Віктор Гюго

Французьку літературу XIX століття неможливо уявити без Віктора Гюго. Творчість Гюго - вождя французького романтизму, його теоретика, вражаюче багатогранна й розмаїта: Він великий поет, прозаїк, драматург, до того ж літературний критик і бойовий, темпераментний публіцист. У Гюго рано пробуджується поетичний талант. Ще підлітком він починає писати, і вже в 1815-1816 роках його оди та поеми відзначаються на конкурсах Тулузької академії, а згодом і королівським урядом. Для художньої творчості Гюго характерна рідкісна жанрова розмаїтість: з однаковим успіхом виступав він у поезії, прозі й драматургії. Та передусім він був поетом. Ідейний зміст драм Гюго не сходить до самої проблематики, що пов'язана з ідеологічними битвами кінця 20-х років та Липневою революцією 1830 року. Романтичні драми Гюго перегукувалися з актуальними соціально-політичними проблемами сучасності, відстоювали її передові ідеали та устремління.

В основу кожної із драм Гюго 1829-1839 років, за винятком "Лукреції Борджа" (1833), покладений конфлікт простолюдинів, представників третього стану з феодальною аристократією та монархією ("Маріон Делорм", "Король розважається", 1832, "Марія Тодор", 1833, "Рюі Блаз", 1838) та інші.

В історії французької літератури друга половина 20-х років позначена розквітом жанру історичного роману. Одним із найвищих досягнень французького історичного роману доби романтизму є роман Гюго "Собор Паризької Богоматері" (1831). Цей роман відбиває національну історію, він пов'язаний з актуальною сучасною проблематикою.

Після Лютневої революції 1848 року та встановлення диктатури Луї Бонапартом Гюго залишає Францію і їде у вигнання. Він поселяється на острові в протоці Ла-Манш. З метою викрити і знеславити перед усім світом політичного авантюриста та його злочинний режим і тим самим сприяти їхньому скорому падінню в перший рік еміграції Гюго пише дві книги: "Наполеон Маленький" та "Історію одного злочину" - своєрідну викривальну хроніку перебігу подій під час державного перевороту 1851 року. Активно виступав Гюго під час вигнання також у прозових жанрах. У цей період з'явилося три романи: "Знедолені" (1862), "Трудівники моря" (1866) і "Людина, яка сміється" (1869). В усіх цих романах центральною виступає тема народу.

В. Гюго був не тільки великим поетом, але й активним громадсько-політичним діячем, який прагнув впливати на хід подій. Збірка "Грізний рік" (1872) являє собою своєрідну поетичну хроніку драматичних подій, що їх переживала Франція під час Франко-Прусської війни (1870-1871).

Творча активність Віктора Гюго не згасала до останніх років його довгого життя. Але він лишається і активним громадським діячем, і пристрасним публіцистом, невтомно бореться проти політичної реакції, суспільного зла й несправедливості.

В останній період творчості Гюго одна за одною з'являються його поеми та поетичні збірки: "Мистецтво бути дідусем" (1877), сатиричні поеми: "Папа" (1878), "Осел" (1880), "Всі струни ліри" (1888- 1893) та інші.

Історія кохання-на межі вічності:

Віктор Гюго і Жульєтта Друе

Завжди любіть одне одного всією душею. В світі немає майже нічого,

окрім любові.

В. Гюго

Віктор Гюго познайомився з Жульєттою у момент сильної душевної травми. Він уперше дізнався, що дружина зраджує з його другом Сент-Бевом. Хоча їхні стосунки були платонічними, письменник сприйняв цю ситуацію як зраду, бо за натурою був романтиком. Їх роман набув розголосу і друзі вмовляли письменника покласти край любовним зв’язкам із легковажною акторкою. На це Гюго відповідав, що не збирається розривати любовні стосунки, завдяки яким він «став набагато краще…». А його кохана, покинувши сцену і відмовившись від численних прихильників і світських розваг, усамітнилася у маленькому будиночку на вулиці Сент-Анастаз.

Пожертвувавши кар’єрою акторки, Жульєтта Друе відтепер повністю належала Віктору Гюго. Вона була його тінню, ангелом-хранителем, під час по декілька днів чекала на його повернення після багаточисельних любовних похождень на стороні. Однак, переживши черговий роман, Гюго знову й знову повертався до своєї Жульєтти. А вона, немов викупаючи своє далеко не праведне минуле життя, терпіла, прощала і любила.

Віктор Гюго присвятив своїй коханій славнозвісну збірку «Пісні сутінок». Він признавався, що кохання до Жульєтти важливіше за все на світі, навіть Бога, дочки і слави. І тільки вона є його «істинною дружиною», гідною найніжніших почуттів. Перед смертю відданої подруги, на знак вдячності, вибачаючись за образи та приниження, нанесені коханій жінці, Віктор Гюго підніс Жульєтті свою фотографію, на звороті якої був короткий і разом із тим розкриваючий все його життя напис: «50 років кохання. Це найкращий із шлюбів». Їх листування, що нараховує близько 15 тисяч листів, сповнене ніжності, чуттєвості і великої любові.

Він помер 22 травня 1885 року, у день іменин коханої… Його смерть була сприйнята французькою громадськістю як національна трагедія, а його похорон перетворився на грандіозну, справді всенародну маніфестацію, в якій взяли участь тисячі людей. Творчість Гюго міцно й назавжди увійшла до золотого фонду французької та міжнародної культури.