Сергій народився у родині військового льотчика-винищувача. Батько з юних років готував синів до льотної справи та переймався їхньою фізпідготовкою – льотчик-винищувач, бачив трьох своїх синів тільки пілотами, тому дуже переймався їхньою фізпідготовкою. Навіть занурював їх у зимову річку: дістане з води, розітре – і нумо, хлопці, бігти крос, щоб не замерзнути. 

Посмертно пілоту надано звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» та присвоєно військове звання підполковник.

Поховали Сергія на Байковому цвинтарі в Києві. (Джерело: )

Друг дитинства Сергія і товариш по службі Андрій, якого в сім’ї Проказіних називали четвертим сином, розповів: «У їхній дитячій кімнаті був облаштований спортивний куточок: штанги, гантелі, гімнастичні кільця. Ми відтискалися, присідали, качали прес. Дядько Льоня проводив між нами змагання і навіть придумував нагороди для переможців. А в 9 класі ми з Сергієм уже займалися в секції, де школярів учили стрибати з парашутом».

На початку 90-х багато етнічних росіян-військових старалися виїхати в Росію. Сергіїв батько, який служив льотчиком-винищувачем у Миргороді, вийшов у відставку і теж майнув туди. Але через проблеми з житлом незабаром повернувся в Миргород. Мама Сергія з двома його братами після розлучення з чоловіком теж подалася в Росію.

А Сергій, народжений в Узбекистані від батьків-росіян, тим часом склав військову присягу на вірність народу України. 

«У нього й думки не було переїжджати в Росію після закінчення військового інституту, – розповів товариш загиблого. – Сергій із шостого класу в Україні, для нього батьківщина вже була тут. Він і говорити українською старався, тільки в нього це смішно виходило».

З братами й мамою Сергій мав міцний емоційний зв’язок. До 2014 року, коли з’ясувалося, що найрідніші люди вірять у пропаганду про розіп’ятого хлопчика та українських нацистів.

«Я з дитинства поважав Людмилу Георгіївну. Вона – вчителька російської мови та літератури, ніколи не підвищувала голос, для неї навіть слово «дурень» було неприйнятним. Але коли у 2016 році вона приїхала в Миргород подивитися на онука Дениса, то кілька днів боялася вийти на вулицю, бо вважала, що за російську мову її там розірвуть», – пригадав друг Сергія.

За його словами, Сергій намагався пояснити матері й братам, як вони помиляються, однак усе дарма. А після 24 лютого 2022-го мама і брати стали відвертими путіністами. 

А на початку великої війни Сергій отримав гнівне послання від свого брата, військового льотчика в Росії. Той писав, що через Сергія його відсторонили від виконання службових обов’язків.

«Сергій йому відповів: «От бачиш, у чому різниця між нашими країнами? Моя мені довіряє, а твоя тобі – ні», – зауважив товариш загиблого.

А на початку великої війни Сергій отримав гнівне послання від свого брата, військового льотчика в Росії. Той писав, що через Сергія його відсторонили від виконання службових обов’язків.

«Сергій йому відповів: «От бачиш, у чому різниця між нашими країнами? Моя мені довіряє, а твоя тобі – ні», – зауважив товариш загиблого.

«Це жахливо: військовий льотчик був змушений працювати охоронцем, розвозив якісь товари, допомагав мені у плодово-ягідному розсаднику замість того, щоб літати. Син дуже переживав, він хотів бути тільки льотчиком. Навіть не погодився залишатися в армії на нельотній посаді», – зауважив батько загиблого.

У 2010-му пілот нарешті повернувся до своєї стихії й став командиром авіаційної ланки авіаційної ескадрильї 831-ої бригади тактичної авіації. Обіймав посаду начальника штабу-першого заступника командира авіаційної ескадрильї. Допомагав та навчав інших пілотів під час АТО. У 2021 році перевівся до 40-ої бригади тактичної авіації на посаду штурмана. Був льотчиком 3-го класу та мав приблизно 400 год нальоту.

«Безпосередньої участі в бойових діях майор Проказін не брав, адже не встиг відновити льотні навички, необхідні для польотів на МІГ-29, – зазначив командир 40 бригади, полковник Олексій Манюшкін. – Він виконував спеціальні бойові завдання: проводив повітряну розвідку, відвертав на себе увагу ворога від головної групи наших літаків, ретранслював команди офіцера бойового управління. Був добросовісним офіцером, вважав, що проблем, які неможливо розв'язати, не існує».

На момент повномасштабного російського вторгнення офіцер був заступником командира 40-ої бригади тактичної авіації. З перших днів він став на захист України від окупантів і був вірним присязі до кінця.

«24 роки життя присвятив авіації: від льотчика – до заступника командира бригади. З 2022-го мав понад 100 годин бойових польотів. Побратими згадують його непересічну посмішу, щирість, вміння прийти на допомогу у непростих ситуаціях», – зазначили у 40-ій бригаді.

Посмертно пілоту надано звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» та присвоєно військове звання підполковник.

Поховали Сергія на Байковому цвинтарі в Києві.

У нього залишилися батько, двоє братів, дружина, двоє синів та інші рідні.

Сергій учився з майбутньою дружиною в одній школі у Миргороді, але великої уваги на дівчину, яка була молодшою на рік, не звертав. Галина, дочка військового льотчика, теж стала військовослужбовицею. На службі й поновила шкільне знайомство із Сергієм. На той час у нього в минулому залишилися стосунки, у неї – розлучення. 

«Я звикла жити удвох із сином, і коли з’явився Сергій, мені було дивно, що він допомагає розв'язувати якісь проблеми, – розповіла Галина. – Довго не наважувалася вийти за нього. Вік уже не букетний, думала: нащо ця реєстрація? Але запитала у сина: «Переїдемо до дядька Сергія?» А він каже: «Звичайно!» Ми обоє військові і з родини військових, тож вийшла сім’я, де всі розуміють, що таке служба, де живуть спільними інтересами й нічого не мусять пояснювати». 

Чоловік мало був удома – постійно у відрядженнях. Але коли з’являвся, то тішив дружину і друзів власноруч звареним пивом і джином, міг і торт спекти, і страви з м’яса приготувати. Постійно мріяв поїхати кудись за кордон, де «все включено». Любив посиденьки в альтанці, навколо якої посадив ягідні кущі, розмови з товаришами під шашлики. 

Своїх дітей Сергій тоді не мав, тож прикипів душею до сина дружини – Ігоря.  «Мені було десь 11-12, коли з’явився Сергій. Він почав зі мною спілкуватися, постійно в нас із ним якісь справи були: допомагав мені з уроками, брав на аеродром і вчив їздити на машині», – розповів Ігор. 

Було очевидно, що хлопець теж стане військовим льотчиком. Хотів учитися саме в Харкові, як Сергій. «Після вступу на навчання в нас із батьком узагалі стосунки стали ідеальними. Ми вже як два льотчики розмовляли, як серйозні чоловіки про серйозні справи. Це було круто», – поділився юнак.

У 2015-му в Сергія та Галини народився Денис. Ігор мріяв «про когось малого, як у всіх однокласників», тож із завзяттям міняв хлопчику підгузки. 

«Сергій казав, що Денис – це його продовження. Він з кожного відрядження для нього віз якісь ігри, конструктори, грався з ним, як із товаришем», – розповів друг полеглого льотчика. 

Цього літа 21-річний Ігор став військовим льотчиком. У серпні юний лейтенант прибув для проходження служби в авіачастину під Житомиром, де саме перебував у відрядженні батько.

27 серпня у Василькові сім’я мала відзначати дев’яту річницю одруження Сергія та Галини. Сергій з Ігорем планували приїхати додому 26 серпня – на цю дату Галина записала чоловіка до перукаря і стоматолога. Про це й була їхня остання розмова. 

За словами Ігоря, він знав, що у батька на 25 серпня заплановані польоти. Почав телефонувати йому, коли за розрахунками політ мав закінчитися. Але ніхто не відповів. Тоді Ігор подзвонив керівництву.

«Під Снігурі (місце, де сталася авіакатастрофа – «Главком») мене не пустили, тіла я не бачив. Не знав, як сказати мамі, боявся їй телефонувати. Психував дуже, сльози були. Хлопці мені щось говорили, але ті слова не допомагали», – розповів Ігор.

Полегшало, коли Сергіїв товариш по службі Максим, який взявся за організацію похорону, сказав Ігорю зібрати батькові речі й привезти їх додому, у Васильків. Тоді з’явився чіткий алгоритм дій.

Коли Галина розбирала ті речі після похорону, то знайшла приготовлений для неї подарунок Сергія до річниці весілля – золоті прикраси. Але так і не змогла їх надіти.

Ігор ще кілька днів побуде у відпустці біля матері й поїде на службу. Каже, що після смерті Сергія не боїться сідати в кабіну пілота. Тільки от із ким він тепер обговорюватиме своє воєнне життя? Перед ким пишатиметься першим бойовим вильотом?