Опрацюйте навчальний матеріал:
У менталітеті 60-х років, незважаючи на панування офіційної
фразеології, формуються ідеї і символи, котрі позв’язують сучасність із
бурхливим культурним життям 20-х років. Навесні 1963 р. в Україні
розпочинається новий наступ офіційних властей проти «незрілих елементів» в
українській літературі. Першими піддалися критиці такі літературознавці, як Є.
Сверстюк, I. Світличний, I. Дзюба. У Києві розпочалися нові арешти: було
схоплено близько двох десятків осіб, які особливо гостро критикували існуючу
систему. У травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліотеки Академії наук України,
у якому зберігалися тисячі безцінних книжок і документів з української історії
та культури. Усе це свідчило про закінчення «відлиги» в стилі радянського
керівництва суспільним життям і, в першу чергу, культурою. 70-ті роки дістали
назву «застійних часів». Для української культури цей період вельми
несприятливий, хоч і не зовсім однорідний: перша його половина прикметна
значно дужчим ідеологічним пресингом, який поступово слабшав до
наступного десятиліття. Найбільш шкідливою для культури і літератури
України була теза про єднання, зближення, злиття народів усіх республік СРСР. У цей час
активно функціонують «чорні списки», у яких фігурують імена допущених і
недопущених до ефіру, екрану, преси, відбуваються виключення з партії,
пониження в посадах і звільнення з роботи, «тихі репресії» (Л. Махновець,
Михайлина Коцюбинська, Б. Антоненко-Давидович, Г. Аврахов, В. Iванисенко,
С. Колесник, М. Сиваченко та ін.). Котиться нова хвиля арештів, зокрема й
повторних; друкуються «покаянні листи» критикованих. Наслідком цієї
політики стали самогубства Гр. Тютюнника (1980), В. Близнеця (1981). Проте
українська література продовжує розвиватись. 1968 р. було надруковано роман
«Собор» Олеся Гончара, у якому письменник одним з перших у радянській
літературі порушив питання про гуманістичне розуміння вітчизняної історії,
збереження духовної спадщини народу. З’явилися видання літераторів-
політв’язнів: Миколи Руденка, Василя Стуса, Михайла Осадчого, Валерія
Марченка та ін. Роман Iваничук, Юрій Мушкетик, Роман Федорів розвивають
жанр історичної романістики. «Відпруження» культурного життя в Україні стає
дедалі відчутнішим уже наприкінці 70-х років, одразу після «маланчуківщини».
Це наочно ілюструють тогочасні Шевченківські премії. 1978 р. відзначено
(посмертно) роман «Лебедина зграя» В. Земляка (хоч по виході довкола нього
не розсіювався туман підозріливості). У 1980 р. — роман М. Стельмаха
«Чотири броди», видання якого чотири роки штучно затримувалося, 1981 р. —
роман А. Дімарова «Біль і гнів», 1984 р. — дитячі твори М. Вінграновського
тощо. Штучні рамки соц- реалістичних формул дедалі більше руйнуються, доки
не зазнають остаточного краху в середині 80-х років під тиском процесів
демократизації, гласності, наростаючого національного відродження. З кінця
80-х років письменники України, як і завжди у вирішальні моменти історії,
беруть активну участь у розгортанні політичної і культурної боротьби за
державну незалежність. «Перебудова» прикметна передусім поступовим
зняттям найрізноманітніших табу — від нерішучої реабілітації М. Хвильового,
В. Винниченка на початку 80-х років — до повного розкриття спецсховів,
зняття будь-яких заборон з історичних постатей, національно-духовної
проблематики, закордонних зв’язків. Цей процес розгорнувся на повну силу з
проголошенням незалежності України. 80-ті роки, зокрема друга половина, і
початок 90-х — це час появи на українських літературних обріях вельми
помітної й оригінальної когорти дебютантів, яка щодалі дужчала на силі,
засвідчувала в більшості своїй переваги самодостатньої, духовно здорової, не
заідеологізованої творчості (М. Воробйов, В. Кордун, I. Римарук, В.
Герасим’юк, I. Малкович, Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Iрванець, В. Діброва,
Л. Пономаренко, Є. Пашковський, О. Лишега, К. Москалець, М. Кучеренко).
Всіляко розширюється загально-художній, жанровий, стильовий, інтонаційний
спектр української прози, у яких оживає й діє традиція, є і «перегляд» традицій,
є модерн, є постмодерністські віяння. Молоде покоління вже зробило свій
внесок у художнє збагачення української літератури XX століття.
Розвиток малої прози у 1960–1990-х pp. ХХ ст. (твори В. Дрозда, Є. Гуцала, В.
Шевчука, Гр. Тютюнника, А. Дімарова та ін.). Проза 60–90-х пройнята увагою
до проблем людини, її духовних і моральних цінностей. Епіка розвивалася в
річищі суспільно-філософського аналізу й синтезу дійсності. Художній світ
набув поліфонічного виміру, герої зображувалися баагатовимірно. У багатьох
прозаїків майстерно змодельовані складні людські взаємини і глибини душі
особи. Основним жанром прозаїків-шістдесятників на початку їхньої творчості
була новелістика, і вона в 60-х роках справді підносилася на вищий ідейно-
художній, інтелектуально-психологічний рівень, ставав помітним її вплив на
інші прозові жанри. Наприкінці 50-х — у 60-х рр. в літературі активно
виступили такі прозаїки, як Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Iрина Вільде,
Анатолій Дімаров, Роман Iваничук, Віктор Міняйло, Валерій Шевчук, Євген
Гуцало, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Роман Андріяшик, С. Пушик та
ін. Для їхньої прози характерні багатопроблемність, поглиблений психологізм,
відхід від однолінійного змалювання героя, зображення багатогранних і
суперечливих характерів. У цей час краща українська проза стає
«багатоформною» і багатовимірною, прозові жанри зазнають значної еволюції,
про що скажемо нижче. З кінця 50-х і впродовж 60-х рр. помітно розвивалась
«мала проза» (оповідання, новели та їхні різновиди), жанри якої в українській
літературі були сформовані набагато раніше, а початки взагалі сягали часів
Київської Русі. Період «шістдесятництва», «відлиги» був новим етапом у
розвиткові «малої прози», що відзначався протистоянням новелістики
бездуховності, змалюванням болючих проблем сучасності, плеканням надії на
прозріння народу, відродження країн. Сміливо торкаючись цих проблем, мала
за формою проза стала за великою за своїм змістом у творчості таких майстрів,
як Олесь Гончар, Павло Загребельний, Євген Гуцало, пізніше — Григір
Тютюнник, Юрій Логвин, Борис Харчук, Степан Пушик, Валерій Шевчук,
Анатолій Конельський.
Подивіться відеоурок: