Математика. Поклик долі 

“Я ще з дитинства хотіла працювати з дітьми і моя мрія здійснилась. Немає в мене ніяких орденів та високих нагород, але все, чого я досягла, для мене дороге…”

Кожна людина приходить у  цей світ із місією, яка визначається Богом, її дар теж прогнозує Всевишній. У педагога, відмінника освіти України Васильченко Валентини Іванівни дар – бути вчителем, який поєднує у собі талант мудрого висококваліфікованого спеціаліста, вихователя, вчителя учителів.

Про професію вчителя знала ще з дитинства все. Народилася у голодний 1933 рік в селі Кам’яна Криниця Грушківського району, Одеської області (нині Ульянівський район Кіровоградської області) у сім’ї сільського вчителя Нагірного Івана Тимофійовича, людини великої душі і щирого серця. Від батька прийняла цей великий дар – бути вчителем.

Виховувалася в учительській родині (батько, дідусь, брат, сестра були вчителями), вчительській династії  більше 500 р.   Мабуть, вчителькою стати їй судилося. “Я ще з дитинства хотіла працювати з дітьми і моя мрія здійснилась. Немає в мене ніяких орденів та високих нагород, але все, чого я досягла, для мене дороге, а головне – вдячність учнів». А вони не забувають свою улюблену вчительку. Приходять і у свята і в будень почути мудру пораду, просто погомоніти про наболіле.

1940 рік.  Настав час іти до школи. Успішно закінчила перший клас, а далі – страшне лихо – війна. «Першим дитячим спогадом про неї в моїй пам’яті була зустріч з фашистами. Під’їхали на мотоциклах німецькі солдати і з дідусевої криниці брали воду, купались. З того часу в селі встановили німецьку владу. В школі, де я навчалася, була жандармерія. Тут за будь-яке порушення катували моїх односельців”, - згадує Валентина Іванівна.  А ще розповідає, як у 1943 році доводилося сидіти вдома зі своїм маленьким племінником. Бо Ніна, його мама, боялася, що заберуть у Німеччину на примусові роботи, і їй доводилося переховуватися.

За роки окупації в школі були заняття лише в початкових класах. Школу відкривали на місяць. 3 тижні в рік. Але навчання контролювалося жандармерією, поліцаями. Вони приходили на уроки і перевіряли, чи розповідає учителька про партію, про Сталіна. Виривали листки з книг, закреслювали. Приходив також піп і учив закону Божого. Так, навчаючись по місяцю в кожному класі, Валентина Іванівна закінчила ІІ і ІІI класи. В 1944 році пішла в четвертий і навчалася вже повністю. 

Невдовзі після визволення села (12 березня 1944 р.) забрали на фронт батька. Це сталося 15 березня. Багато сліз і горя принесла ця подія.  Вдома залишилися старенькі дідусь, бабуся і мама, яка тяжко хворіла. А, отже, вся робота лягала на дитячі плечі. Найбільше припадало на Валентину і її сестру Раю.  Разом вони працювали і в колгоспі, де сапали, а потім копали буряки, і по господарству. Не одноразово доводилося їхати на завод  розвантажувати машину з буряками. Кожного року на фронт потрібно було здати 40 кілограмів м’яса, а також молоко, яйця. Цих продуктів вдома не було, тому, доводилося купувати. Грошей в сім’ї не було, хліба також. Діти ходили на поле і в торбинки збирали колосочки. Не могли діждатися, поки буде хоч відро, щоб змолотити на борошно і спекти корж чи млинець. Це заборонялося робити, зібране потрібно було віднести на тік.

 - Пригадую, як ми з подругою Мілею та сестрою Раєю пішли по колоски. Назбирали  маленькі торбинки (розміром з кишеню) і не помітили, як на поле виїхав об’їждчик на коні. Нам ледве вдалося втекти. Молотити зібране ходили на жорна до сусіди. Дядько Павло брав з  кожного мірчук (миску борошна). 

Восени 1945 року Валя пішла до 5 класу, який  закінчила “на відмінно”.

Навесні 1946 року повернувся з фронту батько. Здавалося, всім неприємностям прийшов кінець і життя налагодиться.  Але  все не так сталося, як думалося.

Велика  засуха та неврожай 1946 року примусили Івана Тимофійовича з  доньками Валею та Раєю, сином Віталієм їхати  на роботу до Західної України, щоб якось прогодувати інших членів сім’ї. Так вони потрапили в місто Рогатин Станіславської області (нині Івано-Франківськ). Тут батько влаштувався працювати вчителем у середній школі, а згодом став директором базової школи для студентів, викладав математику.  Валя пішла до 6 класу. Брат поступив на навчання до педучилища. А всі турботи по дому лягли на тендітні дитячі плечі.

Після фронту здоров’я батька погіршилося (він захворів на туберкульоз і в Рогатин приїхав уже хворий). До осені жили втрьох: батько, Віктор і Валентина. Займали город. Перед Паскою батько поїхав відвозити маму з братом Толею. А коли повернувся, то зовсім захворів. У травні, під час екзаменів, його забрали в санаторій в місто Івано-Франківськ. Та через два тижні отримали телеграму, у якій повідомлялося, що батько помер і тіло його поховали у братській могилі. Згодом діти повернулися додому в Кам’яну Криницю. Тоді Валентина вирішила стати вчителем математики, як тато.

Вже восени сестра Ніна допомогла поступити до Первомайського педучилища. Але через тиждень Валя повернулась додому. “Я ніяк не могла змиритися зі смертю батька і весь час плакала. Вдома дідусь відвів до школи і мене зарахували до 8 класу”, - згадує Валентина Іванівна

Так в сільській школі вона закінчила 10 класів. Вчилася добре. Після закінчення десятирічки поступила до Уманського державного учительського інституту на факультет фізики і математики. Після закінчення, у 1953, доля закинула її у степову Новгородківщину. ЇЇ направили працювати в Спасівську середню школу вчителем фізики і математики. Але так трапилося, що вже 1 вересня 1953 року переступила поріг Новоандріївської семирічки вчителем математики.

Якби можна було повернутися на 57 років назад, то ми б побачили сором’язливу тендітну дівчину з довгими косами, яка врешті дісталася свого першого місця роботи. Педагогічний колектив Новоандріївської семирічки прийняв молодого вчителя у свою шкільну сім’ю. „Важкі були перші роки роботи,-згадє Валентина Іванівна,- в Уманському вчительському інституті дали добру теоретичну підготовку, але педагогічної практики не було, бо навчалися за скороченою програмою( не вистачало вчителів, особливо в сільській місцевості)”. Вчилася у досвідчених вчителів Козуль Олександри Григорівни, Дудченко Антоніни Андріївни, Макаренко Галини Гнатівни... Крок за кроком опановувала нелегку вчительську працю Говорить, що спочатку було важко працювати, але згодом звикла. Класи були великі і на допомогу приходили старші вчителі: Богашова Поліна Павлівна, директор школи Кириченко Кость Васильович.

У 1954 році  в селі Рибчине організовувалась семирічна школа і Валентину Іванівну перевели туди на роботу. ”Мабуть, перших учнів найбільше пам’ятаєш”,-з усмішкою говорить Валентина Іванівна. З маленької сільської школи учні їздили на районні та обласні олімпіади з математики та фізики і ставали призерами: Духовний Анатолій, Бойко Марія, Панченки Віра та Анатолій, Подденежний Григорій став студентом Харківського політехнічного інституту, а після закінчення – викладачем вищої математики. Пропрацювавши в Рибчинській школі 16 років, Валентина Іванівна знову повернулася на роботу в Новоандріївку 

Першими учнями семирічної Новоандріївської  школи були: Скіпа (Ліфанчук) Ніна, Гапченко Василь, Пасічніченко Григорій, Андрійчук Варвара, Андрійчук (Кутєпова) Марія та інші. Вчителі школи брали участь у художній самодіяльності в сільському клубі. Ставили п’єси, проводили агітаційну роботу серед населення, читали лекції на фермах та інших підрозділах.

 З 1971року школа перейшла працювати за кабінетною системою. Багато зусиль доклали вчителі Валентина Іванівна, Макаренко Галина Гнатівна та директор школи Дорошенко Павло Павлович, щоб обладнати кабінети математики та фізики. Придбали аудіо та відеоапаратуру, систематизували дидактичний матеріал, виготовили картотеку...

Валентина Іванівна була завідуючою кабінетом математики.

У школі працював математичний гурток „Юний математик”, який залюбки відвідували учні. Проводилися тижні математики, вікторини, різноманітні турніри. До пізнього вечора засиджувалися(разом із батьками, які навчалися у заочній школі) над виготовленням приладів, схем, таблиць, розв’язували цікаві математичні задачі. Її учні були призерами районних та обласних олімпіад: Макаренко Володимир, Стебнюк Галина, Мартинюк Володимир - призери обласної олімпіади, Ткаченко Сергій, Ткаченко Юрій, Макаренко Олександр, Васильченко Ольга, Дяченко Юрій, Демченко Лариса, Васильченко Лідія, Неопрятний Андрій...

Завзятість у роботі, добросовісне ставлення до обов’язків, щирість, доброзичливість, повага до людини, величезна працездатність, відповідальність, любов до предмета передавалась і її вихованцям.  Найперше - двом  донькам, які продовжили вчительську династію. А найменша Лідія обрала інженерну спеціальність, де безпосередньо застосовує знання, набуті на уроках математики.

Багато випускників обрали професії, які пов’язані з математикою.

Серед них є інженери: Подденежний Г., Бойко П., Крижанівський., Мітіна О., Гаманенко Г., Ткаченко Ю., Макаренко О., Васильченко Л., Бондаренко В.; льотчики: Іванченко В., Іванченко В.; економісти: Стебник Г., Стебник С., Пасічніченко С., Шульга Л., вчителі: Макаренко Г., Люба ненкоВ., Васильченко О., Горіла Т.

Любов до математики передала бабуся і своїм онукам Владиславу (закінчив КДТУ за спеціальністю - економіст, працює фінансовим директором однієї з фірм м. Донецька, Олесі (навчається в Київському Національному Авіаційному університеті) та Ігорю - студенту Київського Національного університету технологій та дизайну.

Виховала трьох доньок. Алла Павлівна та Ольга Павлівна обрали професію вчителя. Династія продовжується.

1989 року пішла на заслужений відпочинок, відпрацювавши на вчительській ниві  38 років. Але кожного разу рада бачити своїх колег, учнів-випускників, а головне – вчителів, з якими працювала, а саме: Кумпан Нелю Данилівну, Макаренко Валентину Луківну, Лікаренка Віктора Яковича, Деморенко Любов Михайлівну. 

За плідну,  сумлінну багаторічну  працю Валентина Іванівна одержала звання “Відмінник народної освіти”. Була нагороджена почесною грамотою Міністерства освіти УРСР, грамотами обласної та районної ради, подяками, має посвідчення “Ветеран праці”.

У кожного з нас був, є або буде Вчитель. Це той, кому довіряємо свою долю, хто вірить у нас попри невтішні прогнози інших, нерідко й батьків, і веде за собою. І скільки б нам не було років, яких би ми висот не досягли в житті, та образ улюбленого вчителя житиме у пам’яті і серці назавжди.