Зимою 1929 року розпочалися роботи. В першу чергу будували бараки і будинки для працюючих. Почалась зачистка лісу. В районі старого паровозного депо була збудована пилорама на яку від депо подавався струм з двигуна внутрішнього згорання німецького виробництва.

Цього ж року почали вирубку просіки в 2 км. під залізничну колію до майбутнього заводу. За містечком машиністів будівельники збудували два великих барака.

Розпорядженням Наркомату шляхів сполучення № 48 від 23 лютого 1934 року «Про будівництво вагонно – ремонтних заводів на Південно – Західній і Донецькій залізницях» з виділенням 2 млн. рублів на перший квартал для початку робіт дало змогу продовжити роботи на освоєній території. Начальником вагоноремонтного заводу призначається, Мокрушин Григорій Платонович, який до цього часу працював у вагонній службі Південно - Західної залізниці.

Його завдання було поряд з будівництвом готувати кадри для роботи на заводі. Як спеціаліст він мав керувати розміщенням у цехах обладнання та важкого устаткування. На жаль у ті репресивні роки його подальша доля не відома.

Джерело: Павлюк М.С. книга "Мій завод – моя гордість" 

Деревообробний цех запрацював на будову. Було нагороджено за трудову доблесть орденом «Знак Пошани» першого будівничого заводу бригадира цегельників Григорія Деревьова, який згодом став відмінним ремонтником. Нажаль в горнилі війни він загинув.

Щоб сушити деревину, поки буде збудована котельня, інженери запропонували використати паровоз. Дарницьке депо надало для цієї мети старий паровоз, серії „Ов” – «Овечку», як ласкаво називали його в народі. Для паровоза зробили навіс підключили труби, і сушка пішла прискореними темпами, бо необхідно було накривати всі цехи заводу дерев’яними стропилами.

В цей час виникла нагальна потреба у підготовці кадрів майбутніх вагоноремонтників. До відділу кадрів було подано перші 150 заяв від будівельників, які побажали залишитися на заводі і ремонтувати їх. Для цього в червні 1934 року в Дарницькому депо, яке вже було відкрито виділили для заводчан два двохколісних вагони НТВ, на яких майстер Коломієць та начальник відділу кадрів Руденко навчали майбутні кадри вагоноремонтників. У грудні 1934 року перші 150 молодих людей отримали кваліфікацію слюсарів, теслярів, покрівельників. Вони ж і відремонтували перші вагони для магістралі. Багатьом з них присвоєно звання «Ветерана заводу» і серед них прізвища І.Я. Панченка, який прокладав перші колії територією заводу, М.О. Недоборовського, який клав перші зварювальні шви на перших вагонах, М.І. Тітков, комісар легендарного бронепоїзда «Дарничанин», балтійський матрос, у 1936 році обраний секретарем парткому заводу, Голосовський та Шаповал – комсомольські ватажки, робітники Василь Джуган, Семен Шевчук, Кирило Витько всі вони в подальшому стали майстрами та начальниками ковальського цеху, які працюючи виконували змінні завдання на 170 – 190 відсотків. Зима 1935 року була холодною та затяжною але роботи хоча і уповільнилися та не на мить не зупинялися. Відігрівали чим могли: пічками «буржуйками», солом’яними матами, робили підготовчі роботи на майбутнє. В цих умовах відзначилися каменяр Роздуєв, який за зміну укладав до 12 тисяч цеглин, бригада Куделькіна в кілька разів перевиконувала план. 

Джерело: Павлюк М.С. книга "Мій завод – моя гордість" 

Таким чином в серпні 1935 року на завод зі станції Дарниця поступає перші 5 вагонів для ремонту після аварії. Ще не працювали всі цехи не було обладнання в цехах, але заводчани прийнялися за їх ремонт. Не все відразу охопили видами ремонту згідно нормативів, але вагони були відремонтовані, комісія декілька разів заставляла деякі вузли міняти, в кінці кінців вагони прийняли. Деякий час вони ще постояли на коліях заводу і нарешті 1 грудня 1935 року були відправлені на станцію на рамі красувалася табличка з маркою «ДВРЗ». Так почалася нова ера Дарницького вагоноремонтного заводу. З 1936 року завод постійно збільшує випуск вагонів і на 1940 році вже було випущено майже 6000 вагонів.

30 липня 1936 року відновлюється святкування першого в Радянському Союзі, професійного свята залізничників – «День залізничника». Встановлено і почесну нагороду – «Почесному залізничнику».

Тому невипадково, що серед перших нагороджених були вагоноремонтники: Григорій Іванович Деревльов токар ЦХЧ, Ілля Йосипович Копелюшний, слюсар ВЗЦ, Тимофій Радіонович Рось начальник ВЗК.

Джерело: Павлюк М.С. книга "Мій завод – моя гордість" 

Завод став поза конкуренцією багатьом підприємствам району бо був єдиним залізничним підприємством і мав новітні технологічні процеси було завершено 9 комплексно – механізованих конвеєрних дільниць, які були повністю автоматизовані. Успішно діяли програми «Праця», «Матеріаломісткість», «Охорона оточуючого середовища», «Товари народного вжитку», «Житлова програма». Були й інші плани колективу заводу, які на жаль після 1990 року не вдалось здійснити. Але ці роки для заводу були звитягою у праці, і це творили люди – працівники заводу.

В період керівництва заводом В.А. Барановського велику увагу приділялося робітникам цехів, які ударною працею звеличували славу заводу, створювалися бригади комуністичної праці. Люди, які щодня піднімали авторитет заводу далеко за його межами. Особливо це стосувалося міста та району. Щорічно провадилися зльоти передовиків заводу. Так на початок 1980 року на заводі працювало 180 передових бригад та 1187 ударників комуністичної праці. Саме вони перевиконували річні завдання п’ятирічки. Десятиріччя не сходили з вуст фамілії В. А. Жилкіна, А.М. Павлова, М.І. Чорненького, Й.С. Столбецького, молодих працівників А.В.Трийчука, В.І. Столярчука, В.Г. Торби, жінок – дефектоскопісток Є.В. Науменко, Г.Н. Пасичниченко.

Джерело: Павлюк М.С. книга "Мій завод – моя гордість"