Біографія Юрія Олійника,

написана ним самим

у період між двома війнами

Упродовж чверті століття я брав участь в археологічних розкопках відомих трипільських “протоміст”, поселень і могильників доби пізнього латену та періоду Київської Русі, вивчав мотиви східних орнаментів і скандинавські кеннінги, опановував техніку темперного живопису, пив дешеве сурогатне вино, полював на чорних скорпіонів у передгір'ї Копет-Дагу, допомагав бушменам у Калахарі, писав вірші й повісті, зачитувався Платоном, Гегелем і творами дзенських патріархів...

Між тими справами я скінчив історичний факультет Київського університету і зрозумів, що таке кохання й самотність.

Одного разу я був закохався у бронзове погруддя дівчини, виставлене у вітрині антикварного магазину в Києві на розі вул. Саксаганського та Червоноармійської, і годинами простоював біля вітрини, спостерігаючи за грою світла на її обличчі. На боковому зрізі тієї скульптури був напис “Napoli 1912”. Очевидно, що мова йшла про Неаполь, але тоді я про те не знав і складав копійки й карбованці зі стипендії, аби придбати те диво на ім'я Наполі.

Її купили саме тоді, коли я назбирав потрібну суму.

З тих пір закоханість не полишала мене.

Я люблю, наприклад, стародавні крем'яні знаряддя: в їхній півпрозорій глибині видно здивовані очі рибин і брунатні водорості праморя Тетіс; я люблю глиняний посуд: на ньому, як на платівці – відбитки гончаревих пальців, перетворені крУгом на ледь помітні борозенки, і, звісно, пісня, яку той гончар мугикав, обертаючи круг.

Закоханість якимось трибом поєднувалася із самотністю.

У мене було багато друзів і я встиг двічі одружитися, але самотність ота щодалі виразніше набирала форми ока, додаткового до тих двох, що їх дали мені тато з мамою.

Відтоді я почуваюся мало не псюрою, що все розуміє, але марно намагається пояснити.

Втім, самота не така вже й кепська річ, якщо знаєш що мусиш робити. У того таки Платона, я вичитав буцімто подібним органом – третім оком – наділені боги, тварини і філософи, а тому надаю дотепникам право класифікувати мене у будь-якій з двох останніх категорій.

Свого часу, марнославство, яке я носив на собі студентом подібно до теніски з написом “Adidas”, переконало мене таки змалювати той додатковий орган. І я написав такі рядки:

Он рило у вікні свиняче –

На третім поверсі великого будинку,

Ми дивимось один одному в очі,

Смерть дивиться на нас обох.

Тобто око мало якийсь особливий позір, в якому, наприклад, через трипільську мальовану кераміку, систематикою якої я займався, працюючи після університету в Історичному музеї, мені відкривалися ритми світу, а крізь кухлі й прясла з інших пам'яток проступав зв'язок між давніми й сучасними народами як між травою на пасовищі і сиром – кінцевим продуктом молочництва.

Загалом, вибухова суміш археології та філософії під таким кутом дала несподівані результати.

Наприклад, я зрозумів, що суспільство, яке користувалося крем'яними ножами і не знало колеса, ментально нічим не відрізняється від суспільства, яке користується сталевими ножами і літає в бізнес-класі якої-небудь “British Airways”.

Я викинув зі свого лексикону слово “примітивний”, замінивши його словом “інакший”, бо переконаний, що історія – це різні відповіді на одні й ті самі запитання.

Мало того, я зрозумів, що маю достатньо недолугості й нахабства, аби висловити ту свою думку.

Так поступово склалася “Симультанна історія” - як на мене сьогоднішнього (2004 p.), цікава, але непереконлива спроба моделювання минулого. Помилка моя полягала в тому, що в ті часи доводилося пити переважно горілку, а не кримські вина, які я люблю. З появою таких масандрівських вин, як настояне на шоколаді Піно-Грі (типу італійського Піно-Гріджі або німецького Рулендер) чи унікальний мускат “Лівадія”, який пахне медом і родзинками, становище змінилося. Якщо дотоді психічне, соціальне і технічне я зліплював в одне, традиційно допускаючи, що зі зміною технологій і соціальної структури змінюється і психологія людини, то нині мені зрозуміло, що я помилявся. Втім, це окрема розмова.

Самотність свідчила про те, що я таки народився.

Раніше я цього не знав, хоча мені й розповідали про деякі обставини моєї появи на світ.

Наприклад, одного дня з горища над квартирою у Луцьку, де мешкали тоді тато з мамою, нагло з’явився бородатий чоловік у пом’ятому одязі і попросив напитися, а перелякана мама, подаючи йому молоко, зрозуміла раптом, що вона вагітна.

Однак я не вважав, що то трапилося саме зі мною. Радше то була історія вояка з Української повстанської армії, яка відступала тоді на захід.

Натомість самота була особисто моєю і я міг легко окреслити її межі, ба навіть уявити, адже вона мала форму ока.

Поки я довідався, що ж саме поклала своєму чоловіку в усипальницю Анхесенамон – дружина Тутанхатона і в чому полягає смисл “Салічної правди” франків, я жив спочатку в селі поблизу Києва, а потім у самому місті, в будинку, де мешкали письменники, літпрацівники та співробітники центрального органу української комсомолії.

Поблизу села, в урочищі Відьманка, батько показав мені чебрець, м’яту, деревій та медунку (дотоді для мене все підпадало під єдине означення - трава), а бабуся вдосконалила ті мої знання. Відтак у моєму колі – любистки і канупер, колоски мишіїв і лапаті коров’яки, синій цикорій і жовтий цмин, гіркі полини і гірчаки, сокирки, котячі лапки, калгани, і, мабуть, нема жодної рослини, яку б я не любив.

У місті все було складніше.

Я двічі висів на гостряку ножа, утверджуючи свою позицію серед лук’янівської босоти, і завжди носив у кишені свинцевий кастет, відлитий з дробу, назбираного на мисливському стрільбищі поблизу Інституту автоматики. У мене були два коронних прийоми – “ключ” і “Одеса”, і того було досить, аби принаймні раз на місяць приходити додому з підбитим оком.

Збудований в часи хрущовського “реабілітансу”, наш будинок на вулиці Білоруській всередині був досить веселим поєднанням радянського колгоспу з давньоримською інсулою. На другому поверсі містився гуртожиток ЦК ЛКСМУ, а про славне життя його мешканців може свідчити хоча б той факт, що одного вечора мене намагалися навчити там чоловічих любощів. Втім, навіть у школі я не був першим учнем, тому зумів щасливо уникнути тієї науки.

Можливо, саме через оті “педагогічні намагання” я не люблю постановки театру Віктюка.

Мій батько – відомий український письменник, свого часу був репресований за участь у студентському гуртку, пройшов сумнозвісний Актюблаг, штрафний батальйон, Ленінградський фронт. Упродовж всього життя точкою його опертя була Волинь.

Точкою опертя моєї мами, яка викладала іноземні мови в школі та технікумі, була Німеччина, хоча сама вона там ніколи не бувала.

Я поневірявся між Кизил-Кумом і Кара-Кумом, нюхав троянди на Готланді, свистів на мисі Каліакра, тинявся по базарах у Дамаску та Стамбулі, пив веселе вино, бовтаючи ногами Середземне море, а точкою мого опертя була і залишається Давня Греція.

Античність оселилася в мені зненацька і була вона схожа на запаморочення, як ото кажуть: “І його повело як вовка на опеньках”.

Трапилося те на лекціях Володимира Лапіна – археолога, відомого знавця античного світу, “губернатора острова Березань”.

Давня Греція мала колір червоної обпаленої глини і пахла шкіряними сиром’ятними ремінцями, знаменитим хіоським вином, бринзою і свіжими маслинами. Та країна була сповнена здорового глузду.

Тому під дорійськими колонами афінських пропілеїв я й досі почуваюся набагато комфортніше, ніж на Майдані Незалежності, ба навіть грецькі куроси подобаються мені більше, ніж пам’ятник Ярославу Мудрому.

В еллінах імпонувало і те, що, крім демократії, вони винайшли такий цікавий метод осмислення соціального буття, як іронія.

У текстах відомої бібліотеки ассирійського царя Ашурбаніпала, де зібрано чи не всі тогочасні духовні надбання середземноморського та припонтійського ареалів (Шумеру, Аккаду, Вавилону, Єгипту, Хетської держави, Ханаану, Фінікії та власне Ассирії) нема й натяку на іронічність (принаймні у тому визначенні, яке їй дав Аристотель).

Звичайно, це не значить, що люди, які створили ті тексти, були дундукуватими.

Просто демократія та родоське темне вино, осаджене на голубиних яєчках, сприяли закріпленню іронічного не лише на вербальному рівні, а й на рівні письма.

Отож, пропущені через давньогрецькі кіліки й канфари з хіоським чи родоським, мої відчуття закоханості й самотності обернулися в єдиний стан, який можна означити як радісну печаль (або несерйозну серйозність), а моє третє око іронічно примружилося.

А тому, коли мене запитують, скажімо, про стан культури в нинішній Україні, я зазвичай відповідаю: сучасна Україна – це добрий приклад того, що політичні процеси і процеси розвитку культури ніколи не збігаються; більше того, це процеси, обернено пропорційні один одному.

Це з одного боку.

А з другого боку, реалізувавши форму відомої кумранської комуни з її ідеями спільного майна, обов’язкової спільної праці, колективного побуту і майбутнього торжества загальнолюдського добра, ми всі нині відтворюємо форму пізнього еллінізму (або вона реалізується через нас) з такими головними його ознаками:

бюрократичні держави;

еклектика як головна ознака мистецьких поривань при одночасному стиранні критеріїв оцінки творів і критики загалом;

потужний вплив римського (читай чужого – американського чи російського) трибу життя;

насадження космополітизму;

устремління до розкоші і помпезності у побуті й політиці; масовий сплеск окультизму і релігійності при одночасній зневірі у пошуках смислу існування;

швидкий розвиток негрошової функції капіталу з одночасним нівелюванням особистості;

різке майнове розшарування;

злиденність і озлобленість більшої частини населення;

перетворення суспільного життя на видовища й розваги, а суспільства – на інертну масу;

загальний стан перенасиченості на емотивному рівні, а тому – потяг до подорожей та пошуки екзотики;

мода на гомосексуалізм і трансвестизм, з кульмінацією в ідеї спорідненості Добра і Зла та позитивного характеру Зла, розвинутою давньогрецьким стоїком Хрисипом (і реалізованою у працях одного з найпопулярніших нині філософів Ж. Бодрійара, цього стоїка сучасності). Втім, це теж окрема розмова.

Один з моїх добрих друзів сказав свого часу таке: “Для того, щоб творити в Країні Рад, потрібно бути неабияким циніком”.

Справедливе зауваження, якщо розуміти цинізм не як філософську течію.

Однак у ті часи я мало замислювався над характером своїх творів, - те, що я робив, було простою матеріалізацією моїх думок.

Я й нині переконаний, що людина може зрозуміти, про що вона думає, лише тоді, коли викладе свої думки на папері чи на полотні.

Без того все залишається на рівні киселю з вишнями.

Я зрозумів і те, що для мене головне – не брехати самому собі, тобто не писати під когось чи так, як хтось. Спочатку я писав вірші про козаків, потім про кохання і сум, і все те було сповите меланхолією, яка, доводили мені, народжувалася з піску у моєму жовчному міхурі.

Я був так і думав.

Адже, якщо довіряти давнім авторам (а я таки їм довіряв), кочовики в давнину також народжувалися з піску десь там за Каспієм. А що діди й прадіди мої були землеробами, то я поєднував ці два поняття і виходило, що кочовики були меланхолією землеробів (як будь-яка держава є меланхолією селян).

Той настрій кочував по моїх творах зі справжньою гунською настійливістю, і мої вірші не зважувалося публікувати жодне друковане видання. Не рятувало навіть пиво, - при ньому редактори ставали друзями, однак, протверезівши, знову оберталися на редакторів. “Меланхолія”, “зневіра”, “глибока філософія на мілині”, “не для першої книжки комсомольського видавництва і, загалом, тут більше попівства, аніж мистецтва” – такими були перші оцінки моїх віршів.

Я почувався тоді як Одіссей, якого кочові морські вітри загнали на острів циклопів.

Однак цілком можливо, що саме ті оцінки і врятували мене, і я щасливо вибрався з печери, сховавшись у несерйозній серйозності як у хутрі поліфемових овець.

Мені вдалося уникнути цинічності за радянської доби, однак нині я маю достатньо цинізму, щоб замислюватися над питаннями, які в сучасній Україні нікому не потрібні – час, вічність, буття, смисл, істина, краса...

До 1991 року я підготував до друку три книжки (дві прозові і поетичну), однак світ побачили лише дві – поетична збірка “Люди і дерева” та збірка повістей “Дерева ростуть до зірок” (куди входили повісті “Дерева ростуть до зірок” та “Подорож навколо динозавра”). Поетичну збірку “Серфінг у вічність” “зарубали” у видавництві “Молодь”.

Втім, 1988 року я таки вступив до Спілки письменників України з двома книжками і одним голосом проти.

Після 1991 року було видруковано згадану «Симультанну історію».

Затим був журнал «Хроніка-2000», концепцію, назву й вступну статтю до першого числа якого ми розробляли разом з відомим мистецтвознавцем і поліглотом О. Буценком, а далі (також разом) – велика робота над перекладом історичної праці академіка О. Пріцака «Походження Русі».

Кажучи відверто, лише з цієї монографії я зрозумів, що таке наукове дослідження.

Під час роботи в музеях історичного профілю, мені доводилося вивчати й переглядати чимало наукових праць. Я готував тоді свій курс популярних лекцій (“Походження людини”, “Походження релігії”, “Давній Київ” та ін.), з яким виступав перед робітниками київських підприємств, дивлячись, як вони кутеляють свої бутерброди в час обідньої перерви. А проте, слід віддати належне тогочасному робітництву: люди жваво цікавилися історією, навіть у моєму викладі. Я намагався донести, наприклад, що релігійні уявлення виникли тоді, коли в людини з'явилися перші натяки на абстрактне мислення, а про такі натяки свідчать вже перші знаряддя праці (адже для того, щоб зробити таке знаряддя, потрібно мати в голові його абстрактний образ). Тоді ж я насмілювався варнякати про те, що релігійні уявлення виникали не від страху перед природними явищами, а виконували функцію соціалізації людини (себто функцію зодягання вовків у штани).

Очевидно, що такі ідеї витали тоді в повітрі, оскільки лише набагато пізніше (вже на початку ХХІ ст.) я дізнався, що цю ж таки ідею обстоював філософ Мераб Мамардашвілі у своїх лекціях, читаних у 1980-х роках).

Часом мені доводилося до посиніння доводити свою тезу про те, що давні люди не були примітивними, як ми звикли при них думати. Радше це були інакші люди, як не є примітивними бушмени чи, скажімо, народи маорі.

Тепер мені дивно, як можна було всерйоз перейматися таким, пояснюючи це, наприклад, працівникам їдальні у м. Прип’яті, куди я двічі приїздив з лекціями (у 1982 та 1984 роках), чи “партизанам” Ленінградського полку, розташованого поблизу колишнього села Старі Соколи у Чорнобильській зоні, де я також читав лекції у серпні 1986 року, але це окрема історія.

Свої лекції я сприймав надто серйозно і підготовці до них віддавався як дівча, що зопалу вирішило будь-що позбавитися цноти.

На моїм столі купилися наукові монографії Дьяконова, Третякова, Єфіменка, Топорова, Толочка та ін. Затамувавши подих, я гортав нечасті тоді іноземні наукові журнали, вишукуючи публікації на згадані теми.

Втім, іронія і тут давалася взнаки.

Мене дивувала відносність археологічних знань, їхній гіпотетичний характер, коли одна гіпотеза обумовлює іншу, стаючи при тому аксіомою. Археологічні побудови нагадували мені монстрів з картини Далі “Палаючі жирафи” - підперті зусібіч тичками статуї з численними шухлядами й шухлядками у вутлих тілах.

Крапку в моїх сумнівах поставив гарвардський професор Омелян Пріцак, який з'явився в Україні на початку 1990-х, щоб продовжити в Україні сходознавчі студії, розпочаті ще в 1930-х роках академіком Агатангелом Кримським.

У розмові з паном Омеляном, яку я записував у 1990 році для “Хроніки-2000”, він сказав про археологію таке: горщики не розмовляють жодною мовою.

Це було те, до чого я майже дійшов сам: етнічні вибудови науковців – цілковиті вигадки.

А проте, цей висновок не може заперечувати надійності наукових хронологічних розробок, систематизації та класифікації матеріалів археологічних розкопок.

Блаженої пам’яті пан Омелян знав 51 мову. Чому саме 51?

“А тому, що виглядало дуже неправдоподібно, коли я казав, що знаю 50, - відповідав він. – Отож, довелося вивчити ще одну”.

Пану Омеляну вдалося створити Інститут сходознавства, що працює й нині. Однак він довго прожив за кордоном і не знав, що таке наша навколонаукова бюрократія і чому “гасяться” його найкращі розробки. Відтак керівництво інститутом довелося залишити. Крім того, давалися взнаки вік і хворе серце.

Як на мене, пан Омелян затратив надто багато сил на те, щоб відновити в Україні сходознавчі студії, і зовсім не опікувався виданнями тут своїх наукових розробок. Між тим, його фундаментальна монографія “Походження Русі” була надзвичайно важливою для України 90-х років минулого століття, коли точилася гостра боротьба між науковим і “романтичним” тлумаченням української історії. Книжка давала змогу абсолютно по-новому поглянути на історію стародавньої Русі у її зв’язках з визначальними подіями в тогочасній ойкумені.

Крім попереднього викладу змісту й головних висновків, перший том видання містив аналіз давньоскандинавських джерел (крім саг) – шести складників давньоскандинавської інтелектуальної творчості – поетичної едди, поезії скальдів, рунічних написів, правової й географічної літератури, хронік та літописів. Спеціальну увагу було приділено методологічним проблемам використання поезії та міфу як джерел історичної інформації. Два періоди давньонорманської літератури; міфологія та епіка германських народів; контакти між германськими та степовими народами; Боспорське царство і пізній еллінізм; троїста система давньотюркської міфології; реформа Одіном футарка; еддичні поеми та їхня рукописна традиція – східноєвропейські назви в еддичній поезії; від міфу до епіки та історії: цикл Гельгі (Гельгі й Ільвінги, Гельгі та два Гаддінги, Олег віщий та Олег “Великий князь Русі”); від міфу та історії до епіки: мігруючий міф та два історичних переселення; від міфу до епіки та від історії до міфу: Гаддінг та варязький похід на Константинополь 860 року (міфи про морські пригоди (Божественні близнята) та їхнє германське відтворення, Геллеспонт Саксона Граматика, похід русі на Константинополь 860 року – один чи два походи, Аскольд і Дір, король вікінгів Бйорн, вікінг Гастінг, Гастінг і Бйорн = Аскольд і Дір; від історії до міфу та епіки: Гнев і Гнабі. Новий підхід до “Битви коло Фінсбурга” та давньоскандинавської “Кеногардії”; перенесення історії в епіку: “Битва готів з гунами” – структура “Саги про Гервьор”, “Самсейська поезія”, “Відсіт” та “Битва готів з гунами”, Рейдготаланд і Гардарікі в “Сазі про Гервьор”; “Псевдонаукова протоісторія” Сноррі Стурлуссона: чи мала вона історичну підоснову? – Одін, королівський титул та королівське родове дерево, Тюркір, Тюркланд і тюрк’яконунг, Ванаквісль і Ванагейм, Велика і Холодна Швеція, Асгард-Тюркланд, Троя та Тмуторокань…

Це лише назви розділів, однак навіть не половини монографії…

1080 сторінок книжки (понад 40 видавничих аркушів) розкрили для мене величезний світ давньої Скандинавії.

Я був просто вражений глибиною й широтою наукового аналізу. Крім того, вперше я бачив перед собою видання, що вміщувало студії саме над оригіналами джерел, а не випадковими уривками російських перекладів, які використовували вітчизняні вчені, оскільки часто не знали жодної іншої мови, крім російської.

Пан Омелян Пріцак показав мені ті обшири, про які я раніше навіть не здогадувався.

В археологічній експедиції з розкопок Пирогівського могильника зарубинецької культури влітку 1992 року ми якось розважалися знічев’я під час перерви на обід тим, що гадали над модною тоді “Книгою перемін”, точніше над її дуже спрощеним варіантом: тричі підкидаєш монетку і маєш кілька ліній і рисок, які потім витлумачувалися у формі коротеньких гороскопів. Мені запам’ятався мій гороскопчик. В ньому було сказано: за кілька місяців з’явиться людина, яка переверне ваше життя.

Цією людиною став для мене академік Омелян Йосипович Пріцак.

Крім перекладів, я продовжував працювати над своїми новими творами. У 1994 році в Україні було оголошено цікавий літературний конкурс під назвою “Слово України”. Організував його на власні кошти один пан з Австралії, українець за походженням. До конкурсу запрошувалися анонімні (під девізом) недруковані літературні твори. В разі перемоги перша премія становила 2000 доларів США, друга – 1000 доларів, а третя – 500 доларів (на той час – чималі суми, зважаючи на те, що 100 доларів означали безпроблемне життя сім’ї, скажімо, з трьох осіб упродовж місяця, а при ощадливому використанні коштів – майже двох місяців).

Я б і не звернув уваги на все те, оскільки не звик до участі в подібних акціях.

Однак мій батько вирішив інакше.

Перед тим я дав йому прочитати свою повість “Хто бачив білу ромашку?” – пригодницький твір про те, що ми всі зв’язані однією пуповиною на цій бідолашній планеті – українці й бушмени, дзен-буддисти і атеїсти… Без мого відома батько заліпив повістину у великий конверт з девізом “Із дочок Зевса – тільки старшу” і через когось передав на конкурс. Повість було одноголосно схвалено на другу премію. Як я потім довідався, її схвалили, вважаючи, що то повість Павла Загребельного.

За сімейним рішенцем, майже всю свою премію я витратив на придбання найновішого (на той час) комп’ютера, оскільки саме це знаряддя праці забезпечувало певні засоби існування.

Моя перемога на конкурсі повернулася напрочуд дивовижною гранню. За умовами конкурсу, його фундатори отримували право першої публікації творів-переможців.

Так повість потрапила до Австралії. А за кілька місяців я одержав дивного листа від чеської професорки Зденіслави Збишевої – пристрасної дослідниці бушменської проблеми в Австралії та Південній Африці. Вона прочитала мій твір, де одними з головних персонажів були якраз бушмени, і запропонувала мені взяти участь в очолюваному нею проекті зі створення бушменської писемності, що розгорнув тоді діяльність у Ботсвані.

Так несподівано я опинився в Африці, де майже п’ять місяців ми працювали над перекладом моєї повісті на мову бушменського племені Кунг.

Звісно, то окрема історія. Зазначу лише, що за півроку повість було видано у звуковому та електронному варіантах на мові того найбільшого бушменського племені, але мовою оригіналу її опублікували лише у 2004 році в нашому видавництві “Гранослов” під назвою “Бушмени”.

Після повернення з Ботсвани було написано й опубліковано чимало публіцистичних і художніх творів.

Однак я постійно повертався до своєї “Ромашки”.

Чимось вона імпонує мені й зараз.

У цьому вона схожа на добру антилопу, в якої завжди знайдеться трохи молока, щоб напоїти ним спраглого бушмена.

1996 року відбулося моє входження в орбіту “Світо-виду” – Нью-Йорксько-Київського літературно-мистецького квартальника (1990-1999 рр.), де вийшла друком історична повість “Одіссея Лукула-ворожбита” (1996 р.) та частина роману “Хроніка абсурду” (1997 р.).

Можливо, саме через мої африканські пригоди “Одіссея” писалася напрочуд швидко й легко. Власне, її було завершено за два тижні. У порядку вихваляння зазначу, що ця історична повість про давньоримського волоцюгу й філософа Лукула-Ворожбита та його поневіряння має, очевидно, якусь магнетичну силу. Блаженної пам’яті Віктор Кордун, тодішній редактор “Світо-виду”, затвердив повість до друку, прочитавши лише кілька перших речень твору. Коли ж прочитав повністю, то став ініціатором нагородження “Одіссеї” премією журналу за кращий літературний твір 1996 року.

Відтоді мені пропонували озвучити її на радіо, видати окремою книжкою з гарними ілюстраціями, переробити на кіноповість і т.п.

Однак на вузенькій межі між небуттям і небуттям постійно не встигаєш зробити все, що замислив…

Упродовж так званої перебудови в 90-ті роки минулого століття моя “несерйозна серйозність”, себто іронічність, лише зміцніла, досягнувши здорового відчуття абсурдності всього, що відбувається довкола.

Звичайно, йшлося не про абсурдність світу природи, цих метеликів і мандаринок…

Ішлося про абсурдність міжлюдських відносин, абсурдність укладеного трибу існування людської матерії на планеті загалом.

Ось якою потворою я став!

Я зрозумів, що існують певні самодостатні почування, певні відчуття-аксіоми, які неможливо визначити і які не потребують жодних визначень. Наприклад, сумління. Воно або є у людини, або його нема. Його не можна мати половину чи третину, як для жінки не можна бути наполовину вагітною.

Отаким відчуттям, крім сумління, у людини має бути здорове відчуття абсурду даного типу існування на планеті.

Так народився мій роман “Хроніка абсурду” – своєрідний літопис політичних, економічних, культурних і некультурних подій в Україні у період між з’явленнями двох комет – Комети Галлея (1986 р.) і Комети Гейла-Боппа (1996 р.) – укладений “недобитим інтелігентом” - художником Григорієм Комніром.

У книжці проступають три відокремлені рівні абсурду. Перший – побутовий абсурд, “комедія ситуацій”. Другий – абсурд доктринальний, вибудуваний на цілковитій втраті змісту будь-якими соціальними доктринами чи поняттями за умов “ранньої та розвиненої перебудови”. Зрештою, абсурд онтологічний – нелогічність наших уявлень про час і простір. (“Хроніка” побачила світ у 2002 році у київському видавництві “Задруга”).

У 2000 році я завершив роботу над новою повістю – “Листи з потойбіччя”. Назва говорить сама за себе. Об’єктивно судити про стосунки в цьому (явленому) світі неможливо, якщо ти є його учасником, тобто борсаєшся в тій річці, куди тебе вкинуто від народження. Об’єктивна оцінка можлива лише тоді, коли ти стаєш принаймні на березі цієї ріки, цього явленого світу. Ота повість якраз і була такою спробою. Писалася вона у важкі для мене часи, коли я змушений був розриватися між домом, перекладацькою та редакторською роботою в Гарвардському інституті міжнародного розвитку і онкологічним центром на вул. Верховинній, де лежала моя важкохвора дружина.

У тому таки році було опубліковано мою збірку повістей під назвою “Інферналії”, куди увійшли згадувані вже “Листи” та “Одіссея”. У перекладі з латини “Інферналії” означає “пісні з підземного царства”…

В дитинстві (в епоху, коли ще не було зубної пасти і поліетиленових пакунків) я зачитувався творами болгарського письменника (тепер класика) Еміліана Станєва. Мабуть, то була книжка для дітей, бо йшлося в ній про життя-буття мешканців болгарських лісів, гаїв та дібров…

Станєв так і залишився б у моїх думках співцем природи на кшталт росіянина Михайла Пришвіна, якби 1983 чи 1984 року (в епоху, коли вже була зубна паста і поліетиленові пакунки) мені до рук не потрапив журнал “Иностранная литература” з повістю Станєва “Антихрист”. Твір присвячено релігійному рухові так званих богомилів – на думку ортодоксальної церкови, єретичному рухові, представники якого вважали, що цей світ створив не Бог, а диявол.

Повість вразила.

З тих пір богомили не виходили мені з розуму. Надто їхнє щире переконання в тому, що цей світ створений не Богом, а дияволом.

Інтернету тоді не існувало, літератури на цю тему було обмаль, а тому, крім скупої інформації про те, що це єретичний антифеодальний рух на Балканах в Х-XIV ст., нічого розвідати не вдалося.

У другій половині 1990-х мій молодший син (прочитавши рекомендовану мною повість Станєва) розпочав свої пошуки…

Так у колі моїх інтересів з’явилися гностики і гностицизм як релігійно-філософська система періоду пізньої античності – логічне продовження філософських вчень античного світу.

Стародавні елліни і тут не полишали мене.

На думку гностиків, оскільки цей світ, м’яко кажучи, недосконалий, то він не може бути творінням досконалого бога. Тобто той, хто створив цей світ, мав дуже непевні уявлення про досконалість. Можливо, казали вони, що світ створив біблейський бог Яхве, однак це не означає, що він добрий і спрямований на добро. Навпаки, вчили вони, бог, який створив світ – підступний, хитрий і злий. А якщо це так, то таким характеристикам відповідає не бог, а сатана. Ось і виходить, що світ створений сатаною, а тому цілком природно, що в ньому стільки абсурду, зла, виродливості й мук. Однак у кожній людині закладена іскра істинного вищого світла (оскільки існують два світи: вищий світлий світ і ганебний земний світ) і потрібно лише вміти пробудити в собі те світло… (Зрозуміло, що це надто спрощений виклад вчення гностиків).

Розвиток гностицизму, утворення таємних організацій гностиків породили релігійні рухи, що сколихнули Європу в Х-ХV ст. – катарів, альбігойців, богомилів, вальденсів, бегінів, братів Святого Духу та ін. На вогнику гностичної вiри гріли свої реторти середньовічні алхіміки, у її світлі виростав “Corpus Hermeticum” – унікальне зведення містичних одкровень і філософських студій тогочасної Європи, формувалася творчість Данте, складалися одкровення Мейстера Екхарта та Якова Боме, раціоналізм Бекона і сумнів Декарта… Власне, саме гностицизм, а не церковне християнство, лежить в основі європейської ментальності, хоча про це і не прийнято говорити.

Втім, саме про такі, приховані, позасвідомі чинники, які керують нашим життям, ідеться у моєму романі “Знак пса”.

Всі ми від народження опиняємося не лише в жорнах чужих стосунків і колізій, у зчепленнях чужих доль, вибратися з яких буває зовсім непросто, а й плетиві уявлень, які формувалися століттями до нас, але які реально впливають на наші сьогоднішні думки, поривання, вчинки. Таким є лейтмотив роману “Знак пса”. Попри детективний сюжет, в ньому оповідається про те, що життя кожного з нас, бажаємо ми того чи не бажаємо, відбувається принаймні у трьох вимірах, серед яких найважливішим часто виявляється саме езотеричний його вимір…

Література – єдине, що я можу протиставити смерті (якщо взагалі вартує щось їй протиставляти). Що далі живу – більше не сприймаю того, що не пов’язане з творчістю.

Тільки творчість, а все решта – маргіналії.

Серед тупості, буденності, гонитви за грошвою та політичним старцюванням – раптом зима і снігом обліплені дерева, і все біле, нетутешнє, чудове…

То Господь Бог дає зрозуміти, що в цій палестині, в цьому житті ще є краса,

проста й непідробна,

творчість без намагання прославитися,

творчість як знак.