Пам'яті Дмитра Яременка
Пам'яті Дмитра Яременка
(02.02.2005-13.11.2023)
Народився у місті Маріуполь на Донеччині. На початку повномасштабного вторгнення разом із родиною переїхав до м. Вінниці.
Навчався на 2 курсі факультету філології й журналістики імені Михайла Стельмаха Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (2022-2023 рр..).
Загинув 13.11. 2023 р. на Сєвєродонецькому напрямку під час виконання бойового завдання по утриманню бойових позицій, пов'язаного із захистом незалежності та територіальної цілісності держави.
Неймовірно хоробрий, сміливий, принциповий.
Викладачі та одногрупники знали його як відповідального, талановитого, ерудованого студента, надійного та чуйного друга, патріота рідної України.
Остання творча робота Дмитра Яременка, подана на ІІ-ий Всеукраїнський літературно-мистецький конкурс імені Олени Теліги "ВІТРАМИ Й СОНЦЕМ БОГ МІЙ ШЛЯХ НАМІТИВ...", яку проводила кафедра української літератури Вінницького педуніверситету в 2023 р.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень)
ДИСКЛЕЙМЕР
Ця робота написана під враженнями від прочитання книги, виданої матірʼю загиблого бійця ЗСУ Тараса Тарасовича Матвіїва, «Мої думки. Ритмопроза».
Книга є збіркою різножанрових творів і нотаток, що були знайдені батьками у робочому столі військового після його смерті.
Ця робота не є документальною, усе написане у ній, за винятком загальновідомих фактів з життя Тараса Матвіїва і прямих цитат з його творів та дописів, - особисті думки й здогади автора, які можуть виявитись хибними та з якими ви можете бути не згодні.
Єдиними джерелами інформації для цієї роботи є книга «Мої думки. Ритмопроза», акаунт Тараса Матвіїва у фейсбуці та особисті знання автора.
Автор роботи - студент 1 курсу факультету філології і журналістики імені Михайла Стельмаха Вінницького державного педадогічного університету імені Михайла Коцюбинського - Яременко Дмитро Валерійович.
Біографія і творчість Тараса Матвіїва, або «Необдумані думки і почуття непочутих»
«Я збирався написати листи до батьків, коханої,
побратимів, українців.
До кожного окремо: добрі слова й афористичні тези.
Багато суму і твердої віри.
Щоб цитували у новинах. І написав би!
Але занадто багато слів у цьому світі.
Так мало вчинків!»
Т.Т. Матвіїв 29.06.2014
Кожен у своєму житті за головну мету має самоствердження (або самореалізація, називайте це як хочете). Стати геніальним поетом, уривки з віршів якого під сумну мелодію зачитуватимуть не менш геніальні диктори, перенасичуючи строфи недоречним пафосом, прозаїком, у творах якого знаходитимуть спасіння юні школярки, втікаючи від нудного зарозумілого програмного чтива, драматургом, чиї вигадані персонажі стануть короткочасними, та все ж яскравими орієнтирами на шляху молоді, режисером, музикантом, актором чи сценаристом; стати мейнстрімом чи залишитись в андеграунді - суть залишається незмінна. При житті чи після смерті, та все ж таки отримати заслужене, але, звісно ж, небажане визнання. З рештою, як би ми не намагалися себе обдурити, це те чого ми прагнемо і заради чого усе робимо.
Кожен наш крок потребує пояснень, кожне сказане слово вимагає розтлумачення, кожна думка - обґрунтування. Але що як забрати у вас можливість пояснювати свої
вчинки? Чи залишиться ваша думка такою ж глибокою та значною без тонни
додаткових дефеніцій і розжовувань?
Ця коротка оповідь про людину... про людей, у яких забрали можливість висловитись, про людей, чиї думки так і залишились необґрунтованими порожніми словами, втіленням яких, у кращому випадку, стали незвʼязні строки на зімʼятому клаптику паперу. Ця історія про добровольця російсько-української війни - Тараса Матвіїва.
Студентські роки (2007-2011)
Як і належить будь-якому стереотипному романтику під час пубертату, всю свою увагу та творчість юнак присвячує протилежній статі, намаганням розкрити та осягнути усю велич жіночої натури. Коли у звичайних людей одним з основних побічних ефектів статевого дозрівання є нестримне бажання сексу, у романтиків захоплення жінками знаходить дещо інший вихід - кохання, найгірший його прояв.
Спотворене силою почуттів їхнє розуміння призводить до фанатизму. Фанатичне кохання, саме такі слова, на мою думку, буде доречно добрати для опису ранньої доступної нам творчості Тараса. Найвідчайдушніший прихильник найрадикальнішого феменістичного руху не зможе возвеличити жінку так, як це зробить хвора на підлітковий максималізм фантазія молодого романтика.
Починаючи від незліченної кількості великих й малих віршів різного ступеню абстрактності, закінчуючи !молитвою!, кожен твір автора сповнений страждань за через жінку. Є влучне, але нецензурне слово, яке характеризує цей тип поведінки у чоловіків, більшість з вас має розуміти про що я кажу. Проте не лише коханню присвячена поезія автора, судячи з доступної на тепершній час колекції його творів, кохання це лише частина більш масштабного явища, що захоплювало Тараса - любові.
Так ми плавно виходимо з рожевої липкої вати на вищу ланку філософії. У той час, коли певна частина моєї аудиторії перебуває у тимчасовій прострації через усвідомлення різниці між словами, які вони раніше вважили синонімами, тисячі філософів присвячують своє життя намаганням осягнути неосяжне. Скептики, пишаючись своєю раціональністю, вважають любов нічим іншим, як сукупністю біохімічних процесів у людині, вплив феромонів на мозок за посередництвом нейромедіаторів, от і вся наука. Нігілісти називають любов небезпечною хворобою людства, якої позбавлені усі інші види тварин. Для Тараса Матвіїва, схоже, концепція любові збігається з біблейською: «Любов - це Бог, а Бог - це Любов». І, насправді, важко сказати якому з почуттів автор надає перевагу у своїх творах, але цитуючи уривок з власноруч написаною Тарасом Матвієвом молитви: «Господня любов - вічна основа нашого життя. Бог діє через жертовну любов. І творіння Його - клітинни Великої Спільної Любові», ризикну зробити висновок, що саме любов для автора є основним «лейтмотивом» життя. Саме Бог, якого у своїх творах Тарас часто називає Батьком, є породителем всесвітньої любові, з якої виходить людське кохання.
«Господь сповнив мене любовʼю до неї! Мої почування до серця дівочого - це та ж любов Господня! Кохаючи її, я полюбив весь світ.»
Власне, як такої філософії у творах Тараса Матвіїва ви не знайдете, лиш незвʼязний потік свідомості і думок, захований під аномальною кількістю зрозумілих, певно, лише самому автору метафор. Звісно, якщо шукати сенс - ви його побачите, знайти сенс можна у чому завгодно, було б бажання. Я не про це. Повертаючись до основної тези, сказаній у вступі, зверніть увагу, що ніхто не зможе пояснити справжній сенс слів окрім їхнього безпосереднього автора, додумати смисл - не означає його знайти.
Але мерці не багаті на коментарі. Саме у цьому трагедія непочутих вчасно авторів, саме у цьому трагедія Тараса Матвіїва. Була ця людина літературним генієм чи черговим бездарним писакою ми вже ніколи не дізнаємось. Єдине, завдяки чому ми можемо судити людину після смерті - її вчинки, бо вони безсмертні...
Революція гідності та АТО/ООС (2013-2020)
Щоб мене зрозуміти, прочитайте те,
що я не написав.
Читайте, що не написано, а зроблено.
В тих розділах — найліпше.
Закінчивши навчання в університеті колишній закоханий юнак починає свій шлях дорослішання: все менше й менше споглядаються теми любові та кохання у його віршах, починають переважати твори на суспільно-морально-політичну тематику.
Зʼявляються рядки з натяком на спроби самоусвідомлення та пошуку сенсу буття. Але 2013 рік у корні змінює подальший розвиток творчого генія. Точніше, зводить його нанівець. Натомість починається розвиток іншого генію - життєвого. Завершується ера нескінченних слів, починається ера вчинків.
Рано чи пізно перед кожним письменником стає цей вибір - залишитись стороннім спостерігачем, чи стати частиною подій. І свого часу Тарас Матвіїв зробив цей вибір.
У грудні 24-річний хлопець відмовляється від ролі зверхнього обсерватора і потягом вирушає до Києва щоб приєднатися до протестувальників у боротьбі зі свавіллям тодішньої влади.
«Мало вам було Богдана, Тараса, Василя?
Хотіли собі «нових» героїв.
Нате. І не шкодуйте сліз.»
Очевидно, що після подій Майдану долучення Тараса до лав ЗСУ було лише питанням часу. Розумів він це чи ні, але шлях добровольця нереалізований письменник обрав ще тоді, взимку 2013 року, для такої людини як він не існувало іншого шляху. Долаючи довгі суперечки із друзями, мужньо стерплюючи сльози матері, восени 2015 року Тарас Матвіїв стає частиною окремої добровольчої роти «Карпатська Січ» у складі 93-ої ОМБр. У 2018 він вступає на курси лідерства, де отримає звання молодшого лейтенанта та з грудня 2019 року проходить військову службу за контрактом на посаді
командира взводу у 24 ОМБр.
«Останні 5 років я не знаю спокою. Зачинаючи від Майдану, транзитом через волонтерський і добровольчий рух, участь в самоврядуванні і аж до теперішньої служби в ЗСУ. Я свідомо обрав шлях постійних потрясінь і викликів відкинувши попередній спосіб життя, медійну карʼєру і навіть давні мрії. Не міг по-іншому. Як не могли й тисячі інших, що були поруч. Ми покірно прийняли виклики часу і вийшли далеко за межі «зони комфорту». Ми стали нагадувати кочівників, що рвонули з осілих місць у безкраї степи не маючи уявлення, що чекає за горизонтом. Такий стиль життя підходить далеко не для всіх».
Там, де починається війна, закінчується романтика. Там, де починається солдат, закінчується письменник. Для Тараса Матвіїва життя скінчилось 2020 року, для життя
Тарас Матвіїв скінчився у 2014. Так і не здійснивши одну з головних своїх мрій, не видавши власну книжку, командир взводу, офіцер ЗСУ на псевдо «Сармат» загинув, рятуючі бійців особового складу з під завалів під мінометним обстрілом. Прозоїчна смерть, чи не так? Народжений на Волині хлопець вмирає у забутому селищі на Донбасі, вражений не жорстокими чарами кохання, не глибокими самокопаннями, а залізною 120-и міліметровою болванкою, начиненою порохом. Так гинуть люди, але найстрашіне - так гинуть їхні думки, невимовленні істини і нерозкриті почуття.
Так гине людство...
«У вихровині піщаної бурі нема романтики і часу
боротьби добра чи зла
нема її святого лику лиш звичайні порохи
обпалюють скривавлену щоку
Герої не вмирають!
а не герої?
той хто виповз на світ і обшпарився?
той хто не витримав ноші і впав?
той хто шукав але не там і не те?
Ми прості обшарпані хлопці
із запилюженими очима
і втомленими серцям
и ми вмираємо щодня
і щогодини а з нами матері
і ненароджені діти
а в нас не відкриті таланти й континенти
навіки збіднілий світ
без наших усмішок і мрій
ми вмираємо
щодня і щогодини
ви ж нас не знали
і вже не пізнаєте
ми одиниці чиєїсь доповіді
ми чорні стрічки чиєїсь скорботи
ми лиш обвуглені кістки без іменних жетонів
що десь у примарних пісках
розмітає вітер на лету
розмітає вітер у Пісках»
Червень, 2015. «Піски»
Дмитро Яременко, 2023
.....Дмитро ..писав про журналіста, воїна, героя...
...а згодом...на своєму одязі він носив шеврон ЗСУ. Не раз казав, що хотів би служити, щоб помститись за рідне місто, яке знищили окупанти, вбивши десятки тисяч людей. А ще він мріяв стати режисером і зняти фільм про Маріуполь” ....