Сторінка пам'яті

Захищав Україну з березня 2014 року. Проходив службу в Одеській області морським піхотинцем. У жовтні 2021 року підписав контракт і проходив службу у 59 бригаді імені Якова Гандзюка молодшимсержантом моторозвідки. На війні з першого дня повномасштабного вторгнення.

У 2013 році закінчив Національний університет біоресурсів і природокористування України за спеціальністю «Технологія виробництва і переробки продукції тваринництва».

Загинув 18 березня 2022 року в Запоріжській області село Наталіївка. Нагороджений медаллю «Учасник бойових дій».

Народився 5.02.2002 року в с. Хрінівка Іллінецького району Вінницької області.

В 2008 році пішов у перший клас Хрінівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. Закінчив 9 класів школи у 2017 році. З 2017 по 2020 рік Віталій був студентом Немирівського професійного ліцею, де здобув спеціальність «Газоелектрозварювальника». По спеціальності пішов працювати в Іллінецький цукровий завод.

У листопаді 2020 року призваний на строкову службу до лав Збройних Сил України. Після кількох місяців служби, прийняв рішення продовжити службу за контрактом.

Старший солдат Віталій Мазніцький був мужнім та відповідальним, відважно виконував накази командира і вірно служив народові України.

14 серпня 2022 року в результаті артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Яковлівка Донецької області Віталій загинув.

Поховано Мазніцького Віталія Васильовича на сільському кладовищі селі Хрінівка. 

Народився 16.04.1968 року в с.Хрінівка Іллінецького району Вінницької області.

Навчався в Хрінівській восьмирічній школі, по закінченню якої, 1983 році вступив до Вінницького середнього професійного-технічного училища №7, яке закінчив 2 липня 1986 році за професією «Електрозварник  ручного зварювання».

В цьому ж році пішов працювати за професією на завод «Стройіндустрія» у м. Вінниці.

З 14.12.1986 р. по 29.12.1988 р. був призваний на військову службу.

1989 році протягом кількох місяців був учасником відбудови в    м. Спітак у Вірменії після землетрусу.

З  1993 по 2014 рік працював в Сороцькому лісопункті Іллінецького лісгоспзагу.

З 2014 року по 24.02.2023 р. працював кочегаром-машиністом в Хрінівській школі.

З липня 2015 року по жовтень 2016 року був мобілізований до лав Збройних Сил України.

25 лютого 2022 року Павло Станіславович став на захист Батьківщини від російської навали.

Загинув сержант, Колеснік Павло Станіславович, 2 вересня 2022 року поблизу селища Любомирівка Миколаївського району Миколаївської області. Похований на сільському кладовищі села Хрінівка. 

Народився Сергій 23 серпня 1975 року в с.Хрінівка. Навчався у столиці, працював слідчим в поліції, охоронцем в ТОВ «Люстдорф». Проживав у м.Іллінці. Разом з дружиною Яною виростили двох дітей. Тішилися маленькою онучкою.

Друзі Сергія Дмитровича згадують, що він був чесним, справедливим, справжнім. Людиною слова, людиною совісті. 

Саме тому, коли цього потребувала його країна Сергій Висоцький як справжній чоловік став на її захист. Боронив українську землю від рашистів з 16 липня 2022 року в складі 57 окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. Був командиром відділення, нищив ворога на Херсонському напрямку, брав участь у важких боях за Бахмут на Донеччині. Разом зі своїми бойовими побратимами виборював мир для нас та майбутніх поколінь, наближав Перемогу.

Помер вдома. Його серце не витримало болю та пережитих непростих випробувань ...

Віддати шану Захиснику України прийшли рідні, друзі, сусіди, представники влади, колеги, військові, жителі міста та села Хрінівка. Настоятель Церкви Святителя Миколая Православної Церкви України отець Ярослав відслужив чин похорону в будинку, де проживав Сергій Дмитрович.

На вулицях, по яких рухався траурний кортедж, іллінчани створили коридор скорботи та шани. Проводжали Воїна з Державними прапорами, квітами, схиливши голови у скорботі.

Траурний мітинг відбувся на Центральному кладовищі.

Відданий військовій присязі та Українському народу, мужньо та стійко виконуючи військовий обов’язок, в бою за Батьківщину, її незалежність, суверенітет та територіальну цілісність, в районі населеного пункту Невельське Донецької області, 20 лютого, загинув вірний син своєї Батьківщини, Воїн, командир міномета 3 мінометного розрахунку 2 мінометного взводу 1 мінометної батареї, молодший сержант Андрій Михайлович Дяченко, житель с. Пархомівка.

Народився Андрій Дяченко 18 вересня 1998 року у с. Василівка, де пройшло його дитинство. Згодом сім’я Дяченків переїхала у Пархомівку. 

Завжди привітний, добрий і спокійний, турботливий і безвідмовний у допомозі. Не було у ньому ні зверхності, ні фальші, а ні хвальковитості, тому що зростав у простій люблячій сім’ї.

Навчався Андрій у Пархомівській середній школі, старші класи закінчував у Хрінівській школі. У класі мав багато друзів, був товариським, з охотою виконував різні доручення, любив футбол. Після школи навчався у Вінницькому державному навчальному закладі «Центр професійно-технічної освіти» № 1, здобув професію слюсаря з ремонту автомобілів. 

Не боявся роботи, не чекав легкої вдачі, сам заробляв на життя. Працював у м. Вінниці приймальником товарів в «АТБ-Маркет», слюсарем-ремонтником, слюсарем з механоскладальних робіт та автоматником у філії «Вінницятрансприлад» АТ «Українська залізниця». Андрія поважали в усіх колективах, де йому доводилося працювати. «Кваліфікований, відповідальний молодий працівник, хороша і ввічлива людина з добрим серцем та відкритою душею», - таким назавжди запам’ятають хлопця колеги.

Потім була строкова служба в армії, після якої він повернувся на роботу.

Молодий юнак, сповнений сил та енергії, цвіт нашої нації. Стільки планів, надій, сподівань. Та встиг хлопець лише стати Воїном, адже клята війна обірвала всі сподівання, знищила всі надії. 

25 лютого 2022 року Андрія Дяченка мобілізували на захист Батьківщини. З перших днів повномасштабного вторгнення наш земляк самовіддано боровся за мирне українське небо. Перебуваючи у найгарячіших точках, завжди знаходив час і можливість зателефонувати рідним і друзям. Під ворожими обстрілами, щомиті ризикуючи життям він не полишав побратимів, проявляв неабияку мужність і відвагу. 

«Ми любили його, як сина та поважали, як побратима, - кажуть про Воїна його бойові побратими. – Від навідника мінометного розрахунку Андрій виріс до командира, став молодшим сержантом. Він пройшов Херсон, Миколаїв, Донецьк. Знали, що Андрій ніколи не підведе, тому доручали найскладніші завдання».

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку молодший сержант Андрій Дяченко був нагороджений медаллю «Сильному духом», «За жертву крові в боях за волю України», «Ветеран війни – учасник бойових дій», подякою «За проявлений професіоналізм у захисті єдності та неподільності нашої держави», медаллю «За військову службу Україні». 

Вірний син Українського народу загинув. Йому назавжди залишилося 26 років… 

Настоятель Храму Святителя Миколая Православної Церкви України отець Ярослав помолився за упокій душі полеглого Захисника України та відправив чин похорону. 

Мітинг-реквієм відбувся на сільському кладовищі. 

Народився Сергій 19 червня 1997 року у с. Пархомівка. Мати Валентина Олександрівна та батько Михайло Максимович виховали його дуже доброзичливим, відкритим і щирим хлопцем. Навчався у Хрінівській школі. У класі мав багато друзів, був весельчаком, як то кажуть «душа компанії». А вдома був надійним другом для старшого брата Вадима, розрадою і підтримкою для батьків. 

Завжди привітний, добрий і усміхнений, турботливий і безвідмовний у допомозі. Підтвердженням найкращих людських якостей Сергія була любов до тварин. Тому й обрав свій шлях – лікувати і допомагати тваринам. Професію ветеринара здобув у Тульчинському фаховому коледжі ветеринарної медицини. 

Далі була строкова служба в армії, після якої хлопець повернувся у рідну Пархомівку. Тут продовжив свою професійну діяльність, допомагав усім, хто звертався, лікував і рятував тварин, був першим помічником вдома. Захоплювався розведенням голубів, леліяв цих красивих, витончених, вірних птахів, навіть на війні, через сотні кілометрів від рідного дому, не забував про свої улюбленців. 

Ще зовсім юний хлопець, цвіт нашої нації, гордість і надія батьків. Та клята війна обірвала всі мрії і сподівання. 2 вересня 2022 року Сергія Суржка мобілізували на захист Батьківщини. Наш земляк самовіддано боровся за мирне небо України на Запорізькому напрямку у складі 47 механізованої бригади на посаді головного сержанта-командира 1 зенітного артилерійського відділення 1 зенітної артилерійської батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону. Разом з побратимами звільняв від рашистів окуповані населені пункти Запорізької області, брав участь у важких боя за Роботине, протистояв натиску ворога на Авдіївському напрямку.

Перебуваючи у гарячих точках фронту, під ворожими обстрілами, щомиті ризикуючи життям Сергій не полишав побратимів, проявляв неабияку мужність і відвагу, мудрість не по рокам. Він не боявся йти у бій, був справжнім, надійним товаришем. Хлопці розповідають про Сергія, що він не лише виніс з поля бою, а й допоміг, надав таку важливу першу медичну допомогу, врятував життя багатьом пораненим побратимам. На війні стали у нагоді його знання та медичні навички.

За мужність, самовідданість та зразкове виконання службового обов’язку Сергій Суржок був нагороджений медаллю «За оборону рідної держави».

Свій останній бій молодший сержант Сергій Суржок прийняв 25 лютого 2024 року поблизу населеного пункту Степове Покровського району Донецької області. До останньої хвилини він залишався вірний військовій присязі, адже душею і серцем прагнув «зі щитом» здобути Перемогу своїй Батьківщині.

Не судилося Сергію прожити довге, сповнене земних турбот, життя у колі рідних, створити родину, виховувати діточок, дочекатися онуків. Обламалась назавжди гілка його роду. Доля хлопця – вірно захищати Україну, віддати за неї життя й стати навіки Героєм.

Попрощатися та провести Захисника України до місця його останнього спочинку, підтримати родину прийшло дуже багато людей – близькі, друзі, бойові побратими, однокласники, знайомі, сусіди, односельці, керівництво громади, військові.

Настоятель Храму Святителя Миколая, Благочинний Іллінецького благочиння Православної Церкви України отець Ярослав помолився за упокій душі полеглого Захисника України в його отчому домі та відправив чин похорону.

Далі траурна процесія рушила до сільського кладовища, де відбувся мітинг-реквієм.