Вміщено в публікації “Етерналізм Чарлі Брода” разом з вступною статею (див. опцію на цьому сайті - Філософські статті та есеї).

Для зручності я подаю переклад, не обтяжений вступною статею.

За українським варіантом розміщено російськомовний варіант перекладу.

Брод, Ч. Д. Наукова думка

Розділ ІІ

– Гадаю, ви могли зайняти час чимось кориснішим, – зауважила Аліса. – Зараз ви просто його гайнуєте, бо загадуєте загадки, на які немає відповіді.

– Якби ти знала Час так, як знаю його я, – мовив Капелюшник, – то не казала б, що я гайную його.

(Льюїс Керолл. Аліса в Країні Чудес)

Час і зміна: загальні питання

У попередньому розділі питання про простір розглянуте нами в обсязі, достатньому для вивчення відношення простору до часу та матерії. Принаймні ми показали, яким чином такі концепти, як точка, лінія, площина і т. п., необхідні при будь-якому погляді на простір, пов’язані з сирими, невпорядкованими фактами, які ми можемо сприймати. Але ми не пояснили ані того, чому припускається один єдиний простір, в якому локалізовані всі події природи, ані того, яким чином речі займають у просторі приписувані їм позиції. До цього питання ми повернемося згодом. А зараз я пропоную розглянути концепти часу і зміни, оскільки вони виникають на тому самому рівні мислення.

На перший погляд, проблеми часу дуже схожі на проблеми простору, за винятком того, що одновимірний час у порівнянні з трьома вимірами простору може здатися більш простим. Спочатку ми приділимо увагу цим аналогіям, але згодом побачимо, що вони є певною мірою поверховими, і що час і зміна є вкрай складними проблемами, для вирішення яких просторові аналогії навряд чи зможуть нам допомогти.

Фізик здебільшого розуміє час у такий самий спосіб, у який він розуміє простір. Він розрізняє час і події у часі точно так само, як розрізняє простір і матерію у просторі. З другого боку, вважається, що чисте розрізнення позицій у часі не має фізичного значення. Справді, якщо я вийду на вулицю без пальта о другій годині ночі, то, мабуть, замерзну; але якщо я вийду о другій годині дня, то, зрозуміло, зможу уникнути таких наслідків. Але цю різницю ніколи не пов’язують з різницею у датуванні, а пов’язують з тим фактом, що різні показники температури й вологості будуть одночасними з обома моїми виходами. Крім того, вважається, що час, подібно до простору, є неперервним, і фізики припускають (або припускали донедавна), що є єдина часова послідовність (time-series), в якій відбуваються всі події природи. Це послідовність одного виміру, так що час є подібним до дуже простого простору, який складається з однієї прямої лінії.

Точно так само, як ми розглядаємо нашу геометрію у термінах неподовжуваних точок і їхніх відношень, ми розглядаємо і нашу хронометрію у термінах моментів без тривалості та їхніх відношень. Тривалість у часі відповідає продовженню у просторі. І точно так само, як ми ніколи не сприймаємо точки або навіть неподовжувані частинки, ми ніколи не усвідомлюємо моменти або моментальні події. Ми усвідомлюємо лише фінітні події різної тривалості. Під подією я розумію те, що взагалі триває (endures), безвідносно до того, як довго воно триває, і чи є воно якісно подібним або якісно різним на попередніх і наступних стадіях своєї історії. Це суперечить здоровому глузду, але здоровий глузд нічого не пропонує з цього питання. Спалах світла або автомобільну пригоду ми зазвичай називаємо подією, але відмовляємося використовувати цей термін до білих скель Дувра. Хоча єдиною релевантною розбіжністю між спалахом і скелею є те, що перше триває короткий час, а останнє – тривалий час. І єдиною релевантною розбіжністю між пригодою і скелею є те, що, коли історії цих двох уявити у вигляді послідовних нашарувань (slices), тривалістю в одну секунду кожне, то контенти кожної пари суміжних нашарувань можуть істотно відрізнятися у першому випадку і бути дуже подібними у другому випадку. Такі просто кількісні розбіжності, як ці, не є вагомою підставою для того, щоби в одному випадку називати частину історії подією, а в другому випадку відмовлятися позначати частину історії таким терміном.

Отже, часові відношення, які ми сприймаємо між подіями, подібні до відношень часткового або повного накладання, яке ми сприймаємо у випадку двох подовжених об’єктів, наприклад, пари відрізків (a pair of sticks). Можливі часові відношення між двома подіями можна цілком уявити, взявши одну пряму лінію, скажімо “зліва направо” для позиції “раніше – пізніше”, і взявши два відрізки на цій лінії, щоб уявити пару фінітних подій. Нехай АВ і CD є двома подіями, з яких остання триває довше; у такому разі можливі темпоральні відношення між цими двома представлені дев’ятьма діаграмами, показаними нижче.

(1) _A-----_B-----^C----------^D----→

(2) _A----- ----------^D----------→

(3) _A--^C--_B------^D--------------→

(4) -----_B---^D------------------→

(5) ^C--_A---_B---^D----------------→

(6) ^C-----_A----- ----------------→

(7) ^C-------_A---^D--_B------------→

(8) ^C------------ ------_B--------→

(9) ^C------------^D------_A--_B----→

Найзагальнішим типом відношень між фінітними подіями є часткове передування і часткове наслідування; всі інші відношення можна визначити в цих термінах. Використовуючи метод широкого абстрагування (Method of Extensive Abstraction), з цих первинних сприйманих даних та їхніх первинних сприйманих відношень можна одержати концепти моментальних подій та моментів, а також визначити їхні достеменні відношення. Щодо історії самого методу, то, гадаю, першим до даної проблеми його успішно застосував д-р Норберт Віннер.

Підстави для застосування широкого абстрагування для часу – ті самі, на яких ми застосовували цей метод для простору. Наш головний науковий інтерес полягає в тому, щоб розкрити закони, які пов’язують події одного типу з подіями других типів у часі. Отже, оскільки геометричні відношення фінітних величин як такі є складною і нерозв’язною проблемою, то це саме стосується і каузальних відношень подій фінітної тривалості. Між контентами однієї години і контентами іншої години немає простого відношення. Але чим коротшими ми робимо наші події, тим простішими стають відношення між ними. І в кінцевому підсумку ми формулюємо наші закони в термінах так званих “моментальних подій” і чітких відношень між ними, і ми “розкладаємо” фінітні події на групи моментальних подій, і пояснюємо відношення між ними в термінах відношень між їхніми моментальними “частинами”. Все, що можна сказати про цю процедуру в геометрії, можна використати mutatis mutandis для її застосування у фізиці. Моментальні “події” не є реальними подіями, принаймні є такими не більше, ніж точки є малими величинами. Моментальна подія не є “частиною” фінітної події у тому чіткому прямому сенсі, в якому подія хвилини є частиною події, що триває годину. Значення всіх цих концептів і їхніх відношень мають бути даними в термінах сприйманих об’єктів (entities) та їхніх відношень за допомогою методу широкого абстрагування.

Те, про що ми говоримо, можна найкраще проілюструвати на прикладі науки механіки. Тут ми маємо справу з рухом фінітних тіл, таких як колеса і планети; і ми хочемо вивчити зміну їхніх позицій і зміну їхнього руху протягом тривалих періодів часу. Для цього нам слід спочатку розікласти фінітні тіла на неподільні частинки, а потім розікласти фінітні події на моментальні події. Закони механіки є простими лише в тому випадку, коли вони визначають відношення між моментальними конфігураціями однієї групи частинок і більш пізньою чи більш ранньою конфігурацією тієї самої або іншої групи частинок. Розрив між сприйманими фактами, який ми намагаємося описати і спрогнозувати, і невідчутними концептами й відношеннями, в термінах яких ми маємо вивчати ці факти, заповнюється широким абстрагуванням, застосовуваним і до продовження у просторі, і до тривалості у часі. Механіка – це тип геометрії подій, який має враховувати і просторові, і темпоральні характеристики подій. А геометрія – це тип механіки, який ми одержуємо, коли обмежуємо себе одним моментом і відкидаємо темпоральні характеристики подій. Безумовно, це лише приблизні загальні визначення, однак цілком можливо, що вони допоможуть прояснити суть питання; і згодом ми до них повернемося.

Схоже, що досі аналогія між простором і часом працювала успішно. Тривалість відповідала довжині, до та після – правому й лівому, а одночасність – повному взаємонакладанню. Однак розглянувши дане питання трохи глибше, ми зрозуміємо, що аналогія між до/після та праворуч/ліворуч не є такою очевидною, як може здатися на перший погляд. Особливістю послідовності подій у часі є те, що ця послідовність має не лише внутрішній порядок, а й внутрішній смисл. Три точки на прямій лінії мають внутрішній порядок, тобто В розташована між А та С, або С розташована між В та А, або А – між В та С. Цей порядок не залежить від жодного неявного відсилання до чогось, що рухається по лінії у певному напрямі. Під різницею смислу я розумію той тип розбіжностей, який наявний між, наприклад, АВС та СВА. Отже, точки на прямій лінії не мають внутрішнього смислу. Смисл лише надається їм за допомогою кореляції з лівою та правою руками уявного спостерігача або за допомогою уявного рухомого тіла, яке рухається по лінії таким чином, що його присутність в А є більш ранньою, ніж його присутність в С. Справді, якщо ми хочемо одержати просторову аналогію часу, то нам недостатньо буде використовувати пряму лінію; нам потрібна пряма лінія з фіксованим смислом, тобто те, що ми зазвичай уявляємо як лінію зі стрілкою. Отже, точки на прямих лініях не мають внутрішнього смислу, а значення стрілки задається лише за допомогою відсилання до чогось, що наявне в одній точці до того, як досягне другої точки. Таким чином, спроба зрозуміти до й після за аналогією зі спрямованою лінією є, по суті, замкненим колом, оскільки сама лінія набуває смислу лише через неявну кореляцію з послідовністю подій у часі.

Внутрішній смисл послідовності подій у часі значною мірою пов’язаний з розрізненням минулого, теперішнього та майбутнього. А передує В, оскільки, якщо В є теперішньою, то А є минулою. Ми можемо почати з питання про те, чи існує якась просторова аналогія розрізненню минулого, теперішнього та майбутнього. І зазначимо, що так, існує, але що в кінцевому підсумку вона нічого не вирішує, оскільки містить відсилання до тих темпоральних характеристик, які передбачалося прояснити на її основі. Очевидною аналогією “тепер” у часі є “тут” у просторі.

Тут є передусім терміном для позначення певної області в континуумі можливих позицій, яку може займати чиєсь тіло. Якщо тут вживається як предикат, наприклад, коли я кажу “те і те – тут”, то маю на увазі, що те і те розташоване всередині області, межі якої я можу визначити, обійшовши її або залишаючись на місці. Особливістю тут є його специфічний тип невизначеності. Тут, вжите мною, розуміється як позначення області, зовсім інакшої, ніж та, що позначає тут, коли цей термін вживаєте ви. Вжитий мною, цей термін означає “біля мене”; вжитий вами, він означає “біля вас”. Тобто це слово, яке має почасти різні значення при використанні його різними спостерігачами саме тому, що істотна частина його значення є відношенням до фіксованого спостерігача, котрий використовує дане слово.

Слід зазначити, однак, що тут має і другу невизначеність. Це слово має не лише різні значення при використанні його мною і вами в один і той самий час, а й різні значення при використанні його мною або вами в різний час. Під тут я завжди розумію область, що розташована біля мене у момент висловлювання. Ця різниця у значенні для двох моментів часу не обов’язково проявляється при різному використанні, хоча здебільшого вона все-таки проявлена. Якщо я стою на місці протягом п’яти хвилин, то область, яку я спочатку позначив як тут, залишатиметься тією самою по закінченні цих п’яти хвилин; але якщо я рухаюся, то різниця у значенні доповнюватиметься і різницею у використанні.

Звісно, ми можемо одержати загальне значення “тутешність” (“hereness”); воно означає “поблизу спостерігача, який використовує слово тут, у момент, коли він його використовує”. Але очевидно, що тут є описовою фразою з подвійною невизначеністю, адже воно вказує і на певного індивідуума, і на певну дату в його історії; і вона не стає визначеною доти, доки ці два бланки не виповняться змістом.

Відтак зрозуміло, що тут не може допомогти нам зрозуміти тепер, оскільки саме містить істотне посилання на тепер. Ось чому нам слід вивчати минуле, теперішнє та майбутнє на їхній власній основі, не чекаючи на підказку з боку просторових аналогій. Отже, теперішнє справді містить системну невизначеність, подібну до тієї, яку ми зазначили в тут. Я не розглядатиму питання про те, чи містить теперішнє невід’ємне відсилання до фіксованого спостерігача, який вживає цей термін. Традиційна точка зору полягає в тому, що даний термін є нейтральним для різних спостерігачів; однак згодом ми розглянемо причини, які змушують в цьому сумніватися. У будь-якому разі, теперішнє є, безперечно, невизначеним в іншому сенсі. Всяке місце, що його може досягти тіло спостерігача, є можливим тут. Точно так само, зі звичайної точки зору, кожна подія або є, або була, або буде теперішнім, за умови, що вона триватиме рівно стільки, щоб укластися в рамки того, що психологи називають видимим (specious) теперішнім.

Зазвичай ми всі схиляємося до того, що світ існує вічно в певному порядку подій. Головною характеристикою теперішності ми вважаємо те, що вона рухається вздовж цього порядку і в певному напрямі, подібно до того, як пляма світла від поліцейського прожектора пересувається фасадами будинків на вулиці. Те, що висвітлюється, є теперішнім, те, що висвітлювалося, є минулим, а те, що ще не висвітлене, є майбутнім. Той факт, що пляма світла має обмежену площу, символізує те, що видиме теперішнє – це не просто точка, а фінітне, хоча й коротке, подовження. Такі аналогії можна застосовувати з певною метою, однак зрозуміло, що вони нічого не пояснюють. З такої точки зору, послідовність подій має внутрішній порядок, але не внутрішній смисл. Вона набуває смислу, і ми набуваємо здатності говорити про одну подію як більш ранню, ніж інша, а не просто про одну подію як таку, що знаходиться між двох інших, оскільки характеристика теперішності рухається вздовж послідовності у фіксованому напрямі. Але, по-перше, висвітлювання характеристики теперішності у даний момент з однієї події, а затим – з другої події, саме по собі є подією, а тому воно саме має бути частиною послідовності подій, а не просто чимось, що відбувається поза послідовністю. Крім того, якщо події не мають внутрішнього смислу, а мають лише внутрішній порядок, то яке значення ми можемо надавати висловлюванню про те, що характеристика теперішності просувається (traverses) вздовж послідовності подій у фіксованому напрямі? Під таким висловлюванням ми можемо розуміти лише те, що ця характеристика є теперішнім у В саме тоді, коли вона є минулим в А. Таким чином, всі проблеми, для вирішення яких призначалася аналогія з поліцейським прожектором, просто переносяться з однієї послідовності подій на ту послідовність, якою є рух поліцейського прожектора.

Ускладнення, виявлені в цій аналогії, мають дуже широкий діапазон. Наприклад, дуже привабливою виглядає спроба звести розбіжності між минулим, теперішнім і майбутнім до когнітивних відношень у нашому розумі до різних подій у послідовності, що має внутрішній порядок і не має внутрішнього смислу. Для простоти обмежимося подіями, що потрапляють до суми знань певного спостерігача О. Безперечно, О має різні види когнітивного відношення до тих подій, які він називає теперішніми, а отже, і до тих, які він називає минулими, і до тих, які він називає майбутніми. Про майбутні події він може лише здогадуватися або мати про них припущення за аналогією з минулим. Деякі події теперішнього він може сприймати безпосередньо за допомогою органів чуття. Про деякі події минулого він знає з безпосередньої пам’яті, яка є зовсім інакшим типом досвіду у порівнянні з чуттєвим сприйняттям. Мимоволі напрошується припущення про те, що це не просто цікаві факти про минуле, теперішнє та майбутнє, а те, що ми вводимо за допомогою цих трьох темпоральних розбіжностей. Чи може така теорія працювати?

Зрозуміло, що ми не можемо визначити подію як теперішню для О просто на тій підставі, що О може її сприймати, або що вона є одночасною з чимось, що О може сприймати. Адже в такому разі ми повинні будемо визначати подію як минулу для О на тій підставі, що О не може її сприймати, але може або пам’ятати її, або пам’ятати щось, що є одночасним з даною подією. Звідси: будь-яка подія в рамках суми знань О має ці два несумісних відношення до О; хоча, як ми кажемо, вона має їх у різні моменти часу. Він може спочатку сприймати подію, але не може пам’ятати подію, а потім він може пам’ятати подію, але не може її сприймати. Тобто цих когнітивних характеристик недостатньо для розрізнення минулої події та теперішньої події, оскільки кожна подія, про яку знає О, має до нього обидва відношення. Якщо ви додасте, що подія завжди має перцептуальне відношення до О до того, як вона має відношення в пам’яті, то це означатиме лише те, що подія пригадування чогось є теперішнім, тоді як подія сприйняття цього чогось є минулим, і ви просто розділили теперішнє і минуле для об’єктів О в термінах теперішнього і минулого його когнітивних актів. Якщо ви потім спробуєте визначити останнє в термінах різних відношень до актів інтроспекції О, то ви просто запустите безконечний рух навспак, в якому минуле і теперішнє залишатимуться непіддатливими для визначення у будь-якому місці, обраному вами для зупинки.

З цього, звісно, не випливає, що минуле і теперішнє в зовнішній природі неможливо звести до певних відношень між об’єктивними подіями і свідомостями, що за ними спостерігають; але з цього випливає те, що ці характеристики неможливо проаналізувати у такий спосіб поза реальністю у цілому, яка, безперечно, включає в себе і свідомості, що спостерігають, і те, що вони спостерігають.

Проблеми, пов’язані з минулим, теперішнім і майбутнім, можна звести до двох тісно пов’язаних один з одним парадоксів. (1) Будь-яка подія має всі ці характеристики, хоча вони є несумісними одна з одною. Та (2) події змінюються з плином часу по відношенню до цих характеристик. Ми звикли до розуміння зміни у речах, а тому твердження про те, що змінюються події, видається не зовсім зрозумілим. Зв’язок між двома парадоксами полягає, безумовно, в тому, що, акцентуючи другий, ми безпосередньо відходимо від першого.

У нас є величезний досвід речей, які мають, як здається, несумісні характеристики, такі як червоність і зеленість або більшість і меншість (redness and greenness, or greatness and smallness). Як правило, ми усуваємо цю несумісність, вказавши на те, що ці факти констатовані еліптично (elliptically) [без зв’язку. – Ю. О.], а насправді тут включені відношення. У першому прикладі ми кажемо, що опущено відношення до двох різних моментів часу. Повна констатація виглядає так: дана річ є червоною в один час і зеленою – в другий час, і в цьому нема жодної суперечності. У другому прикладі у нас немає навіть необхідності вводити відношення до двох різних часів. Достатньо вказати, що предикати великий і малий самі по собі неявно передбачають відношення; тобто повна констатація виглядає так: дана річ є в один і той самий час великою у порівнянні з одним об’єктом і малою – у порівнянні з іншим. Ми завжди користуємося одним з цих способів, коли доводиться мати справу зі спів-притаманністю (co-inherence) двох несумісних предикатів одному об’єкту. А тому цілком природним є те, що ми намагаємося застосовувати один з цих методів, коли кажемо, що кожна подія є минулою, теперішньою та майбутньою, і що ці предикати є несумісними.

Природною і по-дитячому простою виглядає спроба вирішити цю проблему у той самий спосіб, за допомогою якого ми вирішуємо проблему речі, що є і червоною, і зеленою. Ми кажемо: “Звичайно, подія Е має майбутність у певний відтинок часу, потім у наступний короткий відтинок часу вона має теперішність, а потім у всі інші моменти вона має минулість”. Однак при цьому відразу постає питання: “Чи можемо ми вивчати зміну події відносно її темпоральних властивостей точно так само, як зміну речі відносно властивостей, подібних до червоного та зеленого?”.

Для того, щоб відповісти на дане питання, ми повинні спробувати зрозуміти, що саме ми маємо на увазі, коли кажемо, що певна річ Т змінюється з червоної на зелену. Наскільки я розумію, ми маємо на увазі приблизно таке. Є певна тривала подія світової історії. Вона помітно відрізняється від інших подій, які повністю або частково її перекривають. Якщо розікласти цю тривалу подію на короткі часові відрізки, то виявиться, що суміжні відрізки мають просторову неперервність (цілісність, spatial continuity) по відношенню один до одного і основну якісну подібність один до одного. На цих підставах ціла тривала подія трактується як історія однієї речі Т. Але, хоча суміжні короткі відрізки є в основному подібними за своїми властивостями, проте можуть бути і суміжні відрізки, які помітно відрізняються за певною властивістю, такою як колір. Якщо розітнути історія речі у певний момент так, що одна частина її історії до цього моменту є червоною, а друга частина після цього моменту – зеленою, то ми кажемо, що річ Т у той момент змінилася з червоної на зелену. Тобто говорити про те, що річ змінюється, означає, що її історію можна розікласти на послідовність суміжних коротких відрізків, і що два суміжних відрізки можуть мати якісні розбіжності.

Чи можемо ми спробувати вирішити питання про зміну події з майбутньої, через теперішню, на минулу в той самий спосіб, за допомогою якого ми намагаємося вирішити питання про зміну речі (наприклад, сигнальної лампи) з червоної на зелену? Гадаю, що, безперечно, не можемо, з двох тісно пов’язаним між собою причин. По-перше, така спроба являла б собою замкнене коло, оскільки в такому разі зміна речей спиралася б на подальший аналіз, який включає в себе зміну речей відносно їхніх темпоральних характеристик. Нам довелось би припустити, що історію нашої сигнальної лампи можна розікласти на послідовність коротких суміжних подій, і що справедливим є те, що в певній парі цих подій більш ранньою є червона, а більш пізньою – зелена. Але говорити про те, що ця послідовність проходить від більш ранніх до більш пізніх (що необхідно, якщо ми збираємося проводити розмежування між зміною червоного на зелений і зміною зеленого на червоний), означало би просто те, що червоні відрізки є минулими тоді, коли зелені є теперішніми, і що червоні відрізки є теперішніми тоді, коли зелені є майбутніми. Таким чином, уявлення про історію лампи як про подільну на послідовність відрізків, що йдуть один за одним у певному напрямі, залежить від того факту, що кожен з цих відрізків сам по собі змінюється з майбутнього, через теперішній, на минулий. А відтак, спроба аналізувати зміни в подіях у той самий спосіб, за допомогою якого ми проаналізували зміни у речах, була б замкненим колом, оскільки друге передбачає перше.

Крім цієї зауваги, ми можемо і безпосередньо побачити, що зміну подій неможливо вивчати так, як ми вивчаємо зміну речей. Візьмемо короткий відрізок історії лампи, достатньо малий для того, щоби потрапити у видиме теперішнє, і такий, в якому світло від лампи є червоним на всьому цьому відрізку. Ця нетривала подія була майбутньою, стала теперішньою, а потім стала минулою. Якщо ми спробуємо аналізувати цю зміну у той самий спосіб, за допомогою якого ми аналізувати зміну лампи з червоної на зелену, то повинні будемо просуватися так: нам слід буде розділити цю червону подію на більш короткі послідовні відрізки і говорити про те, що найостанніші з них мають майбутність, середні мають теперішність, а найраніші – минулість. Однак очевидно, що такий аналіз не відповідає фактам. Адже факт полягає в тому, що вся подія була майбутньою, стала теперішньою і є тепер минулою. Зрозуміло, що жоден аналіз, який передбачає поділ події на послідовні відрізки з різними характеристиками, не враховує зміну в темпоральних характеристиках події у цілому.

Отже, ми бачимо, що спроба примирити несумісні темпоральні властивості однієї і тієї самої події за допомогою зміни, у звичному розумінні цього слова, є колоподібною і неефективною. Рух по колу стає особливо очевидним при таких міркуваннях: зміна у речах є зміною в часі; але зміна подій або моментів з майбутніх, через теперішні, на минулі є зміною самого часу. Навряд чи варто припускати, що зміну самого часу можна звести до зміни в часі, оскільки в такому разі для часу потрібен буде інший час, в якому можливими були б зміни “в часі”, і так далі до безконечності.

Відтак здається, що слід звернутися до другого типу рішення, а саме до того, що предикати “минулий”, “теперішній” та “майбутній” є за своєю природою відносними, подібно до великого та малого. На жаль, ми вже мали можливість поглянути на деякі рішення цього типу – поліцейський прожектор і різні когнітивні відношення, які виявилися нерезультативними.

Якщо добре подумати, то можна зрозуміти, що є два цілковито протилежних смисли, в яких про об’єкт кажуть, що він змінює свої відносні властивості. Прикладом першого може бути Том Сміт, син Джона Сміта, який [підростаючи] стає вищим за свого батька. Прикладом другого може бути те, що [з народженням ще однієї дитини в родині Джона Сміта] Том Сміт перестає бути молодшим сином Джона Сміта і стає його середнім сином. Якою є різниця між цими двома випадками? У першому випадку йдеться про дві історії життя – Т і Дж, що частково накладаються одна на одну. Якщо ми розкладемо обидві історії на послідовні короткі відтинки, то виявимо, що більш ранні відтинки Т мають відношення “нижчий, ніж” до теперішніх відтинків Дж. У другому випадку йдеться про зовсім інакшу ситуацію. Коли ми кажемо, що Т є молодшим сином Дж, то маємо на увазі, що в універсумі немає об’єкта, про який можна було б достовірно сказати, що він є сином Дж, і що він – молодший, ніж Т. Коли ми кажемо, що Т перестає бути молодшим сином Дж, то маємо на увазі, що в універсумі міститься об’єкт, про який можна достовірно сказати, що він є молодшим сином Дж, і що він – молодший, ніж Т. Тобто в першому випадку ми просто маємо різницю у відношеннях між різними відповідними відтинками двох співіснуючих тривалих подій. У другому випадку різниця полягає в тому, що певний об’єкт змінив свої відносні властивості, оскільки другий об’єкт, який спочатку не існував (а отже, не міг мати жодного відношення до Т), почав існувати і набув певних відношень до Т, котрий є учасником того самого універсуму, що й цей другий об’єкт.

Отже, очевидним є те, що зміна, яка відбувається з подією, коли ця подія перестає бути теперішнього і стає минулою, є подібною до зміни Тома Сміта, коли він перестає бути молодшим сином Джона Сміта; а подальший відхід події у все віддаленіше минуле є подібним до послідовного відходу Тома від стану “новонародженого” у родині щоразу, коли Джон Сміт (стимульований переконливими повчаннями єпископа Лондона) продукує все більше і більше дітей. Моє видиме теперішнє – це лише останній тонкий прошарок, що додається до історії мого життя. Коли цей прошарок перестає бути теперішнім і стає минулим, то це не означає, що він змінює свої відношення до чогось, пов’язаного з ним відношеннями, коли він був теперішнім. Це просто означає, що до історії мого життя додалися інші прошарки, а з їхнім існуванням почали встановлюватися ті відношення, які не могли бути встановленими, поки ці прошарки не проявилися в існуванні і не стали термами цих відношень. Кажучи інакше: коли подія, що була теперішнім, стає минулою, вона не змінює і не втрачає жодного з тих своїх відношень, які мала до цього; подія просто набуває додаткових нових відношень, яких вона не могла мати до цього, оскільки терми, до яких вона тепер має відношення, тоді просто не були об’єктами (were then simply non-entities).

Слід зазначити, що теорія, подібна до даної, передбачає реальність теперішнього і минулого, але не реальність майбутнього, яке є просто нічим (nothing at all). З теперішнім, що стає минулим, нічого не відбувається, за винятком того, що до загальної історії світу додаються нові прошарки буття. Таким чином, минуле є реальним точно так само, як теперішнє. З другого боку, суттю теперішньої події є не те, що вона передує майбутнім подіям, але те, що немає, в буквальному сенсі, нічого, до чого вона має відношення передування. Загальна сума існування постійно збільшується, і саме це надає часовій послідовності смислу й порядку. Момент t є пізнішим, ніж момент t¹ , якщо загальна сума існування у момент t включає в себе загальну суму існування в момент t¹ і ще щось.

Наша схильність до того, щоб розглядати зміну минулого на теперішнє за аналогією зі зміною теперішнього на майбутнє або зміною менш віддаленого минулого на більш віддалене минуле, є, на мою думку, глибокою помилкою. Гадаю, ми маємо визнати те, що слово “зміна” використовується у трьох різних смислах, найбільш фундаментальним з яких є саме третій смисл. Ці три смисли: (і) зміна в характеристиках речей, як, наприклад, зміна сигнальної лампи з червоної на зелену; (іі) зміна в подіях по відношенню до минулості, коли певна подія перестає бути теперішньою і віддаляється у дедалі віддаленіше минуле; (ііі) зміна майбутнього на теперішнє. Зміну перших двох типів я вже проаналізував. Зрозуміло, що обидва вони залежать від третього типу. Ми зводили зміну кольору сигнальної лампи до того, що зелений відтинок її історії наставав після червоного відтинку її історії. Це адекватний аналіз для минулої зміни властивості, взятої мислено в ретроспективі. Проте, коли ми кажемо, що червоний відтинок передує зеленому відтинку, то маємо на увазі те, що був момент, коли загальна сума існування включала в себе червону подію і не включала зелену, і що був другий момент, у який загальна сума існування включала в себе все, що було включено на перший момент, а також зелену подію. Ось такий вигляд має повний аналіз якісних змін речей, що стосується і вступу події в існування.

Так само ми побачили, що другий тип зміни передбачає третій тип. Адже виявляється, що зміна події з теперішньої на минулу залежить від того факту, що загальна сума існування збільшується за межі, які вона мала, коли наша дана подія увійшла в існування.

Назвемо цей третій тип зміни становленням (Becoming). Очевидно, що становлення неможливо проаналізувати в жодному з двох інших типів зміни, оскільки обидва ці типи включають у себе становлення. Окрім того, ми можемо безпосередньо виявити, що становлення має такий специфічний характер, що було б помилкою називати його зміною. Коли ми кажемо, що річ змінюється у властивості, або що подія змінюється у минулості, ми кажемо про об’єкти, що існують і до, і після моменту, в який відбувається зміна. Але коли подія стає, то вона входить в існування; і поки вона не стала, не було зовсім нічого. Ви не можете сказати, що майбутня подія – це те, що йде слідом за теперішнім; адже теперішня подія визначається як подія, яка нічому не передує. Суть справи можна уявити у два способи, на вибір. Ми можемо сказати, що, оскільки майбутні події є не-об’єктами, то вони не можуть перебувати у відношеннях до чого-небудь, а відтак не можуть перебувати у відношеннях наслідування до теперішніх подій. Або, навпаки, ми можемо сказати, що, якби майбутні події йшли слідом за теперішніми подіями, то вони мали б суперечливу властивість йти слідом за чимось, що не передбачає наслідування, а тому вони не можуть бути реальними.

Давно визнано, що є два однозначних і незвідних, хоч і тісно пов’язаних між собою, типи суджень. Перше стверджує, що S є або існує; воно називається екзистентним (existential) судженням. Друге стверджує, що S є тим-то й тим-то або має таку й таку характеристику. Це можна назвати характеристичним (characterising) судженням. Обидва пов’язані між собою тим, що річ не може бути тим-то й тим-то без буття, і що без буття вона не може бути тим-то й тим-то.* Мейнонг на основі німецької мови запроваджує зручні слова – Sein и Sosein. Однак схоже, що нам слід визнати і третій, так само фундаментальний і незвідний, тип судження, а саме одну з форм: S стає або входить в існування. Назвемо це генетичними (genetic) судженнями. Я вважаю, що багато проблем, пов’язаних з часом і зміною, походять з наших упертих намагань звести такі судження до характеристичної форми. Будь-яке судження можна вербально звести до цієї форми. Ми можемо звести “S є” до “S є існуючою”. Однак це зведення є чисто вербальним, а той, хто сприймає його всерйоз, грузне в болоті Онтологічного аргументу. Так само і “S є майбутньою” є судженням, що приписує характеристику події S. Але ж коли це так, то таке судження має бути помилковим, оскільки мати характеристику передбачає існувати (принаймні у випадку з такими окремішностями, як події), а майбутнє не існує доти, доки воно залишається майбутнім.

Перш ніж піти далі, слід розглянути ще одну вербальну невизначеність. Одне й те саме слово є вживається самостійно в екзистентному судженні “S є” і як сполучна зв’язка в характеристичному судженні “S є Р”. Багато в чому це справедливо й по відношенню до слова стає. Ми кажемо “S стає”, і ми кажемо “S стає Р”. Другий тип судження виражає якісну зміну, тоді як перший виражає входження в існування.

Зв’язок між існуванням і становленням (та, відповідно, між характеризацією і становленням) є доволі тісним. Всяке “є” передбачає “ставати”, і загальна сума існування постійно нарощується становленням. Немає такої речі, як припинення існування; те, що стало, надалі існує вічно. Коли ми кажемо, що щось припинило існувати, ми маємо на увазі лише те, що воно припинило бути теперішнім; а це означає лиш те, що загальна сума існування збільшилася щойно якась частина історії речі стала, і що пізніші додатки не містять подій, достатньою мірою подібних і достатньою мірою нерозривних з історією даної речі, щоб вважати їх продовженням даної речі. Для більшої точності слід дещо модифікувати вираз “всяке “є“ передбачає “ставати””. Тривалі події не стають як одне ціле; як ціле стають лише події, достатньою мірою нетривалі для того, щоб потрапити в рамки видимого теперішнього. Тобто становлення тривалої події є просто послідовним становленням її коротших відтинків. Питання про видиме теперішнє ми докладніше розглянемо згодом.

У нас залишаються дві проблеми, які ми сподіваємося вирішити на основі попередніх міркувань. (і) Якщо майбутнє, доти, доки воно залишається майбутнім, у буквальному сенсі – ніщо, то що можна сказати про судження, що їх висловлюють з приводу майбутнього? Та (іі) якою є наша остаточна відповідь на головне питання про те, що кожна подія є минулою, теперішньою та майбутньою, і що ці характеристики є несумісними?

(і) Безперечно, ми постійно формулюємо судження, які претендують на роль суджень про майбутнє. Прогнози погоди, навігаційні каталоги та залізничні графіки виповнені такими судженнями. Слід визнати, що жодне з суджень про майбутнє не є цілком певним (можливим винятком є судження про те, що події того чи того виду відбуватимуться завжди); але це не стосується нашого питання. Жодне історичне судження про минуле не є цілком певним; і в будь-якому разі наше питання полягає не в тому, чи можемо ми мати певні знання про майбутнє; головне питання ось у чім: про що ми кажемо насправді, коли формулюємо судження про майбутнє, і що маємо на увазі, кажучи про істинність або хибність таких суджень?

Навряд чи можливо відповісти на це запитання, не розглянувши попередньо деякі аспекти природи судження у цілому. По-перше, слід зазначити, що запитання “Про що дане судження?” є невизначеним. Воно може означати: “Яким є предмет або предмети даного судження?” або “На які факти посилається дане судження?”. Факт, на який посилається дане судження, є фактом, що перетворює дане судження на істинне або хибне. Судження є істинним, якщо має характерне відношення відповідності факту, на який посилається; і судження є хибним, якщо має відношення невідповідності даному факту. Невідповідність, на мою думку, є позитивним відношенням (positive relation), що є несумісним з відповідністю; це не просто відсутність відповідності. Я не бачу причин для того, щоби припускати, що референція судження до факту є третім незалежним відношенням, окрім відповідності та невідповідності. Я розумію її просто як диз’юнкцію “відповідність-невідповідність”; і, гадаю, говорити, що J посилається на F, означає те, що F є фактом, який перетворює J при відповідності на істинне, а при невідповідності – на хибне.

Люди формулюють багато суджень, які не мають нічого спільного з майбутнім, але які, однак, стосуються об’єктів, не існуючих у дійсності. Багато хто з англійських селян доби Середньовіччя висловлював судження типу “домовик існує” або “домовик розлив молоко”. І перше, звісно, передбачає друге. Однак припустімо (всупереч серу Конан Дойлю), що насправді домовик не існує. У такому разі, на що посилалися (в нашому розумінні референції) ці люди? Щоб відповісти на це запитання, слід просто запитати: який факт робить їхнє судження хибним? Відповідь полягає ось у чім: той факт, що жодна частина універсуму не характеризується тією групою характерних рис, за допомогою якої вони описували домовика, є заперечувальним фактом. Їхнє судження зводиться до твердження про те, що певна частина живого характеризується цією групою характерних рис, і воно є хибним, оскільки не відповідає тому заперечувальному факту, що дана група рис не характеризує жодну частину універсуму. Вони, ясна річ, не знали, що саме на це посилається їхнє судження, бо інакше вони б його не висловлювали. Але в нашому розумінні референції немає умови, за якою індивідуум, котрий формулює судження, має знати, на що він посилається.

Отже, було б вочевидь абсурдним стверджувати, що те, про що казали ці люди, було тим заперечувальним фактом, що жодна частина універсуму не містить рис, які вони приписували домовикові. Тобто нам слід відрізняти те, на що посилається судження, від того, про що говорить індивідуум, котрий формулює дане судження. Те, про що вони казали, було певним набором характеристик, а саме – таких, за допомогою яких вони описували домовика для самих себе. Це можна назвати логічним суб’єктом (logical subject) їхнього судження. Це щось реальне і незалежне від розуму, що формулює судження, тобто це те, що має певний вид реальності і незалежності, характерний для універсалій, і, звичайно, не характерний для конкретного існуючого. Таким чином, хоч таких істот, як домовик, немає, проте люди, котрі формулюють судження про нього, не формулюють судження про ніщо (оскільки вони судять про групу характеристик, реальну саму по собі, хоч і таку, що не характеризує конкретне існуюче). Крім того, вони і не посилаються на ніщо (оскільки вони посилаються, самі того не знаючи, на важливий заперечувальний факт про існування).

Оскільки не-існування домовика є сумісним з тим фактом, що судження “домовик існує” є інтелігібельним твердженням про щось реальне, то ми можемо сподіватися на те, що не-існування майбутнього може виявитися сумісним з існуванням і інтелігібельністю суджень з приводу майбутнього. У певному сенсі, ці два види суджень можна аналізувати в один і той самий спосіб. Судження, що граматично стверджує про “домовика”, логічно виявляється твердженням про ту групу характерних рис, за допомогою якої той, хто судить, описує домовика самому собі. Подібним чином, судження “завтра буде сиро”, що є граматично судженням про “завтра”, логічно є судженням про характеристики сирості. А тому не-існування “завтра” є сумісним з тим фактом, що це судження є судженням про щось.

А проте, між цими двома типами суджень є одна дуже важлива розбіжність. Судження, подібні до “домовик існує” – це судження не лише про щось; вони також посилаються на певний факт, який робить їх істинними або хибними. Цей факт може бути заперечувальним, але це реальний факт про існуючий світ. Якщо ми запитаємо, на який факт посилаються судження, які начебто розповідають про майбутнє, то повинні будемо відповісти, що такого факту немає. Якщо я сьогодні висловлюю судження про те, що завтра буде сиро, то єдиним фактом, на який посилається, в нашому сенсі, дане судження, є факт, що перетворює дане судження на істинне або хибне. Тобто очевидним є те, що таким фактом є сира або погідлива погода завтра, коли завтра настане. А сьогодні, коли я складаю дане судження, такого факту, як сирість завтра, немає, і такого факту, як погідливість завтра, також немає. Адже жоден з цих фактів не з’явиться доти, доки не настане завтра; а цього не станеться, поки завтра залишається сьогодні. Таким чином, судження, які претендують на те, щоби бути судженнями про майбутнє, у момент, коли їх складають, не посилаються на жоден факт – ні на стверджувальний, ні на заперечувальний. А тому на момент складання вони не є ані істинними, ані хибними. Такі судження стають істинними або хибними, коли з’являється факт, на який вони посилаються; і після цього вони залишаються істинними або хибними (у кожному конкретному випадку) навіки. Якщо ви вважаєте за краще визначати слово судження так, що нічого не можна назвати судженням до тих пір, поки воно не стає істинним або хибним, то, ясна річ, ви не повинні вважати “судження” з приводу майбутнього – судженнями. Якщо ви приймаєте саме це, то маєте визнати, що Закон виключеного третього не поширюється на всі судження. Але якщо ви це заперечуєте, то можете стверджувати, що Закон виключеного третього поширюється на всі достовірні (genuine) судження; але маєте додати, що “судження”, які претендують на роль суджень про майбутнє, не є достовірними судженнями на момент, коли їх складають, однак мають такий статус завдяки очікуванню, подібно до найменших синів вищої знаті упродовж життя їхніх батьків. Для зручності я продовжуватиму говорити про них як про судження.

Отже, ми визначили два факти про судження, які претендують на те, що вони стосуються майбутнього: (а) вони про щось, а саме про деяку характеристику або набір характерних рис; та (б) у момент складання вони не посилаються на якийсь факт. Це, звичайно, не весь аналіз. Слід прояснити ще два питання. (а) Якщо такі судження у момент складання не посилаються на будь-що, то як виходить те, що при виникненні одних подій ці судження підтверджуються, а при виникненні других – заперечуються? (б) Якщо ці судження – про характеристики, то чим саме є те, що вони стверджують про ці характеристики?

(а) Припустімо, сьогодні я складаю судження про те, що завтра буде сиро. Ніщо з того, що може статися завтра, не є релевантним цьому судженню, за винятком стану погоди, і ніщо не зможе зробити його істинним, за винятком сирої погоди. Все це правильно, однак воно не служить підтвердженням того, що судження посилається (у нашому розумінні референції) на якийсь факт. При будь-якому судженні ми можемо сказати, який тип факту підтверджує або заперечує його, щойно ми дізнаємося, про що дане судження, і який тип факту воно містить. Проте навіть найдоскіпливіший аналіз самого судження не покаже нам той конкретний факт (particular fact), який робить це судження істинним, якщо воно істинне, або хибним, якщо воно хибне. Ось чому немає невідповідності між твердженням про те, що ми можемо знати одночасно, який тип факту міг би верифікувати судження про майбутнє, і твердженням про те, що такі судження при складанні не посилаються на який-небудь факт.

(б) Щодо будь-якого судження, то ми маємо розглядати не лише те, про що це судження, але й що воно стверджує про свій суб’єкт або суб’єкти. Ці два питання є певною мірою невизначеними, і цю невизначеність слід прояснити до того, як ми перейдемо до розгляду особливого питання про те, що саме стверджує судження, яке претендує на роль судження про майбутнє. (1) Є певна плутанина між тим, про що судження, і тим, на що воно посилається. Це ми вже розглянули. (2) Є розбіжність між тим, про що судження позірно (за наміром, ostensibly), і тим, про що воно реально. Якби ви запитали селянина, котрий сказав, що домовик розлив молоко, про що він оце сказав, то він відповів би, що казав про певного особливого чарівного покровителя. Це те, на що претендує дане судження. Однак насправді воно про певний набір характерних рис. Кажучи образно: ми можемо сказати, що те, на що претендує судження, можна визначити за допомогою граматичного аналізу речення, в якому виражене дане судження. І хоча завжди є зв’язок між граматичною структурою речення і логічною структурою судження, проте дуже небезпечно припускати, що те, про що речення за граматикою, є саме тим, про що судження за логікою. (3) Коли ці два заплутані аспекти усунуто, і ми можемо цілком визначено мати справу з судженням, а не з фактом, на який воно посилається, і не з реченням, в якому воно виражене, залишається, однак, проблема того, що має містити рубрика “про що дане судження”, і що має містити рубрика “про що стверджується даним судженням”. Для початку візьмемо просте характеристичне судження, наприклад “3 – це просте число”. Про що воно, і що воно стверджує? Ми всі маємо погодитися з тим, що воно принаймні про число 3. Але чи є воно також і про характеристику простоти? Якщо ви кажете ТАК, то що залишається для твердження? Якщо ви кажете НІ, то чи сподобається вам таке безумовно еквівалентне судження: “Простота є характеристикою 3”? Проблема точно такого самого типу виникає і щодо релятивних суджень типу “3 – більше ніж 2”. На даному етапі ми всі маємо погодитися, що це судження принаймні про числа 2 і 3. Але чи є воно, чи не є, судженням про відношення більше/менше? Гадаю, що ми маємо сказати, що перше судження – рівно настільки про простоту, наскільки про число 3, а друге – рівно настільки про відношення більше/менше, наскільки про числа 2 і 3. Справді, говорити, що перше стверджує простоту, рівно як і те, що воно стверджує 3, значить помилятися. Мінімум того, що воно стверджує, є простота числа 3. Такі самі зауваження можна застосувати і до другого судження. Якщо ми вважаємо за краще використовувати зручне слово зв’язок (tie), нещодавно запроваджене в логіку паном В. Е. Джонсоном,** то можемо сказати, що перше судження – про число 3 і про характеристику простоти, і стверджує воно те, що вони поєднані характеристичним зв’язком. Друге судження – про числа 3 і 2 і про відношення більше/менше, і стверджує воно те, що вони поєднані релятивним зв’язком 3 до 2. Так само, ми можемо розрізняти різні типи тверджень і казати про те, що перше – про число 3 і про характеристику простоти, і що воно містить характеристичне твердження про них. У другому випадку слід говорити про релятивне твердження.

Досі ми зумисне наводили приклади про позачасові об’єкти, такі як числа. Візьмемо тепер серію суджень: “Йшов дощ”, “Іде дощ” і “Буде йти дощ”, які розповідають про події і містять істотну референцію до часу. Перше можна проаналізувати так: “Є подія, що характеризується дощовитістю, і загальна сума існування на момент складання судження включає в себе все і більше цього всього, що включається, коли дана подія настає”. Друге судження можна проаналізувати так: “ Є подія, що характеризується дощовитістю, і загальна сума існування є однією і тією самою, коли подія настає і коли судження складається”. Таким чином, судження про минуле і про теперішнє можна звести до чотирьох уже відомих типів тверджень – екзистентного, характеристичного, генетичного і релятивного. Однак судження про те, що дощ буде йти, неможливо проаналізувати подібним способом. Воно не може означати будь-що, що починається з формулювання “Є подія”, оскільки єдиними подіями, які є, є події, що настали до моменту складання даного твердження; загальна сума існування не містить майбутніх подій. Ми можемо переформулювати дане судження у такій формі: “Загальна сума існування буде збільшена понад ту, що є на момент складання судження, і якась частина того, що стане, буде характеризуватися дощовитістю”. Тобто ми не можемо проаналізувати буде так само, як було або є зараз. Відтак схоже, що кожне судження, яке претендує на роль судження про майбутнє, включає в себе два специфічних і непіддатних для подальшого аналізу типи тверджень. Одне – про становлення; воно стверджує, що подальші події будуть наставати. Друге – про деякі характеристики; воно стверджує, що судження буде характеризувати деякі події, які будуть наставати. Якщо ми тепер задамо запитання: а про що ж насправді судження, які претендують на роль суджень про майбутнє?, то, схоже, відповіддю буде те, що вони – про деякі характеристики і про становлення. А якщо ми запитаємо: а що ж стверджують такі судження?, то єдиною відповіддю, яку я можу дати, є те, що вони стверджують, що загальна сума існування буде збільшена за рахунок становлення, і що розглядувана характеристика буде характеризувати деяку частину того, що буде наставати. Ці відповіді є сумісними з не-існуванням майбутнього. Єдиними “компонентами” даного судження на момент його складання є характеристика, що має певну ознаку реальності, притаманну універсаліям, і концепт становлення. Про це судження формують певні твердження, специфічного і непіддатного для подальшого аналізу типу. Щось, що називається завтра, не є компонентом суджень, які граматично розповідають про “завтра”; і точно так само індивідуум, що називається “домовиком”, не є компонентом суджень, які претендують на роль суджень про “домовика”.

Таким чином, я намагався показати, що є діаметральна розбіжність між судженнями, які претендують на роль суджень про майбутні події, і судженнями про минуле і теперішнє. Перші у момент складання не посилаються ні на що, а через те не є в буквальному сенсі істинними або хибними, хоча будь-хто, хто розуміє їхнє значення, може побачити, який тип факту зробить їх насамкінець істинними або хибними, залежно від конкретного випадку. Крім того, є зараз і було не обов’язково мають сприйматися як нові і усталені типи тверджень, але буде – безперечно, мають сприйматися саме так. А проте, хоча майбутнє – ніщо, і хоча судження, які претендують на роль суджень про майбутні події, посилаються на ніщо, вони, однак, не [розповідають] ні про що. Вони – про певну характеристику і про становлення; і як я розумію, вони становлять унікальний і непіддатний для подальшого аналізу тип тверджень про ці терми.

Є ще два аспекти, які я хочу окреслити, перш ніж залишити даний предмет обговорення. (а) Є чимало тверджень ex post facto, які номінально передбачають існування майбутніх подій. Ми можемо сказати, що битва при Гастінгсі була майбутньою по відношенню до Едуарда Сповідника. Такі твердження не потребують спеціального аналізу. Ми просто маємо на увазі, що загальна сума існування зараз включає в себе битву при Гастінгсі, і що в момент смерті Едуарда Сповідника вона не включала в себе цю битву. Ми, ті, що живемо після цих подій, маємо справу з двома частинами існування, які можуть перебувати і насправді перебувають у різних відношеннях одна до другої; а тому одержання значення даного твердження не становить собою проблеми.

(б) Поширеною є думка про те, що про майбутнє неможливо мати певних знань, і що всі судження, які претендують на роль суджень про майбутнє, складаються з більш або менш імовірних припущень (conjectures), складених за аналогією з минулим. Тобто ми не завжди усвідомлюємо, наскільки дивною є наша впевненість в цьому, якщо врахувати припущення про те, що майбутнє справді є чимось, що має “майбутнє існування”, так само як і минуле є чимось, що має “минуле існування”. Завдяки нашій безпосередній пам’яті, ми маємо прямі, а не просто виведені шляхом умовиводу, знання про минуле. А тому проста різниця в датах між актом пізнання та подією не перешкоджають з необхідністю тому, щоби подія була об’єктом такого акту. Якби майбутнє існувало і було просто частиною існуючого, яка настає за теперішнім, то важко було б зрозуміти, чому теперішній акт пізнання не може містити знання про подію, більш пізню, ніж він сам, так само, як він може містити знання про якісь події, що відбулися до нього. Якщо майбутнє має ту саму загальну природу, що й минуле, і відрізняється просто розміщенням у зворотному темпоральному відношенні до теперішнього, то чому б нам не мати безпосередніх антиципацій якихось майбутніх подій так само, як ми маємо безпосередні спогади про якісь минулі події? І ще, чому всі претензії на безпосереднє знання про майбутні події сприймаються як вкрай парадоксальні?

Ці факти є прийнятними для двох теорій про майбутнє, одну з яких ми відкинули, а друга є нашою власною теорією. Якщо бути майбутнім просто означає бути непіддатним для безпосереднього пізнання, то безпосереднє пізнання майбутніх подій можна, безперечно, виключити як суперечливість у термінах. Однак ми розглянули й відкинули такий погляд на майбутнє. Втім, неможливість цілком певного знання про майбутнє так само випливає і з нашої теорії. Ми можемо бути абсолютно впевненими в тому, що подія має характеристику С лише в тому разі, коли познайомимося з даною подією і виявимо в ній дану характеристику. Тобто ми можемо бути безпосередньо ознайомленими лише з чимось, але не з не-об’єктом. З нашої точки зору, ми не можемо перебувати у відношенні безпосереднього знайомства з майбутніми подіями з тих самих міркувань, з яких не можемо поцупити у Горянина (Highlander) його штани [Горянин, мешканець Гайланду (Шотландія), один з персонажів роману Вальтера Скотта “Роб Рой”; “штани з бруківки та залізні підв’язки” – метафори тюрми (про це див. розд. ХХІІІ роману)]. Ми можемо перебувати в цьому відношенні до подій теперішнього (через сенсорне сприйняття) і до подій минулого (через вроджену пам’ять), оскільки дані події на момент пізнавального акту є частинами загальної суми існування.

(іі) І останнє питання, яке нам слід розглянути, – це гадана проблема того, що кожна подія є минулою, теперішнього і майбутньою; що дані характеристики є несумісними; і що немає такого способу їх сумістити, який не приводив би або до безконечного регресу, при якому ця проблема виникає на кожній стадії, або до замкненого кола. Цей аргумент використав д-р МакТаггарт*** як підставу для заперечення реальності часу. Це, безумовно, один з кращих аргументів, що їх висувають з цією метою, оскільки він зосереджений не на проблемах неперервності та безконечності, які зникають після вивчення відповідних праць з даної теми, як у більшості інших аргументів, а на специфічних рисах, властивих часу. Чи можуть одержані нами результати допомогти у вирішенні цієї гаданої суперечності?

Візьмемо мактаггартівський приклад про смерть королеви Анни як про подію, яка, як здається, поєднує несумісні характеристики минулості, теперішності та майбутності. Передусім ми можемо принаймні сказати, що, з нашої точки зору, майбутність не є і ніколи не була, у буквальному сенсі, характеристикою події, схарактеризованої як смерть королеви Анни. До смерті Анни такої події, як смерть Анни, не було, а “ніщо” не може мати характеристик. Після смерті Анни загальна сума існуючої реальності справді містить смерть Анни, але в такому разі ця подія має характеристику минулості. Безперечно, я можу сказати, що “смерть Анни була майбутньою по відношенню до Вільгельма ІІІ”. Однак я просто матиму на увазі те, що, поки Вільгельм ІІІ був живим, події, схарактеризованої як смерть Анни, не було; і що згодом, коли загальна сума існування збільшилася шляхом становлення, ця сума включала в себе і події життя Вільгельма, і подію смерті Анни. Смерть Анни сталася слідом за життям Вільгельма, щойно ця смерть здійснилася, і з того часу смерть Анни завжди йде слідом за життям Вільгельма; однак вона не слідувала за ним, поки Вільгельм був живим, оскільки вона не стала, не являла собою бодай щось, а тому не могла мати бодай яких характеристик або перебувати в бодай яких відношеннях. Але можна сказати, що сама Анна або Вільгельм ІІІ, кожен зі свого боку, могли б скласти судження: “Смерть королеви Анни є майбутнім”; і що це неможливо пояснити за допомогою мого ex post facto судження про те, що смерть Анни була майбутнім. Моя відповідь полягає в тому, що існування та істинність суджень Вільгельма не передбачають існування коли-небудь події, що має дві характеристики – майбутності і наявності у бутті смерті Анни. На момент, коли Вільгельм складав своє судження, події, на яку він посилався, не було; адже подія, що відбулася потім і була смертю Анни, на той момент не стала і не являла собою бодай чого-небудь. Вільгельм склав особливий тип твердження про становлення і про характеристику наявності у бутті смерті Анни. Він стверджував, що загальна сума існування може збільшитися шляхом подальшого становлення, і що якась частина того, що може бути таким чином додано, може бути схарактеризованою як смерть сестри його дружини. Він не говорив про ту окрему подію і не посилався на ту окрему подію, яка насамкінець стала і яка після свого становлення була дійсно схарактеризованою як смерть Анни. Адже коли він складав своє судження, у сукупності реального не було такої події, про яку він міг би говорити, або на яку він міг би послатися. Таким чином, перше, що ми маємо сказати про аргумент МакТаггарта, це те, що жодна подія не має характеристики майбутності. Коли ми кажемо, що певна подія є майбутнім, то речення, що виражає наше судження, має, безперечно, ту саму форму, що і “ця книга – зелена”. Отже ми схиляємося до того, щоб розглядати перше судження як характеристичне судження, подібне до другого; і припускати, що єдиною розбіжністю між ними є те, що одне стверджує характеристику “майбутності”, тоді як друге стверджує характеристику зеленості. Враховуючи сказане вище, можна дійти висновку про те, що перше судження не є насправді характеристичним судженням, і що тут немає характеристики “майбутності”. Судження, які, як здається, характеризують події як майбутні, містять специфічний тип твердження про певні ординарні характеристики (напр., сирості або погідності); вони не містять звичайного характеристичного твердження про певну подію і специфічного типу характеристики (а саме “майбутності”).

Чи є щось суперечливе в тому факті, що смерть королеви Анни була теперішнім, а зараз є минулим? Цілком може бути, що це так, якщо ми розуміємо зміну події у відношенні до характеристик теперішності і минулості за аналогією зі зміною сигнальної лампи у відношенні до характеристик червоного і зеленого. Однак, як ми побачили, це неможливо, і другий тип зміни залежить від першого. Коли смерть королеви Анни стала, вона увійшла у відношення з усім, що вже стало, і більше ні з чим, оскільки не було нічого, з чим вона могла б увійти у відношення. З цього моменту вона зберігає всі ці відношення навіки. З приходом інших подій, вона набуває додаткових відношень, яких не мала і не могла мати, поки ці події були не-існуючими. Ось все, що відбувається з розглядуваною подією. Тепер припустімо, що ми запитуємо себе: “Чи стає хибним протягом подальшого становлення щось із того, що було спочатку істинним у смерті Анни? І якщо так, то чи нема у цьому логічної проблеми?”. Тут слід провести таке розрізнення. (1) Всі відношення із загальною сумою реальності (якою вона була в момент смерті Анни), в які вступила смерть Анни, надалі зберігаються вічно, не підпорядковуючись жодним впливам з боку того, що може бути доданим до цієї суми в ході подальшого становлення. А тому жодне істинне судження про це ніколи не стає хибним, і жодне хибне судження про це ніколи не стає істинним. (2) Зі становленням подальших подій, вони автоматично вступають у різні відношення зі смертю Анни, яка [смерть] набуває, таким чином, додаткових відношень і стає складовою частиною додаткових фактів. Якщо, напр., той-таки лорд Болінгброк, почувши про смерть Анни, вилаявся, то зрозуміло, що зі смертю стало істинним щось із того, що не було таким у момент самої смерті. Коли лорд Болінгброк вилаявся, то про смерть королеви Анни стала відомою та істина, що ця смерть стала причиною певної події в його житті як лорда. І це не було істиною про смерть королеви Анни до того, як лорд Болінгброк почув про смерть і змушений був вилаятися. Таким чином, те, що не було істиною про смерть королеви Анни в момент її настання, в подальшому – з лайкою лорда Болінгброка – стало нею.

Виходячи з цього, можна було б схилитися до такого висновку: висловлювання про те, що щось не було істиною події, але згодом стало нею, еквівалентне висловлюванню про те, що щось було хибним цієї події, але згодом стало істинним цієї події. Я вважаю, що такий висновок є помилковим; адже “не-істинний” – більш широкий термін, ніж “хибний”. Припустімо, що ми порівнюємо два висловлювання: “Те, що смерть королеви Анни стала причиною землетрусу в Лісабоні, не є істиною”, та “Те що смерть королеви Анни, в момент, коли вона сталася, стала причиною того, що лорд Болінгброк вилаявся, не є істиною”. У першому висловлюванні “не-істинне” еквівалентне “хибне”. Адже воно означає, що є певний заперечувальний факт (що містить і смерть, і землетрус як складові), який розходиться (discords) з судженням про те, що перше стало причиною другого. Однак друге висловлювання не означає, що на момент смерті Анни був заперечувальний факт, який містить і смерть Анни, і лайку Болінгброка як складові, і який розходиться із судженням про те, що смерть стала причиною лайки. Адже коли смерть Анни настала, такої речі (entity), як лайка Болінгброка, не було, а тому не було й факту, складовою частиною якого вона є. Лайка Болінгброка означає зовсім не те, що щось, що було хибним смерті Анни, стає її істиною, а те, що істиною смерті Анни стає щось, що було до цього і не істинним, і не хибним.

І я не вважаю, що закони логіки суперечать даному типу зміни. Але навіть якщо це так, то тим гірше для самих законів логіки, оскільки даний тип зміни є, безперечно, фактом. Закони тотожності, несуперечності та виключеного третього стверджують собою лиш те, що будь-яка пропозиція є або істинною, або хибною, не може бути і тим, і другим, і не може змінюватися в цьому відношенні. Вони не стверджують (а якщо стверджують, то мають бути зміненими), що число (number) пропозицій є встановленим навіки; вони стверджують лише те, що воно не може бути зменшеним. Але воно може бути збільшеним, і воно є постійно збільшуваним завдяки процесу становлення, який постійно збільшує загальну суму існування, а в силу цього – загальну суму стверджувальних і заперечувальних фактів. Або, інакшими словами: закони логіки застосовуються до встановленого універсуму дискурсу, і ми у будь-який момент можемо одержати встановлений універсум дискурсу, взявши загальну суму реальності, накопичену на певний момент. Але універсум реального факту постійно збільшується завдяки становленню нових (fresh) подій; і зміни в істині, які являють собою просте збільшення числа істин, спричинене становленням нових подій, є логічно беззаперечним.

Я не покладаю особливих сподівань на те, що сказане мною про час і зміну задовольнить більшість моїх читачів; у будь-якому разі воно навряд чи є чимось більшим, ніж тінь істини. На загальне визнання, ці питання є найскладнішими у всій філософії. Декан [церк. сан] Карлайля розсудливо зазначає, що “ми не можемо зрозуміти час, але й кажучи про нього всякі нісенітниці, ми не зрозуміємо його краще”. Сподіваючись на те, що не затьмарив суть питання малозрозумілими словами, я залишаю цей найважчий предмет обговорення з тим, щоби пізніше повернутися до обговорення таких пов’язаних з ним питань, як одна часова послідовність чи багато часових послідовностей, переплетеність часу і простору, позиціонування й датування подій.

___________________

* Uber die Stellung der Gegenstandstheorie, та в інших працях. [Див.: Meinong, A. Über die Stellung der Gegenstandstheorie im System der Wissenschaften. - Leipzig: R. Voigtländer, 1907.]

[Техн. зауваження: Позначки * розміщені у тексті оригіналу посторінково. Тобто кожна стор., де є таке позначення, містить одну *. Для е-публікації я виніс ці примітки автора в кінець тексту, додаючи, відповідно, кількість позначок *.]

** Logic, vol. І. [Див.: Johnson, W. E. Logic. – Vol. I. – Cambridge, 1921.]

*** The Unreality of Time, Mind, N.S., 1908. [Див. мій перекл. цієї статті МакТаггарта, за ред. О. В. Кулика, у публікації: Юрій Олійник. Джон Елліс МакТаггарт і його “Нереальність Часу” – URL=<https://www.tureligious.com.ua>, також <https://www.ukrcenter.com>.]

_________________________________________________________________________________________________________

Брод, Ч. Д. Научная мысль

РАЗДЕЛ ІІ

– Я думаю, вы могли бы занять время чем-нибудь более

полезным, – заметила Алиса. – Сейчас оно тратится напрасно,

так как вы загадываете загадки, на которые нет ответа.

– Если бы ты знала Время, как я его знаю, – произнес Шляпочник, –

ты не говорила бы, что растрачивается оно.

(Льюис Керолл. Алиса в Стране Чудес)

Время и изменение: общие вопросы

В предыдущем разделе вопрос о пространстве рассмотрен нами в объеме, достаточном для изучения отношения пространства к времени и материи. По меньшей мере, мы показали, каким образом такие концепты, как точка, линия, плоскость и т. п., необходимые при любом взгляде на пространство, связаны с приблизительными, неупорядочными фактами, которые мы можем воспринимать. Но мы не объяснили ни того, почему предполагается одно единственное пространство, в котором локализированы все события природы, ни того, каким образом вещи занимают в пространстве приписываемые им позиции. К этому вопросу мы вернемся позже. А сейчас я предлагаю рассмотреть концепты времени и изменения, поскольку они возникают на том же уровне мышления.

На первый взгляд, проблемы времени весьма схожи с проблемами пространства, за исключением того, что одномерное время по сравнению с тремя измерениями пространства может показаться более простым. Вначале мы уделим внимание этим аналогиям, но затем увидим, что в известной степени они являются кажущимися, и что время и изменение – это крайне сложные проблемы, в решении которых пространственные аналогии вряд ли смогут нам помочь.

Физик понимает время во многом подобно тому, как он понимает пространство. Он различает время и события во времени точно так же, как различает пространство и материю в пространстве. С другой стороны, предполагается, что чистое различие позиции во времени не имеет физического значения. Действительно, если я выйду на улицу без пальто во втором часу ночи, то, вероятно, замерзну; но выйди я в два часа пополудни мне наверняка удастся избежать таких последствий. Но это различие никогда не связывают с различием в датировке, а связывают с тем фактом, что различные показатели температуры и влажности будут одновременными с обеими моими вылазками. Кроме того, предполагается, что время, подобно пространству, непрерывно, и физики предполагают (или предполагали до последнего времени), что есть единственная временная последовательность (time-series), в которой происходят все события природы. Это последовательность одного измерения; так что время подобно весьма простому пространству, состоящему из одной прямой линии.

Точно так же, как мы полагаем нашу геометрию в терминах непротяженных точек и их отношений, мы полагаем и нашу хронометрию в терминах моментов без дления и их отношений. Дление во времени соответствует протяженности в пространстве. И точно так же, как мы никогда не воспринимаем точки или даже непротяженные частицы, мы никогда не осознаем моменты или моментальные события. Мы осознаем лишь финитные события различной длительности. Под событием я подразумеваю то, что вообще длится (endures), безотносительно к тому, как долго оно продолжается, и является ли оно качественно подобным или качественно различным на предшествующих и последующих стадиях своей истории. Это расходится со здравым смыслом, но здравый смысл ничего не предлагает по данному вопросу. Вспышку света или автомобильное происшествие мы обычно называем событием, но отказываемся применять этот термин к белым скалам Дувра. Хотя единственным релевантным различием между вспышкой и скалой является то, что первая длится короткое время, а последняя – длительное время. И единственным релевантным различием между происшествием и скалой является то, что, если истории этих двух представить в виде последовательных напластований (slices), длительностью в одну секунду каждое, то содержания каждой пары смежных напластований могут сильно отличаться в первом случае и быть очень схожими во втором случае. Такие просто количественные различия, как эти, не являются веским основанием для того, чтобы в одном случае называть часть истории событием, а в другом отказываться обозначивать часть истории таким термином.

Следовательно, временные отношения, которые мы воспринимаем между событиями, схожи с отношениями частичного или полного наложения, которое мы воспринимаем в случае двух протяженных объектов, например пары отрезков (a pair of sticks). Возможные временные отношения между двумя событиями можно вполне представить, взяв одну прямую линию, допустим “слева направо”, для позиции “раньше – позже”, и взяв два отрезка на этой линии, чтобы представить пару конечных событий. Пусть АВ и CD являются двумя событиями, из которых последнее длится дольше; в таком случае возможные темпоральные отношения между этими двумя представлены девятью диаграммами, показанными ниже.

(1) _A-----_B-----^C----------^D----→

(2) _A----- ----------^D----------→

(3) _A--^C--_B------^D--------------→

(4) -----_B---^D------------------→

(5) ^C--_A---_B---^D----------------→

(6) ^C-----_A----- ----------------→

(7) ^C-------_A---^D--_B------------→

(8) ^C------------ ------_B--------→

(9) ^C------------^D------_A--_B----→

Наиболее общим типом отношений между конечными событиями является частичное предшествование и частичное последование; все остальные отношения можно определить в этих терминах. Используя метод широкого абстрагирования (Method of Extensive Abstraction), из этих первичных воспринимаемых данных и их первичных воспринимаемых отношений можно получить концепты моментальных событий и моментов, а также определить их точные отношения. Что касается истории самого метода, то, полагаю, первым к данной проблеме его успешно применил д-р Норберт Виннер.

Основания для применения широкого абстрагирования к времени являются теми же, по которым мы применяли данный метод к пространству. Наш главный научный интерес состоит в том, чтобы раскрыть законы, связывающие события одного типа с событиями других типов во времени. Итак, поскольку геометрические отношения финитных величин как таковые представляют собой проблему неразрешимой сложности, то это же касается и каузальных отношений событий финитной длительности. Между содержаниями одного часа и содержаниями другого часа нет простого отношения. Но чем короче мы делаем наши события, тем проще становятся отношения между ними. И в конечном итоге мы формулируем наши законы в терминах так называемых “моментальных событий” и четких отношений между ними, и мы “разлагаем” финитные события на группы моментальных событий, и объясняем отношения между ними в терминах отношений между их моментальными “частями”. Все, что можно сказать об этой процедуре в геометрии, применимо mutatis mutandis к ее использованию в физике. Моментальные “события” не являются реальными событиями, во всяком случае не более, чем точки являются малыми величинами. Моментальное событие не является “частью” финитного события в четком прямом смысле, в котором событие минуты является частью события, занимающего час. Значения всех этих концептов и их отношений должны быть даны в терминах воспринимаемых объектов (entities) и их отношений при помощи широкого абстрагирования.

То, о чем мы говорим, можно наилучшим образом проиллюстрировать на примере науки механики. Здесь мы имеем дело с движениями финитных тел, таких как колеса и планеты; и мы хотим изучить изменение их позиций и изменение их движения в течение длительных периодов времени. Для этого нам следует сначала разложить финитные тела на неделимые частицы, а затем разложить финитные события на мгновенные события. Законы механики являются простыми лишь в том случае, если они определяют отношения между мгновенными конфигурациями одной группы частиц и более поздней или более ранней конфигурацией той же самой или другой группы частиц. Разрыв между воспринимаемыми фактами, который мы стараемся описать и спрогнозировать, и неощутимыми концептами и отношениями, в терминах которых мы должны изучать эти факты, восполняется широким абстрагированием, применимым и к протяженности в пространстве, и к длительности во времени. Механика – это тип геометрии событий, который должен учитывать и пространственные и темпоральные характеристики событий. А геометрия – это тип механики, который мы получаем, когда ограничиваем себя одним моментом и отбрасываем темпоральные характеристики событий. Безусловно, это лишь приблизительные общие определения; но, возможно, они помогут прояснить суть вопроса, и к ним мы вернемся позже.

Похоже, что до сих пор аналогия между пространством и временем работала успешно. Дление отвечало длине, до и после – правому и левому, а одновременность – полному взаимоналожению. Но рассмотрев данный вопрос чуть глубже, мы поймем, что аналогия между до/после и право/лево не является столь очевидной, как может показаться на первый взгляд. Особенностью последовательности событий во времени является то, что эта последовательность имеет не только внутренний порядок, но и внутренний смысл. Три точки на прямой линии имеют внутренний порядок, т. е. В расположена между А и С или С расположена между В и А, или А – между В и С. Этот порядок не зависит ни от какой неявной отсылки к чему-то, что двигается по линии в определенном направлении. Под разницей смысла я подразумеваю тот тип различий, который наличествует между, например, АВС и СВА. Итак, точки на прямой линии не имеют внутреннего смысла. Смысл лишь придается им при помощи корреляции с левой и правой руками воображаемого наблюдателя или при помощи воображаемого подвижного тела, двигающегося по линии таким образом, что его присутствие в А является более ранним, чем его присутствие в С. В самом деле, если мы хотим получить пространственную аналогию времени, то нам недостаточно использовать прямую линию; нам нужна прямая линия с фиксированным смыслом, т. е. то, что мы обычно представляем себе как линию со стрелкой. Итак, точки на прямых линиях не имеют внутреннего смысла, а значение стрелки задается лишь при помощи отсылки к чему-то, что наличествует в одной точке до того, как достигнет другой точки. Таким образом, попытка понять до и после по аналогии с направленной линией представляет собой, по сути, замкнутый круг, поскольку сама линия обретает смысл лишь через неявную корреляцию с последовательностью событий во времени.

Внутренний смысл последовательности событий во времени существенным образом связан с различением прошлого, настоящего и будущего. А предшествует В, поскольку, если В – настоящее, то А является прошлым. Мы можем начать с вопроса о том, существует ли какая-либо пространственная аналогия различению прошлого, настоящего и будущего. И укажем, что да, существует, но что в конечном счете она ничего не решает, поскольку содержит отсылку к тем темпоральным характеристикам, которые предполагается прояснить на ее основе. Очевидной аналогией “сейчас” во времени является “здесь” в пространстве.

Здесь является прежде всего термином для обозначения определенной области в континууме возможных позиций, которую может занимать чье-нибудь тело. Если здесь употребляется как предикат, например, когда я говорю “то и то – здесь”, я имею в виду, что то и то расположено внутри области, границы которой я могу определить, обойдя ее или находясь на месте. Особенностью здесь является ее специфический тип неопределенности. Здесь, использованное мною, понимается как обозначение области, отличной от области, обозначенной термином здесь, который используете вы. Используемый мною, этот термин означает “подле меня”; используемый вами, он означает “подле вас”. То есть, это слово, имеющее отчасти разные значения при использовании разными наблюдателями, просто потому, что существенная часть его значения является отношением к фиксированному наблюдателю, который использует данное слово.

Следует отметить, однако, что здесь имеет и вторую неопределенность. Это слово имеет не только разные значения при употреблении его мною и вами в одно и то же время, но и разные значения при употреблении его мною или вами в разное время. Под здесь я всегда подразумеваю область, находящуюся подле меня в момент высказывания. Эта разница в значении для двух моментов времени не обязательно проявляется при различном использовании, хотя зачастую она все же проявлена. Если я стою на месте на протяжении пяти минут, то область, которую я первоначально обозначил как здесь, останется той же самой по истечении этих пяти минут; но если я двигаюсь, то разница в значении будет дополнена и разницей в использовании.

Конечно, мы можем извлечь общее значение “здешность” (“hereness”); оно означает “близость к наблюдателю, использующему слово здесь, в момент, когда он его использует”. Но очевидно, что здесь является описательной фразой с двойной неопределенностью, поскольку она указывает и на некоего индивидуума, и на некую дату в его истории; и она не становится определенной до тех пор, пока эти два бланка не наполнятся содержанием.

Отсюда понятно, что здесь не может помочь нам понять сейчас, поскольку само содержит существенную отсылку к сейчас. Поэтому нам следует изучать прошлое, настоящее и будущее на их собственных основаниях, не ожидая получить подсказку со стороны пространственных аналогий. Итак, настоящее действительно содержит системную неопределенность, подобно той, что мы отметили в здесь. Я не буду рассматривать вопрос о том, содержит ли настоящее неотъемлимую отсылку к фиксированному наблюдателю, использующему этот термин. Традиционная точка зрения состоит в том, что данный термин нейтрален для разных наблюдателей; но позже мы рассмотрим причины, заставляющие в этом сомневаться. Как бы то ни было, настоящее несомненно неопределенно в другом смысле. Любое место, которого может достичь тело наблюдателя, является возможным здесь. Точно так же, с обычной точки зрения, каждое событие или есть, или было, или будет настоящим, при условии, что оно продолжительно ровно настолько, чтобы укладываться в рамки того, что психологи называют видимым (обозримым, specious) настоящим.

Мы обычно склонны полагать мир существующим вечно в определенном порядке событий. Главной характеристикой настоящности мы считаем то, что она двигается вдоль этого порядка и в определенном направлении, подобно тому, как световое пятно полицейского прожектора передвигается по фасадам домов на улице. То, что высвечивается, является настоящим, то, что высвечивалось, является прошлым, а то, что еще не высвечено, является будущим. Тот факт, что световое пятно имеет ограниченную площадь, символизирует то, что видимое настоящее – это не просто точка, а финитная, хоть и короткая, но протяженность. Такие аналогии можно использовать с определенными целями, но понятно, что они ничего не объясняют. С такой точки зрения, последовательность событий обладает внутренним порядком, но не внутренним смыслом. Она обретает смысл, и мы обретаем способность говорить об одном событии как более раннем, чем другое, а не просто об одном событии как находящемся между двух других, поскольку характеристика настоящности двигается вдоль последовательности в фиксированном направлении. Но, во-первых, высвечивание характеристики настоящности в данный момент из одного события, а затем – из другого события, само по себе является событием, а поэтому должно само быть частью последовательности событий, а не просто чем-то, что происходит вне последовательности. Кроме того, если события не имеют внутреннего смысла, а имеют лишь внутренний порядок, то какое значение мы можем придавать высказыванию о том, что характеристика настоящности продвигается (traverses) вдоль последовательности событий в фиксированном направлении? Под таким высказыванием мы можем понимать лишь то, что эта характеристика является настоящим в В тогда, когда она является прошлым в А. Таким образом, все проблемы, для решения которых предназначалась аналогия с полицейским прожектором, просто переносятся из одной последовательности событий на ту последовательность, которую представляет собой движение полицейского прожектора.

Трудности, выявленные в этой аналогии, имеют очень широкий диапазон. Например, очень заманчивой выглядит попытка сведения различий между прошлым, настоящим и будущим к когнитивным отношениям в наших умах к различным событиям в последовательности, имеющей внутренний порядок и не имеющей внутреннего смысла. Для простоты, ограничимся событиями, попадающими в сумму знаний определенного наблюдателя О. Несомненно, О обладает различными видами когнитивного отношения к тем событиям, которые он называет настоящими, а значит, и тем, которые он называет прошлыми, и тем, которые он называет будущими. О будущих событиях он может лишь догадываться или предполагать по аналогии с прошлым. Некоторые события настоящего он может воспринимать непосредственно при помощи органов чувств. О некоторых событиях прошлого он знает из непосредственной памяти, представляющей собой совершенно другой тип опыта по сравнению с чувственным восприятием. Невольно напрашивается предположение, что это не просто интересные факты о прошлом, настоящем и будущем, а то, что мы вводим при помощи этих трех темпоральных различий. Может ли такая теория работать?

Понятно, что мы не можем определить событие как настоящее для О просто на том основании, что О может его воспринимать, или что оно одновременно с чем-либо, что О может воспринимать. Поскольку в таком случае мы должны будем определять событие как прошлое для О на том основании, что О не может его воспринимать, но может либо помнить его, либо помнить что-либо, одновременное с данным событием. Отсюда: любое событие в рамках суммы знания О имеет эти два несовместимых отношения к О; хотя, как мы говорим, он имеет их в разные моменты времени. Он может сначала воспринимать событие, но не может помнить событие, а затем он может помнить событие, но не может его воспринимать. Следовательно, эти когнитивные характеристики недостаточны для различения прошлого события и настоящего события, поскольку каждое событие, о котором знает О, имеет к нему оба отношения. Если вы добавите, что событие всегда имеет перцептуальное отношение к О до того, как оно имеет отношение в памяти, то это будет означать лишь, что событие припоминания чего-либо является настоящим, тогда как событие восприятия этого чего-либо является прошлым, и вы просто разделили настоящее и прошлое для объектов О в терминах настоящего и прошлого его когнитивных актов. Если затем вы попытаетесь определить последнее в терминах разных отношений к актам интроспекции О, вы просто запустите бесконечное мысленное движение вспять, в котором прошлое и настоящее будут оставаться неподдающимися определению в любой месте, выбранному вами для остановки.

Из этого, конечно, не следует, что прошлое и настоящее во внешней природе не могут быть сведены к определенным отношениям между объективными событиями и сознаниями, наблюдающими за ними; но из этого следует то, что эти характеристики не могут быть проанализированны таким способом вне реальности в целом, включающей, безусловно, и наблюдающие сознания, и то, что они наблюдают.

Проблемы, связанные с прошлым, настоящим и будущим, можно суммировать в виде двух тесно связанных один с другим парадоксов. (1) Любое событие обладает всеми этими характеристиками, хотя они несовместимы одна с другой. И (2) события изменяются с течением времени по отношению к этим характеристикам. Мы привыкли к пониманию изменения в вещах, и утверждение о том, что изменяются события, кажется не совсем понятным. Связь между двумя парадоксами состоит, безусловно, в том, что акцентируя второй, мы непосредсвенно уходим от первого.

У нас имеется огромный опыт вещей, имеющих, как кажется, несовместимые характеристики, такие как красность и зеленость или большесть и меньшесть (redness and greenness, or greatness and smallness). Как правило, мы устраняем эту кажущуюся несовместимость, указав, что эти факты констатированы эллиптически (elliptically) [без связи], а в действительности здесь включены отношения. В первом примере мы говорим, что опущено отношение к двум разным моментам времени. Полная констатация выглядит так: данная вещь является красной в одно время и зеленой в другое время, и в этом нет никакого противоречия. Во втором примере у нас даже нет необходимости вводить отношение к двум различным временам. Достаточно указать, что предикаты большой и малый сами по себе неявно предполагают отношения; то есть полная констатация выглядит так: данная вещь является в одно и то же время большой по сравнению с одним объектом и малой – по сравнению с другим. Мы всегда используем один из этих способов, когда приходится иметь дело с соприсущностью (co-inherence) двух несовместимых предикатов одному объекту. Поэтому вполне естественно, что мы пытаемся использовать один из этих методов, когда говорим о том, что каждое событие является прошлым, настоящим и будущим, и что эти предикаты несовместимы.

Естественной и по-детски простой кажется попытка решить эту проблему тем же способом, про помощи которого мы решаем проблему вещи, являющейся и красной и зеленой. Мы говорим: “Конечно же, событие Е обладает будущностью в определенный отрезок времени, затем в следующий короткий отрезок времени оно обладает настоящностю, а затем во все остальные моменты оно обладает прошлостью”. Но сразу же возникает вопрос: “Можем ли мы изучать изменение события в отношении к его темпоральным свойствам точно так же, как изменение вещи в отношении к свойствам, подобным красному и зеленому?”.

Чтобы ответить на данный вопрос, мы должны попытаться понять, что именно мы имеем в виду, когда говорим, что определенная вещь Т изменяется с красной на зеленую. Насколько я понимаю, мы имеем в виду приблизительно следующее. Есть определенное длительное событие мировой истории. Оно заметно отличается от других событий, полностью или частично его перекрывающих. Если разложить это длительное событие на короткие временные отрезки, то окажется, что смежные отрезки имеют пространственную непрерывность ([целосность], spatial continuity) по отношению друг к другу и основное качественное подобие друг к другу. На этих основаниях целое длительное событие трактуется как история одной вещи Т. Но, хотя смежные короткие отрезки являются в основном подобными по своим свойствам, однако могут быть и смежные отрезки, весьма заметно отличающиеся некоторым свойством, таким как цвет. Если разъять историю вещи в определенный момент так, что одна часть ее истории до этого момента является красной, а другая часть после этого момента – зеленой, то мы говорим, что вещь Т в тот момент изменилась с красной на зеленую. То есть, говорить о том, что вещь изменяется, означает, что ее историю можно разъять на последовательность смежных коротких отрезков и что два смежных отрезка могут иметь качественные различия.

Можем ли мы пытаться решить вопрос об изменении события с будущего, через настоящее, на прошлое тем же способом, при помощи которого мы пытаемся решить вопрос об изменении вещи (например, сигнальной лампы) с красной на зеленую? Полагаю, что, безусловно, не можем, по двум тесно связанным между собой причинам. Во-первых, такая попытка представляла бы собой замкнутый круг, поскольку в таком случае изменение вещей основывалось бы на дальнейшем анализе, включающем изменение вещей по отношению к их темпоральным характеристикам. Нам пришлось бы предположить, что историю нашей сигнальной лампы можно разложить на последовательность коротких смежных событий, и что справедливо то, что в определенной паре этих событий ранее является красным, а позднее – зеленым. Но говорить о том, что эта последовательность проходит от более ранних к более поздним (что необходимо, если мы собираемся проводить различие между изменением с красного на зеленый и изменением с зеленого на красный), означало бы просто то, что красные отрезки являются прошлыми тогда, когда зеленые являются настоящими, и что красные отрезки являются настоящими тогда, когда зеленые являются будущими. Таким образом, представление об истории лампы как делимой на последовательность отрезков, следующих один за другим в определенном направлении, зависит от того факта, что каждый из этих отрезков сам по себе изменяется с будущего, через настоящий, на прошлый. Поэтому попытка анализировать изменения в событиях тем же способом, при помощи которого мы проанализировали изменения в вещах, представляла бы собой замкнутый круг, поскольку второе предполагает первое.

Кроме этого возражения, мы можем и непосредственно увидеть, что изменение событий не может изучаться подобно изменениям вещей. Возьмем короткий отрезок истории лампы, достаточно малый для того, чтобы попасть в видимое настоящее, и такой, в котором свет от лампы является красным по всему этому отрезку. Это непродолжительное событие было будущим, стало настоящим, а затем стало прошлым. Если мы попытаемся анализировать это изменение тем же способом, при помощи которого мы анализировали изменение лампы с красной на зеленую, то должны будем продвигаться следующим образом: мы должны будем разделить это красное событие на более короткие последовательные отрезки и говорить о том, что самый последние из них обладают будущностью, средние обладают настоящностью, а наиболее ранние – прошлостью. Однако очевидно, что такой анализ не соответствует фактам. Ведь факт состоит в том, что все событие было будущим, стало настоящим и является теперь прошлым. Совершенно очевидно, что ни один анализ, предполагающий деление события на последовательные отрезки с различными характеристиками, не учитывает изменения в темпоральных характеристиках события в целом.

То есть, мы видим, что попытка примирить несовместимые темпоральные свойства одного и того же события при помощи изменения, в обычном смысле этого слова, кругообразна и неэффективна. Движение по кругу становится особенно очевидным при следующих рассуждениях: изменения в вещах являются изменениями во времени; но изменение событий или моментов с будущих, через настоящее, на прошлые является изменением самого времени. Едва ли стоит предполагать, что изменения самого времени можно свести к изменениям во времени, поскольку в таком случае для времени потребуется другое время, в котором возможны были бы изменения “во времени”, и так далее до бесконечности.

Поэтому похоже, что нам следует обратиться к другому типу решения, а именно к тому, что предикаты “прошлый”, “настоящий” и “будущий” по самой своей природе являются относительными, подобно большому и малому. К сожалению, мы уже имели возможность взглянуть на некоторые решения такого типа – полицейский прожектор и различные когнитивные отношения – сулящие мало хорошего.

Если вдуматься, то следует заметить, что есть два совершенно противоположных смысла, в котором об объекте говорится, что он изменяет свои относительные свойства. Примером первого может быть Том Смит (Tom Smith), сын Джона Смита (John Smith), который становится выше своего отца. Примером второго может быть то, когда Том Смит перестает быть младшим сыном Джона Смита и становится средним его сыном. Какая разница между этими двумя случаями? В первом мы имеем дело с двумя частично накладывающимися историями жизни – Т. и J. Если мы разложим обе истории на последовательные короткие отрезки, то обнаружим, что более ранние отрезки Т имеют отношение “ниже, чем” к теперешним отрезкам J. Во втором случае мы имеем дело с абсолютно другой ситуацией. Когда мы говорим, что Т является младшим сыном J, мы имеем в виду то, что в универсуме нет объекта, о котором правильно сказать, что он является сыном J и что он младше, чем Т. Когда мы говорим, что Т перестает быть младшим сыном J, мы имеем в виду, что в универсуме содержится объект, о котором правильно говорить, что он является младшим сыном J и что он младше, чем Т. Следовательно, в первом случае мы просто имеем разницу отношений между различными соответствующими отрезками двух существующих длительных событий. Во втором случае различие состоит в том, что определенный объект изменил свои относительные свойства, поскольку второй объект, который изначально не существовал (а значит, не мог иметь никакого отношения к Т), начал существовать и возымел определенные отношения к Т, являющемуся учасником того же универсума, что и этот второй объект.

Следовательно, очевидным является то, что изменение, происходящее с событием, когда оно прекращает быть настоящим и становиться прошлым, является подобным изменению Тома Смита, когда он перестает быть младшим сыном Джона Смита; а продолжающееся удаление события во все более отдаленное прошлое подобно последовательному уходу Тома из состояния “новорожденного” в семье каждый раз, когда Джон Смит (движимый убедительными поучениями епископа Лондона) производит все больше и больше детей. Мое видимое настоящее – это всего лишь последняя тонкая прослойка, добавившаяся к истории моей жизни. Когда такая прослойка перестает быть настоящим и становится прошлым, это не значит, что она меняет свои отношения к чему-либо, связанному с ней отношениями, когда она была настоящим. Это просто значит, что к истории моей жизни добавились другие прослойки, а с их существованием начали устанавливаться те отношения, которые не могли быть установлены, пока эти прослойки не проявились в существовании и не стали термами этих отношений. Другими словами: когда событие, которое было настоящим, становится прошлым, оно не меняет и не утрачивает ни одно из тех своих отношений, которые оно имело до этого; событие попросту приобретает добавочные новые отношения, которых оно не могло иметь до этого, поскольку термы, к которым оно теперь имеет отношения, тогда попросту не были объектами (were then simply non-entities).

Следует заметить, что теория, подобно данной, предполагает реальность настоящего и прошлого, но не реальность будущего, являющего попросту ничем (nothing at all). С настоящим, становящимся прошлым, ничего не происходит, за исключением того, что к общей истории мира добавляются новые прослойки бытия. Таким образом, прошлое – реально точно так же, как настоящее. С другой стороны, сущностью настоящего события является не то, что оно предшествует будущим событиям, но то, что нет, в буквальном смысле, ничего, к чему оно имеет отношение предшествования. Общая сумма существования постоянно увеличивается, и именно это придает временной последовательности смысл и порядок. Момент t является более поздним, чем момент t¹ , если общая сумма существования в момент t включает в себя общую сумму существования в момент t¹ и еще что-то.

Наша склонность к тому, чтобы рассматривать изменение прошлого на настоящее по аналогии с изменением настоящего на прошлое или изменение менее отдаленного прошлого на более отдаленное прошлое, является, по моему мнению, глубокой ошибкой. Полагаю, мы должны признать, что слово “изменение” используется в трех различных смыслах, наиболее фундаментальным из которых является именно третий смысл. Эти три смысла: (і) изменение в характеристиках вещей, как, например, изменение сигнальной лампы с красной на зеленую; (іі) изменение в событиях по отношению к прошлости, когда определенное событие перестает быть настоящим и удаляется во все более и более отдаленное прошлое; (ііі) изменение будущего на настоящее. Изменение первых двух типов я уже проанализировал. Понятно, что оба они зависят от третьего типа. Мы сводили изменение цвета сигнальной лампы к тому, что зеленый отрезок ее истории наступал после красного отрезка ее истории. Это адекватный анализ для прошлого изменения свойства, взятого мысленно в ретроспективе. Но когда мы говорим, что красный отрезок предшествует зеленому отрезку, мы подразумеваем, что был момент, когда общая сумма существования включала в себя красное событие и не включала зеленое, и что был другой момент, в который общая сумма существования включала в себя все, что было включено на первый момент, а также зеленое событие. Так выглядит полный анализ качественных изменений вещей, касающийся и вступления событий в существование.

Подобным образом, мы увидели, что второй тип изменения предполагает третий тип. Ведь изменение события с настоящего на прошлое оказывается зависимым от того факта, что общая сумма существования увеличивается за пределы, которые она имела, когда наше данное событие вошло в существование.

Назовем этот третий тип изменения становлением (Becoming). Очевидно, что становление невозможно проанализировать ни в одном из двух других типов изменения, поскольку оба эти типа включают становление. Более того, мы можем непосредственно обнаружить, что становление имеет настолько специфический характер, что было бы заблуждением называть его изменением. Когда мы говорим, что вещь изменяется в свойстве или что событие изменяется в прошлости, мы говорим об объектах, существующих и до, и после момента, в который происходит изменение. Но когда событие становится, оно вступает в существование; и пока оно не стало, не было совсем ничего. Вы не можете сказать, что будущее событие – это то, что следует за настоящим; ведь настоящее событие определяется как событие, которое ничему не предшествует. Суть дела можно представить двумя способами, на выбор. Мы можем сказать, что, поскольку будущие события являются не-объектами, они не могут состоять в отношениях к чему бы то ни было, а поэтому не могут состоять в отношениях наследования к настоящим событиям. Или, наоборот, мы можем сказать, что, если бы будущие события следовали за настоящими событиями, то они имели бы противоречивое свойство следования за чем-то, что не предполагает последования, а поэтому они не могут быть реальными.

Давно признано, что есть два однозначных и несводимых, хотя и тесно связанных между собой, типа суждений. Первое утверждает, что S есть или существует; оно называется экзистентным (existential) суждением. Второе утверждает, что S есть то-то и то-то, или имеет такую и такую характеристику. Это можно назвать характеристическим (characterising) суждением. Оба связаны между собой тем, что вещь не может быть тем-то и тем-то без бытия, и что без бытия она не может быть тем-то и тем-то.* Мейнонг на основании имеющегося в его распоряжении немецкого языка вводит удобные слова – Sein и Sosein. Но похоже, что нам следует признать и третий равно фундаментальный и несводимый тип суждения, а именно одну из форм: S становится или входит в существование. Назовем это генетическими (genetic) суждениями. Я полагаю, что многие проблемы, связанные с временем и изменением, происходят из наших упрямых попыток свести такие суждения к характеристической форме. Любое суждение может быть вербально сведено к этой форме. Мы можем свести “S есть” к “S есть существующим”. Но сведение является чисто вербальным, а тот, кто воспринимает его всерйоз, вязнет в болоте Онтологического аргумента. Подобным же образом, “S есть будущим” вербально является суждением, приписывающем характеристику событию S. Но если это так, то оно должно быть ошибочным, поскольку иметь характеристику предполагает существовать (по крайней мере, в случаях с такими частностями, как события), а будущее не существует до тех пор, пока оно остается будущим.

Прежде чем идти дальше, следует рассмотреть еще одну вербальную неопределенность. Одно и то же слово есть используется самостоятельно в экзистентном суждении “S есть” и как соединительная связка в характеристическом суждении “S есть Р”. Это во многом справедливо и по отношению к слову становится. Мы говорим “S становится” и мы говорим “S становится Р”. Второй тип суждения выражает качественное изменение, тогда как первый выражает вхождение в существование.

Связь между существованием и становлением (и, соответственно, между характеризацией и становлением) является весьма тесной. Любое “есть” предполагает “становится”, и общая сумма существования постоянно наращивается становлением. Нет такой вещи, как прекращение существования; то, что стало, впредь существует вечно. Когда мы говорим, что что-либо прекратило существовать, мы имеем в виду только то, что оно прекратило быть настоящим; а это значит лишь то, что общая сумма существования увеличилась, как только какая-то часть истории вещи стала, и что позднейшие добавления не содержат событий, достаточно схожих и достаточно неразрывных с историей данной вещи, чтобы считать их продолжением данной вещи. Для большей точности следует слегка модифицировать выражение “любое “есть” предполагает “становится””. Длительные события не становятся как одно целое; как целое становятся лишь события, достаточно непродолжительные для того, чтобы попасть в рамки видимого настоящего. То есть становление длительного события является просто последовательным становлением его более коротких отрезков. Более подробно вопрос о видимом настоящем мы рассмотрим позже.

У нас остаются две проблемы, которые мы надеемся решить на основе предыдущих рассуждений. (i) Если будущее, до тех пор, пока оно остается будущим, в буквальном смысле – ничто, то что можно сказать о суждениях, высказываемых по-поводу будущего? И (іі) каков наш окончательный ответ на главный вопрос о том, что каждое событие является прошлым, настоящим и будущим, и что эти характеристики несовместимы?

(і) Безусловно, мы постоянно формулируем суждения, претендующие на роль суждений о будущем. Прогнозы погоды, навигационные каталоги и железнодорожные графики полны таких суждений. Следует признать, что ни одно из суждений о будущем не является вполне определенным (за возможным исключением суждений о том, что события того или иного вида всегда будут происходить); но это не имеет отношения к нашему вопросу. Ни одно историческое суждение о прошлом не является вполне определенным; и в любом случае наш вопрос состоит не в том, можем ли мы иметь определенные знания о будущем; главный вопрос вот в чем: о чем мы говорим на самом деле, когда формулируем суждения о будущем, и что мы подразумеваем под истинностью или ложностью таких суждений?

Вряд ли возможно ответить на данный вопрос, не рассмотрев предварительно некоторые аспекты природы суждений в целом. Во-первых, следует отметить, что вопрос “О чем данное суждение?” является неопределенным. Он может означать: “Каков предмет или предметы данного суждения?” или “На какие факты ссылается данное суждение?”. Факт, на который ссылается данное суждение, является фактом, превращающим данное суждение в истинное или ложное. Оно является истинным, если имеет характерное отношение соответствия к факту, на который ссылается; и оно является ложным, если имеет отношение несоответствия данному факту. Несоответствие, полагаю, является положительным отношением (positive relation), несовместимым с соответствием; это не просто отсутствие соответствия. Я не вижу причин предполагать, что референция суждения к факту является третим независимым отношением, помимо соответствия и несоответствия. Я понимаю ее просто как дизъюнкцию “соответствие-несоответствие”; и, полагаю, говорить, что J ссылается на F, означает просто то, что F является фактом, делающим J при соответствии истинным или, при несоответствии, – ложным.

Люди формулируют много суждений, не имеющих ничего общего с будущим, но, тем не менее, относящихся к объектам, не существующим в действительности. Многие английские крестьяне Средневековья высказывали суждения типа “домовой существует” или “домовой опрокинул молоко”. И конечно же, второе предполагает первое. Но предположим (вопреки сэру Конан Дойлю), что на самом деле домовой не существует. В таком случае, на что ссылались (в нашем смысле) эти люди? Чтобы ответить на этот вопрос, следует просто спросить: какой факт делает их суждение ложным? Ответ состоит вот в чем: тот факт, что ни одна часть универсума не характеризуется той группой характерных черт, при помощи которой они описывали домового, является отрицательным фактом. Их суждение сводится к утверждению о том, что некая часть живущего характеризуется этой группой характерных черт, и оно является ложным, поскольку не соответствует тому отрицательному факту, что данная группа черт не характеризует ни одну часть универсума. Естественно, они не знали, что именно на это ссылается их суждение, иначе они бы его не высказывали. Но в нашем понимании референции нет причины, по которой индивидуум, формулирующий суждение, должен знать, на что он ссылается.

Следовательно, было бы очевидно абсурдным утверждать, что то, о чем говорили эти люди, было тем отрицательным фактом, что ни одна часть универсума не содержит черт, которые они приписывали домовому. Таким образом, нам следует отличать то, на что ссылается суждение, от того, о чем говорит индивидуум, формулирующий данное суждение. То, о чем они говорили, было определенным набором характеристик, а именно таких, при помощи которых они описывали домового для самих себя. Это можно назвать логическим субъектом (logical subject) их суждения. Это нечто реальное и независимое от разума, составляющего суждение, т. е. обладающее некоторым видом реальности и независимости, характерным для универсалий, и, конечно же, не характерным для конкретного существующего. Таким образом, хотя и нет таких существ, как домовой, но люди составляющие суждения о нем, не составляют суждения про ничто (поскольку они судят о группе характеристик, реальной самой по себе, хотя и не характеризующей конкретное существующее). Кроме того, они и не ссылаются на ничто (поскольку они ссылаются – сами того не зная – на важный отрицательный факт о существовании).

Поскольку не-существование домового совместимо с тем фактом, что суждение “домовой существует” является интеллигибельным утверждением о чем-то реальном, мы можем надеятся, что не-существование будущего может оказаться совместимым с существованием и интеллигибельностью суждений по-поводу будущего. В некотором смысле, эти два вида суждений можно рассматривать похожим образом. Суждение, грамматически утверждающее о “домовом”, логически оказывается утверждением о той группе характерных черт, при помощи которой судящий описывает домового самому себе. Подобным образом, суждение “завтра будет сыро”, являющееся грамматически суждением о “завтра”, логически является суждением о характеристиках сырости. Поэтому не-существование “завтра” совместимо с тем фактом, что это суждение является суждением о чем-то.

Тем не менее, между этими двумя типами суждений есть одно очень важное различие. Суждения, подобные “домовой существует”, – это суждения не только о чем-то; они также ссылаются на некоторый факт, делающий их истинными или ложными. Этот факт может быть отрицательным, но это реальный факт о существующем мире. Если мы спросим, на какой факт ссылаются суждения, якобы повествующие о будущем, то должны будем ответить, что такого факта нет. Если я сегодня высказываю суждение о том, что завтра будет сыро, то единственным фактом, нa который ссылается, в нашем смысле, данное суждение, – это факт, превращающий данное суждение в истинное или ложное. То есть, очевидно то, что этим фактом является сырость или погожесть (fineness) завтра, когда завтра наступит. Сегодня, когда я составляю данное суждение, такого факта, как сырость завтра, нет, и такого факта, как погожесть завтра тоже нет. Ведь ни один из этих фактов не появится до тех пор, пока не наступит завтра, чего не случится, пока завтра остается сегодня. Таким образом, суждения, претендующие на то, чтобы быть суждениями о будущем, в момент, когда они составляются, не ссылаются на какой-либо факт – ни на положительный, ни на отрицательный. Поэтому на момент составления они не являются ни истинными, ни ложными. Они станут истинными или ложными, когда появляется факт, на который они ссылаются; и после этого они остаются истинными или ложными (в каждом конкретном случае) навечно. Если вы предпочитаете определять слово суждение так, что ничего нельзя назвать суждением до тех пор, пока оно не становиться истинным или ложным, то вы, разумеется, не должны считать “суждения” по-поводу будущего – суждениями. Если вы принимаете это последнее, то вы должны признать, что Закон исключенного третьего не распространяется на все суждения. Если же вы отвергаете это последнее, то вы можете утверждать, что Закон исключенного третьего распространяется на все подлинные (genuine) суждения; но должны добавить, что “суждения”, претендующие на роль суждений о будущем, не являются подлинными суждениями на момент, когда они составляются, но имеют такой титул благодаря ожиданию, подобно наименьшим сыновьям высшей знати на протяжении жизни их родителей. Для удобства я продолжу говорить о них как о суждениях.

Итак, мы определили два факта о суждениях, претендующих на то, что они касаются будущего: (а) они о чем-то, а именно о некоторой характеристике или наборе характерных черт; и (б) в момент составления они не ссылаются на какой-либо факт. Это, конечно же, не весь анализ. Необходимо прояснить еще два вопроса. (а) Если такие суждения в момент составления не ссылаются на что-либо, то как получается то, что при возникновении определенных событий эти суждения подтверждаются, а при возникновении других – опровергаются? (б) Если эти суждения – о характеристиках, то чем именно является то, что они утверждают об этих характеристиках?

(а) Предположим, сегодня я составляю суждение, что завтра будет сыро. Ничто из того, что может случится завтра, не релевантно этому суждению, за исключением состояния погоды, и ничто не сможет сделать его истинным, за исключением сырости погоды. Все это правильно, но оно не служит подтверждением того, что суждение ссылается (в нашем понимании референции) на какой-либо факт. При любом суждении мы можем сказать, какой тип факта подтверждает или опровергает его, как только узнаем, о чем данное суждение, и какой тип утверждения оно содержит. Но даже самый тщательный анализ самого суждения не покажет нам тот конкретный факт (particular fact), который делает это суждение истинным, если оно истинно, или ложным, если оно ложно. Поэтому нет несоответствия между утверждением о том, что мы можем знать одновременно, какой тип факта мог бы верифицировать суждение о будущем, и утверждением о том, что такие суждения при составлении не ссылаются на какой-либо факт.

(б) Что касается любого суждения, то мы должны рассматривать не только то, о чем это суждение, но и что оно утверждает о своем субъекте или субъектах. Эти два вопроса не лишены неопределенности, и эту неопределенность следует прояснить до того, как мы перейдем к рассмотрению особого вопроса о том, что именно утверждает суждение, претендующее на роль суждения о будущем. (1) Существует путаница между тем, о чем суждение, и тем, на что оно ссылается. Это мы уже рассмотрели. (2) Существует отличие между тем, о чем суждение по видимости, и тем, о чем оно реально. Если бы вы спросили крестьянина, сказавшего, что домовой опрокинул молоко, о чем он говорил, то он сказал бы, что говорил об определенном отдельном волшебном покровителе. Это то, на что предендует данное суждение. А в действительности оно об определенном наборе характерных черт. Грубо говоря, мы можем сказать, что то, на что претендует суждение, может быть определено при помощи грамматического анализа предложения, в котором выражено данное суждение. И хотя всегда есть связь между грамматической структурой предложения и логической структурой суждения, однако очень опасно предполагать, что то, о чем предложение грамматически, является тем, о чем суждение по его логике. (3) Когда эти две запутанности устранены, и мы вполне определенно имеем дело с суждением, а не с фактом, на который оно ссылается, и не с предложением, в котором оно выражено, остается все же проблема того, что должна включать в себя рубрика “о чем данное суждение” и что должна включать в себя рубрика “что утверждается данным суждением”. Для начала возьмем простое характеристическое суждение, например, “3 – это простое число”. О чем оно, и что оно утверждает? Мы все должны согласится с тем, что по меньшей мере оно о числе 3. Но является ли оно также и о характеристике простоты? Если вы говорите ДА, то что остается для утверждения? Если вы говорите НЕТ, то как вам понравится безусловно эквивалентное суждение “Простота является характеристикой 3”? Проблема точно такого же типа возникает и касательно релятивных суждений типа “3 – больше, чем 2”. На данном этапе мы все должны согласится, что оно, по меньшей мере, о числах 2 и 3. Но является ли оно или не является суждением об отношении больше/меньше? Полагаю, что мы должны сказать, что первое суждение – ровно настолько о простоте, насколько о числе 3, а второе – ровно настолько об отношении больше/меньше, насколько о числах 2 и 3. В самом деле, говорить, что первое утверждает простоту, равно как и то, что оно утверждает 3, значит заблуждаться. Минимумом того, что оно утверждает, является простота числа 3. Такие же замечания применимы и ко второму суждению. Если мы предпочитаем использовать удобное слово связь (tie), недавно введенное в логику г-ном У. Э. Джонсоном**, то можем сказать, что первое суждение – о числе 3 и о характеристике простоты, а утверждает оно то, что они соединены характеристической связью. Второе суждение – о числах 3 и 2 и отношении больше/меньше, и утверждает оно то, что они соединены релятивной связью 3 к 2. Равным образом, мы можем различать различные типы утверждения и говорить о том, что первое – о числе 3 и характеристике простоты, и что оно содержит характеристическое утверждение о них. Во втором случае следует говорить о релятивном утверждении.

До сих пор мы намеренно приводили примеры о вневременных объектах, таких как числа. Возьмем теперь серию суждений: “Шел дождь”, “Идет дождь” и “Будет идти дождь”, повествующих о событиях и содержащих существенную референцию к времени. Первое можно проанализировать следующим образом: “Есть событие, характеризующееся дождливостью, и общая сумма существования на момент составления суждения включает в себя все и более этого всего, что включается, когда данное событие становиться”. Второе суждение можно проанализировать следующим образом: “Есть событие, характеризующееся дождливостью, и общая сумма существования является одной и той же, когда событие становится и когда суждение составляется”. Таким образом, суждения о прошлом и о настоящем можно свести к четырем уже известным типам утверждения – экзистентному, характеристическому, генетическому и релятивному. Но суждение о том, что дождь будет идти, невозможно проанализировать подобным способом. Оно не может означать что-либо, начинающееся с формулировки “Есть событие”, поскольку единственными событиями, которые есть, являются события, которые стали вплоть до момента составления данного утверждения; общая сумма существования не содержит будущих событий. Мы можем лишь переформулировать данное суждение в такой форме: “Общая сумма существования будет увеличена сверх той, которая есть на момент составления суждения, и какая-то часть того, что станет, будет характеризоваться дождливостью”. То есть, мы не можем проанализировать будет так же, как было или есть сейчас. Следовательно, похоже, что каждое суждение, претендующее на роль суждения о будущем, включает в себя два специфических и не поддающихся дальнейшему анализу типа утверждений. Одно – о становлении; оно утверждает, что дальнейшие события будут становится. Второе – о некоторых характеристиках; оно утверждает, что суждение будет характеризовать некоторые события, которые будут становиться. Если теперь мы зададим вопрос: о чем же на самом деле суждения, претендующие на роль суждений о будущем?, то, похоже, ответом будет то, что они – о некоторой характеристике и о становлении. А если мы спросим: что утверждают такие суждения?, то единственным ответом, который я могу дать, является то, что они утверждают то, что общая сумма существования будет увеличена за счет становления, и что рассматриваемая характеристика будет характеризовать некоторую часть того, что будет становиться. Эти ответы совместимы с не-существованием будущего. Единственными “компонентами” данного суждения на момент его составления является характеристика, имеющая определенный признак реальности, присущий универсалиям, и концепт становления. Об этом суждения формируют определенные утверждения специфического и не поддающегося дальнейшему анализу типа. Нечто, называемое завтра, не является компонентом суждений, грамматически повествующих о “завтра”; и точно так же индивидуум, называемый “домовой”, не является компонентом суждений, претендующих на роль суждений о “домовом”.

Таким образом, я пытался показать, что есть диаметральное различие между суждениями, претендующими на роль суждений о будущих событиях, и суждениями о прошлом и настоящем. Первые в момент составления не ссылаются на что-либо, а потому не являются в буквальном смысле истинными или ложными, хотя всякий, кто понимает их значение, может увидеть, какой тип факта сделает их в конечном счете истинными или ложными в зависимости от конкретного случая. Кроме того, есть сейчас и было не обязательно должны восприниматься как новые и сложившиеся типы утверждений, но будет несомненно должно восприниматься именно так. Тем не менее, хотя будущее – ничто, и хотя суждения, претендующие на роль суждений о будущих событиях, ссылаются на ничто, они, однако, не [повествуют] ни о чем. Они – об определенной характеристике и о становлении; и насколько я понимаю, они составляют уникальный и не поддающийся дальнейшему анализу тип утверждений об этих термах.

Есть еще два аспекта, которые я хочу обозначить прежде, чем оставить данный предмет обсуждения. (а) Есть множество утверждений ex post facto, номинально предполагающих существование будущих событий. Мы можем сказать, что битва при Гастингсе была будущей по отношению к Эдуарду Исповеднику. Такие утверждения не нуждаются в специальном анализе. Мы просто подразумеваем, что общая сумма существования сейчас включает в себя битву при Гастингсе, и что в момент смерти Эдуарда Исповедника она не включала в себя эту битву. Мы, живущие после двух событий, имеем дело с двумя частями существования, которые могут состоять и действительно состоят в разных отношениях одна к другой; поэтому получение значения данного утверждения не представляет собой проблемы.

(б) Распространенным является мнение о том, что о будущем невозможно иметь определенных знаний, но что все суждения, претендующие на роль суждений о будущем, состоят из более или менее вероятных предположений (conjectures), составленных по аналогии с прошлым. То есть, мы не всегда осознаем, насколько странной является наша уверенность в этом, если учесть предположение о том, что будущее действительно является чем-то, что имеет “будущее существование”, так же как и прошлое является чем-то, что имеет “прошлое существование”. Благодаря нашей непосредственной памяти, мы имеем прямые, а не просто выведенные путем умозаключения, знания о прошлом. Следовательно, простая разница в датах между актом познания и событием не препятствует с необходимостью тому, чтобы событие являлось объектом такого акта. Если бы будущее существовало и было просто той частью существующего, которая наступает за настоящим, то трудно было бы понять, почему настоящий акт познания не может содержать знания о событии, более позднем, чем он сам, так же, как он может содержать знание о каких-то событиях, произошедших до него. Если будущее имеет ту же самую общую природу, что и прошлое, и отличается просто пребыванием в обратном темпоральном отношении к настоящему, то почему бы нам не иметь непосредственных антисипаций каких-то будущих событий так же, как мы имеем непосредственные воспоминания о каких-то прошлых событиях? И еще, почему все притязания на непосредственные знания о будущих событиях воспринимаются как дико парадоксальные?

Эти факты приемлемы для двух теорий о будущем, одна из которых нами отброшена, а вторая является нашей собственной теорией. Если быть будущим просто означает быть неподдающимся непосредственному познанию, то непосредственное познание будущих событий можно, безусловно, исключить как противоречие в терминах. Однако мы рассмотрели и отбросили этот взгляд на будущее. Но невозможность совершенно определенного знания о будущем равным образом следует и из нашей теории. Мы можем быть абсолютно уверенными в том, что событие имеет характеристику С лишь в том случае, если непосредственно ознакомимся с данным событием и обнаружим в нем данную характеристику. То есть мы можем быть непосредственно ознакомлеными только с чем-то, но не с не-объектом. С нашей точки зрения, мы не можем состоять в отношении непосредственного знакомства с будущими событиями по тем же соображениям, по которым не можем похитить у Горца (Highlander) его штаны [Горец, житель Хайланда (Шотландия), – один из персонажей романа Вальтера Скотта “Роб Рой”; “штаны из булыжника да железные подвязки” – метафоры тюрьмы (об этом см. гл. ХХІІІ романа). – Ю. О.]. Мы можем состоять в этом отношении к событиям настоящего (через сенсорное восприятие) и к событиям прошлого (через врожденную память), поскольку данные события на момент познавательного акта являются частями общей суммы существования.

(іі) И последний вопрос, который нам следует рассмотреть, – это предполагаемая проблема того, что каждое событие является прошлым, настоящим и будущим; что данные характеристики несовместимы; и что нет такого способа их совместить, который не приводил бы либо к бесконечному регрессу, при котором эта проблема возникает на каждой стадии, либо к замкнутому кругу. Этот аргумент использовал д-р МакТаггарт*** как основание для отрицания реальности Времени. Это, безусловно, один из лучших аргументов, выдвигаемых с этой целью, поскольку он сосредоточен не на проблемах непрерывности и бесконечности, исчезающих после изучения соответствующих работ по данной теме, как в большинстве других аргументов, а на специфических чертах, свойственных Времени. Могут ли полученные нами ранее результаты помочь в устранении этого предполагаемого противоречия?

Возьмем мактаггартов пример о смерти королевы Анны как о событии, которое, как предполагается, сочетает несовместимые характеристики прошлости, настоящности и будущности. Прежде всего, мы можем сказать, по меньшей мере, что, с нашей точки зрения, будущность не является и никогда не являлась в буквальном смысле характеристикой события, охарактеризованного как смерть королевы Анны. До смерти Анны не было такого события, как смерть Анны, а “ничто” не может иметь характеристик. После смерти Анны общая сумма существующей реальности действительно содержит смерть Анны, но в таком случае это событие имеет характеристику прошлости. Безусловно, я могу сказать “смерть Анны была будущим по отношению к Вильгельму ІІІ”. Но я попросту имею в виду то, что, пока Вильгельм ІІІ был жив, события, охарактеризованного как смерть Анны, не было; и что впоследствии, когда общая сумма существования увеличилась путем становления, эта сумма включала в себя и события жизни Вильгельма, и событие смерти Анны. Смерть Анны последовала за жизнью Вильгельма как только смерть Анны осуществилась, и с того времени эта смерть всегда следует за жизнью Вильгельма; но она не следовала за ней, пока Вильгельм был жив, поскольку она не стала, не представляла собой что-либо, а поэтому не могла иметь каких-либо характеристик или состоять в каких-либо отношениях. Но можно сказать, что сама Анна или Вильгельм ІІІ, каждый со своей стороны, могли бы составить суждение: “Смерть королевы Анны есть будущим”; и что это невозможно объяснить при помощи моего ex post facto суждения о том, что смерть Анны была будущим. Мой ответ состоит в том, что существование и истинность суждения Вильгельма не предполагает существование когда-либо события, имеющего две характеристики – будущности и бытности смерти Анны. На момент, когда Вильгельм составлял свое суждение, события, на которое он ссылался, не было; ведь событие, произошедшее впоследствии и ставшее смертью Анны, на тот момент не стало и не представляло собой чего-либо. Вильгельм составил особый тип утверждения о становлении и о характеристике бытности смерти Анны. Он утверждал, что общая сумма существования может увеличиться путем дальнейшего становлення, и что некоторая часть того, что может быть таким образом добавлено, может быть охарактеризована как смерть сестры его жены. Он и не говорил о том отдельном событии, и не ссылался на то отдельное событие, которое в конце концов стало, и которое после своего становления было действительно охарактеризовано как смерть Анны. Ведь когда он составлял свое суждение, в совокупности реального не было такого события, о котором он мог бы говорить, или на которое мог бы сослаться. Таким образом, первое, что мы должны сказать об аргументе МакТаггарта, это то, что ни одно событие не имеет характеристики будущности. Когда мы говорим, что определенное события является будущим, предложение, выражающее наше суждение, имеет, безусловно, ту же форму, что и “эта книга – зеленая”. Поэтому мы склоняемся к тому, чтобы рассматривать первое суждение как характеристическое суждение, подобное второму; и предполагать, что единственным различием между ними является то, что одно утверждает характеристику “будущности”, тогда как другое утверждает характеристику зелености. Учитывая сказанное выше, можно прийти к выводу о том, что первое суждение вовсе не является в действительности характеристическим суждением, и что здесь нет характеристики “будущности”. Суждения, которые, как кажется, характеризуют события как будущие, содержат специфический тип утверждения о некоторых ординарных характеристиках (напр., сырости или погожести); они не содержат обычного характеристического утверждения об определенном событии и специфического типа характеристики (а именно “будущности”).

Есть ли что-либо противоречивое в том факте, что смерть королевы Анны была настоящим и сейчас является прошлым? Очень может быть, что это так, если мы понимаем изменение события в отношении характеристик настоящности и прошлости по аналогии с изменением сигнальной лампы в отношении характеристик красного и зеленого. Но, как мы увидели, это невозможно, и второй тип изменения зависит от первого. Когда смерть королевы Анны стала, она вошла в отношения со всем, что уже стало, и больше ни с чем, поскольку не было ничего, с чем она могла войти в отношения. С того момента она сохраняет все эти отношения навечно. С приходом других событий она приобретает дополнительные отношения, которые она не имела и не могла иметь, пока эти события были не-существующими. Вот все, что происходит с рассматриваемым событием. Теперь предположим, что мы спрашиваем себя: “Становится ли в течение дальнейшего становления что-либо ложным из того, что было изначально истинным в смерти Анны? И если это так, то нет ли здесь логической проблемы?”. Здесь следует провести следущее различие. (1) Все отношения с общей суммой реальности (какой она была в момент смерти Анны), в которые вступила смерть Анны, в дальнейшем сохраняются навечно, не подвергаясь никаким влияниям со стороны того, что может быть добавлено к этой сумме в ходе дальнейшего становления. Поэтому ни одно истинное суждение об этом никогда не становиться ложным, и ни одно ложное суждение об этом никогда не становится истинным. (2) Со становлением дальнейших событий, они автоматически вступают в различные отношения со смертью Анны, которая приобретает, таким образом, дополнительные отношения и становится составной частью дополнительных фактов. Если, напр., тот же лорд Болингброк выругался, услышав о смерти Анны, то понятно, что со смертью стало истинным что-то из того, что не было таковым в момент самой смерти. Когда лорд Болингброк выругался, то о смерти королевы Анны стала известной та истина, что эта смерть стала причиной определенного события в его жизни как лорда. И это не было истиной о смерти королевы Анны до того, как лорд Болингброк услышал о смерти и был вынужден выругаться. Таким образом то, что не было истиной о смерти королевы Анны в момент ее наступления, в дальнейшем – с бранью лорда Болингброка – стало таковой.

Исходя из этого, можно было бы склонится к такому выводу: высказывание о том, что нечто не было истиной события, но впоследствии стало таковым, эквивалентно высказыванию о том, что нечто было ложным события, но впоследствии стало его истиной. Я полагаю, что такой вывод ошибочен; ведь “не-истинный” – более широкий термин, чем “ложный”. Предположим, мы сравниваем два высказывания: “То, что смерть королевы Анны стала причиной землетрясения в Лиссабоне, не является истиной” и “То, что смерть королевы Анны, в момент, когда она случилась, стала причиной того, что лорд Болингброк выругался, не является истиной”. В первом высказывании “не-истина” эквивалентно “ложно”. Ведь оно означает, что есть определенный отрицательный факт (содержащий и смерть и землетрясение как составные), который расходится (discords) с суждением о том, что первое стало причиной второго. Но второе высказывание не означает, что на момент смерти Анны был отрицательный факт, содержащий и смерть Анны, и брань Болингброка как составные и расходящийся с суждением о том, что смерть стала причиной брани. Ведь когда смерть Анны наступила, такой вещи (entity), как брань Болингброка, не было, а потому не было и факта, составной частью которого она является. Брань Болингброка означает вовсе не то, что нечто, бывшее ложным смерти Анны, становиться ее истиной, но то, что истиной смерти Анны становится нечто, бывшее до этого и не истинным, и не ложным.

И я не считаю, что законы логики противоречат данному типу изменения. Но даже если это так, то тем хуже для самих законов логики, поскольку данный тип изменения, безусловно, является фактом. Законы тождества, противоречия и исключенного третьего утверждают собой лишь то, что любая пропозиция является или истинной, или ложной, не может быть и тем и другим, и не может изменяться в этом отношении. Они не утверждают (а если утверждают, то должны быть изменены), что число (number) пропозиций является навечно установленным; они утверждают лишь то, что оно не может быть уменьшено. Но оно может быть увеличено, и оно является постоянно увеличивающимся благодаря процессу становления, постоянно увеличивающему общую сумму существования, и в силу этого – общую сумму утвердительных и отрицательных фактов. Или, другими словами: законы логики применяются к установленному универсуму дискурса, и мы в любой момент можем получить установленный универсум дискурса, взяв общую сумму реальности, накопленную на определенный момент. Но универсум реального факта постоянно увеличивается благодаря становлению новых (fresh) событий; и изменения в истине, представляющие собой простое увеличение числа истин по причине становления новых событий, являются логически бесспорными.

Я не возлагаю особых надежд на то, что сказанное мною о времени и изменении удовлетворит большинство моих читателей; в любом случае оно едва ли представляет собой нечто большее, чем тень истины. По общему признанию, эти вопросы являются сложнейшими во всей философии. Декан [церк. сан] Карлайля рассудительно замечает: “мы не можем понять время, но и говоря о нем всякий вздор, мы не поймем его лучше”. В надежде на то, что не затемнил суть вопроса малопонятными словами, я оставляю этот наиболее трудный предмет обсуждения, чтобы позже вернуться к обсуждению таких связанных с ним вопросов, как одна временная последовательность или много временных последовательностей, переплетение времени с пространством, позиционирование и датировка событий.

____________________________

* Uber die Stellung der Gegenstandstheorie, и в других работах. [См.: Meinong, A. Über die Stellung der Gegenstandstheorie im System der Wissenschaften. - Leipzig: R. Voigtländer, 1907.]

[Техн. замеч.: символы * примечаний автора размещены в тексте оригинала постранично. Т. е. каждая стр., где есть такой символ, содержит один символ *. Для э-публикации я вынес эти прим. автора в конец текста, добавив, соответственно, количество символов *.]

** Logic, vol. І. [.См.: Johnson, W. E. Logic. – Vol. I. – Cambridge, 1921.]

*** The Unreality of Time, Mind, N.S., 1908. [См. мой перев. данной статьи МакТаггарта, под ред. А. В. Кулика, в публ.: Юрий Олейник. Джон Эллис МакТаггарт и его “Нереальность Времени” – URL=<https://www.academia.edu/34527010/>.]

© Олейник, Юрий Николаевич, перевод на русский язык, 2018.

Перевод по изданию: Broad, C. D. Scientific Thought. – New York: Harcourt, Brace & Company, Inc.; London: Kegan Paul, Trench, Trubner & Co., Ltd., 1923. – P. 53-84.

© Олійник, Юрій Миколайович, переклад українською мовою, 2018.

Переклад за виданням: Broad, C. D. Scientific Thought. – New York: Harcourt, Brace & Company, Inc.; London: Kegan Paul, Trench, Trubner & Co., Ltd., 1923. – P. 53-84.