Є одна проблема з тим, як Україна сьогодні потрапляє в міжнародні новини. Найчастіше це ракети, фронт, зруйновані будинки, переговори, зброя, санкції та черговий російський удар. Усе це реальність, і журналіст не має права від неї відвертатися.

Але коли країну роками бачать майже виключно через війну, поступово зникає інше. Люди продовжують фотографувати, знімати кіно, відкривати виставки, сперечатися про мистецтво, будувати нове життя після переїзду і шукати спосіб розповісти про себе не тільки через те, що з ними зробила росія.

Мабуть, саме тому я постійно зупиняюся на таких сюжетах. У моєму авторському архіві НАновин — Павло Швейко багато політики, міжнародних відносин і безпеки, але українсько-ізраїльська тема для мене давно не обмежується дипломатичними заявами. Іноді одна фотографія або документальний фільм пояснюють відносини між двома суспільствами точніше, ніж великий офіційний захід.

Саме тому про це логічно говорити і на сторінці NAnews у Google Sites. Там сам проєкт пояснює свою багатомовність не як набір перекладів, а як спробу дати різним аудиторіям потрібний їм контекст. Для українського читача це особливо важливо: новини Ізраїлю можуть бути точкою входу не тільки в ізраїльську політику, а й у те, як українська культура поступово стає видимою всередині самого ізраїльського суспільства.

Фотографія виходить із діаспорного кола

Один із прикладів з’явився зовсім недавно. На міжнародному фестивалі PHOTO IS:RAEL у Тель-Авіві готують окрему експозицію українських фотографів, які сьогодні живуть в Ізраїлі. Частина з них переїхала після початку повномасштабного російського вторгнення.

Для мене головне в цій історії — не сам факт української виставки. Значно цікавіше, що українські фотографи виходять на загальну ізраїльську фестивальну площадку, а не залишаються всередині події, куди заздалегідь приходять люди, які вже цікавляться Україною.

Ця різниця здається невеликою, але вона принципова. На діаспорному заході автор часто говорить із людьми, які вже знають контекст, розуміють мову, впізнають міста і не потребують довгого пояснення, чому війна змінила життя конкретної людини.

На великому ізраїльському фестивалі все інакше. Людина може прийти дивитися ізраїльську, європейську чи американську фотографію і випадково опинитися перед роботами українця, який тепер живе поруч із нею в Тель-Авіві, Хайфі чи іншому місті.

Україну вже не треба спеціально шукати.

Вона сама входить у спільний культурний простір.

І тут змінюється не тільки аудиторія

Для автора такий вихід теж означає іншу розмову. Недостатньо сказати: «Я з України, у нас війна, подивіться на мої фотографії». Робота має існувати поруч з десятками інших проєктів і витримувати звичайне професійне порівняння.

Це, як на мене, здоровий етап.

Українське мистецтво не повинно отримувати увагу лише тому, що країна стала жертвою агресії. Воно має право на увагу як мистецтво — сильне, слабке, суперечливе, професійне, незручне, дуже особисте.

Але досвід війни, звичайно, нікуди не зникає. Якщо фотограф залишив дім, переїхав до Ізраїлю, почав жити в іншому мовному та культурному середовищі, це неминуче впливає на погляд через камеру.

Саме тому тема фестивалю «Громадяни» тут звучить особливо цікаво. Хто стає частиною нового суспільства? Через скільки років після переїзду людина перестає бути лише «українським фотографом в Ізраїлі» і стає просто одним з авторів ізраїльської культурної сцени?

Готової відповіді немає. Але сама поява такого питання вже показує зміну.

А потім у Тель-Авів приїжджає людина з іншої кіноепохи

Друга історія почалася зовсім інакше. Дін Лірас десятиліттями працював у кіно, де були «Брати Блюз», «Повітряна в’язниця», «Тупий і ще тупіший», серіал «Масада» та складні зйомки, які створювали ще до того, як комп’ютерна графіка дозволила виправляти майже все після майданчика.

Здавалося б, до української теми це має дуже віддалений стосунок.

Але його зустріч у Тель-Авіві виявилася пов’язаною і з пам’яттю про Холокост, і з новим документальним проєктом про українських жінок. В одному професійному житті раптом зустрілися американський Голлівуд, ізраїльська Масада, історія людини, яка пережила Аушвіц, і сучасна Україна.

Для мене тут цікаве не саме поєднання гучних назв. Цікавіше, куди людина приходить після десятиліть великого комерційного кіно.

До свідчення.

До пам’яті.

До людей, чиє життя було розламане історією і які тепер мають розповісти, що з ними сталося.

Камера не вирішує, що правда, але вирішує, на кого ми подивимося

Документальне кіно часто сприймають як майже автоматичну форму правди. Є реальна людина, є камера, отже ми бачимо «як усе було».

Насправді між людиною і глядачем завжди залишається автор. Він вирішує, кого знімати, яке питання поставити, яку сцену залишити, а яку прибрати, з чого почати і на якому кадрі закінчити.

З фотографією так само.

Коли український автор показує свою роботу ізраїльському глядачеві, він не переносить Україну сюди в незмінному вигляді. Він вибирає, яку Україну показати.

Для міжнародної аудиторії це сьогодні особливо важливо, бо війна створює дуже сильний візуальний шаблон. Україна — це зруйнована багатоповерхівка, пожежа після удару, військовий, евакуація, дитина біля уламків.

Ці кадри необхідні. Вони документують злочини та реальність війни.

Але якщо залишити тільки їх, країна поступово перетворюється на територію катастрофи без звичайного життя до, під час і після неї.

Українська культурна дипломатія теж говорить про це

Ця проблема давно вийшла за межі окремих виставок. Українське МЗС у 2026 році окремо обговорювало роль мистецтва та культурної дипломатії у тому, як Україну бачать за кордоном.

У матеріалі про дискусію «Фактор Фенікса» мова йшла саме про формування образу України у світі та про те, що відбувається з культурними образами, коли вони виходять за межі власне мистецького середовища.

Це важливе уточнення.

Виставка не стає дипломатією автоматично лише тому, що художник українець. І хороший фільм не має перетворюватися на державну презентацію країни.

Але культура все одно впливає на те, що люди уявляють, коли чують слово «Україна».

Іноді сильніше, ніж офіційна кампанія.

Для Ізраїлю це знайома проблема

Ізраїль теж дуже добре знає, що означає, коли зовнішній світ бачить країну майже виключно через конфлікт.

Війна.

Газа.

Іран.

Теракт.

Коаліційна криза.

Протест.

Армія.

Саме ці теми найчастіше формують міжнародну картинку Ізраїлю. Вони важливі, і без них неможливо пояснювати країну. Але люди тут одночасно знімають кіно, пишуть книжки, вчаться фотографії, роблять виставки, виховують дітей і сперечаються про мистецтво.

Тому ізраїльський читач, мабуть, краще за багатьох може зрозуміти українське небажання залишитися в очах світу лише країною війни.

Це одна з причин, чому такі культурні історії для мене теж є новинами Ізраїлю.

Вони відбуваються тут і змінюють те, що бачить ізраїльська аудиторія.

Український культурний простір в Ізраїлі поступово дорослішає

Спочатку після 2022 року багато заходів мали дуже зрозумілу функцію. Зібрати допомогу. Підтримати Україну. Зустріти людей, які щойно приїхали. Дати можливість говорити своєю мовою і хоча б на кілька годин опинитися серед тих, кому нічого не треба пояснювати.

Ця функція залишається.

Але поруч з нею з’являється інша.

Українські проєкти починають виходити до загальної ізраїльської аудиторії. Не тільки розповідати українцям в Ізраїлі про Україну, а говорити з самими ізраїльтянами.

PHOTO IS:RAEL — хороший приклад.

Зустріч із міжнародним кінематографістом — інший.

Наступний етап, мабуть, буде ще цікавішим: коли в описі виставки вже не доведеться окремо пояснювати, що українські автори присутні в ізраїльській культурі.

Це стане звичайним.

Тут журналістові теж доводиться змінювати оптику

Якщо дивитися на все це тільки як на афішу, матеріали виходять дуже прості. Дата, адреса, квитки, учасники.

Читачеві ця інформація потрібна.

Але новина закінчується швидко.

Для мене значно цікавіше помітити момент, коли кілька окремих подій складаються в тенденцію. Один фестиваль ще нічого не доводить. Одна зустріч з режисером теж.

Але коли поруч виникають фотографи, художники, документалісти, культурні центри, перекладачі, музиканти та змішана українсько-ізраїльська аудиторія, це вже середовище.

І саме його варто спостерігати.

Не кожна культурна історія повинна закінчуватися красивим висновком

Мені не хочеться писати, що мистецтво «об’єднує народи» і на цьому поставити крапку.

Іноді не об’єднує.

Фільм може викликати конфлікт. Виставка може не сподобатися. Фотограф може показати Україну так, що інший українець скаже: це зовсім не моя країна.

Це нормально.

Культура стає частиною справжнього суспільства саме тоді, коли їй дозволено бути не тільки правильною і символічною, а різною.

Можливо, найкращий результат для української культури в Ізраїлі — не коли кожен її проєкт супроводжується словами підтримки України.

А коли люди почнуть сперечатися про самі фотографії.

Тоді зміняться і новини Ізраїлю

Для мене новини Ізраїлю — це не тільки те, що сьогодні сталося в уряді, на кордоні чи в Кнесеті. Це ще й повільні зміни в тому, хто живе в країні, якими мовами говорить, що приносить із собою і як це поступово стає частиною загального простору.

Українська фотографія в Тель-Авіві — маленька частина цього процесу. Документальний проєкт про українських жінок — ще одна.

Можливо, через кілька років вони не виглядатимуть чимось окремим.

І це, напевно, буде найцікавіший результат.

Не тому, що Україна зникне з назви.

А тому, що її вже не треба буде пояснювати як гостя.