі, привозив і продавав такі делікатеси, як ваніль, каперці, імбир, маслини. На цьому він мав також чималий зиск.

Ходили чутки, що він помер за кордоном від хвороби амок.

Його дружина – українка на прізвище Дмитрян. Де і як він з нею познайомився і чи шлюб їх був офіційним – невідомо. В них тоді вже була літня донька Ганна.

Коли батько помер, то доньку повідомили, щоб вона прибула в Каїр, у банк одержати спадщину. По прибутті Ганни в каїрський банк керівник банку подав Ганні ключ, який доставили йому по смерті батька від його сейфика, і сказав, що в нього є другий ключ, інакший, і що по закону відкривати сейф клієнта можна тільки двома ключами і в його присутності або в присутності спадкоємця. Цінностей і грошей там було настільки багато, що їй порадили узяти на дорогу трохи грошей, а решту буде перераховано в Новомиргородський міський банк!

Ганна Дмитрян іще не приїхала в Новомиргород, а навкруг уже «дзвонили», що вона багатюща спадкоємниця. Коли вона прибула додому в Новомиргород, то сини ближчих поміщиків почали приїздити до неї з візитами.

Ганна Дмитрян спочатку ввічливо приймала і частувала їх, а потім відверто сказала, що вона їм так потрібна, як п’яте колесо до воза, а потрібні були їм тільки її гроші. Опісля цього візити припинилися.

Року 1910-го Ганна Дмитрян прийшла в міську управу і заявила, що бажає побудувати в Новомиргороді лікарню для народу. Міська управа переполошилася.

Коли все вгамувалося і радощі вщухли, то стали вибирати місце під лікарню. Міська управа просила збудувати лікарню в архієрейському саду, який був на місці теперішньої державної цегельні, що по дорозі на Кіровоград. Ганна Дмитрян заперечувала проти цього місця. Вона казала, що хворим, а особливо літнім людям, далеко буде діставатися до лікарні. Тоді співробітники міської управи Новомиргорода запропонували будувати лікарню в міському саду, що знаходився біля озера Лонго (місцева назва – Солоне). Ганна погодилася, поїхала в Київ і приїхала з архітектором-художником М. Павученком, якому й доручила проектувати і керувати будівництвом лікарні…

Фундаменти під гранітні цоколі викладалися із граніту та перепалу на вапняковому чамурі. Цоколь витесано із тесаного граніту надзвичайно щільної припасовки. Камінь брали з урочища Габоровка, що по річці Велика Вись біля села Кам’янка. Кар’єр належав графу Стембоку-Морхотському. Граніт з того кар’єру оброблявся в майстернях Вайнерова, що були в Кам’янці та в Новомиргороді.

Кладку фундаментів, цоколя та стін здійснювали місцеві муляри Захар Кам’янович та його родичі – Іван Мороз та інші, що проживали на Чорногорії. З ними робили їхні старші та молодші сини.

Спиняючись на подробицях, слід відмітити, що характерною особливістю всього ансамблю є його соковитий цегляний декор; і в цьому відношенні будинок лікарні і колишній дім головного лікаря особливо помітні.

Орнаментовка лікарні та будинку лікаря дещо відрізняється між собою формами, але орнаменти як першого, так і другого, витримані в дусі класичних архітектурних стилів.

Взагалі, передній фасад будинку являє собою суцільний цегляний килим, витканий майстрами з обпаленої глини, яка своєю світлотіньовою грою відтворює елементи виноградної лози, польових квітів, життєдайного дерева.

Перехід переднього фасаду на бокові відтворений за допомогою напівколон.

Інтер’єр будови дотриманий в суворому супокої: гладкі білі стіни і така ж стеля.

Для забезпеченням лікарні світлом при ній було побудовано електростанцію. Динамомашина приводилася в рух двигуном внутрішнього згорання. Приміщення електростанції існує і зараз позаду лікарні.

По головного лікаря Ганна знову ж поїхала до Києва. Вона розпитала ректора та декана медичного факультету Університету Святого Володимира, які є кращі студенти, що в цьому році кінчили медичний факультет. Їй назвали два-три прізвища студентів, яких мали залишити на кафедрах для підготовки професури. Між ними було прізвище Кміта. Вона знайшла його і запропонувала їхати в Новомиргород лікарем. Він сказав, що має одержувати значну стипендію і буде продовжувати навчання в Києві. Ганна Дмитрян запропонувала йому місячні зароблені втричі більше стипендії.

Прибувши в Новомиргород, лікар Кміта оглянув побудований для нього будинок, лікарню, і забув про Київ і професуру. Лікарню було відкрито в 1912 році.

Для забезпечення лікарні коштами Ганна Дмитрян залишила в банку 300 тисяч карбованців. На відсотки від цих грошей належало видавати платню всім співробітникам лікарні, а також оплачувати ліки і харчування, тобто щоб лікувати хворих безкоштовно. Лікарня була забезпечена трьомастами повних комплектів білизни чоловічої і трьомастами комплектів жіночої. Ліжка також були повністю забезпечені відповідною білизною.

На ґанку біля головного входу лікарні вгорі було вмуровано дві напівкруглі заглибини, в які було вставлено вивіску: «Міська лікарня ім. Ганни Дмитрян». На стіні, праворуч від головного входу, була пригвинчена мармурова табличка, на якій золотими літерами було вирізьблено: «Архітект-художник М. Павученко». Під час революції вивіска і мармурова табличка були кимось і чомусь зняті.

Лікарня в Новомиргороді являє собою і повинна залишатися як невмируща пам’ятка народних новомиргородських майстрів Кам’яновичів, Морозів та архітектора-художника М. Павученка.

Якщо ми хочемо, щоб Новомиргород сподобався туристам, а особливо європейським, мусимо навчитися бути культурними – а це неможливо без уміння шанувати культурну, зокрема архітектурну спадщину, не забуваймо, що народ пізнають і цінують насамперед, за двома характеристиками: природною вартістю території та культурою. Відродити архітектуру Новомиргорода – нелегке, але невідкладне завдання, яке стоїть сьогодні перед владою та громадськістю.

Новомиргородська земля багата на творчі особистості. Особливу гордість відчувають жителі міста за те, що сам Тарас Шевченко побував у нашому краї. Було йому тоді 13 років. Про це він описує у своїй повісті «Наймичка». Про наш край Кобзар також згадує у драмі «Назар Стодоля». Довідавшись, що у його відсутність засватали його кохану Галю, Назар у розпачі вигукнув: «Так бач, через що полковник послав мене з грамотами в Гуляй Поле!».

Новомиргородці шанують великого Кобзаря, за зібрані всією громадою кошти було відкрито пам’ятник молодому Шевченку у Златополі.

Славний наш край ще й тим, що в селі Арсенівці (тепер село Веселівка Новомиргородського району) народився Іван Карпович Карпенко-Карий – видатний український драматург, актор, режисер і театральний діяч. На місці, де стояла хата батька Карпа Адамовича Тобілевича встановлено пам’ятний знак. Зберігся маєток, де він (батько) служив управителем у пана. Кожного року з усієї країни приїздять відомі творчі люди на театральний фестиваль «Вересневі самоцвіти», віддаючи шану великому корифею.

Це місце вважається заповідним. Розпочато роботи по відновленню панського маєтку та природничої зони.

Побували у нашому місці такі відомі особистості, як І.П.Котляревський, О.С.Пушкін та А.А.Фет.

Іван Котляревський – віддав службі в армії 12 років. Тож у військових справах (дослідження І.Бойка та М.Сухова) він побував у нашому місці, а саме в Чорному гусарському полку у 1706 році. А в Златополі проживала сестра поета Галина Скоробогач.

О.С Пушкін відвідав місто проїздом у місто Кам'янка (Черкаська область). Недарма на власноруч виготовленій карті він позначив відповідно і наше поселення.

Служив певний час у Новомиргороді Афанасій Фет, про це він розповів згодом у книзі «Ранние годы моей жизни». Віктор Шульга, досліджуючи перебування Афанасія Афанасійовича у Новомиргороді, знайшов матеріали, що поет часто навідувався до Златопільського маєтку Лопухіна.

Здобули освіту у Златопільській гімназії такі відомі люди, як Дудченко – лікар-епідеміолог, Поповкін Є.Ю. – російський письменник, Лятошинський Б.М. – композитор, педагог та інші.

З нашим містом пов’язані імена таких відомих людей: Миколи Зерова, Є.Ю. Поповкіна, М. Понеділка, П.М.Біби, Ю.О. Мокрієва, А.Й. Колодяжного.

Микола Зеров – один із найяскравіших талантів українського письменництва, всеосяжний гуманіст, поет, перекладач, історик, теоретик літератури, педагог, видатний діяч доби Розстріляного Відродження.

Микола Понеділок – народився 24 вересня 1922 року в місті Новомиргород (село Софіївка) в селянській сім’ї. 24 вересня 2007 року (день народження письменника) в місті Новомиргороді відбулося відкриття меморіальної дошки по вулиці Матросова 83, де проживав М.Понеділок.

Поповкін Євген Юхимович – російський письменник, народився в селі Петроострів Новомиргородського району. У вересні 1970 року відбулося відкриття меморіальної дошки на будинку по вулиці Карла Маркса, в якому жив Євген Поповкін. Одна із вулиць Новомиргорода названа його іменем.

Біба Петро Микитович – український поет, заслужений працівник культури УРСР, автор збірок поезій «Вись», «Братерство», « З любов'ю», «Слухаю серцем».

Юрій Олександрович Мокрієв – драматург і прозаїк, член Спілки письменників Украіни .автор книг: «Плавні палають», «Слід на землі», «Чорна буря».

Колодяжний Анатолій Йосипович – письменник, який написав автобіографічний твір «Златопіль».

З нашим краєм пов’язані імена таких відомих діячів культури, як М.І.Гнєдича, Г.І.Грушевського, В.С.Печеріна, Коваля Ю.А.

Окремо хочеться розповісти про декабристський рух на Новомиргородщині.

Ще в далекі 70-ті роки в Новомиргороді встановлено обеліск Є.П.Оболенському. Євгеній Петрович Оболенський, князь, народився 6 жовтня 1796 року в м. Новомиргороді. Його дитинство пройшло теж у нашому краї.

У 1824 році під впливом передових ідей того часу вступає в Союз Благоденства Північного товариства. Активний учасник повстання на Сенатській площі. І коли на площу не з’явився керівник повстання князь Трубецькой – оголосив повстання.

Був заарештований 14 грудня 1825 року. Відправлений закованим до Сибіру 21 червня 1825 року. По маніфесту про амністії 20 липня 1856 року був відновлений в правах і 11листопада 1856 року виїхав з Ялуторовська. Євген Петрович жив і помер у Калузі.

Новомиргород став ніби другим після Кам’янки центром зустрічі декабристів. Збиралися вони на садибі генерала Висоцького, де жваво обговорювали програми, цілі своєї боротьби з існуючим ладом. У Новомиргороді побували такі декабристи: О.В. Поджіо, В.М.Ліхарєв, К.О.Охотніков, І.В.Шевруд, М.П.Висоцький, І.Д.Якушкін, В.С.Печерін, М.Ф.Орлов, брати Красносільські, Т.В. Комар та інші.

Історія нашого міста тісно пов’язана з ім’ям іще однієї видатної постаті.

Нахман із Брацлава — духовний вождь хасидизму на Україні, засновник брацлавського руху.

Правнук засновника хасидизму Ісраеля Баал Шем Това. Батьки: р. Сімха син р. Нахмана з Городенки (одного з найближчих учнів та послідовників Баал Шем Това) і ребецне Фейга, внучка Баал Шем Това.

Р. Нахман виріс в домі самого Баал Шем Това, який успадкували його батьки. Дитинство р. Нахмана минуло в атмосфері, насиченій хасидськими переказами. Незадовго до бар-міцви (13 років) він склав збірку афоризмів на теми різноманітних проявів єврейського духовного життя «Книга моральних якостей». Після свого одруження в 13 років р. Нахман поселився в Осятині (Старій Осоті) в тестя. Р. Нахман багато часу проводив в молитвах і усамотненій медитації у сусідньому лісі, постійно постився і поглиблено вивчав Каббалу. Після смерті тестя переїхав до Медведівки, де почав формуватися особливий стиль майбутнього брацлавського хасидизму.

Р. Нахман почав різко виступати проти деяких лідерів хасидизму, звинувачуючи їх в занепаді хасидського руху. В 1798 здійснив поїздку в Ерец Ісраель, побував в Цфаті і в Тверії, але не зміг добратися до Єрусалиму через нашестя Наполеона.

З 1800 року Нахман проживав у Медведівці, згодом у 1800 році переїхав до Златополя. де проживав до 1802 року. Тут від туберкульозу померла його дружина й була похована на місцевому єврейському цвинтарі.

Після повернення відновилася жорстока боротьба р. Нахмана з багатьма лідерами хасидизму, що отримала в літературі брацлавських хасидів назву ямей а-царот («час мук»). Р. Нахману довелося декілька разів змінити місце проживання. Остаточно р. Нахман поселився в Брацлаві (в єврейській транскрипції — Брослев), який став центром його «двору». Тут р. Нахман познайомився з р. Носоном (Натаном) Штернгарцем, який став його найближчим послідовником і згодом присвятив своє життя для збереження спадщини р. Нахмана та поширення його вчення.

В 1810 р. раббі Нахман, відчуваючи близьку смерть, вирішив поселитися в Умані, де за декілька років до його народження відбулося гайдамацьке повстання і постраждало чимало євреїв. «Душі померлих там за віру, — говорив він, — чекають мене». Там він помер 16 жовтня від сухот і був похований на єврейському кладовищі.

Кінцевий пункт нашої подорожі – так звані Панські гори. Цікавою є легенда про походження назви цього заповідного куточка.

Колись дуже давно жив у нашому місті вельможний пан, мав він вродливу доньку, яку любив понад усе. Виросла донька, закохалася, пан справив гучне весілля і дав молодій у придане маєток. Щасливо жили молоді, в достатку. Все у них було, але дуже часто молода дружина ночами холодними, тьмяними стала ходити на берег річки до каменя, який розлігся під вербами. Зі сльозами на очах просила вона у Господа, щоб він послав їй дитятко. Почуті молитви пані, родився такий бажаний хлопчик. Радісно в панській оселі, і пани, і челядь моляться на малого панича. Пан кругом тієї річечки насадив бузку, зробив сходи, щоб зручніше було до води сходити.

Підросло хлоп’я, молода пані дуже часто ходила з ним на беріг річки, де дитя любило біля каменя бавитись. Та не довго раділо подружжя. захворів хлопчик. Пан возив до нього найкращих лікарів, купував заморські мікстури та все даремно-дитині ставало все гірше. Та якось прибув у маєток прочанин і попросив притулку до самого ранку. Шкода стало хазяйці сліпого, хворого чоловіка, впустила в дім, напоїла, нагодувала. Подякував їм прочанин, помолився Господу за здоров'я панича і так перейнявся горем молодої пані, що побачив видіння: мов піднявся камінь, а з-під нього забило цілюще джерело, яке своєю водою напоїло суху вербу і вона враз ожила. Розповів він про своє видіння панові і порадив ,не дивлячись, що вже холодно, зрушити з місця камінь, а тією водичкою, що потече з джерела напоїти малого панича.

Так і зробив той пан. Коли зрушили з місця камінь, потекла чудодійна водичка, яка оживила суху вербу. Напоїли панича тією водою і дитя одужало.

Від тих далеких часів минуло багато століть. В степових балочках і байраках від спеки ховається джерело, яке мовчазно береже в своїх водах таємниці надр землі, вживлює в себе силу матері-землі.

Слава про чудодійну силу води з Панських гір дійшла і до нас. Кожного дня з нього беруть воду не тільки жителі нашого району, а й приїжджають з інших областей. У 2010 році у Новомиргороді створене ТОВ «Росина», (директор Сікач І.П.), яке налагодило промислове виробництво цілющої мінеральної води. До речі, її дослідження проводив Український НДІ Медичної реабілітації та курортології. Сьогодні на підприємстві працюють 15 осіб, які випускають 7500 літрів води за добу. Чудодійні властивості води вже оцінили не тільки жителі Кіровоградщини, а й деяких інших регіонів України.

Жителі міста доглядають за своїм джерельцем, а самі Панські гори стали заказником, що дало змогу зберегти флору і фауну цієї місцевості.

Заказник «Панські гори» знаходиться біля с. Костянтинівка Новомиргородського району у долині р. Велика Вись його площа 8.1 га, відзначається різноманітністю екологічних умов, різноманітністю флори і фауний. На стрімких схилах корінного берега, який дав йому назву, переважають степи. Невелика за площею ділянка , вражає різноманітністю видів рослин: тут і конюшина, пижма, волошка, гвоздика, шипшина яблучна, дзвоники, нечуй-вітер, дягель, м’ята польова, півники болотні, алтей. У складі флори багато цінних лікарських рослин: материнка, звіробій, буквиця, череда, оман. Урочище досить бідне у фауністичному відношенні: в прибережних заростях мешкають бугайчик, курочка водяна, очеретянка велика, чапля, лелека, лунь, коноплянка, горобець, сорока, щиглик. «Панські гори» є дуже привабливими на початку травня, коли зацвітає бузок і його пахощі заливають все навкруги.

У Новомиргородському районі, згідно з Державним реєстром пам’яток історії та культури, знаходиться 132 пам’ятки, з них 54 - пам’ятки археології, 78 - пам’ятки історії. На сьогодні найпростішим способом запобігання знищення цих пам’яток є недопущення передачі пам’яток археології в приватну власність. Для цього проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок, розташованих на території Новомиргородського району, погоджуються з відділом культури і туризму райдержадміністрації та відділом охорони культурної спадщини Кіровоградської облдержадміністрації. З питання додержання пам’яткоохоронного законодавства на територіях місцевих рад відділ культури і туризму райдержадміністрації постійно співпрацює із головами та землевпорядниками місцевих рад.

Слід усвідомлювати, що пам’ятки культурної спадщини постійно нагадують нам про тих, хто жив на цій землі, і змушують замислитися: а що ж ми залишимо нащадкам?