Переклад статті відомої італійської дослідниці проф. Інес Тестоні, в якій розглянуто головні напрямки філософської думки видатного італійського філософа Емануеле Северіно. Стаття включена до передмови до книжки Е. Северіно “Сутність нігілізму” ("The Essence of Nihilism", 2016).

Е-публікацію див. стор. у підрозділі цього сайту “Філософські статті та есеї” - “Як і кожне суще, людине є не лише вічною...”

Інес Тестоні

Страх смерті? А як щодо Вічності?

Філософський шлях Емануеле Северіно розпочинається 1947 року; маючи за плечима лише18 років, він, у своїй дисертації “Гайдеггер і метафізика”, на противагу домінуючим у той час інтерпретаціям, обстоює ідею про те, що Гайдеггера можна розглядати як метафізика. І хоча це одна з перших великих робіт Емануеле Северіно, однак його концепція стає всупереч феноменологічній моді дня; від цієї моди він дистанціюється без вагань. У ті роки, після панування неоідеалізму Бенедетто Кроче та Джованні Джентіле, італійські інтелектуали активно цікавилися іншими напрямками європейської філософії – феноменологією, екзистенціалізмом, логічним емпіризмом, прагматизмом і марксизмом. Проте жоден з цих напрямків не заполонив увагу Северіно такою мірою, щоб уплинути на траєкторію його думки.

Академічна та інтелектуальна кар’єра Северіно була такою ж блискучою, як і стрімкою. У 22 роки він стає викладачем теоретичної філософії, а невдовзі, після роботи на посаді професора етики у Католицькому університеті Мілана, – професором теоретичної філософії в Університеті Венеції; нині він почесний професор цього університету. Потрапивши під доскіпливе око Священної Канцелярії, Северіно став одним з останніх мислителів, хто пройшов через процес інквізиції і був засуджений за свої ідеї. Пізніше він стає членом престижної Академії деі Лінчеї; [1] а Президент Італійської Республіки нагороджує його Орденом Великого Хреста. Сьогодні Северіно продовжує вести курс фундаментальної онтології в Університеті св. Раффаеле у Мілані та курс для аспірантів на тему “Дослідження смерті та завершення життя” в Університеті Падуї.

Втім, ці аспекти біографії не розкривають всієї виняткової значимості Северіно як мислителя; ця значимість – у його працях, в органічній, цілісній та структурно узгодженій системі, яку не часто зустрінеш у сучасній філософії. Переконливість, притаманна цій системі, випливає з того вкрай важливого виміру, який у центрі уваги досліджень Северіно, – з перевизначення поняття “істина”.

Саме тому його дискурс розвивався на основі глибокого дослідження цілісного смислу знання і дії, буття і смерті. У середині минулого століття, коли філософський шлях Северіно лише розпочинався, у філософській думці Італії, як і в загальноєвропейському культурному кліматі, відчувалася необхідність перегляду ключових принципів тієї філософської традиції, на якій протягом понад двох тисячоліть вибудовувалися підвалини смислу істини. Рух у цьому напрямі дав важливі результати, однак вони були притлумлені успіхами інших європейських мислителів. У ті роки вже домінували гіпотетичні та постструктуралістські філософії англомовних, французької та німецької шкіл, що набули згодом ще більшої популярності, поширюючи свій вплив за межами Європи.

Всупереч дедалі більшим успіхам цих епістемологій сумніву, філософій розчарування та концепцій невизначеності, філософська рефлексія Северіно рухалася у протилежному напрямі. Його аналіз спирається на широку критику непереконливості, характерної для тієї форми, яка в сучасній філософській думці розглядається як засіб для перегляду традиційної ідеї істини. А проте, досліджуючи концептуальні основи цієї форми, він ніколи не применшував її значення. Мета Северіно – виявлення тих рушіїв традиційної думки, які з необхідністю приводять до смерті істини, але передусім – показ того, що ці рушії є водночас і виявом вкрай високого ступеню відчуження, досягнутого західною цивілізацією.

Думка Северіно від початку дистанціювалася від загальної історії філософії, оскільки була спрямована на демонстрацію того, що філософія, ставши на шлях, який веде від грецької метафізики до Гегеля, сама того не бажаючи, приводить до деструкції всієї філософської традиції і, зокрема, до руйнації будь-якої спроби одержати доконечну істину про смисл реальності. І цей шлях, що ставить під сумнів саму можливість розуміння смислу істини в рамках філософської традиції, є не лише неминучим, але й свідчить про високий ступінь ригідності, досягнутий західною традицією. Северіно вдається уникнути цієї ригідності, вказавши на необхідність її подолання. Такого висновку він доходить, визначаючи найдавніші витоки процесу, що починається від “Шляху Ночі” – доконечного відчуження думки; йому завжди протистояв інший шлях – “Шлях Дня”.

Захід досягає цілковитої узгодженості у відмові від істини, але такий шлях свідчить про найвищий ступінь відчуження. Шлях Дня показує справжній смисл істини, докорінно відмінний від того, що пропонується в рамках традиційної думки. І якщо строге мислення може часом здатися не таким захоплюючим, це не стосується текстів Северіно: що більше в них строгості, то більший інтерес вони викликають. Це результат не так психологічного, як філософського впливу, оскільки цей інтерес визначається зовсім не тим, що люди вважають найцікавішим у своєму житті. Він стосується того смислу, якого слід надавати життю, що в нього занурені люди. Сам термін “інтерес” походить від латинського inter-esse, що означає “перебувати між”, і що насамкінець зводиться до бажання знати, звідки походять людські істоти і яким є їхнє призначення; які події належать до минулого, і які очікують на них у майбутньому. Опублікована 1972 року, “Сутність нігілізму” демонструє саме таку інтересну строгість.

Есеї, що увійшли в це видання, вже перекладені кількома європейськими мовами [2]; це ключові тексти, в яких відбито головний напрям діяльності Северіно з кінця 1940-х років і до сьогодні. Упродовж останніх 50 років вони – у центрі філософських дебатів в Італії, а Церква оголосила їх несумісними з католицькою релігією. Ці праці служать надійним стимулом для спроб повернути абсолютне верховенство філософії, яка не підпорядковується жодній релігії; крім того, вони стають всупереч характерній для 19 століття тенденції приписувати філософії другорядну роль по відношенню до науки. Основи верховенства філософії закладені не лише в “Сутності нігілізму”, а й у деяких інших працях Северіно. Серед таких праць: розглядувана нижче “Вихідна структура” (“La struttura originaria”); “На шляху до нової інтерпретації філософії Фіхте” (“Per un rinnovamento nella interpretazione della filosofia fichtiana”), в якій діалектику Гегеля, що вважається кульмінацією епістемо-метафізичної традиції, розглянуто з точки зору переосмислення філософій Фіхте та Шеллінга; а також “Дослідження практичної філософії” (“Studi di filosofia della prassi”), де аналізується глибоко проблематичний зв’язок між істиною і вірою і акцентується несумісність істини з релігійною вірою. Переклад і аналіз праці Карнапа “Логічна будова світу” (“Der Logische Aufbau der Welt”) – важлива задача, яку бере на себе Северіно саме для аналізу одного з найпослідовніших проявів підпорядкованості філософії науці. [3]

1. Доконечна й найчіткіша альтернатива – вічність Буття

Дослідник, котрий знайомиться с працями Северіно, має бути готовим до зустрічі з тим, що абсолютно відрізняється від усього, йому відомого. Філософія Северіно не просто відрізняється від інших філософських систем; вона позиціює себе в абсолютній опозиції до всієї західної культури і цивілізації, а також до будь-якої історії культури і цивілізації.

У стислому вигляді суть цієї альтернативи може здатися міфом, можливо й захоплюючим, але міфом. І, на жаль, будь-який конспективний вступ до цієї філософії ризикує стати генератором такого неправильного розуміння.

Суть даної альтернативи полягає у твердженні про те, що кожне суще є вічним. Це означає, що кожне “суще” – кожна річ, відношення, мить, досвід, стан свідомості і природи, кожна подія, від несуттєвої до найважливішої, все, у будь-який спосіб проявлене, і все, що не проявляється і не може бути відображеним у досвіді, є вічним. “Вічне” означає: необхідно, щоб кожне суще було, і було таким, яким воно є. Для будь-якого сущого неможливо не бути. Все, що не є нічим, є сущим. Кожне суще – вічне.

Строгість, з якою Северіно показує необхідність вічності сущого, не слід порівнювати з науковим знанням, оскільки це останнє визначає себе як гіпотетичне й спростовне. Але це і не строгість, запроваджена грецькою філософією, тобто не “epistéme істини”, з її кульмінацією в гегелівській системі та у “філософії як строгій науці” (“Philosophie als strenge Wissenschaft”) Гуссерля. Северіно показує, що саме грецька філософія генерувала ту помилку, яка не лише домінуватиме на всьому шляху західної філософії, а й визначить всю історію західної цивілізації. Ця помилка полягає в твердженні про те, що поява “становлення” у світі рівно означає і появу знищення того, що стає, і що смерть людської істоти, як і смерть речі, є рівнозначною її знищенню.

Северіно показує: всупереч допущенню західної філософії, немає становлення у розумінні його рівнозначності знищенню, або в розумінні становленню сущого ex nihilo. Отже, некоректно говорити про те, що його точка зору заперечує досвід, і що ствердження вічності кожного сущого є рівнозначним запереченню багатоманітності прояву того, що з’являється. Навпаки, Северіно наполягає на тому, що зміст, який справді з’являється, жодним чином не свідчить про знищення сотворіння кожного сущого. У післямові до “Сутності нігілізму” викладено основи даного аргументу. У стислій формі суть аргументу полягає ось у чому: те, що зникає [у розумінні “знищується”. – Прим. перекл.], не може зникнути, і продовжує з’являтися (хоч і не може більше відбиватися в “досвіді”) так само, як воно з’являлося до цього. У цьому розумінні зв’язка з’ява-досвід не може свідчити про те, що те, що більше не відображене в досвіді, або те, що ще не відображено в досвіді, стало нічим або продовжує залишатися нічим.

Отже, уявлення про “становлення”, підтверджене досвідом, як про прихід з та повернення в ніщо є всього лише змістом теорії, яка переважає над іншими, і якій посприяло також і розвинене давніми греками розуміння того, що мертві не повертаються. Коли філософія розглядає смисл буття і ніщо, вона вважає, що має право зробити висновок про те, що мертві, як і мертві речі, не повертаються через те, що вони перетворилися на ніщо. Циклічна природа часу [у грецькій філософії. – Прим. перекл.] не стосується кожного сущого, а лише загальних форм життя, що перебувають у божестві – вимірі, в якому суще є вічним (тобто таким, що не приходить з нічого і не перетворюється на ніщо), і не тому, що це – суще, а тому, що це – привілейоване суще. Вже з однієї цієї причини Северіно розглядає вічність божества, заявлену впродовж усієї історії західної культури, як одну з найрадикальніших форм заперечення істинного смислу вічності – вічності сущого як сущого. “Бог” (концепт, який ще наявний у “Сутності нігілізму”) – це сукупність сущого, але не в пантеїстичному сенсі, оскільки як сукупність сущого “Бог” є сукупністю вічних речей, які не криють за собою тлінного, становленого, контингентного світу. При цьому важливо підкреслити, що термін “Бог”, як і термін “epistéme” представлені в цій праці в абсолютно новому значенні – значенні “судьби істини” (про це див. нижче).

Головна помилка, про яку говорить Северіно, доповнюється докорінно неправильним уявленням про те, що становлення свідчить про творіння і знищення сущого. А що ця фундаментальна категорія західної філософії стала фундаментальною категорією всієї культури, то саме культура генерує докорінно неправильне нав’язування світу тієї сутності, якої він не має. Джерелом цієї головної помилки і докорінно неправильного уявлення, що породили найстрашніше і найжахливіше значення смерті як відходу у ніщо, є грецька філософія. Це значення надає форму всьому образу смислу життя і вчинку, як на індивідуальному рівні, так і на рівні соціуму. Починаючи з цього відправного пункту, все, що мислилося надалі у рамках “віри в становлення”, повністю викривлено цією помилкою.

2. Судьба істини

Вказуючи на цю головну помилку, Северіно, однак, показує її розпізнаваність по відношенню до “не-помилки”, а саме до того, що він називає “вихідною структурою”, а пізніше – “вихідною структурою судьби істини”. Свою працю “Вихідна структура” (“La struttura originaria”) він і досі вважає тією основою, на якій всі його праці “одержують точний смисл”. [4] Пізніше Северіно назве цю протилежність головній помилці – “судьбою” (“destiny”), використовуючи, таким чином, індоєвропейський корінь stha, що зберігся в англійській мові і означає “стійкий” [незмінний, staying; в укр. мові слово “судьба” (через варіанти “сутьба”, “суть”, “стояти”) також пов’язане з індоєвр. корінням; див., напр., статті “Суть” і “Стояти” в: Етимологічний словник української мови. – Т. 5. – К.: Наукова думка, 2006. – Прим. перекл.]. Вихідна структура судьби – з’явлення того, що не є чимось, відмінним від себе самого, тобто самого буття кожного сущого і передусім сущого, яке з’являється. Буття речі самою собою – це той вимір, негація якого є само-негацією. У цьому стосунку надто виразним у “Сутності нігілізму” є підрозділ 6 розділу “Повернення до Парменіда” під заголовком ““Справжнє значення” протиставлення позитивного та негативного”. У ньому Северіно розглядає і водночас пропонує нове тлумачення аристотелівського “спростування”(élenchos) тих, хто заперечує “принцип суперечності”. (“Позитивним” є кожне суще; “негативним” є все інше кожного сущого.) У свою чергу, “існування” (буття, тобто не-буття нічим) з’явленого сущого не може бути негованим, оскільки така негація є само-негацією. Отже, оскільки негація змісту вихідної структури – це само-негація, то такий зміст є “абсолютно і первинно неспростовним”.

Теза про справжній смисл того, що з’являється – одна з найголовніших характеристик тієї альтернативи, яку Северіно пропонує з 1950-х років, оскільки ця теза тісно пов’язана з необхідністю вічності кожного сущого, тобто з неможливістю того, що дане суще може не бути. Неможливість створення і знищення полягає в неможливості існування часу, в якому суще “ще не” є або “вже не” є. А “неможливість” означає: твердження, що “суще не є” – це негація вихідної структури, точніше це негaція позитивного і негативного, це твердження про те, що суще є інакшим, ніж воно є. А таке твердження справді є негацією, що дорівнює само-негації. У цьому сенсі, якщо хтось стверджує про якусь істоту (або річ), що вона не є, тобто, що в один час вона ще не є, а в другий час – вона вже не є, то насправді він стверджує, що “ця істота (або річ) – ніщо”. А ніщо (nothingness) – це абсолютно інше по відношенню до сущого. І тут стає цілковито зрозумілим діаметрально протилежний характер альтернативи, запропонованої Северіно. Найчіткіше це показано саме в “Сутності нігілізму”. Якщо хтось заперечує те, що кожне суще – вічне, то він заперечує абсолютно неспростовне.

Розміщення сущого в часі, а, отже, і твердження про те, що в часі воно не є, – це кульмінація докорінно неправильного уявлення, адже, як показано вище, таке уявлення – це убрання того, що з’являється, у покров, який приховує і викривлює його істинну сутність, а саме – його вічність. Будучи виштовхнутим у час, суще ідентифікується з нічим, воно мислиться і переживається в досвіді як ніщо, йому приписується смерть, з якої нема вороття.

Справжній смисл нігілізму, “сутність нігілізму”, полягає саме в такому способі мислення і сприйняття сущого. Таким чином, будь-яка інша критика нігілізму (наприклад, з боку Якобі або Ніцше та Гайдеггера) сама по собі є однією з форм цієї сутності нігілізму. У такій критиці все ще прийнятним залишається те, що в часі суще виходить з нічого і в ніщо повертається, і що його вихід з нічого і повернення в ніщо – це те, що з’являється.

Далі Северіно доходить висновку про те, що по всій історії західної культури сам “принцип суперечності” (як і “принцип тотожності”) є суперечливим. Цей принцип передбачає, що лише тоді і лише доти, доки суще є, воно є самим собою, а не іншим; і він передбачає, що коли суще є нічим, його бутність самим собою, а не чимось іншим, також є нічим. Але тим самим “принцип суперечності” підспудно утверджує суще як ніщо, а, отже, ідентифікує суще з ніщо через негацію саме того, що передбачалося підтвердити.

Заперечуючи цей справжній смисл нігілізму, судьба істини позиціює себе як поза самою цією філософською традицією, так і поза її руйнуванням.

3. Нігілізм: між традицією та сучасним мисленням

Судьба є тим виміром, в якому проявляється не лише розбіжність між традицією і сучасним мисленням, а й справжня сутність нігілізму. Філософія наслідує дофілософську віру в існування речей становленськи [через становлення] іншими і тим самим генерує кінцеву форму становленськи іншого – становлення нічим. Іншими словами: вона генерує кінцеву форму смерті, а отже – найглибше страждання. Для того, щоб зробити життя прийнятним, а відтак можливим, мислення, яке генерує найглибше страждання, має бути спроможним продукувати і цілющий засіб від страждання й страху. Намагання позиціонувати божество як “саме такий” засіб від болю і страху смерті Северіно вбачає в ранній історії грецької думки, зокрема в думці Есхіла; починаючи з Анаксимандра, це бог, котрий оберігає все, що з нього походить, і все, що в нього повертається. Нігілізм, тобто відчуження істини, розглядає незмінного й вічно сущого бога як спасителя, що віднімає у ніщо все найважливіше для людських істот. Одначе, як показує Северіно, аналізуючи засади сучасного мислення, такий засіб спирається на віру в становлення, і через це виявляється неможливим. Існування будь-якого “незмінного” сущого заперечує становлення, а відмова від традиційного мислення, тобто від епістемо-метафізичного засобу, спирається на усвідомлення того, що кожне вічне суще упідлеглює собі всю сукупність сущого, а тому вимагає, щоб йому підпорядковувалося геть усе. Підпорядкованість вічному сущому анулює контингентну природу подій, тобто можливість розуміти їх як ніщо до того, як вони відбуваються, і після того, як вони відбулися. Будь-яке незмінне суще, як абсолют, продукований епістемо-метафізичною традицією передусім через концепти бога і спасіння, анулює прихід з і повернення в ніщо.

На думку Северіно, мешканцями земель, де знищується будь-який заснований на абсолюті цілющий засіб від страху смерті, є великі майстри нігілізму. Серед них – Ніцше та два італійські філософи: Джованні Джентіле, котрому, як вважає Северіно, несправедливо приділяється мало уваги, та Джакомо Леопарді, філософські праці якого лише недавно стали доступними англійською мовою. Саме ці великі майстри нігілізму показали неможливість будь-якого заснованого на ідеї бога засобу від страху смерті, тобто неможливість того, що намагалася показати епістемологічна метафізика за допомогою “істини”. [5]

Проте нігілізм, як відчуження доконечної істини, є само-негацією, а, отже, з точки зору судьби істини: і епістемологічна метафізика, і сучасне мислення є формами відчуження істини.

Це складна тема, яку Северіно розкриває у “Сутності нігілізму”, в підрозділі 6 розділу “Повернення до Парменіда”, в контекстві “негації вихідної структури як само-негації”. Зокрема, в цьому підрозділі проаналізовано таке заперечення проти вихідної структури істини: якщо саме через негацію змісту вихідної структури як само-негацію такий зміст є абсолютно неспростовним, то така структура не може бути вихідною, а має бути характеристикою, спертою на прояв цієї само-негації, а тому така структура не може бути основою неспростовного знання. У цій передмові я нагадаю лише головні положення відповіді на це заперечення у вказаному підрозділі. Те, що суще не є чимось, відмінним від себе самого, є “індивідуацією”. Наприклад, небутність цієї книжки або цієї кімнати, або цього спогаду чимось, відмінним від самого себе, є “індивідуацією” універсальної властивості “не-бутності чимось, відмінним від себе самого” (тобто не-бутності універсальною опозицією позитивного і негативного). У підрозділі 6 розділу “Повернення до Парменіда” показано, що élenchos цієї негації бутності самим собою, тобто самозаперечення негації вихідної структури, – це система зв’язок, які є індивідуаціями універсальної властивості “не-бутності відмінним від себе самого” (тобто індивідуаціями універсальної властивості речі “бути самою собою”). Ця структура є вихідною лише тією мірою, якою вона є проявом синтезу даної універсалії та системи індивідуацій даної універсалії. Саме з цієї причини élenchos не є чимось зовнішнім по відношенню до вихідної структури, яка в такому разі залишалася б такою, що спирається на нього [тобто на élenchos], і не може більше бути доконечно неспростовною.

4. Після “Сутності нігілізму”

Після “Сутності нігілізму” філософська думка Северіно розвивається за двома напрямками: з одного боку, це питання, розглянуті в есеї “Земля та сутність людини”, включеному в дане видання; а з другого боку, це аналіз фундаментальної структури західної історії – від грецької думки до її кульмінації в цивілізації технологій – аналіз, розпочатий і в “Сутності нігілізму”, в есеї “Шлях Дня”.

Я торкнуся лише кількох питань по першому напрямку. Вихід з і повернення в ніщо є неможливими, і кожне суще є вічним. А проте, мінливість у світі, тобто поява і зникнення в ньому сущого, здається неспростовною. Отже, це той випадок, коли кожна зміна у світі – це початок з’явлення “вічного” сущого, яке до цього не з’являлося, або більше-не-з’явлення вічного сущого, яке з’явилося до цього. Кажучи інакше: зміна у світі не може бути становленням-сущого-іншим, а, отже, ця зміна не може бути доконечною формою становлення іншим, тобто становлення нічим (або виходом з нічого). Значення смерті, таким чином, потребує цілковитого перегляду. Кожен стан людського життя, від народження до смерті, є вічним. Пізніше Северіно покаже, що все, що зникає, має насамкінець з’явитися знову і залишатися явленим назавжди. А входження вічного сущого в явлення, як і вихід з нього, – це входження і вихід того сущого, яке являє себе, і в якому являється і час, і все, що (культура) марно намагається помислити як “абсолютно відмінне” від мислення. Судьба істини – це явлення вічного сущого.

Однак і сам нігілізм є вічним. Нігілізм – це не ніщо; це переконання, віра, воління; це суще. Ось чому воно є вічним. Вірити в те, що суще є нічим, або воліти цього, – це не ніщо. Захід заснований на цій вірі та волінні, але поява Заходу можлива лише тією мірою, якою все, що з’являється, і що Северіно називає “землею”, стає ізольованим від судьби істини і подається як певні рамки відношень між людськими створіннями. “Ізольованість землі від судьби” – це світ, в існування якого людські створіння у своїй більшості вірять. Така ізольованість є вихідним переконанням-волінням, при якому мінливість землі не може бути зрозумілою правильно, а тому розуміється як становлення речей інакшими або як становлення їх нічим. Глибока переконаність відчуженої людської істоти полягає у вірі в те, що ізольована земля – це те, до чого вона [ця істота] запевне прив’язана, оскільки це саме та мова (що сама є характеристикою ізольованої землі), якою ця ізольована земля зазвичай промовляє; а в цій мові судьба істини залишається не названою. У “Землі та сутності людини” Северіно доводить, що сутність людської істоти полягає у протиставленні (contrast) між явленням судьби істини і явленням ізольованої землі. Крім того, явлення судьби істини – не лише вічне, але це і судьба кожного сущого, предикат кожного сущого. А тому, як показано в “Землі та сутності людини”, жодне суще не може з’явитися без з’явлення судьби істини; себто з’явлення судьби істини передує з’явленню сущого. Судьба істини – це основа всього того, що з’являється. Судьба являється вічно і одержує землю. У цьому сенсі, людське створіння – це вічне явлення судьби істини.

Ці теми розглядаються і в книжках Северіно, які з’явилися нещодавно: “Судьба необхідності” (“Destino della necessità”), “Слава” (“La Gloria”), “Перехід” (“Oltrepassare”) та “Смерть і Земля” (“La morte e la terra”). [6] В них досягнуто дуже вагомих результатів, що так чи інакше були відображені і в попередніх працях, але не були відповідним чином артикульованими. Наприклад, “Сутність нігілізму” заперечує те, що контингентність сущого та свободу прийняття рішень можна розуміти, відповідно, як можливість того, що могло б не бути опозицією до сущого, і як ситуація, в якій рішення, що були прийняті, могли б не бути прийнятими. У цій праці Северіно все ще наполягає на тому, що детермінації землі, які вступають у явлення, – події та рішення – могли б і не з’явитися, тобто, що суще, яке почало з’являтися, могло й не з’явитися. У “Судьбі необхідності” цю тезу з “Сутності нігілізму” опущено, оскільки вона тепер розглядається як відлуння нігілізму, відкинутого в даній праці. Але необхідність з’явлення кожної детермінації землі не є судьбою, яка підпорядковує вихід сущого з нічого та його повернення в ніщо, саме з тієї причини, що ця форма відношення сущого з ніщо є неможливою. Ось чому необхідність того, що земля пробуває, і саме так, як вона пробуває, належить до самої сутності, до самого основи того, що пробуває.

Ще один важливий приклад: аргумент, представлений у “Славі”, виходить з неможливості того, що зв’язок між сущими може почати ставати необхідним. Зв’язок справді є необхідним саме через те, що він не починає бути необхідним, оскільки є необхідним постійно. Цей зв’язок випливає з необхідністю того (але він є також і наслідком, що максимально стимулює інтерес людини), що все явлене (кожне суще на землі) з необхідністю долається [surpassed, у значенні “перекривається ”, “поглинається”. – Прим. перекл.] іншими детермінаціями землі. Кожне суще є таким, що долається, але не знищується, тобто долається і водночас зберігається. Справді (але знов-таки, в цьому контексті я можу лише вказати на обґрунтування даної тези), якби те, що з’являється, не долалося, зупиняючи в такому разі курс і мінливість землі, то між цим явленим і його основою почав би з’являтися необхідний зв’язок, а це означало б існування того, що є неможливим.

Із цього випливає не лише те, що все суще і всі людські створіння є вічними, а й те, що все, з’явлене у людському досвіді, – це безконечне з’явлення вимірів вічного сущого. Крім того, оскільки ізоляція землі – це те, що з’явилося, то необхідно, щоб така ізольована земля також була подолана землею, яка позбавляє судьбу істини від протиставлення ізольованій землі. Отже, в “Славі” якраз і описана саме така безконечна мандрівка землі.

З другого боку, стосовно аналізу західної історії – від грецької думки до цивілізації технологій – окресленого серед інших тем у згадуваному есеї про Леопарді та Ніцше, а також у “Шляху Дня” (“The Path of Day”), то серед інших праць Северіно слід згадати також його “Мешканці Часу”(“Gli abitatori del tempo”), “Техне” (“Techne”), “Фундаментальна тенденція нашого часу” (“La tendenza fondamentale del nostro tempo”), “Майбутня філософія” (“La filosofia futura”), “Війна” (“La guerra”), “Занепад капітализму” (“Il declino del capitalismo”), “Судьба технологій” (“Destino della tecnica”),“Лекції про політику” (“Lezioni sulla politica”), “Від ісламу до Прометея” (“Dall'Islam a Prometeo”) та “Капиталізм без майбутнього” (“Capitalismo senza futuro”). [7] В основі цих праць – переконаність у необхідності занепаду західної традиції (зокрема, західної філософської традиції). По суті, філософія нашого часу вважає, що доконечна й неспростовна істина – це створення й знищення будь-якої істини. У такій ситуації у світі триває боротьба між волями до влади та здатністю одного панувати над іншим за контроль над рухом, що веде речі з ніщо і повертає їх у ніщо. Наймогутнішою волею сьогодні є технології, керовані сучасною наукою. Великими волями, спрямованими на світове панування, є капіталізм, комунізм, демократія, держава, християнство та іслам. Фундаментальна теза Северіно, що стала предметом обговорення упродовж тривалого часу не лише у філософській, а й економічній, політичній та правовій сферах, полягає в тому, що для досягнення вищості над іншими волями і для досягнення своєї мети, кожна воля має зміцнювати ту частину науково-технічного апарату, який вона контролює, аж до моменту, коли таке зміцнення стає істинною метою цієї перемагаючої волі. А що кожна дія визначається метою, то так звана переможна воля є переможною саме тому, що зреклася себе.

Северіно ілюструє цей процес на прикладі волі, що домінує в наші часи, а саме на прикладі капіталізму. Капіталізм є домінантним лише за допомогою науково-технічної складової, використовуваної для можливості безмежної експлуатації. Планета приречена на технологічну цивілізацію (у свою чергу приречену на згасання обожнення технології). Саме цю тезу Северіно чітко артикулює і аргументує у згаданих працях. Слід зазначити, однак, що в цих працях людська історія (res gestae) не є змістом неспростовного знання. Історія з’являється в рамках вихідної віри-воління, яка включає в себе ізоляцію землі: вона з’являється в рамках вихідної інтерпретації віри-воління. З точки зору судьби істини, поява існування ізольованої землі, тобто віри в становлення інакшим є неминучою; але ця віра з’являється як інтерпретація, що відділяє землю від судьби, як головна помилка, якою є інтерпретація.

На завершення зазначу, що розробка двох згаданих напрямків (тобто розробка питань, розглянутих у праці “Земля і сутність людини” і розробка фундаментальної структури західної історії, себто аналіз, окреслений у “Шляху Дня”) доповнюється працями, в яких розвинуто й розширено значення “стояння” в істині, а також відношення між мовою, цим стоянням і вічністю сущого. З цього питання читач може звернутися до таких праць Северіно, як “Закон і випадковість” (“Legge e caso”), “Патрицид, якого не сталося” (“Il parricidio mancanto”), “По той бік мови” (“Oltre il linguaggio”), “Тавтоти” (“Tautotes”), “Основа суперечності” (“Fondamento della contraddizione”) та “Про значення ніщо” (“Intorno al senso del nulla”). [8]

І останнє. Після “Сутності нігілізму” у працях, де найбільш повно розкриваються теми з “Землі та сутності людини”, воля постає у значенні, що дедалі більше відходить від значення, продиктованого відчуженням істини. Після сказаного про радикальну негацію контингентності та свободи волі, тут я також обмежуся лише стислим поясненням (з посиланням на “Судьбу необхідності”). Ізоляція землі – це вихідна воля, на яку сперта воля індивідуальної людини. Будучи ізольованою від землі, воля бажає стати іншим, щоби бути відчутним “фактом”; як воля індивідуальної людської істоти, воля бажає, щоб речі ставали інакшими, ніж вони є. Саме з цієї причини воля бажає неможливого. Отже, претендуючи на здійснення, вона обманює саму себе. Вона не може стати силою, здатною трансформувати суще, оскільки є лише переконаністю або вірою в таку трансформацію. По суті, коли воля вирішує, вона вважає (тим самим обманюючи саму себе), що те, чого вона бажає, є незаперечно досяжним. Однак те, чого насправді бажає воля, полягає в тому, щоби бути судьбою істини. Оскільки судьба – це явлення необхідності, то це вічне й незаперечне “досягнення” того, в чому сама воля “переконана”. Кажучи інакше: справжня форма волі – це незаперечне явлення необхідності.

У праці “Смерть і земля” (“La morte e la terra”) Северіно показує, що смерть окремої людини, тобто смерть її волі, – це поява в самій сутності людського єства (себто в самому протиставленні (contrast) між судьбою істини та ізоляцією землі) моменту, що передує пришестю землі рятівничої. В самій сутності людського єства помирає “емпірична” людська істота. Але саме в цій сутності з’являється земля рятівнича. Це з’явлення означає відмирання і водночас збереження землі ізольованої. Воно не усуває помилку й смерть, і саме тому є найбільш радикальним їх подоланням.

Інес Тестоні

_________________________

[1] Національна академія деі Лінчеї (Академія Лінчеї) – одна з провідних академій у світі. Заснована 1603 р. Одним з її членів був Галілео Галілей. Академію закрито 1651 р., але знову відкрито в 1870-х рр.; вона стала національною академією Італії з питань літератури та науки.

[2] У хронологічному порядку: “Vom Wesen des Nihilismus” (Stuttgart: Klett-Cotta, 1983); “Esencia del nihilismo” (Madrid: Taurus Humanidades, 1991); “Eternité et violence” (Paris: Mimesis-France, 2010). У це видання не включені такі праці Северіно, як “Risposta ai critici” (“Відповідь критикам”), велика праця “Risposta alla Chiesa” (“Відповідь Церкві”) та “La parola di Anassimandro” (“Світ Анаксимандра”); замість них видавці вирішили включити до даного видання есей “Senso e destino dell’Europa” (“Смисл і судьба Європи”), а також “Tempo e alienazione” (“Час і відчуження”) з праці “Gli abitatori del tempo” (“Мешканці Часу”), 1978).

[3] E. Severino. La Struttura Originaria. – Brescia: La Scuola, 1958; доп. вид. з новою передмовою (1979), у кн.: “Scritti di Emanuele Severino”. – Milan: Adelphi, 1981; E. Severino. Per un rinnovamento nella interpretazione della filosofia fichtiana. – Brescia: La Scuola, 1960; E. Severino. Studi di filosofia della prassi. – Milan: Vita e pensiero, 1963; розширене вид. в Мілані: Adelphi, 1984. Rudolf Carnap (1961); La costruzione logica del mondo. Pseudoproblemi nella filosofia. - Еd. and trans. E. Severino. – Torino: Utet, 1997.

[4] E. Severino. “Introduzione” в “La struttura originaria”.

[5] E. Severino. L’anello del ritorno. – Milan: Adelphi, 1999; E. Severino. Il nulla e la poesia. Alla fine dell’età della tecnica: Leopardi. – Milan: Rizzoli, 1990; нове вид. 2005; E. Severino. Cosa arcana e stupenda. L’Occidente e Leopardi. – Milan: Rizzoli, 1998; нове вид. 2006;

[6] E. Severino. Destino della necessità: Katà tò chreón. – Milan: Adelphi, 1980; нове вид. 1999; E. Severino. La Gloria. – Milan: Adelphi, 2001; E. Severino. Oltrepassare. – Milan: Adelphi, 2007; E. Severino. La morte e la terra. – Milan: Adelphi, 2011.

[7] E. Severino. Gli abitatori del tempo. Cristianesimo, marxismo, tecnica. – Roma: Armando, 1978; нове доп. вид. 1981; E. Severino. Téchne. Le radici della violenza. – Milan: Rusconi, 1979; друге вид. 1988; нове доп. вид. – Milan: Rizzoli, 2002; E. Severino. La filosofia futura. – Milan: Rizzoli, 1989; нове доп. вид. 2005; E. Severino. La guerra. – Milan: Rizzoli, 1992; E. Severino. La bilancia.Pensieri sul nostro tempo. – Milan: Rizzoli, 1992; E. Severino. Il declino del capitalismo. – Milan: Rizzoli, 1993; нове вид. 2007. E. Severino; Il destino della tecnica. – Milan: Rizzoli, 1998; нове вид. 2009; E. Severino. Lezioni sulla politica. – Milan: Marinotti, 2002; E. Severino. Dall’Islam a Prometeo. – Milan: Rizzoli, 2003; E. Severino. Capitalismo senza futuro. – Milan: Rizzoli, 2012.

[8] E. Severino. Legge e caso. – Milan: Adelphi, 1979. E. Severino. Il parricidio mancato. – Milan:Adelphi, 1985. E. Severino. Oltre il linguaggio. – Milan: Adelphi, 1992. E. Severino. Tautótēs. – Milan: Adelphi, 1995. E. Severino. Fondamento della contraddizione. – Milan: Adelphi, 2005. E. Severino. Intorno al senso del nulla. – Milan: Adelphi, 2013.

© Олійник, Юрій Миколайович, переклад з англійської мови, 2019.