На середину літа 1934 року на будівництві вже працювало більше 3000 робітників, більшість не мали ніякої спеціальності. Але всі вчилися у майстрів своєї справи. Бригади тесляра Івана Бабкіна та мулярів Ігнатенка і Хоми Куделькіна на в’їзді залізничної колії до заводу споруджують в не робочий час арку «Вагонбуд», яка простояла до самого початку війни. Саме в цей час будівельники викликають на змагання Попаснянських будівельників однорідного заводу. Це дало свій результат. Так до 15 вересня завершено бетонування всіх фундаментів заводських цехів, встановлюються дерев’яні ферми на покрівлі деревообробного цеху, і розпочинається будівництво ремонтно – механічного цеху та сушарні. Пуск заводу було заплановано на 1 січня 1936 року. На цей час мали були збудовані і здані в експлуатацію ковальсько – механічний, товарний тепер вагонний, деревообробний цехи, комбінат з ресорно – пружинним, візковим, колісним, пригінним складальним цехами, а також компресорну станцію.

На середину літа 1934 року на будівництві вже працювало більше 3000 робітників, більшість не мали ніякої спеціальності. Але всі вчилися у майстрів своєї справи. Бригади тесляра Івана Бабкіна та мулярів Ігнатенка і Хоми Куделькіна на в’їзді залізничної колії до заводу споруджують в не робочий час арку «Вагонбуд», яка простояла до самого початку війни. Саме в цей час будівельники викликають на змагання Попаснянських будівельників однорідного заводу. Це дало свій результат. Так до 15 вересня завершено бетонування всіх фундаментів заводських цехів, встановлюються дерев’яні ферми на покрівлі деревообробного цеху, і розпочинається будівництво ремонтно – механічного цеху та сушарні. Пуск заводу було заплановано на 1 січня 1936 року. На цей час мали були збудовані і здані в експлуатацію ковальсько – механічний, товарний тепер вагонний, деревообробний цехи, комбінат з ресорно – пружинним, візковим, колісним, пригінним складальним цехами, а також компресорну станцію.

Розповідає у своїх спогадах Іван Федорович Рудь: « Нас з Кобищи приїхало чоловік сім та ще з Носівки. Виконроб Богачов нас записав і повів десь за кілометр від будки. Біля нинішнього будинку 4, по вулиці Волховській нас зупинив і каже: …тут буде перший будинок де житимуть заводчани. Приступайте до роботи, спилюйте та корчуйте сосни. Так ми працювали неділю, приходилось по началу їздити додому. До станції йти пішки, далі поїздом, приходив додому о 9 годині вечора, а о 4 – ій пора іти на поїзд, бо о 7 годині вже починалася робота. Нам видавали картки на харчування на цілий місяць за якою можна було купити: хліба 800 г, на добу на працюючого і 300г. на утриманця, 1 кг. цукру 2 кг. крупів, по 500 г. м’яса та жирів і 1 кг. кондитерських (пряників). Вербувальники, яких начальник будівництва Суслов направляв в різні області привозили все нових і нових спеціалістів. Вже на осінь на будовах працювало більше 5 тисяч чоловік. Будівництво бараків йшло швидкими темпами і до зими вже було збудовано 16 бараків. Дві їдальні барачного типу, майстерню. Бригадир Іван Бабкін на території нинішнього училища будує столярку і кузню, а поряд ще одну їдальню. Бригада М. Андронова по нинішній вулиці Алма-Атинській будували бараки під гуртожитки для заводчан. Вони справлялися досить таки хутко і якісно. Магазин, кулінарія їдальня, лазня все було під боком в одному місці. Ударників всі поважали, за їх працю давали додатково талони на сніданок, обід та вечерю. Транспорт складався з 300 підвод та 600 коней, 4-ох вантажних півторатонних машин та 1 легкової «емки» - начальника будівництва

Джерело: Павлюк М.С. книга "Мій завод – моя гордість" 

Пуск ливарного цеху затримувався, литво надсилали з інших заводів тому потрібно було прикласти зусилля для швидшого будівництва. Справа ускладнювалася ще і тим, що спеціальність ливарника була невідома нікому. Тоді за наказом наркома шляхів сполучення Л. М. Кагановича на завод присилають спеціалістів в цієї справи серед яких знаходилися: Микола Григорович Наливайко, Артем Олексійович Зубрицький, Кирило Михайлович Мисник, з того часу вони назавжди поєднали свою долю з заводом.

Ми вже писали, що саме в цей час зароджувалися династії так славні справи батька продовжив у наші часи його син Петро Миколайович Наливайко – конструктор першої в Радянському Союзі, поточно - конвеєрної лінії з ремонту вагонів, кавалер Ордену Леніна. Дочки М.Г. Наливайко також працювали поряд з батьком.

В колісному цеху де інколи виникали проблеми з кадрами було вирішено створити першу комсомольську – молодіжну бригаду і доручили її сину А.О. Зубрицького – Артему Артемовичу. Зміна запрацювала по ударному і вивела цех в передові. Серед передовиків була комсомолки Настя Коваленко та Наталія Шкреба, яка пізніше стала першою жінкою машиністом паровоза на Південно – Західній залізниці. Саме вони записали в історію заводу першу сторінку досвідчених вагоноремонтників.

Джерело: Павлюк М.С. книга "Мій завод – моя гордість"