Поповкін

що історія його написання і виходу у світ не менш інтригуюча, ніж сам сюжет. А першим, хто дав «добро» на друк роману, був уродженець села Петроострів Новомиргородського району Євген Поповкін. Коли Симонов запропонував ознайомитися з рукописом головному редактору «Москви» Євгену Поповкіну, той вирішив друкувати. За словами Симонова: «Поповкін людина слова. Він дуже хворий, тому нікого і нічого не боїться». І слова свого Євген Юхимович дотримав, як не доводилося йому тяжко. Перешкоди чинилися і явні, і таємні. До виходу у світ першої частини публікації ніхто не був впевнений, чи випустять другу. Доброзичливці всіляко відмовляли головного редактора від необдуманого вчинку, натякаючи на можливі наслідки для кар'єри. Але Поповкін відповідав: «Ну що ви, як же я його не надрукую, це ж спосіб залишитися в історії літератури...» Перша частина великого роману вийшла у світ в листопадовому номері «Москви» за 1966 рік тиражем 150 тисяч примірників. Зробивши, без сумніву, головну справу свого життя, Євген Юхимович майже відразу через стан здоров’я залишив редагування журналу. Та в історію світової літератури він увійшов гідно... Тож "Майстру і Маргариті" довелося повторити долю публікації іншого твору Булгакова - "Білої гвардії", яка обірвалася у зв'язку із закриттям журналу "Росія". Усі чекали на продовження «Майстра і Маргарити», а його у грудневого номері не виявилося. Тільки у січневому номері "Москви" за 1967 рік вийшло закінчення роману, над яким неабияк попрацювала цензура.

Шлях Євгена Поповкіна від «юнкора» до головного редактора журналу «Москва» розпочався з перших днів народження у родині «місцевого інтелігента» - учителя Юхима Поповкіна. До батька часто заходили піклувальник школи, землемір, місцевий аптекар та священик, якими обмежувалося "інтелігентне товариство" тодішнього села. Один з найчастіших відвідувачів школи, постійно пахнучий тютюном і горілкою священик отець Леонід, постарався запроторити до в'язниці батька, що поширював разом з іншими поборниками справедливості революційні прокламації та листівки. Більш пізнішими враженнями були події громадянської війни. Вулицями невеликого провінційного містечка Новомиргород, куди у 1913 році переїхала матір, і де Євген жив до 1923 року, проходили і війська Червоної Армії, і білогвардійські частини, і різного кольору банди та загони. Ще у 1921-му вступив до комсомолу. До 1922-го навчався в Новомиргородській трудовій школі. Працював секретарем комсомольських організацій в селі Кам'янка і в Новомиргороді, був секретарем райкому комсомолу. Один з весняних днів 1923-го, коли, розгорнувши, одеську газету для молоді, вперше побачив невелику замітку з підписом "юнкор Є.Поповкін", запам'ятав назавжди. «Я перечитував газету багато разів, дбайливо зберігав і, мабуть, саме тоді всерйоз уже почав писати, спершу замітки, потім нариси та невеликі оповідання. З 1926 року мої кореспонденції стали друкувати і московські журнали», - згадував Євген Юхимович. Робота в Зінов’євському окружкомі комсомолу у 1924-1925 роках, і особливо пропагандистська діяльність дали те, чого не можна було відшкодувати ні юнацьким запалом, ні сумлінним наслідуванням улюблених письменників. Накопичувався життєвий досвід. У 1925-му, коли Євгену виповнилося 18 років, його прийняли у партію. Журналіст, письменник, редактор. У

• Сталінська премія третього ступеня (1952) — за роман «Сім'я Рубанюків».

• Орден Червоної Зірки.

• Медаль «За перемогу над Німеччиною в Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.».

Матеріали:

Літературний словник Кіровоградщини/Автор-упорядник Л.Куценко. – Кіровоград, 1995. – с. 78-79.

Омельчук І.В. Рідний край: Історико-краєзнавчі дослідження. – К.: КМЦ «Поезія», 2004. – с. 83-87.

Сухов М. Поповкін у Новомиргороді // Червона зірка,1992. – 26 лютого.