Переклад статті відомого італійського дослідника проф. Алессандро Каррери, присвяченої філософії видатного італійського філософа Емануеле Северіно. Стаття включена до передмови до книжки Е. Северіно “Сутність нігілізму” ("The Essence of Nihilism", 2016)

Е-публікація: див. розділ цього сайту “Філософські статті та есеї”: стаття “Як і кожне суще, людина не лише є вічною...”

Алессандро Каррера

Магічний замок Северіно

Емануеле Северіно сформував філософську систему, яка функціонує подібно до магічного замку. “Сутність нігілізму” є ключем до головного входу, проте читач має зауважити: для того, щоб дослідити всю будівлю, знадобиться певний час. Ви потрапляєте всередину, блукаєте переходами й залами, і навіть якщо вам не дуже до вподоби така архітектура (можливо, занадто міцна й масивна для вашого постмодерного сприйняття), але вам не хочеться виходити з цього замку. Кожен поворот відкриває несподівані елементи інтер’єру; а відхиливши віконну завісу, можна зазирнути назовні. З цих неприступних стін можна побачити те, яким став сучасний світ. Побачити сумну долю Бога, розітнутого релігією на кавалки й шматочки з безбожною метою; з балкону – пересвідчитися у неминучому занепаді всіх тоталітарних систем, в тому числі й планетарного капіталізму; а спостерігаючи з дальнього вікна за рухом військового параду технологій, можна й застудитися. На якусь хвильку вам може здатися, що поки ви в замку – ви в безпеці. Зовні все є минущим і приреченим на занепад. Всередині все є безперечним, вічним, радісним і чудовим.

Однак тут входить добрий господар замку – сам Северіно, щоби повідомити вам, що ви помиляєтеся. Від всюдисущого нігілізму цивілізації з притаманною йому беззаперечною вірою в те, що “все минає”, нема порятунку. Щоб уберегтися, ви маєте схвалити протилежне переконання – про те, що нічого не минає, а все є вічним, як всередині цього замку, так і поза ним. Точніше: все відбувається зовні, все перетинає поріг явленого, поступово зникаючи в незримому краю не явленого. Однак те, що більше не є явленим, – перебуває; і перебуває вічно, оскільки не існує такого місця, де те, що було, є або буде, може перестати існувати. Ви заперечуєте, мовляв, мудрість світу стверджує протилежне. Вона стверджує, навпаки, що нема такого місця, де не явлене могло би перебувати. Однак Северіно не залишить вам вибору. Чи може буття перетворюватися на ніщо? Чи може ніщо реально перетворюватися на буття? Чи ви справді вірите в те, що так і є?

Ніцше був схвильований і переляканий від передчуття Вічного повернення. Гайдеггер приходив у відчай від неспроможності мови концептуалізувати Подію, що змінила історію буття. Зі свого боку, Северіно вважає, що нажаханість від ідеї про те, що ніщо не минає, або плач від неспроможності раціоналізувати логіку становлення, мають бути витіснені розумінням того, що наша минущість і наші болі, хоч якими дошкульними вони є, уже перебувають у величі Всебуття, фундаментальним відчуттям якого є Радість.

Будучи переконаним антиніцшеанцем і антигайдеггеріанцем, Северіно – повсякчас проти підпорядкування буття тиранії часу. На його думку, весь нігілізм нашої цивілізації полягав (і полягає нині) у зведенні буття до продукту часу. Для протистояння такій “західній недолугості” Северіно обстоює потрійну вічність: вічність об’єкта, вічність горизонту появи об’єкта і вічність Порядку, в якому об’єкти зникають чи з’являються на горизонті явлення. Антиплатонівська система, вибудувана Северіно, не призначена для показу того, що повсякденний світ – це лише видимість, і що ми живемо в Матриці. Навпаки, точка зору Северіно полягає в тому, що кожна видимість є, безвідносно до того, наскільки оманливою вона є, оскільки вона не може знаходитися поза буттям. Те, що все існує споконвіку і все є вічним, не означає, що емпіричний ви чи емпіричний я є безсмертними в часі (вічність – це не безсмертя); але це означає, що кожен момент, кожен прошарок реальності – є, а тому є одвічно, оскільки те, що є, не може увійти в буття або перестати бути.

Оголошена спочатку як “неопарменідизм”, філософія Северіно – це всебічна критика “неправильного шляху”, обраного постпарменідивською метафізикою, а саме критика того, що час і становлення є самоочевидними, що вони не вимагають доказів, а отже, порушуючи чітке парменідивське розмежування між буттям і небуттям, цілком прийнятною є думка про те, що живі істоти входять у буття або з’являються з нічого виключно для того, щоб зникнути в ніщо після того, як їхній час завершить свій курс. Парафразою з “Короля Ліра” Северіно намагається підвести нас до розуміння того, що “ніщо породжує лише ніщо”. Суще не може “входити в буття”: ані тоді, коли воно є, ані тоді, коли його немає. Крім того, суще не може бути сотвореним. Сам акт творіння передбачає, що речі можуть виникати з нічого за допомогою зовнішнього фактора, і що, оскільки вони були привнесені у світ, то можуть так само бути знищеними. У 1960-х роках критика Северіно нігілістичної основи творіння привела його до тривалого й болісного диспуту з церковною владою Ватикану та Католицьким університетом Мілана, доцентом якого він був у ті роки. Кульмінацією цього протистояння став вердикт єресі, винесений 1970 року Верховною Священною Конгрегацією Священної Канцелярії (нині – Конгрегація Доктрини Віри), і звільнення з місця роботи.

Допущення того, що суще входить у буття і знов повертається в ніщо, або через творіння, або через виробництво, породжує уявлення про те, що світ можна продукувати або зруйнувати за бажанням Бога або людини. Проте, якщо все суще існує вічно (у сенсі, що не має анічого спільного з релігійним поняттям вічного життя або вічності, уявленої як простягнутий у безконечність час), то воно не може бути знищеним.

Критичний як по відношенню до католицького креаціонізму і гайдеггерівського акцентування часу та онтологічного розрізнення за рахунок буття, так і по відношенню до комунізму й капіталізму (як таких, що спираються на нігілістичну віру в безконечність виробництва), філософський справунок Северіно став у центрі уваги, завоювавши повагу навіть з боку тих мислителів, котрі намагалися його спростувати.

Найбільшим викликом у “Сутності нігілізму” є проблематичний зв’язок між судьбою та суб’єктом, тобто між припустимою відсутністю можливостей у людських суб’єктів і шансом подолати судьбу, сильнішим за будь-який особистий чи історичний шанс. Ми не будемо заперечувати того, що позиція Северіно може викликати незгоду та спроби спростування. Виходячи з феноменологічно-герменевтичних передумов, ми також відчуваємо той виклик, що походить з критики Северіно інтерпретації, можливості та свободи прийняття рішення. А проте, Северіно ставить запитання, якими неможливо знехтувати, і робить це на основі виняткової логічної та стилістичної послідовності.

Його позиція по відношенню до платонівського сотворіння “цього світу” має виразну подібність до появи первинного сигніфікату у книзі VII “Семінару” Лакана [“перше означуване” – див.: Лакан, Ж. Этика психоанализа (Семинары: Книга VII (1959-60)). – Пер. с франц. – М.:Издательство “Гнозис”, Издательство “Логос”, 2006. – С. 158. – Прим. перекл.]. Відхід Платона від Парменіда полягає не у відкритті Платоном світу взагалі, а у відкритті ним “цього світу” – світу явищ та ідей, світу, в якому ми постійно метаємося між уявним і символічним. Платонівський світ – це означуване означаючого, що пробуджує повноту буття до світу явищ – світу феномена. Однак ціна, що її сплатив Платон, полягала в анулюванні єдності буття. Абсолютну реальність парменідивського буття, в якому не було місця для нюансів можливого й неможливого, Платон зводить до непотрібного залишку додіалектичних часів

Северіно взяв на себе геркулесову задачу повернення до реальності буття, добре розуміючи, що його “дискурс про реальність буття” не може не виглядати парадоксальним і неспроможним з точки зору “філософського дискурсу”, спертого саме на відмову від такої реальності. Коли Северіно каже про те, що кожне явлене є вічним (кожен момент, кожен сегмент кожної речі у будь-який момент часу), то що саме він має на увазі? Уявімо собі таке: якби ми могли зробити моментальний знімок всього універсуму, і якби ми могли розрізнити на цьому знімку кожну річ, яка реально відбувається (щось подібне до того, що міг бачити герой оповідання Борхеса “Алеф”), то те, що ми там побачили, не було б “цим світом”, оскільки цей світ складається з видимих і невидимих речей, з істот і ідей, з минулого, яке вже не є, і майбутнього, яке ще не є.

А що ми побачили б натомість? Ми побачили б частину реальності, частину буття без узвичаєних обмежень символічного порядку. Синхронна картина кожної цілокупності явленого, що зникло з горизонту явлення, і кожної цілокупності явленого, що з’явиться на горизонті явлення, а також цілокупності явленого, що фіксується у момент фотографування, – ось приблизно картина буття, як його розуміє Северіно. Можливо, це щось подібне до синхронного бачення Рима, про яке пише Фройд на початку трактату “Невдоволення культурою”.

Спасительне послання Северіно, що розпочинається з “Destino della necessità: Katà tòchreón”(1980/1999) (“Судьба необхідності”) і продовжується сьогодні, не спирається на простий екуменізм. Мова йде про спасіння без Бога, але не без Гнозису, а Гнозис вимагає посвячення. Ми відчуваємо гностичні обертони у використанні Северіно таких теологічно навантажених термінів, як “Радість” і “Слава”. Його твердження про те, що становлення – це стан на горизонті явлення, який завжди-вже подоланий вічністю, і про те, що все зло в цьому світі завжди-вже подолане у вічній Радості, скидається на гностичні висловлювання. Звичайно, Гнозис, як його бачить Северіно, не передбачає ані недолугого Деміурга (таким Деміургом в іронічному парафразуванні платонівського “Тімея” є сам Платон), ані відмови від світу плоті. А проте, є багато шляхів, що ведуть до Гнозису, і одним з них є пробудження “іскри Божої”, яка передує сотворінню або замінює собою сотворіння, яка присутня в кожній душі і яка є звільненою від знищення, оскільки співіснує з Богом. Це саме “роса світла” з Ісаї 26:19 [“роса Твоя – роса зцілень” в укр. пер. Біблії І. Огієнка. – Прим. перекл.], що стає вічним сяєвом у “Герметичному зводі” та у валентиніанів. Бог, як часто вказує Северіно, – це не те саме, що буття. Але, подібно до Бога, буття є causa sui. Чи не цей привид Гнозису став для Северіно причиною звинувачення його Священною Канцелярією в єресі у 1970 році?

© Олійник, Юрій Миколайович, переклад українською мовою, 2019