Незважаючи на обмеження своїх прав, УСРР з дозволу РНК РСФРР намагалася проводити, хоча б частково, самостійну зовнішню політику. Натомість Раднарком пішов на такі поступки, прагнучи легітимізувати уряд УСРР на міжнародній арені і протидіяти тим самим уряду УНР в еміграції (екзилі). Упродовж 1921 року встановлено дипломатичні відносини УСРР/УССР з Латвією та Естонією, і підписаний договір з Литвою і Ризький договір, що усталив кордон між УСРР та Польською Республікою; схвалено угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. 1922 року укладений договір про дружбу з Туреччиною, торговельні угоди підписано з Польщею, Чехословаччиною, Румунією, балканськими країнами. Водночас на цьому етапі тривала розбудова дипломатичних структур. Таку роботу здійснював наркомат закордонних справ УСРР, яким керував голова Раднаркому України Христофор Раковський.

Активність України у сфері зовнішньої політики стурбувала очільників РСФРР. Тому центром усе чіткіше окреслювалася тенденція до обмеження дипломатичних зусиль УСРР. 

Українських представників залучали до переговорів лише за потреби використати геополітичне становище України для розв’язання російських проблем. Спільні делегації формували так, щоб забезпечувати в їхньому особовому складі перевагу росіянам. 

Отже, керівництво РСФРР не бажало, аби Україна була рівноправним суб’єктом міжнародного права.

Утворення СРСР 

Після директиви 1919 року та договору 1920 року немає жодних підстав стверджувати, що УСРР у 1922 році готувала Союзну угоду як незалежна держава, бо всі функції, притаманні суверенній державі, забрала росія. 

Та навіть уламки української державності — тепер суто зовнішні і формальні — непокоїли московський центр. Тож закономірно, що тиск на УСРР продовжився. Неабияку роль у зміцненні та посиленні об’єднавчої тенденції відігравала більшовицька партія, яка стимулювала уніфікацію політичних структур національних республік.

30 грудня 1922 року І з’їзд Рад СРСР проголосив Декларацію про створення Союзу та Союзний договір. Згідно з Декларацією, РСФРР, УСРР, БСРР (Білоруська Соціалістична Радянська Республіка), ЗСФРР (Закавказька Соціалістична Федеративна Радянська Республіка, у складі Азербайджанської, Вірменської, Грузинської соціалістичних республік) започатковували на засадах федерації нову державу — СРСР. 

Ці документи мали розглянути ЦВК республік, після чого найближча чергова сесія новоутвореного ЦВК СРСР повинна була затвердити текст Декларації та Союзного договору і ввести їх у дію. Нав’язавши своє бачення форми союзної держави, РСФРР розпочала серед населення республік масову кампанію на її підтримку. 

Утворення СРСР не дістало в суспільстві широкого відгуку, хоча надмірна централізація і спричинила незадоволення українських лідерів, повноваження яких зменшувалися. Голова РНК УСРР Християн Раковський запропонував перевести наркомати закордонних справ і зовнішньої торгівлі з категорії загальносоюзних у союзно-республіканські та чіткіше окреслити права союзних республік, це стало підставою для його звільнення з посади голови уряду. Його наступник Влас Чубар намагався не конфліктувати з центром.

Проте створення СРСР не було оформлено згідно із нормами міжнародного права. Союзний договір так і не підписали. Замість цього документа, що повинен був мати характер міжнародної угоди, прийняли внутрідержавний акт — Конституцію СРСР, яку затвердив II з’їзд Рад СРСР 31 січня 1924 року. 

Вона декларувала право кожної союзної республіки на вільний вихід із Союзу; встановила, що території республік не можуть бути змінені без їхньої згоди. Проте реальна влада в республіках належала РКП(б), тому здійснення ними суверенних прав залишалося формальним. До того ж не передбачено механізм можливого виходу з СРСР. 

 Статус України в СРСР. Адміністративно-територіальний поділ УСРР.

У травні 1925 року відбувся IX Всеукраїнський з’їзд Рад, який затвердив новий текст Конституції УСРР. У ньому юридично закріпили новий статус УСРР як союзної республіки в складі СРСР, визначили компетенцію і функції союзних та республіканських владних структур. 

Вищим органом законодавчої влади був Всеукраїнський з’їзд Рад, однак початково всі рішення приймалися партійними структурами. У перервах між з’їздами діяв Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК). Органом виконавчої влади став Раднарком України. 

Для безпосереднього керівництва окремими галузями державного управління створювали народні комісаріати. П’ять наркоматів, що визначали головні функції держави, — закордонних справ, військовий, морський, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошти і телеграфу — були загальносоюзними, тобто керувалися центром; п’ять — народного господарства, продовольства, праці, фінансів, робітничо-селянської інспекції — союзно-республіканськими. Усі інші галузі державного управління, зокрема освіта, соціальне забезпечення населення, охорона здоров’я, належали до компетенції союзних республік.

УСРР була другою після Росії за чисельністю населення і територією республікою Радянського Союзу. У 1925 році тут проживало 28 мільйонів осіб. "Столицею УСРР" став Харків, управління здійснювали за триступеневою системою центр-округ-район. 

Було сформовано 41 округ та 706 районів, а у місцях компактного проживання неукраїнського населення створено 12 національних районів і 538 сільських рад — болгарських, грецьких, єврейських, німецьких, польських тощо. У 1924 році у складі УСРР утворили Молдавську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку (Молдавську АСРР). До неї, окрім молдавського населення, котре проживало на Лівобережжі Дністра, приєднано кілька районів Одещини та Поділля, де мешкали переважно українці. У Молдавській АСРР тоді проживало більше 545 тисяч осіб. Її утворення було продиктоване насамперед мілітаристськими планами Москви, яка формувала правничі засади для приєднання усієї Молдови, що перебувала в складі Румунії. Натомість на Кримському півострові в жовтні 1921 року утворено Кримську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку (Кримську АССР) у складі РСФСР. 

Входження УСРР до СРСР неоднозначно оцінювали сучасники тих подій і дослідники. З одного боку, структура СРСР не давала змоги різним народам на власний розсуд влаштовувати свої справи. Остаточні рішення, що стосувалися України, і надалі ухвалювали в Москві, а не в Харкові. Проте українці мали територію, державні та громадські структури — основи для майбутнього відокремлення України. Право на національно-культурне життя отримало і неукраїнське населення, котре здавна компактно тут проживало. Проте без утворення в період української революції УНР більшовики навряд чи погодилися б на існування УСРР.