21 квітня

Урок позакласного читання О. Романчук "Соловейко з одним крилом" Читати та дати відповіді на запитання.

Соловейко з одним крилом

Ця історія сталася у великому лісі.

Однієї весни побралися соловей і солов’ївна, звили гніздечко собі в розлогому гіллі великого дуба і стали з нетерпінням чекати на перше своє пташеня. «Подивися, яке гарне, у кольорові краплинки вдалося нам яйце! Я певна — ця дитина буде особливою», — з гордістю казала солов’ївна чоловікові. «Так, ми будемо найщасливішими батьками в лісі, мені вже так хочеться побачити нарешті нашу дитину, заспівати з нею!» — відповідав соловей і заводив на повні груди свою радісну пісню. Та пісня лунала цілу ніч: і всі, хто її чув — звірі лісові, люди, що жили в сусідньому селі — казали: «Яке щастя знову по довгій зимі чути солов’я!». І од тих пісень їхні серця ставали добріші та щасливіші…

І от якось одного дня з яйця хтось голосно постукав, і шкаралупа затріщала. «Скоріше, скоріше!» — загукала до чоловіка солов’ївна.

Вона дуже не хотіла, щоби він пропустив цю особливу мить. Обоє схилилися над гніздом в очікуванні. І от іще одне постукування — і шкаралупа трісла навпіл, а звідти виглянуло мале, смішне і неймовірно гарне дитинча…

Воно було справді неймовірно гарне. Від зворушення мама й тато оніміли. «Нехай пісні твої будуть благословенними!» — врешті першим отямився тато і промовив традиційні в солов’їному роді слова привітання новонародже- ному. «Ми любимо тебе і підтримаємо у твоєму польоті», — вже від себе додала мама. І солов’ятко, немов зрозумівши зміст отих слів, радісно заворушилося і… батьки перелякано сахнулися: воно народилося з одним крилом! «Як же воно полетить, бідне, у теплі краї?» — з розпачем промовила мама. «А як зможе добувати собі поживу, воно ж не зможе літати?», — зажурився тато. Їм обом було дуже сумно. Врешті пташенятко нага- дало про себе попискуванням і цим привело батьків до тями. «Йому ж, мабуть, хочеться їсти?!» — сказала мама, і тато вмить полетів шукати якоїсь поживи, а солов’ївна задумано сиділа на гілці біля гнізда і дивилася на свою дитину… «Що чекає її та нас усіх, яка доля нам судилася? Чи дамо ми собі раду з цим випробуванням?» — думки роїлися в голові, мов мурашник…

Минали дні, за весною надійшло тепле літо. Їхній маленький синочок-соловейко ріс дуже кволо, не так, як інші пташенята, немов йому бракувало не тільки одного крила, а й ще чогось, дуже важливого для росту. Батьки старалися як могли: літали весь день, визбирували і приносили для сина найкращу поживу з усього лісу, але пташенятко далі було кволим.

А коли надходив вечір, батьки потомлені примощувалися коло свого пташеняти в гніздечку і мовчки засинали… Переповнені смутком, вони не могли співати своїх пісень… «Уже замовкли наші солов’ї», — із сумом зауважували і звірі лісові, і хлопці з дівчатами, що виходили увечері за село погуляти. І їм самим менше хотілося співати…

Минали дні. Уже попідростали пташенята в інших птахів, і батьки вчили їх літати… Наближався час, коли треба було привести своїх дітей і показати їх пташиній громаді. Батьки старанно причепурювали своїх пташенят, учили їх привітальних пісень і з нетерпінням розповідали про день, коли вони зустрінуться зі своєю великою родиною.

Але що ближчим ставав той день, то з більшою тривогою билося серце наших соловейків: «Як ми полетимо на пташиний збір, коли наш син не вміє літати? Що скажуть інші про нього? Чи приймуть його?» хвилювалися батьки. Врешті вирішили, що тато полетить один.

Ніколи ще мати-солов’ївха не чекала так на повернення свого чоловіка, як того дня. Він прилетів із пониклим від суму поглядом і довго не хотів говорити.

Врешті, коли їхній син заснув, батько промовив: «Вони сказали, що у справжніх птахів два крила, отже, нашого сина не можна вважати справжнім, а тому він не є членом громади. А ще сказали, що то погана прикмета, коли громада приймає до себе когось, не схожого на всіх». «Але ж ми не покинемо його тут одного на зиму! Він же без нас пропаде!» — з болем вигук- нула солов’їха. «Так, ми не покинемо!» — твердо промовив батько-соловей і, вдих- нувши на повні груди, почав співати. І щось сталося тієї миті таке, що й дружина його підхопила ту пісню, і співали вони отак разом до самого ранку. Співали свій сум, свій біль, свою тугу й свою любов… І коли над лісом урешті зійшло сонце, у їхніх очах було щось нове, у їхніх очах світилася рішу- чість любові і якась нова сила життя…

Щось дивне сталося тієї ночі, бо сино- чок-соловейко почав швидко рости й міц- ніти. До того ж він підспівував татові й мамі, і їхня спільна пісня щоночі лилася над лісом, над селом, під небесами… «Яка краса, яке диво! — казали зачаровані звірі лісові й люди з сусіднього села. — Солов’ї співають під осінь, співають так гарно, як не співали навіть навесні!».

Своїм співом проводжала родина соло- вейків за небокрай птаство, і листя, що опадало з дерев, і зорі, що спадали з неба. Маленький соловейко був дуже щасливий: він як не співав, то сміявся, як не сміявся, то співав. А мама й тато любили його, любили гак гаряче, що, здається, навіть не відчували, як дні й ночі щоразу холод- нішали. Вони з розумінням дивилися в очі одне одному, готові любити і співати до останньої миті, допоки зима не скує кри- гою їхню пісню й серце…

Того року зима настала як завжди несподівано — уночі. Стара жінка з крижа- ним серцем, що приходила щороку, щоб дати спокій та відпочинок землі й деревам, укривала все своїм сніжним покровом. Але цього разу ніч, коли увійшла зима у великий ліс, принесла і їй несподіванку. Вона почула і спів, якого не чула ніколи за всі свої незліченні роки життя, — спів солов’їв… І було в тому співі щось таке, від чого защеміло й розтопилося її крижане серце, а на старому зморшкуватому обличчі з’явилася усмішка… І була того року зима теплою, як ніколи… Солов’ї співали всю зиму, і ніхто не померз того року від завірюхи: ні звірі, ні птахи, ні люди… А деякі дерева навіть удруге зацвіли…

А тоді знову настала юна весна у квітах і золотих променях сонця. Соловейкові батьки розбудували своє гніздечко, і вже невдовзі солов’ївха висиджувала в ньому нове яйце. Батько ж приносив їй поживу, а син співав і вдень, і вночі, із нетерпінням чекаючи на появу братика чи сестрички. Народилася сестричка. Вона була дуже гарною і мала два крила.

Виплекана в піснях та любові, вона добре росла, швидко навчилася літати, а що була дуже веселою і до всіх приязною, то скоро в неї з’явилося багато друзів серед птахів і звірів. Вона приводила їх також до свого брата, який не вмів літати, і він тішив їх усіх своїми піснями.

Невдовзі у нього теж з’явилося багато друзів. Вони придумали для нього щось дивовижне — з лози сплели маленького кошичка, у якому соловейко міг сидіти, а вони летіли і несли його, тримаючи кошичка в лапках. І всім їм було добре й радісно разом!

Врешті, коли настав час відлітати в теплі краї, усі пташенята заступилися за свого товариша солов’я. «Ми будемо нести його почергово, ми не можемо залишити друга!» — в один голос вигукнули вони, і птаство відступило перед їхньою одностайністю А найщасливішими того дня були соловейкові батьки. «Він справді щасливий! Він знайшов стільки друзів, і він так гарно співає!» — гордо промовив батько. «У нас чудові діти!» — схиливши голову на плече чоловікові, промовила солов’ївна.

Той переліт був особливим для всієї пташиної зграї. Усі птахи несли почергово кошичок із соловейком. Була якась особлива радість у тому, щоби дбати не тільки про себе. Можливо, саме тоді громада вперше відчула силу, що є в єдності й у взаємній підтримці.

А ще особливим було те, що родина вперше летіла з піснею. Раніше птахи, коли летіли в далеку путь, не співали, адже берегли сили для перельоту. Але цього разу для них співав маленький соловейко. Він був щасливий, що у такий спосіб може віддячити своїм друзям. І від тієї пісні пере- літ був легкий і радісний як ніколи…

У тому краю, куди вони прилетіли, було тепле літо. Втомлені від перельоту,

птахи приземлилися перепочити на розлогому дереві посеред великого лугу. А старий соловей, провідник зграї, здій- нявся в небо, щоби побути на самоті й подумати. А коли врешті повернувся, то скликав до себе всіх і промовив: «Мабуть, у природі не буває помилок, і кожен із нас такий, як він є, має своє важливе призначення. Відтепер у нашій громаді буде місце для кожного, і ми всі будемо турбуватися одне про одного. А маленький соловейко допоміг нам усім збагнути найголовніше: те, що робить птаха справжнім птахом — то не сила крил і не величина дзьоба, а та пісня, що живе у серці!»

Того дня на великому лузі в пташиній громаді було велике святкування з піснями й танцями… Того дня на великому лузі розквітло багато нових квітів… Вони цвітуть там і досі. А в пташиній родині досі дітям своїм і дітям дітей своїх переповідають історію про соловейка з одним крилом і співають пісень у пам’ять про радість того дня… І від тих пісень увесь світ стає добрішим і щасливішим.

Запитання до казки

— Які моменти з казки вас засмутили? Які потішили? Коли ви відчували водночас і радість, і сум? Чому?

— Яку добру справу зробили птахи для соловейка? Як це йому допомогло?

— Які почуття були в батьків соловейка на початку, а які наприкінці?

— Чому соловейка з одним крилом спочатку не прийняли до зграї пташок? Чому потім прийняли?

— Як би ви вчинили на місці цих птахів?

— Подумайте, ви змогли б допомогти комусь почуватися краще, якби його дражнили, не приймали до гри? Чи заступилися б ви за нього зараз, якщо не зробили цього в минулому? Чому?