Тема: Вступ. Адміністративно-територіальний устрій українських територій у

складі Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій. Періодизація

історії України ХІХ ст. (за етапами національного руху). Населення: чисельність,

соціальний і національний склад. Іншоетнічні групи на українській території:

поляки, росіяни, кримські татари, євреї, німці та ін. Упровадження «смуги

осілості» для євреїв. Практична робота: зіставити (усно або письмово)

оглядові карти з історії України, зокрема адміністративно-територіального

устрою: станом на середину XVIII ст. і на початок ХІХ ст. Вхідне

діагностичне оцінювання

Мета: дати загальну характеристику стану українських зе­мель наприкінці XVIII —

у першій половині XIX ст.; вивчити адміністративно-територіальний устрій та ре­гіональний поділ українських земель; висвітлити про­цес включення українських земель до складу Росій­ської імперії; формувати в школярів уміння й навички роботи під час шкільної лекції, аналізувати історичні документи; виховувати розуміння того, що імперська колонізаторська політика Російської імперії щодо Укра­їни у першій половині XIX ст., спрямована на асимі­ляцію українського населення і розпалювання націо­нальної ворожнечі, була ворожа українському народові.

Формувати групи компетентностей:

-Компетентність спілкування державною мовою для розуміння україномовних текстів різних жанрів, вміння переказувати прочитане, висловлювати власну думку в усній та письмовій формі;

- Соціальну та громадянську компетентності для розуміння важливості

вивчення історії своєї держави; формувати розуміння бережливого ставлення до

часу;

-Математичну компетентність шляхом побудови логічного ланцюжка подій;

-Інформаційну компетентність для виявлення джерела й авторів інформації;

Тип уроку: вступний.

Обладнання: Зошити, ілюстративний матеріал з підручника, хрестоматія,

історична карта, атласи, контурні карти, картки, роздатковий матеріал.

Хід уроку:

І. Організація навчальної діяльності.

ІІ. Актуалізація опорних знань.

Фронтальна бесіда.

1. Коли була ліквідована Гетьманщина і зруйнована Запорізька Січ?

2. До складу яких держав увійшли українські землі, що належали Польщі до її поділів?

3. Які землі було включено до складу Російської імперії після російсько-турецьких війн другої половини XVIII ст.?

4. Яким був етнічний склад населення земель, що входять до складу сучасної України, у другій половині XVIII ст.?

Ліквідація авто­номії України, завершення її поділу між сусідніми державами позбавивши український народ будь-яких легальних можливостей впливати на свою долю. Розгорнувся тривалий процес підпорядкування природних багатств і людських ресурсів України економічним, по­літичним і військовим потребам Російської та Австрійської імперій.

ІІІ. Вивчення нової теми.

Наприкінці XVIII ст. територія України входила до складу Російської, а не Австрійської імперій. У першій половині XIX ст. українська етнічна територія становила до 700 тис. км². До складу Російської імперії входило 90 % цієї території — Правобережна і Лівобережна Україна, Слобожанщина та Південна (Степова) Україна, а до складу Австрійської — 10 % — Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Такий те­риторіальний поділ існував аж до початку Першої світової війни.

В історичному розвитку українського народу визначальна роль, (як і раніше, належала Наддніпрянщині. її вважало своїм історичним, політичним та культурним центром також українське населен­ня Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття, підвладне Австрійській імперії.

Учитель знайомить учнів з адміністративно-територіальним поділом ^українських земель, який склався у першій половині XIX ст. Під час розповіді вчитель використовує схему «Адміністративно-територіаль­ний поділ українських земель, що входили до складу Російської імпе­рії в першій половині XIX ст.», а також дає визначення нових понять.

Робота із визначення понять.

Адміністративно-територіальний поділ — поділ території держави на систему адміністративних одиниць (область, провінція, штат, воєводство, губернія, повіт, волость, місто, село), відповідно до якого утворюється вертикальна структура органів державної влади й управління.

Генерал-губернаторство — адміністративно-територіальна одини­ця в Російській імперії (1775—1917). Включало одну або кілька гу­берній, під управлінням генерал-губернатора.

Губернія— вища адміністра­тивно-територіальна одиниця Російської імперії. Уперше встанов­лена в 1708 р. Очолював губернію губернатор, який поєднував адмі­ністративні, судові та фінансові функції.

Повіт — адміністративно-територіальна, одиниця, що існувала на українських, а також польських, литовських і білоруських зем­лях з другої половини XIV ст.

Стан — адміністративно-поліцейська одиниця в повітах Росії та України в XIX ст.; запроваджена 1837 р. у зв'язку з посиленням селянського руху. До кожного стану губернатор призначав станово­го пристава, якому повністю були підпорядковані службові особи з селян — соцькі й десяцькі.

Поширення на територію України адміністративно-територіаль­ного устрою Російської імперії мало на меті прискорити колоніза­цію українських земель. Розроблена царським урядом на початку 50-х рр. XIX ст. інструкція зобов'язувала генерал-губернаторів по­силити всебічний нагляд за «станом умів».

Найстараннішими провідниками царської колонізаторської полі­тики в Україні були київський генерал-губернатор граф Д. Бібіков, малоросійський (харківський) — князь М. Долгоруков та новоро­сійський — граф М. Воронцов. Останнього як ревносного прислуж­ника царизму висміяв у відомій епіграмі О. Пушкін. Антинародну діяльність перших двох — під керівництвом тодішнього найвищого провідника та ідейного натхненника колонізаторської політики в Україні царя Миколи І — навіки затаврував український поет Т. Шевченко гнівно-глузливими рядками.

Загальна площа території, заселеної українцями наприкінці XVIII ст., становила близько 70 тис. км². В Україні в цей час про­живало понад 10 млн. чол. Кількість населення на українських зем­лях протягом XIX ст. швидко зростала і складала в середині XIX ст. 20 млн. чол., а наприкінці XIX ст. — 36 млн. чол. (Учитель показує дані на діаграмі.)

Зростання населення України супроводжувалося істотними змі­нами його етнічного складу. На кінець XVIII ст. на тій частині Украї­ни, що входила до складу Російської імперії, проживало 89 % укра­їнців. А наприкінці XIX ст. частка українців знизилася до 72,6 %. Такі зміни були зумовлені антиукраїнською міграційною політикою Російської імперії, яка була спрямована на посилення контролю над Україною. Унаслідок цієї політики відсоток росіян, євреїв, поляків І та представників інших національностей в Україні збільшився

Росіяни селилися головним чином у містах. Для євреїв було запроваджено так звану «смугу осілості» — їм заборонялося переселитися на схід за територію колишньої Речі Посполитої. Євреї селили ся переважно в містах та містечках.

Російський уряд сприяв переселенню німців, сербів, болгар, гре­ків, росіян переважно до Південної України. Зростання кількості населення Півдня супроводжувалося скороченням його мусульманської частини в результаті еміграції татар.

Такі заходи мали на меті денаціоналізацію та асиміляцію україн­ського населення у складі Російської імперії. А за своїм кількісним складом на рубежі XVIII і XIX ст. український народ був тоді одним із найбільших народів Європи.

Завдання.

Розгляньте статистичну таблицю «Збільшення питомої ваги укра­їнців серед населення повітів Катеринославської та Херсонської гу­берній» і дайте відповіді на запитання та завдання.

Регіони України, що склались історично, різнилися не тільки за адміністративним устроєм, а й за етнічним складом. Лівобережжя вва­жалося найбільш українським за етнічним складом. У 1795 р. тут меш­кало 98,1 % місцевих жителів, решту становили росіяни та євреї; у Слобідській Україні мешкало 85,9 % українців; росіяни проживали тільки в місті Харкові та у східній частині регіону, євреї — лише в міс­тах Суми та Харків. На Правобережній Україні українці становили 88 %, поляки — 5 %, євреї — 3,5 % (на середину XIXст. — 10 %); степова Україна була заселена переважно українцями (71,5 %), на част­ку росіян та молдаван припадало по 9 %, вірмени і цигани складали З-4 %, менше 1 % — було сербів, поляків, болгар, німців, грузин, євреїв, угорців. Татар наприкінці XVIII ст. у Криму мешкало 250 тис. чол., а на середину XIX ст. — лише 100 тис. чол.

На середину XIX ст. у складі Російської імперії у дев'яти губер­ніях, утворених на території України, проживало 13,6 млн. чол. За становою ознакою вони поділялися на дворянство, духовенство, купецтво, міщанство, селянство. Зрівнявши 1835 р. козацьку старши­ну у правах з російським дворянством, самодержавство прихилило на свій бік ту частину українського суспільства, яка у XVIII ст. ви­ступала головним речником і поборником національної державності. Соціальний склад населення земель-регіонів також мав свої особ­ливості. На Лівобережжі переважали дрібномаєтні дворяни-земле-власники; селянство складалося з посполитих та козаків (останні становили третину населення і проживали на своїх хуторах, маючи статус державних селян, зобов'язаних сплачувати чверть прибутків до державної скарбниці). Правобережна Україна вирізнялася спе­цифічною структурою населення: до магнатів і шляхти належало 135 тис. чол., селян-українців налічувалося 3 млн. чол., польських селян — 579 тис. чол.; з-поміж загального числа селян відсоток кріпаків становив: на Волині 74 %, у Київській губернії — 90 %, у Подільській — 91 %. Південна Україна (Новоросія) відрізнялася тим, що тут не було кріпаків. Основу населення складали колоністи-переселенці з європейських країн, вільні селяни, відставні солдати. Українці в усіх губерніях являли собою здебільшого селянську на­цію з малочисельною верствою духовної та світської інтелігенції.

Колонізаторську політику щодо українських земель проводили оби­два імперські уряди. Так, внутрішня політика російського самодержавства була спрямована на встановлення контролю над усіма сфера­ми існування українського суспільства. Царське законодавство змінювало землекористування, становище станів, діяльність місцевих адміністрацій. Особливістю цієї політики було те, що цивільна влада, спираючись на військову силу, проводила русифікацію системи осві­ти, упроваджувала кріпацтво, общинну систему відносин на селі, утвер­джуючи тим самим воєнно-феодальний деспотизм. Особливою формою колонізаторської політики Росії стало запровадження генерал-губернаторств, підпорядкованих безпосередньо імператору, що дозволяло встановити всеосяжний контроль над життям краю. Кожне генерал-губернаторство охоплювало кілька цивільних губерній, на чолі яких стояли губернатори, підзвітні ще й міністерству внутрішніх справ. Губернське правління здійснювалося за участю станових дворянських органів — повітових та губернських зборів, очолюваних предводителями дворянства. Губернії поділялися на повіти, де владу здійснювали адміністративні та повітові управи. На відміну від центральних росій­ських губерній, на українських землях судді та чиновники не обира­лись, а призначалися із росіян.

Внутрішня політика Габсбурґів на західноукраїнських землях також мала на меті утримання в покорі та асиміляцію українського населення. Уся влада у краї належала губернатору, що призначався австрійським імператором. Поліцейсько-судову владу на селі часто здійснювали неукраїнці-посесори (управителі) або мандатори (нагля­дачі). У містах соціально-економічним життям керували призначе­ні урядом члени магістратів, здебільшого німці.

Українське питання, пов'язане з існуванням двох найбільших у Єв­ропі гнобительських імперій, набувало міжнародного характеру. Від його розв'язання залежало майбутнє не тільки українського народу.

Населення: чисельність, соціальний і національний склад.

Робота з підручником

Іншоетнічні групи на українській території: поляки, росіяни, кримські татари, євреї, німці та ін.

Робота з картами та діаграмами

Упровадження «смуги осілості» для євреїв.

Смуга осілості — територія компактного проживання євреїв у Російській імперії, визначена імперським урядом з метою запобігання проникнення їх у великоруські губернії і захисту російського підприємництва від єврейської конкуренції.

Смуга осілості була одним із порушень прав людини, зокрема права на вільний вибір місця проживання.

Водночас — це також система преференційних і заохочувальних юридичних норм, що надавали право повсюдного мешкання в Російській імперії окремим («корисним» в очах центральної влади) групам єврейського населення, чий досвід мав слугувати прикладом для наслідування єврейському загалові.

Вперше смуга осілості була визначена відповідно до указу 1791 року. До неї увійшли Катеринославська, Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Таврійська, Чернігівська, Полтавська, Мінська, Віленська, Бессарабська, Астраханська та Кавказька губернії, а також Курляндія. Оскільки три останні в 1829 та 1835 роках були виключені з числа регіонів, де євреї могли б селитися, то вони зосереджувалися переважно в західних губерніях та в Україні.

За Миколи І євреї були обмежені у праві проживання в містах. Їм не дозволялося селитися в Києві, Миколаєві, Севастополі та в козацьких і державних селах Полтавщини. У багатьох містах виникли спеціальні квартали, в яких мали мешкати лише євреї.

Єврейське населення в українських губерніях смуги осілості у другій половині XIX століття постійно зростало і на 1880 рік становило понад 1,5 мільйонів осіб, або ж більше половини загальної їх кількості в смузі осілості всієї Росії, та половина єврейського населення України мешкала у містечках. На початку XX століття смуга осілості залишалася, але багато євреїв уже мешкали за її межами. Проіснувала до 1917 року.

ІV. Висновки та узагальнення.

Чеський Письменник Карел Гавлічек-Боровський писав: «Україна — це постійне прокляття, яке самі над собою проголосили її гнобителі... Доки не буде виправлена кривда щодо українців, доти неможливий справді міжнародний спокій».

Проаналізувати вислів письменника.

1. Назвіть поняття.

1)... — система територіальної організації держави, на основі якої утворюються і діють органи державної влади та управління.

2)... — наука, що вивчає склад населення.

3)... — пов'язаний із належністю до того чи іншого народу (етносу).

4)... — такий, що відбувається в рамках чинних правил, розпо­ряджень і законів.

5)... — пануюча держава, до складу якої входить залежна країна.

6)... — переселення, переміщення населення.

7)... — область, район, частина країни, що відрізняється від ін­ших певними природними, економічними чи іншими особливостями.

Вхідне діагностичне опитування

V. Домашнє завдання.

Вивчити параграф з підручника.