На момент початку війни українські землі залишалися поділеними між двома найбільшими тогочасними імперіями — Російською та Австро-Угорською, які не приховували своїх давніх намірів — територіального розширення за рахунок українських земель. 

Росія претендувала на Східну Галичину, Буковину і Закарпаття, вважаючи їх «ісконно» (споконвічно) російськими землями.

Австро-Угорщина і гадки не допускала, щоби втратити ці території, претендуючи ще й на Волинь та Поділля. 

У сферу впливів Німеччини потрапила вся Україна, особливо економічно розвинені Південь та Схід. Україна розглядалася всіма імперіями також як потенційна колонія, звідки можна було б вивозити сільськогосподарські продукти та сировину. 

На початку Першої світової війни російська влада в Наддніпрянській Україні, як і в інших регіонах імперії, розгорнула широку пропагандистську кампанію. Війну оголосили «оборонною», оскільки вона велася для захисту «вітчизни» від «прусських варварів», а також для захисту братів-слов’ян (чи несхожа вам дана ситуація з сьогоденням?). Ця пропаганда мала позитивні результати. На початку війни значна частина міського населення й селянства Наддніпрянщини підтримували урядову політику, не усвідомлюючи, що на їхні плечі ляже весь тягар війни.

Серед громадсько-політичних діячів Наддніпрянщини у ставленні до війни сформувалося три основні орієнтації — поміркована, нейтральна та радикальна. 

З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн українців, в австро-угорській — 250 тис. Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій. Суспільство розділилося на прибічників та противників переможної війни.

Відверто проавстрійські позиції посіла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна українська рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична та націонал-демократична партії.

За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Дотримуючись класичного імперського правила «не озброювати підкорені народи та не створювати з їх представників численні національні бойові одиниці», Австрійська імперія, навіть маючи гостру потребу в живій силі, чинила певні перешкоди при формуванні легіону.

Водночас з утворенням Головної української ради група емігрантів зі Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, О. Скоропис-Йолтуховський та ін.) заснували у Відні свою організацію — Союз визволення України (СВУ).

Програмовою метою СВУ було утворення самостійної Української держави, заснування демократичного ладу, надання рівних прав і свобод представникам усіх національностей, забезпечення самостійності української церкви. СВУ вів активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені в Австрії та Німеччині були виділені в окремі табори. Він отримував матеріальну допомогу від країн Четверного союзу, яка зараховувалася як державний борг майбутньої самостійної України. 

Завдяки діяльності СВУ з полонених українців були сформовані Сірожупанна й Синьожупанна дивізії, що пізніше воювали за незалежність Української Держави.