Відкриття стадіону було проведено урочисто. Все селище, Стара і Нова Дарниця прийшли на це дійство і недаремно – після відкриття відбувся матч з футболу між заводською командою «Вагонник» і Київським клубом «Динамо». Гра проходила в безкомпромісній боротьбі, завершилась « 4 : 2», на користь „Динамо”, але залишила у гравців на все життя ті спогади боротьби показати красивий і достойний футбол кращої заводської команди з командою еліти Радянського футболу.

1954 рік став визначальним завершено роботи на будівництві народного стадіону, останній суботник у липні, прибирання сміття, висаджували квіти, красили огорожу навколо бігової доріжки, підвезли машину піску для ям зі стрибків у довжину та у висоту. Посіяну траву весною покосили і спеціальною машинкою розмітили поле під футбольний матч. І не простий матч, а з командою Київського „Динамо”. Відбулося засідання спортивного активу заводу на якому було обрано спортивну раду. Першим головою обрали Артема Зубрицького, бо саме він був тим натхненником молоді при будівництві стадіону. Було вирішено урочисте відкриття стадіону провести на День залізничника в неділю – 1 серпня.

... Довгий час на заводському стадіоні працювали Олександр Царенко, Анатолій Камзолов, тренери Микола Бережний, Зеленцов, Козлов, Віталій Ришков, Кур’ян, Марат Лозоватський.

Джерело: Павлюк М.С. книга "Мій завод – моя гордість" 

... З допомогою партійного комітету було домовлено з керівництвом команди „Динамо”, яка в цей день була вільна від календарних ігор. Ще задовго до відкриття на стадіон прийшло все населення селища ДВРЗ, Машиністівської, Старої Дарниці. У параді відкриття приймав участь весь завод. Так відкрилася і чергова третя Спартакіада заводу. А о 16 годині пролунала трель судді матчу, до початку матчу. Боротьба була безкомпромісною. Заводчани віддавалися повністю грі з елітою радянського футболу. І не дарма. Рахунок 4 : 2 на користь динамівців.

Джерело: Павлюк М.С. книга "Мій завод – моя гордість" 

Однак найбільші натовпи збиралися на футбольні матчі. Вихід гравців супроводжувався легендарним “Футбольним маршем”, створеним композитором Матвієм Блантером у 1938 році. Урочиста й весела музика запалювала атмосферу та піднімала настрій перед матчем. Біля входу на стадіон продавали лимонад, солодощі та печиво, що додавало святковості кожній грі.

На протилежному боці стадіону, серед тополь, стояла синя будка з годинником і табло, поруч з якою стояла драбина. Всередині сидів рахівник, який виставляв у віконце цифри після кожного забитого м’яча. Глядачі напружено стежили за цими цифрами, і якщо той помилявся або ставив неправильний рахунок, натовп миттєво попереджав його криками. Дехто навіть погрожував "скинути" його з будки, тож рахівник мав бути обачним. Пізніше, коли встановили електронне табло, за рахунок відповідав електрик, і помилок стало значно менше.

Діти, які відвідували футбольну секцію, часто сиділи на деревах або драбині поруч з будкою, а деякі юні гравці подавали м'ячі за воротами. Ті, хто приходив на матчі з батьками, займали місця на трибунах, а почесні гості, серед яких були керівники заводу та району, сиділи на критій дерев'яній трибуні. Під нею знаходились роздягальні для спортсменів, звідки ті урочисто виходили на поле.

Джерело: Приходько В.С. книга "ДВРЗ"

Взимку стадіон не втрачав своєї привабливості — як тільки вдаряли морози, над воротами з’являлася яскрава вивіска "Каток". Поряд з воротами встановлювали каси: з ковзанами вхід коштував п’ять копійок, без них — три. Щоправда, невдовзі безковзанникам вирішили робити безкоштовний пропуск. Але це місце притягувало людей не лише можливістю покататися на ковзанах чи спостерігати за вправними фігуристами, а й насолодитися мелодіями, що лунали з гучномовців, прозваних "дзвонами-динаміками". Для фанатів хокею теж був свій магніт — хокейне поле за критою трибуною, куди прямували всі охочі пограти чи подивитися на районні змагання.

Хокейне поле мало всі належні параметри, щоб там проходили серйозні матчі, хоча спеціальних місць для глядачів не передбачили. Та це нікого не зупиняло — люди щільно стояли навколо, спостерігаючи за грою й ретельно уникаючи шайби, яка іноді могла полетіти прямо у натовп.

Ковзанка зазвичай заливалася тільки на бігових доріжках, але час від часу льодом вкривали і футбольне поле. Тоді стадіон перетворювався на велетенський мурашник, де кожен знав свою справу. Одні намотували кола під ритмічні мелодії, інші відточували елементи фігурного катання, майстерно виконуючи піруети.

За правилами, кататися можна було тільки за годинниковою стрілкою, але завжди знаходилися сміливці, які навмисно рухалися в протилежному напрямку, ігноруючи постійні попередження з "дзвонів". Їм же робили зауваження і за використання бігових ковзанів — ковзанярі, низько схиляючись над льодом і заклавши руки за спину, блискавично мчали вперед, створюючи небезпеку для новачків.

Гучномовці нагадували і про те, що діти до 16 років мали залишити лід до восьмої вечора. Після цього всі починали розходитися додому, ледве пересуваючись на своїх ковзанах. Але якщо хтось ще мав сили, то продовжував кататися на дорозі, чіпляючись за машини з гачком. Дороги тоді не посипали сіллю, тож вони були ідеально ковзкими, а вантажівки навіть возили з собою ланцюги для коліс, щоб справлятися з підйомами й спусками.

Джерело: Приходько В.С. книга "ДВРЗ"

Не менш популярними були і заводські спартакіади, де цехи змагалися між собою за першість, привертаючи увагу всього робітничого колективу.

Джерело: Павлюк М.С. книга "Мій завод – моя гордість"