Я в брейкінгу був з 6 до 13 років (кращий брейкер м. Бориспіль, увійшов до складу олімпійської збірної з брейкінгу), наразі займаюсь іншими видами спорту.
Що нас об'єдує? Якщо запитати про це у будь-кого з представників цього виду спорту, вам, не вагаючись, скажуть: "Культура!". І це, без сумніву, є істиною. Історія виникнення хіп-хоп культури, особливості та шлях розвитку кожного з його елементів є настільки особливим, цікавим, неймовірним, що можна просто потонути в інформаційному кайфі. Але брейкінгом у наші дні починають займатись найчастіше діти у віці 5-8 років. До підліткового віку дітей дуже мало цікавлять молодіжні культури. Їм подобається лише спортивний аспект: круті навички, змагання, перемоги, нагороди. Культура прийде значно пізніше - дитина почне цікавитись, ставити питання, знайомитись із представниками культури з інших населених пунктів, спілкуватись. Піком цього всього стає етап, коли поняття "група" стане поняттям "команда". Учасники почнуть спілкуватись поза межами тренувальних залів, запрошувати один одного на різні свята, зустрічатись, щоб разом проводити дозвілля. Стануть друзями.
Місцеві, Київські та Всеукраїнські чемпіонати
Не так важливо, наскільки довго дитина займатиметься, скільки здобуде перемог, якого досягне рівня, це залишиться на рівні хобі, дитячого захоплення, чи стане частиною життя і професією, як те, що вона отримає в цей період від брейкінгу як культури, те, що залишиться в житті назавжди у формі теплих спогадів чи реальності.
Я почала займатись орієнтуванням з 6 класу. У нас була досить молода команда Дергачівського району на чолі з дуже досвідченим тренером Фельдманом Леонідом Петровичем. Уже за 3 роки ми досягли великих успіхів: брали участь у багатьох Всеукраїнських змаганнях та увійшли в збірну Харківської області.
Але з початком карантину змагання припинились, а у 2020 році від ковіду помер наш тренер. Це стало причиною того, що членів нашої команди ставало все менше. Незважаючи ні на що, ми з родиною продовжували їздити на змагання, і у 2021 році я навіть потрапила в збірну України на гімназіату.
Після початку війни ми вимушені були переїхати в Німеччину. Живемо в дуже маленькому містечку, де немає орієнтування, але ми знайшли друзів і їздимо на змагання. Мені пощастило потрапити в збірну юніорського чемпіонату Німеччини.
На жаль, після війни в Харкові займатись орієнтуванням буде важче. Це вид спорту, суть якого полягає в орієнтуванні на місцевості за допомогою карти і компаса та найшвидшого знаходження заданих контрольних пунктів. А зараз навколо Харкова дуже багато замінованих лісів, де небезпечно бігати.
Моя спортивна кар’єра почалася, коли мені було 4 роки і я почала займатися в цирковій школі за напрямком "Пластична акробатика".
Але вже в 5 років мене повністю підкорила повітряна гімнастика, і, напевне, на той час я була найменшою гімнасткою.
Спочатку я займалася на гамаку.
Але потім мене повністю захопило кільце.
Уже в 6 років я взяла участь у першому Чемпіонаті України з повітряної гімнастики і одразу посіла 3 місце. І мала їхати на Чемпіонат Європи до Естонії. Але, на жаль, ковід завадив нашій команді поїхати на змагання. І я тренувалася вдома з братом, на вулиці. Дуже зраділа, коли нарешті відновилися змагання, фестивалі і міжнародні турніри. На сьогодні я багаторазова чемпіонка України в різних вікових категоріях і на різних рівнях підготовки. Зараз я виступаю в категорії "професіонали".
Війна завадила мені поїхати на Чемпіонат світу в Дубаї. Ми мали летіти 5 березня 2022 року, але організатор дозволив нам узяти участь за допомогою відеозвідеозв’язка. І я посіла 2 місце!!!
А на Чемпіонаті світу 2023 року я посіла 1 місце, взявши також нагороду за найкращий виступ на кільці. І кваліфікувалася на Чемпіонат світу з пілотного спорту і повітряної гімнастики.
Я вже маю досить багато нагород. Але є ті, що наразі є найдорожчими. Це медалі з Чемпіонату світу, які дійшли до мене, навіть не зважаючи на війну. На жаль, медалі 2023 року ще не доїхали до мене.
Я мрію, щоб війна скінчилася і я мала змогу поїхати на чемпіонат світу. Побачити все на власні очі і, звичайно, виступити. А в майбутньому мрію працювати в цирку "Дю Солей". Для цього я багато тренуюся як на тренуваннях, так і вдома.
Назва моєї баскетбольної команди в Україні "MOBI". Моєю першою командою була команда хлопчиків, і я грала близько 2 років у цій команді. Вони були старші за мене.
Зараз я граю в американській університетській команді "North attleboro" з новою командою.
З 6 років займаюсь спортивними танцями.
Якщо казати відверто, то кінний спорт у моєму житті – це лише частина у моєму величезному захопленні кіньми. Коней я любила завжди, мама каже, що з народження (в родині це вперше).
На дев’ятий день народження, коли, нарешті, батьки спитали, чого я хочу в якості подарунка, я попросила відвезти мене на справжніший урок з їзди верхи. Бо до цього я каталася на конях тільки в парках. Живемо ми віддалено: до найближчого магазину в нас 15 км, до Канева - 25 км, до найближчого кінно-спортивного клубу - 130 км. Ось туди ми й поїхали 21 грудня 2020 року. А саме в клуб «Кентаврик», що в місті Черкаси. Нам провели екскурсію, показали поні, та були здивовані, що в такий мороз ми хочемо ще взяти урок. Тато з моєю молодшою сестрою та зовсім маленьким братом пішли грітися в авто, а я із мамою - на корт. Це було здійснення мрії! Не поні в парку, а справжній кінь!!! Що про це писати? Слів таких немає!
Потім ми поїхали в кафе, і мама сказала татові, що цього так залишати не можна, бо це і справді моє (до цього були гімнастика, плавання, скелелазання). Як це робити, ми поки не знали. Але мама в мене пречудова, тому за два тижні ми самі, без тата, знов були в «Кентаврику». Мама тоді сказала, що це будуть татові вихідні (бо тато працює вдома). На жаль, тренер того разу був інший і наступного теж інший... Мама сказала, що це не серйозно, та почала шукати в Черкасах клуб, де є постійний тренер-жінка. Таким чином ми опинилися в кінно-спортивному клубі «Сван».
І моїм тренером стала суддя національної категорії Пономарьова Ірина Михайлівна. Директор клубу, її чоловік, теж суддя національної категорії - Пономарьов Андрій Олександрович. Тому, мабуть, «Сван» так нагадує велику родину, де до кожного є свій підхід та своя програма тренувань, а головне - любов до коней та техніка безпеки.
Раз на два тижні мама привозила мене до клубу впродовж року. Розуміючи, що це не дуже часто, порівняно з іншими учнями, котрі відвідують клуб по два-три рази на тиждень, я намагалася робити все уважно. Читала, дивилася навчальне відео. Приїздила на 15 хв раніше, чоботи та краги (спеціальний захист на гомілки) вдягала до початку тренувань, залишалася після тренувань, щоб подивитися, як працюють інші. Поки не настало 24 лютого.. Але про це пізніше.
Як виглядає кінний спорт.... ну з де більшого це конюшня! Тренування починається з чистки коня. Для цього існує декілька щіток від пилу, від шерсті. Потім коня треба засідлати, тобто натягти на нього вальтрап (м’яка попона під сідло), сідло та вуздечка. Потім руханка, шолом та на коня!!
Зазвичай на корті проводиш від 30 до 45 хв, більше не можна, бо навантаження на хребет. Вчися спочатку на коні ходить, потім рись навчальна, потім буде рись польова, потім галоп. Вчишся обходить, переходити перепони, триматися на поворотах.
Восени 2021 мені дозволили брати участь у змаганнях серед учнів клубу. Треба було виконати стандартне привітання, зайти на корт за правилами, виконати вправи на корті, здебільшого були різні перешкоди, вийти з корту за правилами. Тренери дозволили мені брати участь, щоб підтримати мене, розуміючи, що мені вкрай не вистачає часу на корті. І всі дуже здивувалися, коли я виконала програму на відмінно, не зважаючи на те, що там були вправи, котрі я навіть не відпрацьовувала, а тільки бачила, як їх виконують інші. Було дуже цікаво, я побачила інших учнів, зрозуміла, що треба робити на змаганнях, а головне - до них. Я посіла перше місце, розділивши його із двома іншими учнями. За місяць відбулися ще одні змагання в клубі (змагання проводять восени здебільшого, що пов’язано із фізіологією коней та умовами їх утримання). Я знов була серед призерів з медаллю за перше місце.
В обох випадках я виконувала вправи на немолодій спокійній кобилі Касі, на якій зазвичай тренують новачків, катають дітей. Коли я вперше отримала нагороди, мама подивилася на Касю, яка була втомлена та понура, пожаліла її та сказала тренерові, що якщо із нею будуть прощатися, нехай спочатку зателефонують її. Утримання коней - дороге задоволення та важка праця, тому неробочу тварину не тримають....
Після 2024-го було зрозуміло, що коней більше не буде. Але за обставин навіть казати про це було соромно.
Наприкінці березня, коли щось стало зрозуміліше, несподівано для всіх мама зателефонувала до Ірини Михайлівни та спитала, чим ми можемо допомогти та чи потрібна допомога. З’ясувалось, що в Бучі розбиті та розграбовані декілька кінних клубів і коней якось позбирали та везуть в клуби в середину країни. «Сван» намагається прийняти скільки може. Розуміючи обставини, тато довго не сперечався, він обожнює тварин (до того він вже приніс в дім морську свинку та придбав двох південноруських вівчарок, ще була рибка). Я дістала всі накопичення, сестра та мама допомогли. Та 5 квітня до нас приїхала Кася, мама дотрималася своєї обіцянки. Таким чином ми звільнили в клубі вільне місце, допомогли грошима та врятували добру конячку. Батьки, до речі, про коней нічого до цього не знали, переїхали ми на хутор, який тато колись придбав, а мама привозила нас на літо, за часів ковіду, та якось прижилися. Мама мистецтвознавець, тато «айтівець)», але ми всі розуміли, що шансів у Касі не багато. Але це був мій взагалі єдиний шанс продовжувати тренування та спілкування із кіньми. Так я стала конезаводчиком!!
Касю поставили в старому сарайчику та почали будувати загін. І я продовжила знов займатися вправами на коні. Ірина Михайлівна та Андрій Олександрович консультували. Спочатку Кася адаптувалася, а коли звикла, почали відпрацьовувати рись!
Як я казала, кінний спорт - це, перш за все, конюшня: зранку задати зерно, потім воду (допомагає тато), потім почистить, та не тільки шерсть та ще й копита. Потім тренування: сідлати допомагала мама, потім вже я сама (мама вже не могла!). Після занять - смаколики (це обов'язково!): яблука, морква, сухарик. Потім виводимо на пасовище. Мама каже, що Кася найкраща газонокосарка в усьому світі. А тоді прибирати в стійлі. Так не кожен день, але не менш ніж три рази на тиждень.
І це ще не все))
В Касі почалося пречудове життя, в мене теж. Але коні в конюшні та Кася моя засумувала. Тато завів баранчиків, але це не дуже допомогло, тому в липні 2023 року ми несподівано врятували Туманчика (білого красунчика) від забою на м’ясо. Всі свої вісім років він був заплідником на конефермі в Богуславі, та коротке життя в коня заплідника... зазвичай здають на м’ясо, якщо не пощастить продати. Туманчику пощастило. Тому зараз я перекваліфікувалася з наїзднці в тренера. Кобила при коні нервує, кататися небезпечно. Та чекаємо на головне. Кінь - він як собака, не буде найвірнішого, крім того, що вигодував з долоні... Бажаємо Касі сил та здоров’я та чекаємо на первістка!!!
Побудувавши загін для Касі, тато не зупинився. Зараз у нас кури, качки, індиків, цесарки, перепілки, барани та багато морських свинок. Середня сестра сіла на коня, тепер Ірина Михайлівна і її тренер.
У «Сван» їздимо рідко, але результат є!
Волейбол – це спортивна гра з м’ячем між двома командами, у складі кожної з яких налічується 6 гравців. Мета гри – перебити м’яч через сітку таким чином, щоб він упав на майданчик суперника, не порушуючи при цьому правил гри.
Офіційною датою народження волейболу (мінтонет) вважається 1895 рік. Американський вчитель фізичної культури із Холіокського коледжу штату Маcсачусетс Вільям Джон Морган оголосив про винахід гри мінтонет. У 1897 році були опубліковані перші правила волейболу. У 1949 році у Празі відбувся перший Чемпіонат світу серед чоловіків, а у 1964 році волейбол був включений до програми Олімпійських ігор у Токіо.
Зміст правил волейболу допоможе вам - якщо будете їх знати, то проблем під час гри у вас не виникне. Кожен гравець на майданчику має свою позицію: догравачі (нападники другого темпу) – гравці, що атакують із краю сітки; діагональні – найвищі та найстрибучіші гравці команди, як правило, атакують із задньої лінії; центральні блокуючі (нападники першого темпу) – високі гравці, які блокують атаки суперника, атакують із третьої зони; сполучний – гравець, що визначає варіанти атаки; ліберо – основний захисник (приймаючий).
Для цієї гри треба бути витривалими та спритними тому, що кожен прийом та подача забирає багато зусиль і вимагає хорошої координації рухів. Людина, яка стоїть біля сітки, має добре розраховувати, куди або кому передати м’яч. Ліберо повинен приймати подачі й атаки суперника, але він сам не допускається до атакуючих дій.
М’яч вводиться в гру подачею. Команда, що подає, визначається за допомогою жереба. Після кожного переходу права подачі від однієї команди до іншої, гравці переміщаються по зонах за годинниковою стрілкою. Подача здійснюється через задню лінію. Якщо подаючий заступає, відправляє м’яча за межі поля або потрапляє у сітку, то команда втрачає подачу, а противник отримує очко. Приймати подачу має право будь-який гравець, але це гравці першої лінії. Подача не блокується. Задача того, хто подає - відправити мʼяч на сторону майданчика суперника. На одну команду допускається лише 3 торкання. Гравці першої лінії можуть проводити атакуючий удар, виконується такий удар над сіткою. Гравці задньої лінії атакують із триметрової позначки. Блокування атаки проводиться над сіткою так, щоб завадити м’ячу перелетіти через неї. При блоці можна переносити руки убік суперників, не створюючи їм перешкод. Блокують лише гравці передньої лінії.
Завдяки своїй емоційності, гра волейбол є засобом не тільки фізичного розвитку, а й активного відпочинку.