У середині 1920-х рр., просуваючись рейками непу, економіка України завдяки величезній енергії та працьовитості народу наближалася до показників довоєнного 1913 р. Відбудова зруйнованого в роки Першої світової війни та революції господарства завершилася. 

Проте Україна, як і раніше, була переважно аграрним краєм з низьким рівнем агрокультури. Основна частина її населення була зайнята ручною працею, в містах зростало безробіття, села залишалися перенаселеними. За роки непу економічно зміцнів значний відсоток українського селянства. Він вороже ставився до більшовицького режиму.

 Лідерам партії та держави таке становище видавалося загрозливим. У них міцніла ідея необхідності радикальних змін для порятунку і поглиблення «соціалістичних завоювань». Переконані в тому, що неп є вимушеним відступом, викликаним тимчасовими обставинами, більшовики прагнули повернути суспільство назад, до політики воєнного комунізму, в умовах якого вони почувалися впевнено. Тому що, відсутність приватної власності на засоби виробництва об’єктивно робила людей більш залежними від влади.

 Тоталітарний режим базувався на цілій системі монополій: монополії більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою. 

Більшовики усунули з політичної арени всі інші політичні партії. В Україні була заборонена діяльність лівих есерів, комуністів-боротьбистів, української комуністичної (укапісти) та інших партій, які пропонували альтернативні шляхи розвитку. Боротьбисти, зокрема, висловлювалися за самостійність України у рівноправному союзі з іншими соціалістичними республіками.

Починаючи з грудня 1922 р. вищий представницький орган України - з'їзд рад - став однопартійним - більшовицьким. Відбулося об'єднання комуністичної партії з державним апаратом: ключові посади у владних структурах могли належати лише членам правлячої комуністичної партії. Більшовики встановили повний контроль над усіма організаціями, громадськими об'єднаннями. Опорою влади стали профспілки і комсомол.

У ВКП(б) розгорнулася широка дискусія про шляхи та методи «будівництва соціалізму» (як зазначав проф. О. Панфілов, соціалізм – це «...дивна система, складена з відвертої брехні, вишуканої брехні та дезінформації»). По суті, вона була прикриттям завзятої боротьби за особисту владу і політичне лідерство, що тривала між керівниками більшовицької партії після смерті Лєніна. Наприкінці 1920-х рр. Сталін, який, ставши генеральним секретарем ЦК партії, передбачливо заволодів її бюрократичним апаратом, та його прибічники перемогли. З того часу будь-яку думку, що не збігалася з їхньою, оголошували помилковою, опозиційною й антипартійною. Сталіністи стали ініціаторами демонтажу нової економічної політики, що, на їхню думку, вичерпала себе.

Вони почали втілювати в життя ідею «...побудови соціалізму в одній окремо взятій країні». Це насамперед передбачало перетворення СРСР – якнайшвидше і за будь-яку ціну – в "передову індустріальну державу". Надвисокі темпи індустріалізації пояснювалися суттєвим відставанням Радянського Союзу від провідних західних держав, тезою про зростаючу зовнішню загрозу та необхідністю

зміцнення обороноздатності країни. 

Першочергову увагу було приділено розвитку підприємств військового призначення, мілітаризації економіки.

З 18 по 31 грудня 1925 р. проходив XІV з’їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію. Проєкт всеосяжних корінних економічних перетворень розробили в 1928 р.

Було обрано стратегію прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п’ятирічки. Першу п’ятирічку (1928–1933 рр.), зі слів І. Сталіна, було виконано за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п’ятирічний план розвитку господарства недовиконали, а з окремих видів продукції, особливо легкої, харчової та хімічної промисловості, затвердженого обсягу виробництва в довоєнний час взагалі не було досягнуто.

В ході форсованої індустріалізації і насильницької суцільної колективізації відбулося одержавлення усіх форм власності, утвердження командно-адміністративних методів керівництва економікою. Партійно-державний апарат встановив монопольний контроль над економічною сферою, що і стало фундаментом тоталітарного режиму.

Таким чином, у країні встановилася диктатура більшовицької партії, її органи перебрали на себе всі функції державної влади. На XVI з'їзді ВКП(б) (1930 р.) проголошено: "Наша партія керує всіма організаціями пролетаріату і всіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства..."

На вершині партійно-державної системи влади знаходився Сталін. У Радянському Союзі склався культ його особи.

Партійний і державний апарати формувалися на принципах особистої відданості, готовності виконувати будь-який наказ зверху. 

У 20-30-ті рр. керівниками України були люди, які сумлінно виконували волю Сталіна. Так, ЦК КП(б)У очолювали - Л.Каганович (1925-1928 рр.), С.Косіор (1928-1938 рр.), М.Хрущов - з 1938 р.

Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-яку опозицію сталінському режиму, будь-які прояви інакомислення. Знаряддям здійснення репресій були каральні органи ДПУ, підпорядкованого наркомату внутрішніх справ (НКВС). (У 1934 р. замість ДПУ створено Головне управління державної безпеки).

Органи ДПУ - НКВС розгорнули масові жорстокі репресії проти всіх прошарків населення.

Масові репресії були захисною реакцією та способом існування тоталітарного режиму, оскільки за наявності широкої опозиції та відсутності страху в підлеглих цей режим не зміг би забезпечити свого функціонування.

Ідейним обґрунтуванням масового терору стала теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму та необхідність у зв'язку з цим посилення пильності і боротьби проти "ворогів народу".

Каральні органи посилювали пошук "ворогів народу", "контрреволюціонерів", "ворогів соціалізму", збільшувалися масштаби насильства. Репресії здійснювалися антиконституційними позасудовими "трійками" у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління внутрішніх справ і прокурора області. Вироки виносилися без свідків, без захисту, і навіть без підсудного. 

Найбільшого масштабу репресії досягли у другій пол. 30-х рр., набувши характеру масового терору. Упродовж 1937-1941 рр. (п'ятирічка великого терору") у таборах НКВС було ув'язнено 5 млн. 172 тис. 688 осіб, що у 2,2 рази більше, ніж за попередні п'ять років.

В Україні репресії здійснювалися в особливо страшних розмірах: сталінський режим прагнув знищити рух за самоствердження української нації. Пленум ЦК ВКП(б) у листопаді 1933 р. дійшов висновку, що "на Україні основною небезпекою є український буржуазний націоналізм", і поставив за мету "завдати нищівних ударів по націоналістичним петлюрівським елементам, які засіли в різних ділянках соціалістичного будівництва, а особливо в будівництві української соціалістичної культури". Це рішення пленуму разом з положенням Сталіна про загострення класової боротьби стало основою масового терору в Україні. 

1. Репресії проти селянства (розкуркулювання, штучний голодомор 1932-1933 рр.).

2. Боротьба з "підпільними націоналістичними організаціями". Першою була сфабрикована справа проти "Спілки визволення України", за якою в 1930 р. було засуджено 45 осіб - відомих українських вчених, письменників, політичних діячів колишньої УНР. Серед них - академік, заступник голови Центральної Ради у 1917 р. С.Єфремов, академік М. Слабченко, колишній голова уряду УНР В.Чехівський, колишній міністр закордонних справ УНР А.Ніковський. Після процесу над "СВУ" "розкрили" велику кількість "ворожих організацій", зокрема "Український національний центр" (її керівником оголосили М.Грушевського, його звинуватили в "буржуазному націоналізмі" і вислали в Кисловодськ, де у 1934 р. вчений помер за нез'ясованих обставин), "Українську військову організацію". Протягом 1930-1937 рр. органи ДПУ - НКВС "викрили" в Україні 15 великих "підпільних терористичних і диверсійних організацій націоналістів".

      3. Репресії проти членів КП(б)У, яких звинувачували в "українському буржуазному націоналізмі", у "ворожій діяльності", у "відсутності пильності", в "троцькізмі" і т.ін. У ході "партійної чистки" було знищено майже половину складу КП(б)У, переважну більшість ЦК КП(б)У, українського уряду. Загинули Х.Раковський, Ю.Коцюбинський, С.Косіор, В.Чубар, М.Скрипник та інші.

4. Боротьба з "націоналістичними елементами" в Академії наук України: репресовано багато вчених, ліквідовано цілі наукові інститути.

5. Боротьба проти релігії і церкви. У 1926 р. радянська влада розпочала фронтальний наступ на українські парафії, наклавши високі податки та обмеживши їхню діяльність.

  Зруйновано і закрито тисячі церков, розпочато гоніння проти священиків і віруючих. У 1930 р. була примусово розпущена Українська автокефальна православна церква. Другу п'ятирічку (1933-1937 рр.) оголосили "п'ятирічкою знищення релігії".

6. Гоніння проти українських письменників, діячів мистецтва. Жертвами репресій стали десятки тисяч діячів національної культури. Лише за 1934 р. було розстріляно 28 письменників, серед яких М.Зеров, Г.Косинка, К.Буревій та ін. Протягом 1934-1938 рр. було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Був розігнаний театр "Березіль", а Його керівник, драматург Лесь Курбас загинув у концтаборі. Культурний процес потрапив під контроль партійно-державних чиновників. Якщо 20-і рр. ввійшли в історію України як період "національного відродження", то 30-ті pp. дослідники назвали "розстріляним відродженням". 

7. Чистка військових кадрів. Був повністю знищений штаб Київського військового округу на чолі з Й.Якіром, репресовано 150 чоловік командного складу Харківського військового округу на чолі з І.Дубовим... Репресії проти командного складу викликали гостру нестачу кадрів в армії. Напередодні війни лише 7% командирів мали вищу військову освіту. 

- тотальний терор торкнувся всіх категорій населення, були фізично знищені мільйони українців, унаслідок чого українська нація зазнала величезних демографічних втрат;

- занепад української національної культури, інтелектуального потенціалу української нації;

- деформація морально-етичних відносин (насадження атмосфери страху та абсолютної покори, заохочення доносів, соціальна незахищеність населення, формування тоталітарної свідомості);

- посилення економічної і політичної залежності України від центру;

- шляхом репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму, абсолютної політичної влади Сталіна.

У середині 30-х pp. керівництво ВКП(б) зробило висновок про те, що в СРСР відбулася перемога соціалізму. Виникла необхідність у прийнятті нової конституції.

VIII з'їзд рад СРСР 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР, а XIV з'їзд рад України 30 січня 1937 р. - нову Конституцію УРСР (назва Українська Соціалістична Радянська Республіка змінювалася на Українську Радянську Соціалістичну Республіку). Конституція 1937 р. стала третьою радянською конституцією України (перша була прийнята в березні 1919 p., друга - у травні 1925 p.). Але, як і перші дві, вона була копією Конституції, прийнятої в Москві.

Згідно з Конституцією 1937 р. Україна проголошувалася "соціалістичною державою робітників і селян". Політичною основою УРСР визнавалися ради депутатів трудящих, а економічною - соціалістична власність на засоби виробництва, що мала форму державної і колгоспно-кооперативної.

Усьому населенню гарантувалися широкі демократичні права і свободи (свобода слова, друку, зборів, недоторканість особи, житла, листування, принцип відкритості судових процесів). Запроваджувалося загальне виборче право, багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими при таємному голосуванні.

Демократичні норми Конституції грубо порушувалися. На практиці мали місце партійно-державний диктат, тотальний контроль над людиною, масові репресії.