Подивіться відеоурок:
Прочитайте, головне запишіть:
Початок ХХI століття називають епохою постмодерну. I хоча
стосовно постмодернізму й досі не припиняються дискусії, більшість
дослідників вважає, що український постмодернізм зародився в 1980х роках і
пов’язаний передусім з іменами Ю. I. Андруховича, О. В. Iрванця, В. В.
Неборака («Бу-Ба-Бу»), а пізніше — із представниками інших літературних
груп («Пропала грамота», «Нова дегенерація» тощо).
Як і його попередник — модернізм, постмодернізм є загальним терміном,
що позначає не конкретний напрям, а радше загальну тенденцію, підхід, який
домінує у творах філософів, письменників, художників, архітекторів — у
культурі в цілому. Тож сьогодні дослідники говорять про постмодернізм як
про дух часу, посилаючись на роботи англійського історика Арнольда-
Джозефа Тойнбі, який поділив історію людської цивілізації на чотири
періоди: Темні віки, Середньовіччя, Нові часи та Постмодерн (щоправда, у
класифікації А.-Дж. Тойнбі епоха Постмодерну почалася з 1875 р.). Згідно з
цією періодизацією постмодернізм став реакцією на заперечення
антропоцентричності — людина перестала вважатися центральною фігурою
Всесвіту. Цікавою постає думка представника італійського постмодернізму
У. Еко, який говорить про «свій постмодернізм» для кожної епохи,
ототожнюючи поняття постмодернізму й авангардизму. Дослідник вважає,
що кожен з історичних періодів переживає певні кризові моменти,
породжуючи митців, які радикально переосмислюють існуючу аксіологічну
систему. Дехто із сучасних науковців називає постмодерністів руйнівниками
канонів та традицій і вбачають у новітніх віяннях небезпеку для літератури.
Iнші ж, навпаки, захоплюються епатажністю майстрів слова. У. Еко зазначав,
що постмодернізм — це не лише мистецький напрям, це духовний стан.
В українській літературі термін постмодернізм першою вжила Н. Г.
Білоцерківець 1991 року, характеризуючи роботу представників угрупувань
«Бу-Ба-Бу» та «Пропала грамота». Важливоютакож є робота Т. Н. Денисової
«Феномен постмодернізму: контури й орієнтири», де дослідниця звертається
до історії розвитку поняття «постмодернізм». На відміну від модерної
літератури, за словами Т. Н. Денисової, постмодерністи апелюють не до
обізнаного, ерудованого читача, а звертаються до широких мас. Однак разом
із тим суспільство почало втрачати віру в певну стабільність, у прийдешній
день. Звідси такі риси постмодерної літератури, як іронічність, пародійність,
карнавальність. Постмодерністи відходять від традиційної описової манери,
відкидають ліризм, патетику. Їхні твори наповнені жаргонізмами,
просторіччями, русизмами, штучними, абсурдизованими, апоетичними
епітетами, порівняннями, метафорами («жовте, ніби вершкове масло, небо»,
«небо, схоже на томатну пасту», «жирні фініки, схожі на тарганів»), досить
часто письменники вдаються до використання нецензурної лексики.
Дослідники погоджуються, що в основі постмодернізму лежить ідея занепаду
культури. Цікавою в цьому плані видається цитата: «Постмодернізм — це
модернізм, який страждає через втрату віри». Скепсис притаманний
постмодерністській літературі в цілому.
«Бу-Ба-Бу». Назва цього літературного гуртка розшифровується
як «Бурлеск-Балаган-Буфонада». Засноване угрупування було 17
квітня 1985 року у Львові. До представників «Бу-Ба-Бу» належать
Юрій Андрухович (він має прізвисько Патріарх, бо є найстаршим
серед членів групи), Віктор Неборак (Прокуратор, бо схильний до
аналізу та захоплюється літературознавством) та Олександр
Iрванець (Підскарбій, бо захоплюється нумізматикою).Перший
публічний вечір бубабістів відбувся 1987 року в Києві. Після цього
кілька років поспіль представники групи успішно давали поетичні
вечори. 1995 року вийшла спільна книга «Бу-Ба-Бу».
Бурлеск (італ. burlesco, від burla — жарт) — це вид комічної,
пародійної поезії, драматургії, генетично пов’язаний із народною
сміховою культурою, акцентований на свідомій невідповідності
між змістом і формою.
Балаган (перс. bᾱlᾱhᾱnӓ — верхня кімната) — це тимчасовий
дерев’яний театр для видовищ під час Великодня, поширений в
Україні та Росії ХVIII–ХIХ ст. У репертуарі балагану —
арлекінади, інтермедії, блазнювання, пантоміми тощо.
Буфонада (італ. buffonata — блазенство) — це комедійна манера
гри актора, у якій використовуються засоби надмірного комізму,
окарикатурення персонажів, ситуацій; вистава, побудована в такій
манері виконання. Елементи буфонади використовували
скоморохи, мандрівні дяки в інтермедіях, колядники у вертепному
дійстві. Буфонаду використовують в цирку, переважно в клоунаді
коміками-буфами.
Літературне угрупування сповідувало принципи карнавальності,
необарокового мислення, сміхової культури.
Творчість групи стало своєрідним мистецьким відгуком на суспільну депресію.
«Пропала Грамота». До цього угруповання входять київські
поети Юрко Позаяк, Віктор Недоступ та Семен Либонь.
Від початку «Пропала грамота» була авангардним проектом.
1991 рік ознаменувався виходом однойменної книги.
Юрко Позаяк (Лисенко Юрій Васильович) народився 9 травня
1958 року. Він захистив кандидатську дисертацію та працював у
Службі підготовки виступів Президента України.
«Нова дегенерація». До складу поетичної групи входять троє
літераторів з Iвано-Франківської області — Iван Андрусяк, Степан
Процюк та Iван Ципердюк.
Це літугрупування утворили 1991 року в Iвано-Франківську двоє
студентів (Iван Андрусяк та Iван Ципердюк) та викладач (Степан
Процюк). Перші публікації представників гурту побачили світ у
тижневику «Західний кур’єр», пізніше вийшло ще три альманахи
під назвою «Нова дегенерація». Наприкінці 1992 року видавництво
«Перевал» видрукувало поетичну збірку, що також називалася
«Нова дегенерація»
«Червона фіра». Це угруповання є своєрідним
східним аналогом Бу-Ба-Бу. До його складу належать харківські
поети Сергій Вікторович Жадан, Ростислав Володимирович
Мельників та Iгор Пилипчук. Заснована група була 1991 року.
Представники «Червоної фіри» сповідували концепцію
неофутуризму, називаючи своїм духовним батьком Михайля
Семенка. Їхні твори є провокативно-епатажними, пародійними й
скандальними. У літературознавстві стає усталеною думка про
«харківську школу» красного письменства на чолі із С. В. Жаданом. I. М. Андрусяк зазначив, що цей письменник «привніс у поетичний текст потужний елемент субкультури, запровадив
широке використання міського молодіжного сленгу, розширив
сферу використання елементів пародії і самопародії.
В основі його художнього методу, як і більшості
постмодерністів, лежить концепт — вияв «гостроти розуму»,
вміння ефективно поєднати віддалені один від одного лексичні й
семантичні пласти, «високе» й «низьке». Він концептуально влучно
оперує цитатами з постколоніальної дійсності, класичних текстів і
субкультурних проявів, не цураючись при цьому позанормативних
рефлексувань, і утворює таким чином напівпародійний і
напівінтелектуальний текст-конгломерат, однаково «злободенний»,
епатажний, придатний до захопленого сприйняття ширшим (а не
лише «окультуреним») читацьким загалом, а разом із тим
новаторський і глибинний за змістом».
ЛУГОСАД — літературна група, до складу якої входили Iван
Володимирович Лучук, Назар Михайлович Гончар та Роман
Iванович Садловський. Група була заснована у Львові 19 січня 1984
року. Назва складається з перших літера прізвищ учасників: ЛУ —
Лучук, ГО — Гончар, САД — Садловський. Iснує кілька варіантів
написання назви: ЛУГОСАД, Лугосад, ЛуГоСад, Лу-Го-Сад.
Учасники групи закінчили Львівський університет 1986 року.
Поетичний доробок представників літературного угрупування
представлений у виданні «ЛУГОСАД: поетичний ар’єргард». Ця
книга складається з трьох частин: «Ритм полюсів» I. В. Лучука,
«Закон всесвітнього мерехтіння» Н. М. Гончара, «Зимівля» Р. I.
Садловського.
Лугосадівці позиціонували себе як митців маргінального напряму,
оскільки в їхньому творчому доробку наявні таки маргінальні види,
як паліндроми (I. В. Лучук, Н. М. Гончар) та поезомалярство (Р. I.
Садловський).
Юрій Андрухович — представник популярного угруповання Бу-Ба-Бу. Особливості творчості.
Подивіться відеоурок:
Опрацюйте конспект, запишіть головне:
Юрій Андрухович. «Shevchenko is OK» — есе, у якому автор звертає увагу на потребу нового осмислення класичної літератури.
Прочитайте есе Юрій Андрухович. «Shevchenko is OK»
Запишіть:
«Shevchenko is OK»
Автор: Юрій Андрухович.
Жанр: есе
Тема: Розповідь-роздуми про Тараса Шевченка, якого називають головним українським поетом і знають в усьому світі.
Ідея: Розвінчати міфи й стереотипи про Шевченка, показати багатогранність поета та його спадщини.
Проблематика:
Стереотипізація Шевченка (вивчення життя й творчості поета у шкільній програмі, знання пересічним українцем декількох рядків з поезій Тараса Шевченка);
Створення культу поета: «Шевченко наше – все»:
Шевченко комуністичний (ненависть до панів та всього панського, революційні заклики боротись з панами);
Шевченко націоналістичний (поет як запалювач національної свідомості);
Шевченко християнський (використання Шевченком Біблії у творчості);
Шевченко атеїстичний (ненависть до церков та церковнослужителів);
Шевченко богоборчий (не те саме, що атеїстичний);
Шевченко дисидентський (індивідуальна боротьба поета проти системи);
Шевченко анархічний (вільна людина, що не терпить умовностей, і часом шокує своїми витівками).
Неправильне, некоректне або ідеалістично спрямоване потрактування творчості поета (при житті та після смерті Шевченка, комуністичною ідеологією у Радянському Союзі, творча спадщина письменника у сьогоденні);
Ставлення Тараса Шевченка до інших націй, зокрема поляків (розвінчання міфу про ненависть і нетерпимість, який з’явився через поверхове трактування творчості поета, зокрема поеми «Гайдамаки»);
Відомість Шевченка в усьому світі завдяки самоствердженню українських громад в еміграції («Українські громади цілого світу зазвичай акумулювали кошти на пам’ятники Шевченкові, це було свідченням їхньої легітимізованої, головно у власний очах, присутності в тій чи тій місцевості, (…) це завжди було — й донині залишається передусім ритуальною і внутрішньоукраїнською акцією»).
Композиційно есей складається з чотирьох частин:
Харизма, де йдеться про стереотипізацію образу Тараса Шевченка, яка починається зі шкільної парти.
Культ (різновидів якого існує не менше п’яти і які часто заперечують одне одного), що пов’язаний зі ставленням сучасників до письменника та потрактування його творчості в подальшому.
Поляки і ставлення до них Шевченка, яке часто можна визначити неправильно, якщо спиратись на поему «Гайдамаки».
Слава світу, де говориться про те, чому по всьому світу так багато пам’ятників поету і, як доказ світової слави Шевченка, розповідається випадок з життя автора есе.