Оповідь про селище, яке зародилося в тіні Дарницького вагоноремонтного заводу, бере свій початок у далекому 1934 році. Саме тоді на безлюдному просторі з’явилася перша споруда — скромний дерев’яний барак, що став притулком для робітників, які будували завод. Народ прозвав його «Бабчиним бараком» на честь бригадира теслярів Івана Тихоновича Бабкіна, що керував спорудженням. На жаль, війна жорстоко стерла цей символ початку з обличчя землі, залишивши лише теплі спогади про нього в серцях очевидців.

Наступний рік став знаменним: у 1935-му за проєктом талановитого архітектора Бориса Пріцкера та інженера І. Гіммельфарба розпочалося зведення сучасного робітничого селища. Це був амбітний задум — житловий комплекс для 20 тисяч мешканців, із загальною площею житла вражаючих 180 тисяч квадратних метрів. Тут мали оселитися працівники заводу та їхні сім’ї, утворюючи єдину гармонійну громаду.

У 1936 році з'явилися перші важливі об'єкти інфраструктури. У селищі відкрили школу, а вздовж головної артерії — Шосе ДВРЗ (нині вулиця Алматинська) — виросли три- та чотириповерхові житлові будинки. Особливим досягненням стало відкриття дитячого садка-ясел, що свідчило про турботу про добробут родин працівників.

До 1939 року населення селища досягло 3581 особи. Однак, попри стрімке зростання, забудова залишалася хаотичною. Лише Шосе ДВРЗ мало офіційний статус вулиці, тоді як решта будівель розташовувалася без чіткого планування. Будинки нумерувалися в порядку їхньої появи, утворюючи своєрідний архітектурний літопис перших років існування селища.

Ця історія — не просто розповідь про споруди, а свідчення народження громади, що зберегла тепло людських зусиль та мрію про краще майбутнє.

Навпроти колишньої "бані" — та сама двоповерхівка. Це перший, зведений наприкінці 1934 року, житловий будинок. І номер у нього також був перший, будинки нумерували за порядком їх спорудження. Одну з квартир другого поверху зразу відвели під готель — на ДВРЗ часто навідувалися поважні гості. На першому поверсі розмістили просторий овочевий магазин, і хлібний. Пізніше овочевий поступився місцем штабу добровільної народної дружини. Одну з кімнат цього будинку завжди займав дільничний міліціонер.

На будинку висів годинник, що також підкреслювало вагомість цього місця. Всі шляхи — на Завод, до школи, Будинку культури, зупинки автобуса — перетиналися саме тут. І всі, хто йшов повз годинник, неодмінно на нього поглядали. Свої годинники звіряли з ним. Звичка залишилась і після того, як годинника зняли: деякий час потому кожен перехожий мимоволі підіймав голову, шукаючи годинник, потім, згадавши, що його вже немає, дивився на свій.

Джерело: Приходько В.С. книга "ДВРЗ" 

В 1934 році від вокзалу станції Дарниця прокладені шосейну дорогу та одну колію під трамвай, з восьми роз’їздами, який відкрили в 1936 році. Вулиці планували рівними квадратами. Під фундаменти котловани копали вручну відразу під всі 63 будинки і до зими 1934 року їх всі залили бетоном. Прокладали комунікації під воду від артезіанської свердловини, почали підвезення цегли та дерев’яні балки перекриття. Опалення було пічне. Швидкими темпами зводилися стіни будинків. У вересні 1934 року першими в 12 - ти будинках отримали квартири сімейні пари та ті що мали дітей.

В 1953 році відкривається міст через Дніпро ім. Є.О. Патона і відразу ж відкривають автобусний маршрут №2 від селища ДВРЗ до Печерського мосту. По всьому селищу кладуть асфальтове покриття. Комсомольці запропонували допомогти в споруджені Будинку культури. По суботам і неділям організовували на цегляному заводі, що знаходився на Мікільській Слобідці, завантаження платформ цеглою, а на наступний день вже розвантажували вагони на території заводу, вивозили машинами та на підводах до місця будівництва. 

Джерело: Павлюк М.С. книга "Мій завод – моя гордість" 

І ще одним особливим місцем на ДВРЗ було, у центрі біля автобусної зупинки, – БАНЯ. Саме тут перетиналися всі вулиці селища, навколо великої клумби розвертався автобус. А на клумбі завжди буяли квіти – червоні і білі кани, восени чорнобривці. Тут же біля бані ставили ялинку, новорічну ніч зустрічали чомусь саме тут на „п’ятачку”, бо саме тут можливо було зустрітися з тими кого не бачив протягом року. Розходилися вдосвіта, ніби залишаючи минулорічні чвари, несучи лише приємні спогади і сподівання на краще.

Але саме „баня” була центром уваги не тільки у селищі а й далеко за своїми межами. Тут цілющий пар, бо топили парну тільки дровами, шанувальники приїздили з усього Києва, організовувалися по четвіркам, займали чергу з шостої години ранку, а поки в черзі велися розмови про суспільне життя – буття. Це місце обміну важливої інформації з усіх країв великої держави. Адже, коли з’явився телевізор обмін інформацією залишався, і був важливим саме тут. І було велике невдоволення коли баню спочатку закрили, а потім і продали.

Джерело: Павлюк М.С. книга "Мій завод – моя гордість" 

В 1935 році всі житлові будинки були збудовані, але житла не вистачало, будують чотири бараки з кімнатами для нежонатих молодиків і все ж 80 відсотків заводчан приїздили на роботу з навколо розташованих сіл. Майже в центрі селища будується постійна лазня для всіх мешканців селища, яка невдовзі стала самою популярною у Дарниці. До того ж цей об’єкт не був зруйнований в період війни.

... Завод не забував і про житлове будівництво. Своїми силами при участі працівників заводу будується два будинки, в яких отримують житло 48 сімей.

... Протягом двох років дали дозвіл на будівництво двох будинків для робітників заводу щороку. З реконструкцією заводу будуть виділятися кошти на житлові програми згідно їх освоєння. З Дарницької ТЕЦ на ДВРЗ прокладається теплотраса, яка набагато покращить опалення житлових будинків заводчан і зніме навантаження на котельню заводу. В цьому ж році було уточнено колективний договір між адміністрацією заводу, яку представляв начальник заводу А.К. Сорока і головою Профспілкового комітету В.В. Макогончуком. Прийнято нові умови договору в колективі на покращення соціальної складової заводчан на два роки.

Джерело: Павлюк М.С. книга "Мій завод – моя гордість"